Ростислав Семків: «Треба багато читати, щоб добре писати»

 
За його плечима чималий досвід викладацької діяльності у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», курсів письменницької майстерності  та лекцій «Як писали класики». Як результат – однойменна книга, яка розходиться вже другим накладом.
Літературознавець, директор видавництва «Смолоскип», член журі Шевченківської премії-2017, а віднедавна в.о. директора державного Інституту книги Ростислав Семків розповів УЛГ про перспективи молодих письменників, культуру читання в Україні, а також  першочергові завдання новоствореного Інституту книги.
 
Пане Ростиславе, не так давно Ви «гастролювали» Україною з презентацією своєї нової книги «Як писали класики».  Мета – навчити писати чи показати вдалий приклад письменництва?
«Гастролював» – це скоріше для гучних подій. Це була серія камерних презентацій. Найбільша, вочевидь, була у Львові. Мене тішить, що в кожному з тих міст, в яких ми були, збиралися люди та виявляли зацікавлення. Я хотів наголосити одну дуже важливу річ – книжка з’явилася як підсумок курсу з десяти лекцій, половину з яких читав я. Це був курс «Як писали класики» про тих письменників, які досягли успіху і написали книжки про те, як писати.  Це корисна книжка, якої мені бракувало, коли я починав писати на перспективу. Такий собі підсумок порад, які мають дати уявлення про те, що означає просто сісти і написати хороший текст.
 
З чого варто почати молодому письменнику? Як написати бестселер і чи повинна перша книга взагалі стати бестселером?
От якраз Агата Крісті  наголошує на тому, що молодому письменнику не треба бути впевненим у своїй геніальності, треба працювати. Так само Бредбері говорить про те, що писати заради грошей і заради критиків – хибна мотивація, яка мало надихає. Насправді, письменник має намагатися досягнути певного рівня досконалості. Автори з книги «Як писали класики» мають свої рецепти. Оруел дуже серйозно ставиться до своєї літератури. Агата Крісті навпаки ж вбачає у своїх детективах розвагу. Треба багато читати, щоб добре писати. Читати хорошу літературу, письменників, яких для початку можна наслідувати, а з часом намагатися виробити свій стиль. Писати треба  регулярно – лише тоді і поставатиме якась перспектива. Бредбері радить написати кілька слів, які пам’ятаєш, коли ти тільки прокинувся – думки, які ніби вийшли зі сну. На його думку, за цим ховаються сюжети.
 
Що Ви зараз читаєте?
Художньої літератури я зараз не читаю, бо виснажився, адже читав твори фіналістів ЛітАкценту. Зараз я читаю книгу по семіотиці кіно Нормана Грея. Це англійський автор, який говорить про особливості кіно – порівнює структуру фільмів, фільмовиробництва Голлівуду, Боллівуду та Ноллівуду (нігерійське кіно).  Він говорить про кіно в глобальному масштабі. А далі, оскільки я маю написати наступний розділ дисертації, то знову буду читати щось наукове і у великій кількості.
 
Після затвердження Закону про заборону деяких російських фільмів та серіалів все більше української літератури екранізується. Що, на Вашу думку, потрібно екранізувати в першу чергу?
Треба робити художні фільми. Думаю, що можна знайти кілька десятків хороших текстів з  сучасної української літератури за останні 20 років. Правда, що хороші фільми можна зняти і за слабкими текстами – це питання майстерності режисера. Інша справа – чи є у нас такі майстерні режисери, щоб це знімати. Значно складніше зняти кіно і наростити режисерську школу, ніж написати книжку. Перспектива буде схожа з Індією: вони від початку 20-х років почали робити власний кінематограф і назнімали масу дуже простих індійських фільмів, мюзиклів, де говорять на хінді. Це щось своє, дуже масове і просте. Чи нам  потрібні такі фільми? Вочевидь, що і такі потрібні для початку. Для них не обов’язково, щоб існував текст – досить сценарію. Події можуть відбуватися на березі Чорного моря, або у Карпатах, багато кохання та невибагливих інтриг. Є достатньо хороші речі, які можна екранізувати. Наприклад, просто фантастичний фільм можна було б зняти за книгою «Мальва Ланда» Юрія Винничука. Можуть бути дуже гарно екранізовані його львівські романи – «Танго смерті», «Цензор снів». Потрібні сильні фільми за романами Оксани Забужко. Якісно і цікаво можна зняти екранізації всіх романів Юрія Андруховича. Це складні тексти і їх повинні знімати режисери зі складним мисленням. Тобто «Соляріс» Лема може знімати Тарковський. Якщо його знімає хтось простіший, то версія буде такою ж.
 
