ОЛЕНА МЕДВЕДЄВА: «Я ТАК ТРИМАЮСЯ БОГА, ЯК РОСА ТРОЯНДИ»

Член Національної спілки письменників України, майстер народної творчості Олена Медведєва вишила повні тексти «Євангелія від Івана», «Євангелія від Марка», «Євангелія від Луки», «Євангелія від Матфея» розмір сторінок яких 60 см х 42 см. Їх розміщено у новій експозиції Острозького музею книги і друкарства на Рівненщині. Кожна книга має палітурки, обтягнуті шкірою, і виставлена у спеціальному дерев’яному футлярі, оздобленому художньою різьбою.

Раніше вона вишила «Кобзар» Тараса Шевченка 1840 року видання (формат 36, 5 см х 26 см), який став діамантом світової Шевченкіани, книги поезій (розмір 60 см х 42 см): Івана Франка «Народна пісня», Ліни Костенко «Я мальву поцілую у щоку», Адама Міцкевича «Ода молодості».

Олена Медведєва створила також серію «Креативна книга», де тексти теж вишиті.

Про роботу над фоліантами йдеться у розмові із авторкою.

 

«МАЮ ВЕЛИКЕ ЩАСТЯ,

ЩО ВИШИЛА «КОБЗАР»

Які уроки дала для Вас робота над «Кобзарем»?

Насамперед дотримання слова й відсутність страху перед невідомістю.

Пригадую 2012 рік, коли з сином Андрієм та його вчителем української мови Людмилою Григорівною Герус поїхали до Канева для отримання літературної нагороди у всеукраїнському конкурсі «Об’єднаймося, брати мої».

Із букетами червоних тюльпанів ми піднялися на Чернечу гору та підійшли до місця спочинку Тараса Шевченка. Було щире бажання вклонитися Людині, яка не лише словом і пензлем, й самим життям шанувала Україну. Тієї сакральної миті, коли промовляє серце, а не розум, у мене з’явилося бажання – вишити поезію першого Шевченкового «Кобзаря».

І простими словами, тими, якими спілкуєшся зі своїми батьками чи дітьми, я пообіцяла чи то Тарасу Григоровичу, чи то небесам, чи сама собі, що неодмінно це зроблю, чого б це мені не коштувало.

Щоразу, коли зіштовхувалася з труднощами, згадувала той день, ту гору, ту обіцянку, те відчуття відповідальності, яке народилося при прийнятті рішення, і все це додавало сили.

 

Рішення вимагало: починати, не зволікаючи…

Це ситуація, коли ти сам на сам опиняєшся перед чистим полотном. У твоїх руках звичайна швейна голка і звичайні нитки для вишивання. Поруч лежить друковане факсимільне видання «Кобзаря» 1840 року, яке люб’язно надала мені на період вишивання наша землячка, шевченкознавець Марія Антонівка Корнійчук. Тоді вона працювала в музеї книги і друкарства України і консультувала мене з тих питань, які виникали в процесі роботи над книгою. І ніякого макету сторінки, мається на увазі розташування поезій, – ні мальованого руками, ні виконаного на комп’ютері. Усе в реальному масштабі, в реальному часі, на реальній тканині, методом «спробую саме так, а тоді зорієнтуюся». Це лише заголовки (шмуцтитули), орнамент сторінки та скановані репродукції опрацьовувалися Анною Тимошок на комп’ютері, а потім я вишивала. А з поезією я ніби опинилася віч-на-віч у чистому полі, де поруч ні душі…

 

Відтак, за допомогою техніки «стібок» вишито кожну букву всіх творів, які ввійшли у «Кобзар» 1840 року видання: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Твори розмістила в такому порядку, як в оригіналі.

Працюючи, я відчувала таку насолоду, наче писала по тканині. Це було не важко. До того ж, мене заохочувало те, що Тарас Шевченко сам ставився до вишивки як до глибоко символічного національного атрибуту. Згадаймо ключовий образ «шитої шовками хустини» в поезіях «Хустина», «У неділю не гуляла …», чи вишитої сорочки як основного компонента народного одягу в поемі «Княжна», чи опис традиційного пов’язування старост рушниками під час сватання у драмі «Назар Стодоля», на офортах «Старости», «Приятелі» тощо.

Українська вишивка – це «молитва без слів». Саме таке розуміння її Тарасом Шевченком співзвучне моїм переконанням… І ось тепер – вишите Шевченкове слово його і нашою рідною українською мовою, до якої можна в цьому «Кобзарі» доторкнутися пучками пальців і вустами…

Я маю велике щастя, що вишила «Кобзар».

 

Він нагадав усім, які були вишукані палітурки у старовинних фоліантів…

Колись (не знаю, як тепер) роботу над палітуркою називали інтралігаторством. Відповідно, людей, котрі виготовляли палітурки, кликали інтралігаторами. Їхня робота дорого оцінювалася, адже вони працювали зі шкірою, доволі часто тисненою найрізноманітнішими орнаментами (а це ще ускладнювало процес виготовлення), сріблом, позолотою, міддю.

Вишиті сторінки «Кобзаря» були скріплені за допомогою японського старовинного методу переплетення книг. Одночасно зшивалися дві сторінки, між ними при корінці вставляли вкладку, яка створює простір і зручність при перегортанні. Між сторінками з текстом вмістили 3 монохромні та 3 кольорові вишиті мною репродукції ранніх картин Тараса Шевченка, в тому числі «Катерину», «Тополю», «Циганку-ворожку», «Звільнення апостола Павла із темниці». Тому використовую лише натуральну і якісну, попередньо вишиту, шкіру та твердий картон. Обкладинка «Кобзаря», наприклад, обтягнута світло-коричневою шкірою, на якій золотистими нитками вишито автограф Тараса Шевченка і назва збірки.

 

Серед читачів були і члени Комітету із присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка, адже Вас номінували на здобуття цієї високої нагороди…

Так, я була представлена у номінації «Народне і декоративно-прикладне мистецтво». Пройшла всі тури.

 

Ваш вишитий «Кобзар» – тріумфальне явище. Ви усвідомлювали, що ним демонструєте небачений досі прояв поваги до спадщини й особи Тараса Шевченка, по-своєму звеличуєте його в українській і світовій культурі?

Зізнаюся, абсолютно не думала ні про який тріумф, коли вихідні дні, а також вечори і ночі присвячувала вишиванню поезій Тараса Шевченка. Просто виконувала роботу, яка приносила мені колосальну радість.

 

Переконаний, що сподобалася б…

З історії показу цієї книги можу сказати, що вишитий «Кобзар» читають пучками пальців ті, чиї очі не бачать. Вони відчувають слова на дотик! А це не шрифт Брайля і не величезні літери, а малесенькі тонкі літери, щільно розташовані одна біля одної. Коли чую, як читає вишитого «Кобзаря» сліпець, плачу…

 

Чому, на Ваш погляд, важливо зараз вникати у твори Тараса Шевченка, в його «Кобзар»?

Щоб цінувати те, що маємо, не забути історії своєї країни, знати ворогів поіменно, вчитися боронити рідні землю і мову, зрештою, знайти шлях виходу із духовного кріпацтва, розвивати суспільство як економічно так і духовно, щоб не виїжджали наші діти за кордон… Лише вільна людина, яка знищила в собі раба, може народжувати та виховувати сміливих дітей, спроможних відстояти власну позицію і бути переможцем. Пригадуєте слова, якими розпочинається вірш «До Основ’яненка»?

 

Б’ють пороги, місяць сходить,

Як і перше сходив…

Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив!

Нема Січі; очерети

У Дніпра питають:

«Де то наші діти ділись,

Де вони гуляють.

 

Реальна картина сьогодення!

 

Як виникали ідеї різних форматів вишитих книг?

Усе творилося поетапно, за принципом «мистецтва маленьких кроків» Антуана де Сент-Екзюпері.

Спершу виникла ідея створити «Бібліотеку вишитих казок», адже у синовій збірці назбиралося їх чимало (йдеться про книжку Андрія Медведєва «У парі з ангелом» – В.М.) . Саме його роботи і надихнули мене на створення мистецьких книг, які б припали до душі маленькому читачеві, і яку б він брав до себе в ліжечко, аби почитати перед сном. Щоб на ній, як на подушці, дитина могла заснути і не відчувати ніякого дискомфорту, тільки лагідний спогад про казку. Згодом зацікавили інші техніки. Тому з’явилися бурштинова, шкіряна, вив’язана спицями і плетена гачком, різьблена на дереві та плетена із вербових гілок, фетрова, гербарна, книги-іграшки. І коли зрозуміла, що ці книги полюбилися не тільки малюкам, але й дорослим, то ризикнула і прийняла рішення: вишивати твори українських класиків, у такий спосіб популяризуючи їхню творчість.

 

«ВИШИТИ ЄВАНГЕЛІЯ –

ЦЕ ПОДЯКУВАТИ БОГОВІ

ЗА ЙОГО СЛОВО»

Хто Вас привів до Біблії?

З людей – ніхто. Одного разу взяла цю Книгу до рук, прочитала кілька Псалмів і відтоді не полишаю її.

 

Що для Вас віра в Бога?

Віра на сьогодні досить складне поняття. Раніше вважала, що це так просто – вірити як дитина, і цього достатньо. А виявилося, що ні… Віра схожа на безлюдний острів. Потрапляєш на нього і щаслива-прещаслива. Хух, нарешті, допливла, знайшла. Минає час і ти розумієш, що на цьому острові тобі доведеться провести чимало часу (якщо не всі майбутні дні!); що життя тут іде за своїм годинником та правилами і, взагалі, клімат не такий, до якого ти звикла. Але на цьому острові так затишно, комфортно і надійно, що ти не полишиш його за жодних обставин.

Віра для мене не просто ключове слово у християнському житті, не синдром натовпу чи данина моді, не, тим паче, формальність. Вона не живе по сусідству, а у моєму домі, тому ми з нею, напевно, вже сіамські близнюки. Принаймні, на сьогодні.

А ще, це усвідомлення того, що існує суверенний Бог, котрий справді любить кожну, без винятку, людину однаково і бажає їй лише добре.

 

Ви усвідомлено прийшли до Бога?

Господь для мене живий, тому наші з ним стосунки переживають найрізноманітніші періоди. Бувають моменти, коли маю бажання безнастанно молитися, а інколи зовсім не розумію його мовчання на мої прохання або життєві обставини, тому і сама мовчу…

 

А як же тоді щодо слів, вишитих Вами в Євангелії від святого Матвія: «Просіть, і буде дано вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає – знаходить, хто стукає – тому відчинять» (Мт. 7:7)? Бог завжди почує і відгукнеться…

Так, це запевнення Ісуса із Нагірної проповіді. Але перш ніж просити, я навчилася дякувати йому за дрібнички, адже з них і складається наше життя, і, що найцінніше, вмію насолоджуватися цими дрібницями.

Зрозуміла, що найліпше і найправильніше прославлення Бога – це прибігти до нього сам на сам і подякувати за все те, що отримала, а вже потім брати до рук мобільний телефон і розповідати про свою радість рідним і друзям.

Бачу його присутність у нашому місті і у своїй родині, серед цікавенних півсотні нових книг на моїх полицях, які я придбала за останні декілька місяців. Коли слухаю нові цікаві радіопрограми, мені спадає на думку: «Господи, яку ж прекрасну мову ти подарував українцям. Слава тобі!» І навіть у дощ, ховаючись з велосипедом під величезним мостом, щоб там перечекати зливу, розумію, що Бог є в краплях цього дощу, подиху теплого вітру, серед людей, які теж вибрали цей міст як прихисток… Дивуюся: як можуть краплі дощу триматися на листках троянди під таким гострим кутом. Якби ці краплі були на моїй руці під таким кутом, то давно б скотилися. А у троянди все інакше. Тримає вона ту життєдайну росу усім своїм єством. Напевно, і я так тримаюся Бога.

Усвідомлено прийшла до нього у свідомому віці і за жодних обставин не залишаю. Та й не планую цього робити.

 

Коли вас схвилювала ідея вишити чотири Євангелія? Які обставини привели до цієї думки?

Ще коли працювала над Шевченковою і Франковою книгами. Переживала внутрішній трепет від того, що торкаюся голкою і ниткою таких дорогих для українців слів, що вдається поєднати на одному полотні дух нашого написаного, згодом друкованого і співаного слова з духом нашого вишиваного мистецтва.

Євангелія – це свята Книга.

 

Тривала робота над Євангеліями відкрила Вам раніше незрозумілі глибини Святого Письма?

Безумовно! Перед початком роботи я відвідала Ізраїль, побувала на святій землі для того, щоб згодом, вишиваючи євангельські події, ґрунтовніше могла уявити місцевість, побут людей, традиції. Це допомогло глибше зануритися і розчинитися у біблійних текстах. До речі, відвідини Єрусалиму та інших євангельських місць вважаю обов’язковим додатком до Біблії!

