Спочатку було слово, і називалося це слово – свобода

Наш співрозмовник – письменник і політичний діяч Віктор Терен (справжнє прізвище Таран). Передусім кидається в очі символічний перегук псевдоніма і прізвища. Терен – земельний простір чи просто земля (а ще слово «терен» означає рослину «колючий тернослив» і в ньому чуються «терни»). А таран – це пробивна сила, товкач, довбня. Всі ці поняття-означення розчинилися в характері енергійного, непоступливо-принципового і сентиментально-романтичного, доброзичливого і часом ніжного Віктора Васильовича.
Перші риси, звісно, стосуються політичної діяльності Терена-Тарана, адже бути народним депутатом України ІІ-VI скликань, вічним опозиціонером – це не жарт. А другий бік медалі, тобто людини – це чутливий, ранимий поет і щемливо-світлий прозаїк, схильний писати для дітей. Втім, у назвах його поетичних збірок, внутрішньо тремтливих, також видзвонює щось бійцівське: «Причетність», «Переклик», «Лінія часу», «Сполохи», «Подих степу», «Тривога і обов’язок», «Ковила на вітрі», «Твій день на землі», «Вечір спаленої трави», «Осінні сузір’я».
Хоч як дивно, пішовши у політику, Віктор Васильович не застрелив у собі митця, Терен (селянин за корінням) переміг у ньому Тарана (столичного мешканця). Його найсвіжіша прозова книжка для дітей (здається, десята) «Хлопчик з планети «Ч» та Вогняні Пси» здобуває дедалі більше шанувальників і набирає обрисів непересічного явища в українській літературі. Визначає лице цієї книжки перший твір – позначена тавром чорнобильського лиха, введена обережно і в плин сучасної “демократичної” влади, бізнесу повість про хлопчика на прізвисько Потворко. Ця антиказка для дітей та дорослих – «теренівський» синтез уяви, фантазії, а разом з тим і суворої реальності. Вона про самоствердження і зростання юної особистості, напрацювання сердечного імунітету проти жорстокості, байдужості, неправди.
Саме ця книжка і стала приводом для нашої розмови.
 
Пане Вікторе, у 2012 році ваша книжка “Хлопчик з планети “Ч” та Вогняні пси” стала найбільш рейтинговою в Україні у своїй віковій категорії, а минулого року вона вийшла у Польщі і незабаром побачить світ у Словаччині. Це що, слава заусміхалася?
Ліна Василівна Костенко ідентифікувала славу з прекрасною жінко, яка принесе на могилу квіти, так що давайте поки-що не будемо її квапити, хай ще не купує гвоздики (сміється). Але й справді, якось так розташувалися планети, що книжка набула достатнього розголосу, для мене це незвично. Наприклад, та ж повість “Найд” була відзначена дипломом “Книжкове левеня”, це на Міжнародному дитячому фестивалі у Львові.
 
Лауреат Шевченківської премії художник Леонід Андрієвський поставив вашу книжку в один ряд з такими популярними творами світової белетристики, як “Пригоди Тома Сойєра” і “Пригоди Гекльберрі Фінна” Марка Твена, “Пригоди Олівера Твіста” Чарльза Діккенса, “Без сім’ї” Гектора Мало, “Срібні ковзани” Мері Додж… То як, Ваша книжка стала реальною подією в дитячій класиці? І хто він, Ваш хлопчик з планети “Ч” – Том, Гек, Олівер?
Та ні, він – це він, Потворко. Наш український хлопчик. І живе Потворко теж на українській планеті “Ч”, яка почорніла від вибуху – тут асоціації з Чорнобилем очевидні. І вже можна говорити, що незабаром з’являться твори й про дітей з планети “Д”, української донецької планети, яка теж димить і палає. Це на іншій, симпатичній і затишній планеті жив його французький одноліток, ходив у пурпуровому шовковому плащі й спілкувався з мудрим Лисом…
Критик Микола Славинський якраз і говорив про паралелі між “Маленьким Принцем” Екзюпері і хлопчиком з Чортоярів.
Бачте, всі діти всього світу схожі між собою – і водночас усі діти між собою не схожі.
Схожі вони передусім тим, що вони – діти. З нестримною уявою, якоюсь щемливою задерикуватістю – ну для прикладу згадайте хоча б тих самих хлопчиків, які оголосили війну старикам, у Бредбері. А не схожі передусім через те, що їхні характери, звички, врешті, їхню дитячу душу формують обставини, в яких вони живуть, а обставини якраз і різні. Маленький Принц милувався Трояндою, а наш маленький Потворко збирав порожні пляшки, щоб їх поздавати й на виручені гроші купити собі хліба, а цуценятам – молока. З усім тим своєю шляхетністю і внутрішньою совісністю він аж ніяк не поступається своєму французькому ровеснику. Тобто, тут і справді можуть простежуватися певні паралелі, про які писав Славинський, і водночас – скажемо так – перпендикулярів ще більше.
І знову ж таки, його величність час. У Пастернака є влучне визначення, що ми всі більше схожі на час, у якому живемо, ніж на своїх батьків. І тому, розповідаючи про Потворка, я намагався розповісти й про час, в якому нам доводиться жити. Час, коли вчителька продає у церкві свічки, а комусь долари (у внутрішній кишені) розширяють аорту й зігрівають серце.
 