Окремі тренди та напрями мають власні переваги на певних ринках. Що потрібно українському читачеві?
Українському читачеві потрібно все. Найбільше потрібен сам читач, бо їх досить мало. Збільшується кількість накладів, виставок та книгарень, але, як показують дослідження, хіба трохи більше 30% наших співгромадян взагалі мають звичку брати книжку до рук. А купують її значно-значно менше – 100.000 це захмарний тираж для більшості українських видавців. Проте на 45-мільйонну країну це дуже невелика цифра і хотілося б, щоб читачів було значно більше. Що хоче читач? Тут дуже важливо, що хоче молодий читач. Дуже добрий розвиток дитячої літератури забезпечують«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»  та «Видавництво старого лева»  і ще є досить багато гарних дитячих видавництв. Останніх 10-15 років вони друкують дуже класну дитячу літературу. І читачі, які підростають, не погодяться на гіршу. Наступна ланка – підліткова література. Підліткові історичні романи, історії про кохання, детективи. Дуже активно розвивається нон-фікшн. Оскільки зараз не так багато читачів, то потрібно більше всього – і книжок, і авторів, і споживачів літератури.
 
Найвища відзнака українського митця – Шевченківська премія. Цього року Ви побачили експертну «кухню» зсередини. Кого відстоювали Ви?Чи згодні з остаточним рішенням?
Думаю, що побачив таку «кухню» вперше. Тому що я переконуюся, що багато чого змінилося в порівнянні з минулим роком. Зараз працює оновлений Шевченківський комітет. Є державна воля, щоб це була статусна премія, яку справедливо вручають людям, яких всі визнають як певних експертів. Я не підтримую когось одного. Я маю цілу групу людей,  які, як я вважаю, достойні Шевченківської премії. Троє з них вийшли до другого етапу  – Іван Малкович, Василь Портяк, Андрій Содомора – це ті, хто, на мою думку, більше за інших достойні відзнаки. (Цьогорічну Національну премію імені Тараса Шевченка у номінації «Література, публіцистика, журналістика» отримав Іван Малкович за книгу віршів «Подорожник з новими віршами». – Ред.)
 
У вересні  минулого року Вас призначили. в. о. директора Інституту книги.  В одному зі своїх інтерв’ю наголошували на тому, що першочергові завдання Інституту книги – це розбудова структури та окреслення алгоритмів роботи.  На якому етапі робота над повноцінним функціонуванням Інституту?
На жаль, все просувається досить повільно, бо створювати цілковито нову організацію не можна отак швидко. Фактична робота почалася від кінця вересня. До початку цього року Інститут книги працював без бюджету, зараз вже проведено реєстрацію – тобто юридично він вже існує.  Тепер на черзі вибори постійного директора. Буду це я чи хтось інший – невідомо. Тоді вже повноцінний директор набере собі команду і зможе реалізувати нові плани, але в межах загальної концепції. Ми концентрувалися на консультаціях, розмовах з людьми, які можуть працювати в Інституті, які можуть працювати в наглядовій чи експертній раді Інституту, сприяти ініціативам. Це дуже широке коло осіб як в Україні, так і за кордоном. Наприкінці минулого року я побував на Франкфуртській та Братиславській книжкових виставках і це додало знайомств та перспектив у співпраці.
 
Міністр культури Євген Нищук зазначав, що одне із головних завдань Інституту – це введення «моди на читання». Які заходи будуть націлені на виконання цього пункту?
Є три інструменти, які можуть спонукати людей до культурної діяльності, читання – сім’я, школа і медіа. З сім’єю у нас проблеми у цьому випадку. Я впевнений, що у більшості родин немає традиції збиратися у вихідний день і читати разом книги,  їх обговорювати. Є традиція спільного перегляду телевізора. Традицію щодо книг можна розвинути лише постфактум, виконавши ще два пункти. Потужний інструмент це школа. Школа не має вкладати в голову учнів обов’язковий перелік текстів. Школа має навчити читати вперше та вдруге. Вперше – складати букви в слова, а вдруге – захопити дітей читанням. Тут відповідальне Міністерство освіти і вони це завдання вже потроху здійснюють, оскільки змінили програму читання для молодших класів у значно кращий бік. Далі треба намагатися перетворити бібліотеки з місць, де просто позичають книги, на культурні осередки, де щось відбувається. І про ЗМІ. Існує досить багато ініціатив у медіа. Але ці ініціативи пропагування книжок розрізнені і не взаємодіють. «КнигоЛав» на 1+1, Книга.ua на Першому каналі, відеоблог на Еспресо TV – всі вони пропагують читання, але роблять це по-своєму. Потрібен загальний план, а Інститут книги може його запропонувати. Для початку мова про координування того що вже є, а пізніше про створення чогось нового та використання іноземного досвіду.
 