Були моменти, коли відчувала, що йду пліч-о-пліч із жінками в натовпі, який слухає Христові проповіді: відчувала запах диму того вогнища, яке розвів Ісус на березі Тіверіядського озера після свого воскресіння, і мурахи пробігали спиною від слів: «Симоне Йонин, чи ти любиш Мене?» (Ів. 21:16). Плакала разом із язичницьким сотником (не перебільшую), який здивував Господа своєю вірою, коли просив про зцілення слуги: піднімала догори голову і на смокві шукала Закхея; тішилася радістю першого дива у Кані Галілейській і благоговіла перед народженим Немовлям, Спасителем людства у печері…

Багато біблійних істин зрозуміла глибше. І це не дивно, адже Боже Слово – багатогранний діамант. Вишиваючи четверте Євангеліє, раптом усвідомила, що за весь час служіння, Ісус жодного разу нікого з людей не попросив, аби вони занотували його проповіді чи записали деталі його біографії. Чому Він так вчинив? Адже «віра від слухання, а слухання через Слово Христове» (До Рим. 10:17).

Можливо, Богові достатньо лише того, щоб ми вірили в його існування? Але як тоді покаяння, прощення гріхів та благочестиве життя? Не знаю. Однак достеменно знаю, що Бог ніколи не помиляється.

 

Слухачі цікавляться відображенням змісту Євангелій чи запитання до Вас стосуються лише щодо майстерності вишивання?

Безперечно, що цікавляться змістом Євангелій. Бували випадки, коли люди читали певний текст, а потім самі починали його трактувати, пояснювати, тобто проповідувати. Після таких зустрічей чула слова: «Прийду додому і обов’язково перечитаю цей розділ в Євангелії». Чимало ставлять запитань щодо техніки виконання роботи. Я залюбки відповідаю, адже саме для цього і творилися ці фоліанти.

Сьогодні відвідувачі острозького музею можуть погортати ці книги самі, попередньо одягнувши рукавички! З одного боку – це музейні експонати, які потрібно берегти і здмухувати з них пил (жартую), а з іншого – це доступні книги для читачів. Ну і що, коли книга гортатиметься сотню разів і на її сторінки потраплятиме світло?

 

«ЗАХОПЛЮЄ І ЗАЧАРОВУЄ СИЛОЮ ДУХУ ТА СЛОВА»

– Що відіграло основну роль у виборі творів для вишитих книг Адама Міцкевича, Івана Франка?

Книга Адама Міцкевича вишивалася навесні, польською мовою, тому вибір припав на «Оду молодості». Саме тоді, коли прокидалася і омолоджувалася природа, на світ з’являлися перші квіти, молоді листочки вкривали голе віття дерев… О такій порі у нас, в Рівному, на вулиці Міцкевича, де я проживаю, особливо гарно…

Що стосується творів Івана Франка, то вибирала патріотичну лірику – вишила 30 його віршів із різних збірок, зокрема, з «З вершин і низин», «Мій ізмарагд». Серед них «Гімн замість пролога», «Каменярі», «Не пора», «Розвивайся ти, високий дубе», «Хрест», «Ляхам», «Україна мовить», «Сідоглавому», «Декадент».

Потребуємо ми сьогодні сильного, Україною одухотвореного і виплеканого, вистражданого у боротьбі, в надії народженого, крізь вогонь і випробування пронесеного слова. Вважаю, саме його варто перечитувати і перевишивати. Бо ж науки корені – у повторенні.

 

…Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала, –

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

 

Ти, брате, любиш Русь,

Як любиш добре пиво, –

Я ж не люблю, як жнець

Не любить спеки в жниво…

 

А за натхненням я їздила у Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка, спілкувалася з його тодішнім директором Романом Гораком, а також з науковими працівниками. Планую побувати з цією книгою і в Нагуєвичах. Для мене знаменно, що вишита книга Івана Франка побувала у Львівському національному університеті його імені, читалася у Франковому парку. Відвідала цього року навіть Прагу!

 

Вас як письменницю чим здивував, захопив, зачарував художній світ Ліни Костенко?

– Художній світ Ліни Костенко – це гармонійний, нічим незаплямований к о с м о с !!! Він щодня мене дивує, захоплює і зачаровує силою духу та слова, красою образів, хоробрістю душі, інтелектом, щирістю, людяністю… Мені інколи здається, що вірші Ліні Василівні диктує сам Бог. Хоча розумію, що це титанічна щоденна праця її серця… Загалом я вишила у книжці 72 її вірші, серед яких «Я вчу тебе, як мову іноземну»,«Летять на землю груші, як з рогаток», «Я вранці голос горлиці люблю»,«Вечірнє сонце, дякую за день!», «І засміялась провесінь: – Пора!», «Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить», «Ще вчора була я висока, як вежа», «Шалені темпи, час не наша власність», «Ой ні, ще рано думати про все», «Пісенька з варіаціями», «Якщо не можна вітер змалювати».

 

За відчуттями світу Ви із Ліною Костенко споріднені чи різні?

Не можу дозволити поставити на один щабель свій світ і світ Ліни Костенко, тому що розумію, про яку людину ми зараз говоримо. Вона – Божий посланець, пророк, шляхетність української нації і сучасної поезії. Я ж лише зробила те, що могла, вміла і, зрештою, повинна була зробити – засвідчила свою шану перед її безкінечним талантом у вишиваній книзі «Я поцілую мальву у щоку». Наш земляк, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Петрів зміг (і йому це прекрасно вдалося!) поставити виставу «Берестечко» за однойменним романом Ліни Василівни та зіграти у ній головну роль. Заслужена артистка України Галина Цьомик, доцент, літературний критик Лілія Овдійчук, а також багато інших наших знаних рівнян вміють чуттєво читати її вірші. А я знала, як їх вишити. Я не могла не зробити цього…

Ми споріднені чи різні? «Я не гідна навіть розв’язати ремінець її взуття».

 

«ТВОЄ СЕРЦЕ ПОПРАЦЮВАЛО ДЛЯ ЛЮДЕЙ»

 

Очевидно, що вишивання дає Вам можливість вивчити тексти творів напам’ять, чи не так? А, можливо, це не обов’язкова умова вишивання книг?

Вчу напам’ять обов’язково!

Коли вишивала поезії Ліни Костенко, то мій день розпочинався з того, що я за кавою вчила один із її віршів. Було таке відчуття, що ті слова закарбовуються не лише в пам’яті, але і вишиваються золотими нитками радості на полотнах мого серця. Так глибоко проживала їх. Франкових віршів знаю чимало. Досить часто сама собі подумки їх цитую.

 

Яку виставкову, а не музейну, концепцію щодо Ваших вишитих книг треба реалізувати в Україні?

Та вона, напевно, вже й реалізована. Нині всі без винятку арт-буки перебувають в експозиції музею книги і друкарства Державного історико-культурного заповідника міста Острога. Там вони і виконують своє виставкове призначення. А до цього мандрували усіма прекрасними і відомими музеями України.

Стосовно ж музейної концепції, то вона у мене навіть прописана на папері. Маю на меті створити у Рівному інтерактивний музей «Креативної книги», який був би цікавий дітям, дорослим і, звісно, туристам.

 

Чи не виникала думка вишивати по кілька екземплярів таких книг з тим, щоб реалізовувати їх і одержувати закономірну авторську винагороду?

Виникає постійно. Це, здебільшого, стосується мініатюр. Проте моя творча діяльність схожа до човна з двома веслами. Я пишу для дітей та вишиваю книги. Завдячуючи цим двом веслам човен пливе у потрібному напрямку.

А якщо лише вишиватиму… Не думаю, що матиму повноцінну радість. Щодо роботи заради авторської винагороди – це питання часу і наявності пропозицій.

 

Якби Вам запропонували всі вишиті книги за величезну суму продати за кордон, скажімо, у США чи Канаду, погодилися б?

Дивлячись, із якою метою хотіли б придбати ці фоліанти.

Якщо б це були пропозиції від музеїв Біблії Вашингтона, Амстердама, Будапешта чи Тель-Авіва, то запропонувала б книги для експозиції на кілька років наперед. За цей час вишила б нові, і в такий спосіб вони змогли б поповнити свої колекції. Зважаючи на те, що музей у Будапешті колекціонує Біблії різними мовами, а в Тель-Авіві є виставки «Біблія в мистецтві», «Біблія в друці», то у них з’явилася б ще й колекція «Святе Письмо у вишивці».

 

Як сказав філософ, Бог чекає від людини творчого акту як відповіді на творчий акт Бога. Ця формула близька Вам?

Так, надто близька. Але я свідома того, Хто творить цей акт, Хто дарує людині задум, ідею, можливість її втілення і насолоду від того, що твоє серце попрацювало для людей…

У Бога немає на сьогодні інших рук окрім людських.

 

Розмову вів Віктор Мазаний,

письменник

м. Рівне