Книжка написана про наших реальних, а не вигаданих дітей (на зразок Гаррі Поттера). Може, це й стало запорукою її успіху?
Можливо й це, але тільки певною мірою. Мені здається, що головне, не про що чи про кого написано художній твір, а головне, як.
За великим рахунком, всі поети й прозаїки пишуть про одне й те ж саме – про любов і свободу. Тільки по-різному. Але саме про це, про любов і свободу, навіть якщо це стосується дітей, бо діти, ще дужче, ніж дорослі (які призвичаїлися) хочуть волі, і хочуть, щоб їх любили.
І через це маленький кріпак Тарасик Шевченко тікав на волю від п’яного дяка, який з нього знущався. І через це в нас так багато дитячих віршиків і пісеньок про материнську любов. І знов-таки, через це не має значення, що ми пишемо про “реальних” дітей, а не про чарівників типу Гаррі Поттера. Має значення інше: щоб діти були так виписані, аби ми їх полюбили. Відчули, зрозуміли, за щось пробачили, як потім вони за щось пробачатимуть нас. І ще ні в якому разі, щоб ми їх не виховували й пере-перевиховували, це абсолютно безперспективне й нудне заняття.
Я говорю аксіомні речі: не повинно бути романів або віршів про заводи, піонерські чи ще якісь там інші табори – маємо побачити, почути, відчути людину, старшу чи зовсім підлітка, маля, і якщо це станеться, то й буде відповідь на запитання, як написалося. Тоді все воно буде реальне й водночас казкове, хоч я особисто не бачу й не хочу бачити якоїсь межі між реальністю й вигадкою. Між поезією й прозою. Довженко хто, прозаїк? Але ж його “Зачарована Десна” – то поезія найвищої золотої проби. А Вінграновський з його щемливим Сіроманцем? А “Гуси-лебеді” Стельмаха? Мабуть, немає більш безглуздішого заняття, як визначати, хто з нас поет, прозаїк, есеїст, публіцист, критик і критикеса… Тут просто – од Бога чи від “усердія”.
І ще література, на мій погляд, така собі двополюсна штука: один полюс – це пошанування традицій, діткливе, обережне до них ставлення, а інший – це постійне руйнування стереотипів.
Майже класичне поєднування протилежностей, і тут важливо не сплутати одне з іншим та не передати куті меду.
 
Заговорили про Екзюпері і мимоволі згадалося його відоме “відповідаємо за тих, кого приручили”.
Знаєте в чому парадокс? Це ми думаємо, що відповідаємо за тих, кого (як нам здається) приручили до себе. А от вони, наші чотирилапі хвостаті істоти, так само вважають, що це вони нас приручили й відповідають за нас. І тому вони за нас хвилюються – чи ми не заблукали, чи не втрапили в якусь халепу, бо їм зовсім невідомо, де ми пропадаємо зранку до вечора, куди йдемо, і знов-таки, через це ті ж собаки, наприклад, так радіють вечорами, і такі влаштовують навколо нас танці, коли ми нарешті повертаємося й вони нас зустрічають біля хвіртки.
А раз так, то немає якоїсь окремої – скажемо так – собачої, котячої або людської планети (я їх зумисне ставлю в один ряд), – а є одна, спільна для всіх нас, ніжна, м’яка, і тендітна в космічному масштабі, крихка, як тонке скло, Земля.
Та разом з тим, Бог усім нам (і в тому числі й тваринам) дав право вибору. Наприклад, той же Найд, зголоднілий пес, мав вибір: або залишитися зі своїми колишніми господарями і при цьому все мати – собачу ковбасу, улюблені курячі лапи, теплий і сухий затишок, або знову повернутися до старого діда, який жив у глухому лісі й годував його лише однією картоплею. Але Найд повертається саме до нього, старого немічного діда. Бо якось відчув своїм собачим нутром, що коли не повернеться, то самотній дід помре від тиші.
 
Ваша книжка вийшла за шкільною програмою, і тепер напевне попаде в школи, де зможе навчити добра, зможе допомогти головному: виховати, зробити дитину кращою…
Перепрошую, головне зовсім інше, головне, щоб вчасно опинитися біля дитини, саме тоді, коли їй це найбільш потрібно.
 
В цьому теж завдання дитячої літератури?
Література й завдання – то взагалі речі несумісні. Це протилежні речі, ніяких завдань. І ніяких схем. Дехто дитячу літературу розуміє приблизно так (тут уже усталена матриця): понатягувати у вірш чи оповідання різних звіряток з суфіксами (лисичка, курочка, вовчик et cetera), наділити їх даром мови, як на Водохреще, коли всі тварини між собою починають розмовляти – і от уже й дитячий твір, можна друкувати. Уже шановані автори понатягали на себе дитячі штанці, змалилися – і більше нічого особливого й не треба. Одна “дитяча поетеса” (беру зумисне в лапки) навіть випустила щось на зразок методички “Як навчитися писати вірші для дітей?”. Жахіття і тільки.
Треба не змалюватися, не опускатися до рівня дітей, а потрібно якраз навпаки – підійматися до їхнього рівня. Розуміти, що в дітей не лише сміхотливі, а й дуже серйозні очі, бо вони відкривають світ тими очима. І тому дитяча література має бути насамперед глибинною, психологічною, це – як казки Василя Сухомлинського, унікального українського педагога, у якого мені свого часу пощастило вчитися.
 
Що це за Школа радості була в знаменитому Павлиші?
Ну, це школа, в яку діти ніколи не запізнювалися. Бувало, Василь Олександрович говорив: діти, знімайте свої черевички, ми підемо в поле. То святе місце, і тому треба роззутися, там колоситься хліб. І ми приходили, сідали на обніжок, дивилися навколо й складали вірші або казки. Це схоже на те, що й зараз відбувається в японських школах: на свято сакури діти так само приходять в садок, так само сідають на траву і дивляться, як цвіте вишня.
І ще одна згадка. Біля Павлиської школи (старенької, цегляної) виріс великий садок. Знаєте, як виріс? Коли якийсь шибайголова розбивав м’ячем шибку або робив якийсь інший негарний вчинок – ну, скажімо, порізав ножичком парту, то Сухомлинський йому говорив, щоб він посадив якесь деревце, кущик, врешті просто щось зелене. І в той спосіб ми, учні, спокутували свої дитячі гріхи. Але потім оті дитячі гріхи вродили такими солодкими плодами – яблуками, грушами, і бувало, що Сухомлинський біля якогось дерева зупинявся, щось пригадував, посміхався, а біля іншого – навпаки, стояв, задумувався.
Але найбільшим нашим гріхом вважався той гріх, після якого він уже не дозволяв посадити дерево.
 
Якось Флобер сказав: «Мадам Боварі – це я». Чи можете Ви сказати, що «Потворко – це я»?
Ну, Потворко це вже напевне не Мадам Боварі, хоч вони обоє й їздили на конях (сміється). Але звичайно ж, якісь випадки з дитинства я справді використав, скажімо, я теж рятував кошеня, поліз на дерево й теж гепнувся на землю.
Та знов-таки, це не лише я. Це я, і це ми всі, кому тоді було, або є зараз – по десять. Одні діти кошенят рятують, а інші, буває, катують. А от як у них далі буде, якими вони виростуть, то це вже залежатиме й від автора. Нехай читають Всеволода Нестайка, однозначно подобрішають.
 
На думку ще спадає історія про Пеппі Довгу панчоху шведської письменниці Астрід Ліндгрен, адже Ваш Потворко теж досить часто бешкетував і чинив, так би мовити, впоперек тому, що мають робити хороші хлопчики. Чи не була небезпека повторитися? Тобто, як вам удалося уникнути перегуків з світовими бестселерами?
Щоб не бути на когось схожим, треба послуговуватися єдиним рецептом – уникати фальші. Бо коли твій герой (перепрошую за цю банальну дефініцію) буде таким, яким він є насправді, а не фальшивим, штучним, то він уже буде сам собою, уже не буде Томом Сойєром, його копією. Тобто, потужне магнітне поле того чи іншого автора або персонажа можна подолати (і відірватися від нього) лише тоді, якщо уникнеш фальші.
 
Фальші – у чому?
У всьому. У кожному слові, жесті, інтонації, вчинках, обставинах. Це як у полотні, на яке клали наші матері вишиті маки – у ньому не повинно буди жодної фальшивої нитки, воно має бути наскрізь правдивим, це полотно.
А якби ми ще й зачепили більш дорослі (і тому сумніші) речі, то я б ще додав, що найбільша фальш – в угодництві, в підігріванні сильним світу цього. Хоч які там вони сильні? В якому зараз Ростові той “сильний та великий” Янукович, про якого Ганна Герман колись говорила, що він могутній і загадковий, як Африка?
 
Перейдемо з дитячої літератури на політику?
Запросто. Ми недавно мали президентом просто унікального невігласа, який називав Чехова українським поетом. Якось, виступаючи в парламенті, я сказав, що Януковичу треба давати клятву не на Біблії, а на “Каштанці” Чехова. Стало своєрідним афоризмом. От бачите, й поєдналося.
 
Кажуть, що піти в політику – це те саме, що застрелити в собі митця. В політику аж бігом кинулися комсомольські вожаки, партократи, а у вашій біографії значиться, що ви були слюсарем, авіатором. Тож як Вам відчинилися двері у владу?
Для мене перші двері, що певною мірою уособлювали владу, відчинилися так: десь годині о сьомій ранку (щоб застати мене до роботи) вони подзвонили в двері. Вони – це хлопчики з “контори”, КДБ тоді називали конторою глибокого буріння. А зачинилися двері так: у видавництві “Радянський письменник” уже була верстка моєї другої книжки. Після того, як я раптом став буржуазним націоналістом (це в робітничому цеху на “Арсеналі”), набір книжки розсипали й один (не буду говорити хто, він уже покійний) чиновник від літератури сказав, щоб мого й духу не було у видавництві.
Взагалі, з дверима багато асоціацій. У Вавилоні, наприклад, було 100 дверей, і всі вони були мідні. А в нас їх були тисячі, і всі броньовані, і всі з віконечком, крізь яке час від часу вилітала чиясь душа.
Отже, про політику. Якось я прочитав у Івана Драча приблизно таке, що політика – це не його пійло. Втім, коли свого часу ми (Мовчан, Терен, Чмир) створили першу (!) в Україні ініціативну групу Народного Руху й попросили Драча її очолити (бо ж він був секретарем Спілки, а ми – рядова письменницька піхота), то Іван Федорович аж кудись далі відсунув свій недописаний аркуш і взявся за Рух.
Політика – і не моє пійло, “але ж, але ж!” – як говорила Ліна Костенко. Кому буде потрібне, інше, наше літературне “пійло”, якщо не буде української мови? Хто буде читати наші книжки, хто вчитиме в школах вірші наших відомих поетів (невідомих просто не буває, це ж не солдати), якщо щезне Україна й сліду не залишить на землі, як писав Тарас Шевченко? Яке в нас усіх буде майбутнє, якщо діти почнуть лепетати не свої, а чужі слова? І тому письменники й змушені йти в політику. Зобов’язані йти. Це як на фронт, коли ніхто не питається, хочеш ти туди чи не хочеш.
І тому Спілка письменників започаткувала Товариство української мови, Просвіту, а перший з’їзд Народного Руху відкривав Олесь Гончар. І все це не лише забирало час, перекреслювало творчі плани – це, насамперед, вимагало мужності. Скажу для прикладу: коли ми створили у Спілці ініціативну групу Народного Руху (увага – першу в Україні!), то вже наступного дня тодішнього Голову Спілки Юрія Мушкетика викликали в ЦК й попередили, щоб у Спілці Руху не було й духу. І тоді Юрій Михайлович просто вийняв свій спілчанський квиток, поклав його на стіл і сказав, що якщо у Спілці не буде Руху, то його, Мушкетика, теж там не буде.
Але скажіть, що таке політика взагалі? Участь у якійсь організації? Депутатство? Виступи на мітингах? Не обов’язково. Коли Тарас Шевченко написав “Поховайте та вставайте”, то він уже став політиком найвищого рангу, поводирем нації. І коли в часи безугавної хвальби й партійного всеуславлення Андрій Малишко написав “Рідна мати моя, ти ночей не доспала” – то це теж була політика: материнська, рідна, українська, вкрай необхідна, щоб нагадати нам – хто ми і чиїх батьків діти.
 
У Вашій повісті діти задають одне одному питання – що “най-най-най”? Що найбільше? Найгарніше? Найрідніше? Це схоже на якусь гру. А от якби й ми задалися таким дуже простим питанням: що особисто для вас “най”? Найкраще в житті, в літературі, і навпаки – відворотне або й найстрашніше?
Якби я спробував відповісти, що найкраще в житті чи літературі, то багато людей мені не повірили б. Чому? А тому, що в кожного воно своє, найдорожче і найрідніше. Щось збігається з моїм власним, а щось ні. І до того ж усі ці поняття, імена час від часу змінюються, одного дня я дужче люблю калину, а іншого тополю. Сьогодні я буду вкотре перечитувати Костянтина Бібла, а завтра для мене не буде проникливіших слів, ніж у Володимира Булаєнка. Іншими словами, щастя настільки багатогранне й мінливе, що “най-най-най” просто не може існувати за своєю природою. Ось чому мій Потворко просто назвав найріднішою свою стару хату, бо це було найближче до істини.
А от протилежне… На мою думку, найвідворотнішим і найстрашнішим є вождізм у всіх його відтінках і проявах. Тобто, не лише в персоналіях (Сталін, Гітлер, Путін), а в системі, в стереотипах, цензурі і навіть мисленні (якщо таке є). Вождізм – це ідеологія орди, Росії, незалежно від того, під що вона маскується в конкретний часовий період історії. У неї завжди ті самі зуби – однаково, білі вони чи червоні.
І тому говоримо про альтернативу, про Свободу. Якщо мене Бог простить, то я навіть перефразую Святе Письмо: спочатку було Слово, і те Слово називалося Свобода.
 
У житті кожного із нас є доленосні люди, просто приятелі, кому можна в будь-який час зателефонувати, про щось порадитися. Так, чисто по-людськи. Чи є такі у вас серед колег-письменників?
Ну, доленосними, як ви їх називаєте, людьми для мене є насамперед ті люди, кому я завдячую тим, що живу. Вони приходять до мене невідомою дорогою, довшою людського віку, знову витягують мене з-під криги весною, діляться хлібом, попереджують про стукачів, не дорікають за мою тінь на їхніх передчасних могилах – і я ніколи не знав і не знатиму всіх їх поіменно, а тим більше, за професіями – чи вони селяни, чи лікарі, письменники. Але якщо вже конче треба саме про письменників, то я б згадав передусім Абрама Ісаковича Кацнельсона, Царство йому Небесне. Коли мене загребли ті “хлопчики”, що прийшли з обшуком, Кацнельсон (у минулому офіцер Радянської армії) начепив свої ордени та медалі й пішов у ЦК. Виручати. Він, єврей – мене, українського хлопця. Він не думав тоді про якийсь ефемерний інтернаціоналізм, думав просто про мою душу.
А зараз? Ви знаєте, багатьом можу зателефонувати, й навіть дуже багатьом. І кожного разу хтось звідти, з телефонної далини, озивається, як рідний. І я так само озиваюся, якщо хтось серед ночі згадає про моє скромне існування.
 
Це вже скидається на життєву філософію?
Не знаю, на що це скидається, але я притримуюся тієї теорії (може, досить банальної), що життя – це як мозаїка, зібрана з тих чи інших епізодів, вражень, подій, усього… І в тій мозаїці теж має бути все – і чорні камінці, й розбиті скельця, а не лише біле й чисте. Бо це вже було б не життя, а підлога в операційній.
І ще нікому не дозволено човгати ногами по тій мозаїці. Це, між іншим, теж наша з вами Свобода.