Законопроект створення Інституту книги був розроблений за польським зразком. Як польський законопроект був адаптований під український?
Ну я б не сказав, що він був створений лише за польським зразком. Ми орієнтуємося також на словацький досвід, чеський. В Україні доводиться мати справу з низьким рівнем читання. Порівняно з європейськими країнами в нас читають в рази менше. Не всі ініціативи, які там створювалися, будуть ефективними у нас. Значно більшого втручання потребує український внутрішній ринок.
 
Багато експертів стверджують, що законопроект «сирий» і потребує доопрацювання. Яка Ваша позиція з цього приводу?
Це питання до Верховної Ради та депутатів, які його приймали. Це все одно, що сказати, що бюджет замалий. Закон досконалий чи ні – вже інша сфера. Ми маємо Закон і бюджет, тож треба діяти в межах бюджету та законодавчого поля. Треба започаткувати інституцію (що юридично вже зроблено), щоб вона розгорнулася де-факто, була розвинена структура і почала працювати. Тому перспектива є, незважаючи на недосконалості. А практика ці помилки виправить.
Інституту книги передали програму «Українська книга». Це програма фінансування та підтримки українських видавництв. На неї було багато нарікань і є потреба змінити деякі процедури. Зрозуміло, що Положення про програму «Українська книга» потрібно змінити ще до того як буде оголошено наступний конкурс. А вже як змінювати – відповість практика.
 
Пане Ростиславе, у Вас є ще досить важливі повноваження – це керівництво видавництвом «Смолоскип». Які нові проекти готуються до реалізації?
Видавництво «Смолоскип» реалізовує свої довготривалі проекти.  У нас є «Вибрані твори» і там готуються до друку Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Євген Маланюк, також підсерія  шістдесятників.  У ній з’являться вибрані твори Леся Танюка. Готується презентація двох наукових видань – «Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації » Ігоря Гирича і видання колективу авторівпро Остапа Луцького. Найбільший проект, який ми хочемо реалізувати цього року – повне видання творів Хвильового. Це п’ять томів, які вийдуть одночасно.
 
Минулого року «Смолоскип» видав «Щоденник» голови та засновника видавництва Осипа Зінкевича.  Як часто він долучається до співпраці зі «Смолоскипом» сьогодні?
Він постійно з нами контакті. Зараз перебуває у Балтиморі, де видавництво почалося як видавництво й існувало там до 1991 року, до переїзду в Україну. Він в курсі того, що відбувається, є головою видавничої ради, яка вирішує, які проекти приймати. Осип Зінкевич зараз упорядковує своє листування. І ми дуже сподіваємося на те, що він ще зробить спогади про процеси поширення самвидаву в радянські часи, про що, так докладно, як він, не знає більше ніхто.
 
Восени Ви долучилися до викладання «Курсу письменницької майстерності». Яким Ви бачите молодого українського письменника? На що звертає увагу молодь та про що пише?
Молоді письменники дуже зацікавлені у жанровій літературі. Вони пишуть фентезі, космічну фантастику, детективи, мелодрами, готичні романи, антиутопії. Також є досить серйозне зацікавлення нон-фікшн. Я б сказав, що найбільш серйозні намагаються писати в жанрі психологічного трилеру, де досліджують межові стани людської психіки. Психологізм цікавить і це дуже добре, бо це означає, що людина та людська доля залишаються у центрі уваги.
 
Пане Ростиславе, на курсах були ті, хто вже повністю готовий до написання книги? Або  написав книгу, яку можна вже видати, наприклад, у «Смолоскипі»?
Ми маємо молодіжний літературний конкурс. Цього року прийшов 161 рукопис і це найбільша кількість робіт за все його існування. За останні 10-12 років кількість зросла десь від 50 рукописів аж до такої цифри – є позитивний баланс.  Значна кількість авторів, які подають свої роботи на конкурс, пройшли «Курс письменницької майстерності» і їхні тексти від того написані тільки краще. Наприклад, серед лауреатів нашого конкурсу – слухач КПМ Сергій Комберянов. Його книжка вже вийшла і користується попитом. Що стосується інших слухачів курсу, то впевнений, що знайдеться до десятка авторів, які можуть написати класний роман і їх будуть читати.
 

Анна Дрофа

Спеціально для УЛГ

Фото з профілю Facebook

№6 (194) 24 березня 2017

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал