Якщо чесно, я дуже хвилювалася перед інтерв’ю з Сергієм Жаданом – письменником, поетом, перекладачем та громадським активістом. Адже розмова з людиною, чиї книги перекладені на десять мов світу, чий роман «Ворошиловград» признаний книгою десятиріччя за версією ВіВіСі, – це велика відповідальність, пише pro.berdyansk.biz.
Страхи зникли, коли побачила його на зустрічі зі студентами Бердянського педагогічного університету. Простий, відкритий, у светрі та джинсах, він розповідав молоді про творчий проект «роздІловІ», який стартував 29 лютого в Бердянську, та прочитав вірш, точніше, розповідь у віршах – про любов до Батьківщини і необхідність будувати нову державу «брила до брили, цвях по цвяху, стіна до стіни».
– Сергію, щоб не повторювати питання, які Вам, можливо, вже задавали, пропоную пограти в гру. Правило просте – я називаю період чи подію з Вашого життя, а Ви – найяскравіший спогад чи емоцію, пов’язану з цим періодом.
– Давайте пограємо, це цікаво.
– Перший період – дитинство в Старобільську.
– З дитинства я найбільше згадую книги, які читав. Хоча, безперечно, всі дитячі спогади – дуже яскраві, надзвичайно колоритні та мальовничі. Я з любов’ю згадую друзів, батьків, родичів і вчителів. Але так сталося, що вже з раннього віку література була для мене чимось особливим. Свої книжки я пам’ятаю на дотик, на запах, на вигляд і я їх страшенно люблю. Я читав класичну літературу, яка входила в шкільну програму, та книги, які можна було придбати в книгарнях. Інша мова, що в Старобільську вибір був не надто великий – тим більшою була цінність тих книжок, які вдавалося дістати. Я пам’ятаю, яким для мене святом була купівля романів Дюма, Купера чи Дефо!
– Ваші перші проби пера.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Десь в третьому-четвертому класі я написав якісь вірші, потім – якесь оповідання, яке власноруч переписав до шкільного зошита і навіть супроводив власними ілюстраціями. Це було в єдиному екземплярі й, на щастя, не збереглося.
Вчителька поставилася до моїх творів скоріше позитивно, бо це були жартівливі вірші. Вона не стала сварити за образливі слова стосовно однокласників, а сказала: «Пиши далі». А оповідання з життя друзів прочитала тітка (викладач Харківського педуніверситета та член Союзу письменників України. – Авт.) і теж мене підтримала, хоча ніякої літературної цінності твір не мав.
Вірші, які я вважаю віршами, почав писати в дев’ятому-десятому класах. Тоді мене хвилювали глобальні теми та проблеми устрою світобудови.
– Наступний період – студентські роки в Харківському педагогічному інституті (зараз ХНПУ)
– Вступ до університету у мене був надзвичайно приємним, бо, закінчуючи школу, я брав участь у республіканській олімпіаді з української мови і літератури та отримав друге місце. Тому я мав право поступати на будь-який філфак УРСР лише за співбесідою. Я обрав Харків, оскільки тітка з Харкова запросила мене до себе. Я поїхав туди і ніколи про це не жалкував. Життя було легким, а навчання – веселим, тому що філфак Харківського педагогічного інституту об’єднував величезну кількість креативних талановитих творчих людей. Писали викладачі, й зі студентів знайшлися люди, які створили поетичну групу.
– Викладацька діяльність в рідному інституті.
– Запам’яталися студенти – хороші, відкриті діти, з якими було цікаво спілкуватись. Але я від початку розумів, що це не зовсім моє і я займаю не своє місце. По-перше, я не люблю публічні виступи, по-друге, не люблю читати лекції (навіть зараз, коли просять прочитати лекцію, мені некомфортно).
– А читати вірші на публіці Вам комфортно?
– Цього я теж не люблю, але це частина роботи. Якщо вже робиш, то намагаєшся це робити так, щоб людям було цікаво.
– Наступний період почався з 2004 року, коли Ви стали незалежним письменником.
– На той час в мене вже було видано декілька книжок. Були премії, нагороди, до яких я ставлюся нормально. Зоряної хвороби в мене немає.
– Майдан – 2004.
– Цей Майдан запам’ятався великою кількістю цікавих людей, з якими вдалось там познайомитись. Я пам’ятаю, коли після другого туру виборів стало зрозумілим, що були масштабні перекручення і фальсифікації, ми з друзями йшли на перший мітинг в Харкові. Він був оголошений опозиційними партіями, і ми йшли зі скептичним настроєм, бо думали, що прийде декілька харківських опозиціонерів, до яких ми звикли і яких знали в обличчя. І тут раптом побачили заповнену площу (а в нас велика площа, яка вміщує десятки тисяч людей). На відміну від київського, наш майдан був студентський. Там були світлі обличчя людей, ідеалістів, які дійсно хочуть змінити країну.
– Євромайдан 2013-2014 років в Києві.
– Для мене найважливіше, щоб поруч були хороші люди: не якісь процеси, механізми, дії, а живі люди, живі обличчя, живі очі, їхні історії, їхні голоси. За час української революції 2013-14 років мені трапилося побувати в десятках міст і виступати на майданах різних міст. Наприклад, в грудні 2013 року ми з друзями-музикантами виступали на Майдані в Донецьку. Потім трапилось побувати на Майдані в Краматорську, на який вийшло сім чоловік – на них був величезний тиск, але вони все одно виходили.
– Євромайдан – 2014 в Харкові.
– Харківський Майдан був скоріше мобілізаційним пунктом: ми намагалися допомагати Києву речами, збирали кошти на потреби столичного Майдану, відправляли туди активістів. Харківський Майдан починався креативно та весело, ми намагалися робити його творчим. До нас приїздили письменники, музиканти, історики, ми робили акції та флешмоби. Я пам’ятаю виступи Юрія Андруховича, Оксани Забужко, братів Капранових, Ірени Карпи й багатьох музикантів.+
То була мистецька революція, під час якої ми не хотіли радикалізувати події, бо місцева влада тільки й чекала від нас необережного кроку (а ми не хотіли, щоб постраждали люди). Ще пам’ятаю, як влаштували акцію перейменування проспекту Леніна на проспект Леннона.
– Чому саме Леннон – через співзвучність слів?
– Так. І є такий старий анекдот: «1917 рік. Петроград, Фінляндський вокзал. Ленін забрався на броньовик.
– Товариші!
Натовп у відповідь: Леннон! Леннон!
Ленін: ТоваГіщі, ви пеГепуталі. Я не Леннон. Я – Ленін!
Натовп: Леннон! Леннон!
Ленін: ТоваГіші, повтоГяю: я – Ленін! Не Леннон!
Натовп як і раніше: Леннон! Леннон!
Ленін: Ну і ладно! «Єс ту дей …».
В грудні – на початку січня ми влаштували кількатисячну яскраву ходу, і навіть ті, хто не сприймав ідею Майдана, бачачи, що наш рух позбавлений агресії, а натомість наповнений здоровим глуздом, іронією та самоіронією, втрачали частину агресії щодо нас.
В січні у нас, як і в Києві,завелися тітушки й з’явилися проблеми. А закінчилося тим, що Харків став центром протистояння – була спроба провести з’їзд депутатів сходу та півдня. Cпроба провалилася завдяки активності харківських активістів, які дуже масово вийшли 22 лютого 2014 року на вулиці. Було тижневе протистояння між Майданом й Антимайданом, яке завершилося величезним побиттям, коли постраждало більше сотні людей з обох боків.
– Ви також постраждали під час сутичок і потрапили до лікарні…
– Так. Першого березня буде два роки тим подіям, але фактично ніхто із зачинщиків не покараний. Думаю, якби нинішня влада була більш відповідальною, то до багатьох харківських політиків було б багато питань.
– Потім почався період Ваших концертів на Донбасі.
– На Донбас я вперше поїхав з командою «роздІлових». Наприкінці квітня 2014 року в Донецьку й Луганську вже були захоплені адміністративні будівлі, але ще було певне безвладдя. Таке собі дивне міжчасся, коли можна було вільно проїхати спочатку через українські блокпости, а потім – через сепаратистські. В Луганську і Донецьку ще не стріляли, ми сиділи у віллі Мсциховського (це об’єкт архітектури під Алчевськом). До нас через блокпости приїхали близько 200 людей. Приходили й сепаратисти, але не чіпали, бо не розуміли, що відбувається. Я пам’ятаю, що вилітав з Донецького аеропорту другого чи третього травня, а через два тижні там почалися бої.
А потім вже в друзями-музикантами і волонтерами з Харкова ми почали їздити на Донбас і виступати перед військовими й цивільними. І от вже їздимо півтора року, з вересня 2014-го.
– Як Вас сприймають на Донбасі?
– Сприймають добре. У людей є великий попит – навіть не стільки мистецький, скільки суспільний – їм важливо відчувати, що їх не кинули, від них не відмовились, їх не вважають зрадниками і ставляться до них як до співвітчизників.
Люди різні. Наприклад, рік тому ми зі співачкою Мар’яною Садовською виступали у Волновасі. Нас тепло прийняли, а після виступу ми познайомилися з місцевою етнографічною студією «Заграйярочка». Це родинний ансамбль, який береже фотоальбоми, архіви і вишиванки, яким по сто років. Коли ми запитали, звідки тут вишиванки, вони розповіли, що ці території в кінці XVIII – на початку XIX ст. заселялися вихідцями з Харківської та Чернігівської губерній. Бачачи таких людей, розумієш, наскільки несправедливо, коли всіх жителів Донбасу автоматично зараховують до зрадників, колаборантів та українофобів.
– Паралельно в Вашому житті відбуваються інші події. Наприклад, виступи із ска-панк-гуртом «Собаки в космосі».
– Ми багато де виступали, особливо запам’ятовуються поїздки на схід. Але найбільша аудиторія у нас була на Майдані, коли на концерті зібралося близько 50 тисяч людей. Минулого року ми вирішили вперше поїхати в Біларусь, і тут раптом виявилося, що для виступу в Мінську потрібно отримати дозвіл. Для того щоб отримати дозвіл, треба на цензурування відіслати всі тексти пісень. Як в радянський час. Але так вийшло, що, коли наші промоутери віднесли цензору тексти, він їх не читав, і наш концерт дозволили. Все пройшло добре, прийшло десь 200 людей.
– Як Ви ставитеся до екранізації Ваших творів режисером Михайлом Лук’яненком («Депеш мод», «Любові стане на всіх»). Знаю, що Ви навіть зіграли роль міліціонера в останньому фільмі.
– Так, це сталося під час зйомок фільму «Любові стане на всіх». Мені цікаво подивитися на себе збоку. Я переконаний в тому, що Україні страшенно бракує вітчизняного кінематографа як величезного педагогічного здвигу. Якби у 90-х роках було українське кіно, у нас не було б етнічних, міжмовних, історичних та інших проблем. Вже цього року ми з режисером Ярославом Ладигіним плануємо почати зйомки за романом «Ворошиловград».
– Розкажіть про участь у Всеукраїнському проекті «Розділові».
– Дівчат із агенції «АРТПОЛЕ» я знаю давно – вони роблять цікаві несподівані творчі проекти. Зокрема, фестиваль АРТПОЛЕ, де ми з ними і познайомилися. Потім з’явилася ідея спільної співпраці. Мені завжди цікаво робити щось нове для себе. Це нове розуміння, нові відчуття, нові емоції. Мені нецікаво зациклюватися на чомусь одному.