Павле, 28
листопада 2013 року ми з тобою зустрілися у Києві, на Майдані. Пам’ятаю,
обмінялися зловісними передчуттями. Ти зацитував Тараса Возняка: «Ну от і
розвиднілося. Попереду морок…» А вночі 30-ого листопада відбувся силовий розгін
Євромайдану. Уже після того, як Янукович утік і Росія анексувала Крим, ми згадали
у телефонній розмові на Великдень нашу київську зустріч. Почув від тебе:
«Принаймні тепер все прояснилося. А то ж було, як на кладовищі – ніякої
перспективи, тайожний союз – і крапка…» Зрозуміло, що визначеність, яка не
передрікає нічого доброго, краща за морок очікування й невідомості. Кілька днів
тому, 2 грудня 2014 року ми зустрілися (і знову – попередньо не домовляючись) у
Києві, енергетика якого змінилася, бо коли на Інститутській бачиш групу
школярів, які моляться на місці загибелі Небесної Сотні, у душі звучить не
«Знову цвітуть каштани», а жалібний гімн «Пливе кача по тисині». Павле, що
розвиднілось за цей трагічний рік?
Чіткішим став поділ на «ми» і «вони».
Власне, навіть оте «ми» раніше було трохи ефемерне, не дуже відчутне на дотик.
А тепер викристалізувалося в полки й батальйони, в людей на фронті, що
підривають себе гранатами, аби не здатися в полон. У волонтерську жертовність.
У громадян, що вже не мовчать на начальственне свавілля, що масово виходять на
протестні акції, що запихають забреханих чиновників у сміттєві баки.
Виявляється, в українців є інтереси і вони їх усвідомлюють. Від тарифів на
проїзд до повернення вкраденого Криму. Коли таке було? Ти тонко вловив змінену
енергетику Києва. Сам про це думав. Отак ідеш і згадуєш: тут юрмилися сотні
тисяч, а то й мільйони людей, тут стояла рухівська «юрта», а ось тут була
барикада, на яку вночі напали «тітушки», на цьому розі ти востаннє говорив з
Карпюком, ось біля цієї ятки складали вбитих… На цих бруках відбулися
кардинальні зрушення, оплачені кров’ю. Героїчний зміст вплівся в київський
простір, ось що. Наче б той самий антураж, тротуари, ятки, совдепівські
завитки, але це вже інший Київ. Зовсім інший. Гадаю, те ж саме стосується й
усієї України – в тій чи іншій мірі. Тому не погоджуюся з тобою, що в цих
киснях тремтить лише жалібний гімн – він теж присутній, безперечно, але мені
особисто вчуваються й зовсім інші музики… Причому, значно виразніше.
Ставлячи
перше запитання, спіймав себе на думці, що раніше розмову розпочав би з
літератури. Але у дні війни не слід дискредитувати мистецтво, сліпо оспівуючи
його всемогутність. Так, мистецтво вирятовує окремі душі у будь-який час, але
воно не є всесильним, оскільки не може зарадити ситуації у період бойових дій,
припинивши, скажімо, обстріли з російських «Градів». В есеї про свого друга ти
пишеш: «У Груші в вуличних боях під Іловайськом снайперською кулею прошиті
легені, розтрощене передпліччя. Він воював розвідником у батальйоні “Донбас”, і
це головніше за будь-які романи, вірші, і взагалі слова». На якій території
нині має перетинатися життя з мистецтвом?
Не знаю. Ось чесно – не знаю. Я й раніше не
мав (чи уникав) прямих відповідей на такі загальні й важкі питання, а тепер і
поготів… За себе можу сказати таке. Від початку подій, від 22 листопада 2013
року не писав нічого десь аж до кінця літа 2014-го. Така внутрішня й зовнішня
напруга була, заніміння. Отерп такий. Та й ніколи було. Ба, навіть соромно
писати було, взагалі якось про це не думалося. Але з’їздив у липні до
Запоріжжя, пожив, потинявся, причому втрапивши навіть у такі райони, де перед
тим за все життя не був, і все це почало оформлюватися у щось віршоване. Вже в
Києві, перемішуючись із тутешніми враженнями й візіями. Дещо з того публікував
на сторінці у Фейсбуці, а більш ніде. Та й не тягне. Я поки утримуюся видавати
вже дві написані поетичні збірки, одна з яких вилежується років три, інша
зовсім свіжа. Як і не тягне їхати читати вірші кудись в «зону АТО» – замість
журналістської чи воєнної роботи. Ті, хто їдуть на виступи, мабуть, правильно
роблять, але це не для мене, точно. Як і писати про війну, не маючи досвіду
серйозної участі в ній, справжньої участі, а не туристичних заїздів. Принаймні
зараз мені здається саме так.
Що
відбувається з українською літературою сьогодні? Зміни у суспільному,
політичному житті мають відображатися на папері – новими чи хоча б оновленими
словами. Кров невинно убієнних, жертовність – це непомірно висока ціна і
страшний дренаж свідомості. Література не може не змінитись…
Ох, і важкі ж ти питання ставиш, Олександре…
Ну, звідки ж я знаю, що з нею відбувається? Так, ти правий – «кров убієнних,
жертовність, дренаж свідомості»… Все це є. І все це якось має позначатися на
письмі, на літературі, на кліматі в літературі. Має. Але сказати, що вже щось
позначилося, вже є якісь посутні зміни… Навряд. Усе як було, так і є. Все ті ж
тенденції, ті ж самі імена, які з «революцією гідності» і подальшими подіями
тільки додали у заповзятливості. І це, зрештою, закономірно. Дрібні якісь
винятки лишень підкреслюють загальний стан речей. Може, це через те, що,
по-перше, не так багато часу пройшло від осені 2013. А, може, я чогось не бачу.
Кажу ж, не слідкую так панорамно за літературним життям. Хоч загалом все це
смішно. Й навіть огидно. Якось відкрилося таке: для багатьох, хто зараз
підпрягається «під Майдан», є чужими його учасники, – «шаблезубі націоналісти»,
«екстремісти». Власне, рушійна сила. Думаю, не близькі їм і ті, що зараз
воюють. Принаймні ті, що найбільш ідейно мотивовані. От протилежні, і все, кинь
у мене камінь. Сам дух тої революції їм протилежний. Але десь в Ляйпцігу чи ще
якомусь Бордо саме ці, вічні «культурні посли» будуть розглагольствувать про
«нову Україну», про жертовність і гідність. Хоча сиділи переважно в «Купідоні»,
а як стало реально страшно, то здиміли й звідти. Певно, за кордоном писали
«нову прозу». В замку (сміється – О. К.)… Ну таке. Але вони жваві люди,
швиденько підшморгнули, обсмикнулися, обтрусилися, й видають книжки «про
Майдан», «представляють Україну», навіть розкеровують потоки військ на параді –
танки наліво, матроси направо. Х-ге…
У бесідах та
дискусіях про літературу які питання тебе цікавлять найбільше?
Чесно? Найбільше? Який вартісний автор Павло
Вольвач. От як він отут закрутив, сучий син, які прозирання в метафізичні
глибини… Жарт, звичайно, хоча й не такий уже відсторонений від дійсності. Хто
позбавлений цього, хай кине в мене камінь. А загалом цікавили дискусії, в яких
фахово доводиться цінність чогось вартісного, якісного, справжнього, але
недооціненого, замовчаного, відтиснутого на маргінеси запопадливою
посередністю. Кононович, наприклад, якісний? Галина Пагутяк? Уляненко, Портяк,
Кожелянко. І ще, ще… Коли повертаються якісь зразки, розфокусований погляд на
явище «наводить різкість» і… Коли кажуть людською, але переконливою мовою: ваш
«успіх», риб’ята – гівна вартий. Бо – перше, третє, десяте… Кажу «цікавили», бо
з кожним роком до будь-яких дискусій, як і до літературного життя загалом,
потроху охолоняєш. Нічого в ньому не зміниться, як я бачу. А якщо й зміниться,
то завдяки якимось об’єктивним чинникам і процесам. А мені, як і кожному з нас,
робити своє. Писати, якщо писатиметься. Жити, зрештою. На зважаючи аж так на
дискусії і не відволікаючись на «бесіди».
Високе
мистецтво – яким, на твою думку, воно має бути? З якими книжками, іменами його
асоціюєш? І як виправдовуєш/не виправдовуєш розпіарені одноденні книжечки, які,
наче спам, засмічують життя?
Визначення високого мистецтва можна
подивитися в гуглі. А взагалі власна формула проста: якщо сам сприймаю щось за
високе, отже, таким воно і є. Для мене насамперед. Ну й до людей дослухаюся. До
тих людей, думку котрих вважаю і вважають інші авторитетною. Бачиш, як все
суб’єктивно виходить. До того ж, ще й авторитетів не так і багато. Переважно
мертві. А щодо «одноденних книжечок», котрі наче «спам»… Знову ж таки, що це за
книжки такі? Хтось вважає такими написане мною або тобою. Все й тут
суб’єктивно. Тому хай воно все проходить без мене, повз мене…
Рецензуючи
«Хрещатик-Плазу», Олег Соловей пише: «Цілісність поетичної та прозової іпостасей
письменника П. Вольвача – це окремий захоплюючий сюжет для серйозної та
вдумливої майбутньої літературознавчої розмови. Проза Вольвача виростає не з
поезії, як декому здалося, а довкола його поезії». Ти є автором поетичних
збірок і прозових творів – романів «Кляса» та «Хрещатик-Плаза». Виділене
курсивом «довкола» є прихованим запитанням, яке О. Соловей адресує
літературознавцям: в який спосіб поетичність Вольвачевого світосприйняття
екстраполюється на його прозу? Літературознавці колись висловляться з цього
приводу. Але хотів би запитати вже сьогодні: на якому рівні розмежовуєш для
себе енергії, котрі згодом перетворюються на вірші та прозу? І яким є те
довкілля, в якому поетичне слово трансформується у прозове?
Довкілля воно і є довкілля. Життя. Я пам’ятаю
скрушні зітхання (і в розмовах віч-на-віч, і позаочі) деяких моїх знайомців,
літераторів, критиків, доброзичливців: «Нашо тобі той Київ?» Ну, я щось мляво
відповідав, заперечував, бо вже тоді розумів/відчував хибність такої постановки
питання. «Ну, а от N же поїхав, і нічого. Ніхто ж йому не закидає, що, мовляв,
зрадив рідний карпатський край…» «Похав – і шо? Шо він досяг?!» Господи, а що ж
може досягти поет взагалі, окрім якихось рівнів у власних віршах, якихось
проривів? Успішний поет – це звучить так же глупо, як успішний священик або
гробокопач – вже згодом почув від того ж таки N. І погоджуюся з ним… Хоч це
мене вже занесло кудись убік від питання, да… Так що там – поетичне й прозове?
Я знаю?.. Хіба так: поетичне – це мимовільна іскра, яка заскочує будь-де. А
проза – прожита товща часу, досвід. Отож, графіка енд живопис. Летюча лінія
олівця і ваговиті мазки пензля. Причому обов’язково пастозні, впевнені, олійні
мазки – саме така манера найбільш подобається. Картіна маслом, як кажуть в тому
ж таки довкіллі. А як воно чергується, вірші і проза, і чому саме так, і чи є в
цьому якийсь порядок – хтозна. Та й чи це так важить?
Я з великим
задоволенням читаю твої блоги. У формі есею тобі вдається те, що й у віршах –
майстерно зафіксувати окрему думку і окремий настрій, не збуджуючи зайвих
асоціацій, але повністю вичерпуючи тему. Яке місце у твоїй творчості займає
есеїстика?
Відповідне… Есеїстика й виникла в мене,
сказати б, із принуки. З примусу життєвого. Спочатку писав на Радіо Свобода.
Пару років тому журнал «Країна» в особі Володі Рубана запропонував вести
колонку. Я йому вдячний, Рубан і журнал, та ще «Газета по-українськи», ним же
очолювані, взагалі зробили мені впродовж довгих років багато добра. Колонка,
правда, треба зізнатися, пишеться важко. Раз-у-раз думав: ось цього разу
відмовлюся, пропущу, немає «нерву». Але потім пускає… Навіть з якогось часу
з’явився певний драйв. У принципі, можна буде колись видати окрему книжку. Бо,
крім адресних журнальних колонок, потроху підназбируються «нереєстрові» всілякі
писання, як, наприклад, есей-передмова «Комбатант Холодний», за яку я чув
багато добрих слів навіть від досить несподіваних людей. Плюс, майнула була
мені ще одна задумка… Але коли вже вона втілиться, то – інша річ.
Мені
здається, що від твоїх есеїв до романів – один, зовсім коротенький крок. Роман
у літературі чи симфонія в музиці – жанри, в яких можна висловитись сповна.
Попри сучасні різновиди, роман був і залишається ідеальною формою для роздумів.
Які романні можливості для тебе є найцікавішими, найважливішими?
Створити полотно, тканину життя. Зафіксувати
атмосферу доби. У мене завжди було загострене відчуття часу. Це жодним чином
ніяка не хвалькуватість, ні. Бо не йдеться про якесь там уміння, особливу
здатність, чи щось таке. Мова просто про відчуття, і це правда. Констатація
факту, як те, що на Запорожжі – степ, а в Карпатах – гори. Це відчуття я
спостерігав ще у своєму батькові, як і чіпку пам’ять на деталь, вирвану
пам’яттю із м’яса часоплину. Але одне діло усне промовляння, інше – художній
текст. Це таки вже щось вихоплене з хаосу надовго, врятоване, складене в
акуратні стоси. Це проминущі долі живих людей, живих і теплих, які, втрапивши в
«тьомний тєрєм стіхотворєнья», за Пастернаком, чи, як ближче до нашої розмови,
у вокзал чи базар прози, здобуваються на компактне безсмертя. Саме так –
компактне безсмертя, це не моє означення, десь його зустрічав. Ось помер мій
друг Єгор. Що лишилося? Мало. І з кожним роком все менше. А в «Клясі» персонаж
Єгор лишається. Як і багато-багато інших. Те ж саме з «Хрещатик-Плазою», про
яку зараз, попри зливу захоплених «неофіційних» відгуків, так оглушливо, так
натужно намагається мовчати літературний «офіціоз». Але наш час схоплений саме
там, подобається це комусь чи ні. І тамтешні персонажі – вони надовго, і під
обкладинкою роману переживуть дуже багатьох прототипів.
Твоя
творчість автобіографічна, вона живиться дійсністю – тією, що була, або тією,
яку ти завжди можеш вигадати, змоделювати. Чи можна передбачати, що і наступний
твій роман буде пов’язаний із реальним життям, із реальними подіями? Скажімо, з
Революцією гідності чи… VII-им з’їздом письменників України, який недавно
пройшов на пагорбах Жовтневого палацу – там, де рік тому «беркутівці» стріляли
з вогнепальної зброї на ураження. Чи думаєш уже над новим прозовим твором?
Ну, про VІІ-й з’їзд письменників, як і про
будь-які інші профспілкові з’їзди можна, скоріше, написати анекдот чи комедію,
але я за ці жанри ще не брався. А наступний роман, як і все попереднє, й не
лише проза, вірші також, справді, дихатиме дійсністю. Давньою, свіжою, не
важливо, але дійсністю насамперед. Художньою дійсністю. Історією, яку
хотітиметься прочитати до кінця. Принаймні завжди цього прагнув і, маю надію,
так буде йти й далі, але з обов’язковою обмовкою – якщо Бог дасть.
Відповідальна
людина, котра займається справою задля того, щоб змінитися на краще, не має
поступатися своїм істинним «я». Для письменника ця непоступливість, ймовірно,
граничить і з питанням оригінальності стилю. Але вірші з часом змінюються: щось
свідомо/несвідомо губиться, а щось, навпаки, знаходиться. Змінюється й поет у
своїх творах. Гублячи, що саме ідентифікуєш як втрату? І що зараховуєш до
творчих надбань?
Це питання до критиків, скоріше. Причому не
до знеособлених, не до критиків «взагалі». Мене не аж так цікавить, що вони
кажуть і можуть сказати. А до того ж таки Олега Солов’я. До Сашка Хоменка, він
чутливо вловлює маловловне. Певно, втрачається градус пристрасності, натомість
має приходити більше буддистської задуми. Самоти й покори, за Маланюком. Хоча,
так принаймні здається, можу говорити й про свідоме притлумлення емоційності
задля прозирання у якісь метафізичні пласти. Більше ускладнення, ущільнення
тексту. Зараз, правда, знову відбувається якесь певне повернення до простоти
вислову. Мабуть, так має бути… Що ж до непоступливості… Вже колись говорив:
коли серед мого кола знайомців стало модно ходити з рюкзаками, я вперто ходив
із старосвітським пакетом. Роками, поки дружина не заставила купити сумку. Ну,
це побутова анекдотична деталь… Але й багато інших речей діялися на запереченні
«мейнстрімів». Аж до спротиву заради спротиву. І в ремеслі, і в житті. Скажімо,
до Спілки письменників я вступив свідомо, тоді, коли не те що вступати в неї, а
вже навіть виходити вважалося архаїзмом, трюїзмом і ще бо’зна чим, а в тренді
було одне: критичний «полив». Але я вважав так: екс-парторги і відставні
комсомольці витисли з неї все, взяли всі блага, яких зараз немає й тіні, і
тепер викривально волають. То я утримаюсь від їхнього хору і приспіву. Бо не
знаю, який це «сталінський колгосп» – це ви його творили. Ви і ваші духовні
батьки й діти. Я ж просто бачу об’єднання літераторів у ролі профспілки,
сподіваюся на цю функцію. Ось і все. Без усякого там пафосу і піднімання калин.
А те, що в спілці є повно усіляких мухоморів, причому не тільки сивочолих,
деякі молоді й рожевогубі у всіх «мухоморствах» дадуть їм фору, так я за них нє
отвєтчик. Є й інші люди, і саме з ними маю до якогось діла. До речі, схожа
ситуація в багатьох інших спілках, центрах і об’єднаннях, хоч незалежних, хоч
яких, хай навіть офіси в них посучасніші, а в їхніх членів модніші піджаки, а в
керівництва не так по-мушкетиківські кущуваті дядьківські брови, як європейські
борідки. Суть приблизно схожа, якщо придивитися. Навіть спільна давня партія віднайдеться,
якщо пошкребти. Та й таке… Є профспілки журналістів, «шахтьоров-ліфтьоров», тож
нічого страшного немає і в профспілці літераторів. Ось і все. Якщо зовсім
дістане – вийду, вже кілька разів поривався. Але теж без особливого галасу.
Запоріжжя і
Київ – міста, про які ти пишеш у віршах та прозі. Різні міста, тож і любов до
кожного з них, мабуть, різна. Якими є Запоріжжя та Київ письменника Павла
Вольвача?
А от такими і є, як у віршах та прозі. Різні
міста, різні й тексти. А які – це довго розжовувати. Та й не вийде, та й ні до
чого це. Справді, значно простіше прочитати й спробувати відчути різницю.
Запоріжжя – це «моє все». Ну, майже все. Без нього нічого б не було, або було
би щось настільки інше, що то вже був би і не я. У Києві в мене не такий глибокий
пласт власного минулого. Тут немає коріння родоводу. Не так пахне мені вітер,
менше сонця. Менше персональної пам’яті, так. Але… Без Києва теж би не було
подальшого мене, все б могло скристалізуватися у трьох поетичних збірках. І в
якомусь зовсім іншому відтинку життя. Якщо Запоріжжя – це ґрунт, жорстка деталь
реальності, то Київ – небо, метафізика. (До речі, якщо мова зайшла про небо в
буквальному сенсі, то вищого за київське поки що ніде не зустрічав; вищого й
складнішого, глибшого). Мене завжди трохи дивували митці, котрі не відчували,
що таке Київ. Якщо не для світу, то хоча б для України, для всіх нас. Не той,
звичайно, костюмно-урядовий, чи обивательський, зчужілий, сконцентрований в
одному тютюнниківському реченні: «Гєнка, ложадь, іді суда, понял, нє?!». Інший.
Київ усіх українських мрій і зусиль. І мертвих, і живих, і ненарожденних. Це
або відчуваєш, або ні. Мені дивно, повторюю, коли не відчувають.
У романі
«Хрещатик-Плаза» згадуєш про Миколу Вінграновського. Також ти є упорядником
книги спогадів «Маршал Вінграновський», яка вийшла напередодні 75-річчя поета і
до якої ти написав передмову «Містерія майстра» та вірш «Миколі
Вінграновському. Незникомому». Інколи на твоїй сторінці у Фейсбуці з’являються
фото з Миколою Вінграновським. Чи не плануєш написати більш розлогий матеріал
про майстра?
Планую. Але поки що на рівні розслаблених
мрій. У «Хрещатик-Плазі» постать Вінграновського (поета Срібногранського)
з’являється. Але досить пунктирно, Олег Соловей у рецензії «Кавова гуща життя»
має рацію, говорячи про це. Як має рацію і натякаючи, що попереду щось має бути
іще. Справді, я свідомо ледь торкнувся образу Вінграновського. По-перше,
відчув, що за цим іменем є норовиста некерована енергетика, яка важко взаємодіє
з іншими енергіями тексту, виривається з нього, ламає структуру. По-друге,
Вінграновський – це явище, до якого мені, наприклад, просто шкода підходити
«між іншим», зображувати одним із персонажів, нехай і яскравих, колоритних.
Уже, якщо писати, то хочеться витворити «більш розлогий матеріал», як ти
висловився. Походити довкола цієї теми більш ретельно. Є такі задуми. А вже чи
вийде…
Зараз багато
хто пише поезію, прозу, есеїстку, критику. Справжній вир. Із поділом на
покоління, напрямки, уподобання. Хтось із кимось товаришує, із кимось ворогує.
Тобі не заважає весь цей шум, який може дезорієнтувати, дратувати? У Петра
Коробчука є чудовий вірш про літературний акваріум, в якому є і окуні, і щуки й
інші зубаті чи беззубі письменники. Петро, крізь скельця своїх окулярів
придивившись до літературного життя, іменує й себе – коропчуком. Гарна
самоідентифікація. Продовжуючи жартівливу Коробчукову алегорію, кожен з
письменницької братії може визначитись якою з холоднокровних чи, навпаки,
рідкісних теплокровних рибин почувається, в якій – стоячій чи проточній – воді
прагнув би вкриватися прозаїчною або ж поетичною лускою… Чим для Тебе є
літературне середовище?
Я вже обмовився про своє ставлення до
літературного й довколалітературного середовища. Атмосфера там важкопродихна,
як на мене. Хоч усе цілком пояснимо: головний товар, яким навперебій торгує
наше темне товариство, є душа, власні нерви. Тому… Стикаюся епізодично з
армійцями, з офіцерами колишніми й діючими. Це просто інше життя, інші емоції.
Як раніше мені було не в приклад здоровіше й затишніше із блатними
різночинцями, маргіналами. Хоча окремі літературні люди цілком влаштовували й
влаштовують, ба більше – цікавлять, притягують. От ці окремі люди завжди й
становили моє літературне (та, мабуть, і буттєве) середовище. Без якого був би
іншим. Скажімо, без випивок і розмов із Андрієм Охрімовичем, його розкішних
монологів. Без звивистих київських кілометрів, інкрустованих ерудицією й
гумором Сашка Хоменка. Без монотонного речитативу легендарного Валерія Іллі,
«Валєр Палича». Власне, все моє «літературне життя», «біографія» почалися з
його голосу в слухавці, ще в Запоріжжі: «Павле, Вінграновский прочитав ваш
“Маргінес”… Він сказав, що…» Ось тоді я вперше по-справжньому відчув, чим хочу
й таки буду займатися в цьому житті. Тим часом, галерея людей продовжувалася.
Павлом Скочком, наприклад. В’язнем сумління, публіцистом, нонконформістом. Хоча
можуть сказати: ну хто такий Павло Скочок? І скажуть, певно. А мені спілкування
з ним дало більше, ніж… Ну, нехай. Критичну внутрішню настанову підсилило. З
якогось часу я вже критично сприймав і самого Скочка, але це й його заслуга
(посміхається – О. К.)… Тому середовище – воно ширше, ніж суто літературне.
Такий собі бульйон живильний. В якому й сам, варячись, викшталтовуєшся. Ось
пишу ці відповіді, й думаю: чи не пора вже подзвонити Герасим’юкові, підколоти
його, те-се, але головне – почути. Послухати. Солов’єві тому ж, Слапчукові…
Не так багато
є письменників, з якими можна розмовляти про літературу і тільки про
літературу. Оминаючи надмірні амбіції, хворобливий егоцентризм. З ким із
письменників можеш бути самим собою, з ким тобі затишно і завжди цікаво?
Декого вже назвав. Та, власне, майже всіх.
Можна й додати, але я навіть за названих боюся. Бо можна й зурочити. Були вчора
друзі, а нині зовсім і не… І не сварилися навіть, а от щось клацнуло вгорі, і –
все. «І досвіданя!» – як казав Вінграновський. В мене в цьому плані багатий
досвід. Так що, хай буде, як буде. Як є.
І наостанок.
Без пафосу. Але серйозно. У чому сенс творчості.
Не знаю. Не раз і не двічі казав, що уявляю
місію літератора в тому, аби бути очевидцем, свідком – доби, часу, сучасників,
одноплемінців, односвітців, знайомих, незнайомих, стрічних, протічних,
усяких… Свідком себе самого. Але повторюся – достеменно не знаю… У
«Хрещатик-Плаза» є сцена. Розмова з письменником Лесем Жуляненком. На питання,
чому так багато пише, Жулян відповідає, кліпнувши: «А щоб з ума не зійти».
Може, так і є? Або, змінивши безпросвітний тон Жулянової відповіді, притримавши
за поводи басуючий пафос і дуту глибокодумність, спинитися наразі на такому –
щоб у житті був якийсь сенс. Щоб цікавіше на світі велося. Десь так.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал