Олександр Вільчинський народився 2 січня 1963 року
в Тернополі. Закінчив факультет журналістики Львівського державного
університету імені Ів. Франка. Працював журналістом у Одесі і Тернополі. Член
Національної спілки письменників України й Асоціації українських письменників.
Автор книжок оповідань та повістей «Що скаже батько» (1989), «Дежа вю. Спроба
повернення» (2002), романів «Неврахована жертва» (2002), «Суто літературне
вбивство» (2003), «Останній герой» (2004), «Віаґра для мера» (2006), п’єси «На
всі гроші» (2007). За роман «Суто літературне вбивство» – лавреат «Коронації
слова-2002», за роман «Останній герой» отримав Ґран-прі і першу премію
«Коронації слова-2003», стипендіат «Gaude Polonia-2005». Живе в Тернополі.
Пане Олександре, якось Богдан Бастюк зазначив, що
автори, які народилися на Поділлі, приречені жити і писати саме тут. Інакше
їхня муза загине…
Навіть не знаю,
що тут можна коментувати? Пацієнт швидше мертвий, ніж живий – це, мабуть, також
з цієї ж серії… Насправді автори, які народилися на Поділлі, живуть собі і
пишуть, де тільки хочуть.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи можна говорити про феномен «тернопільського
письменника» і якщо так, то що він собою являє?
Наприкінці 90-х у
Тернополі відбулася певна концентрація авторів, які пишуть у жанрах масової
літератури. Хіба про це? Маю на увазі Сергія Ухачевського, Лесю Романчук,
Олексія Волкова та інших. Я колись назвав це «тернопільською альтернативою» і
навіть написав про це статтю, що публікувалася від «Книжника review» і журналу
«Українська культура» до львівського «Поступу», у якій йшлося про альтернативу
нудному, нецікавому й врешті-решт бездарному читву, що домінувало на цьому
просторі раніше… Хоча, і з цієї, так званої масової літератури, або такої, що
претендує на масовість, також виживає лише якісна. Названі мною автори,
здається, вижили. Бо ж продовжують видаватися й перевидаватися… І це при тому,
що в Україні навіть українські детективи поки що не стали бізнесом. Втім, як на
мене, то видається майже неможливим, аби у одному місці зібралося багато добрих
письменників. І Тернопіль не виняток. До речі, з перерахованих мною авторів
навіть не всі між собою знайомі.
Колись, ще років
із п’ятнадцять тому, я жартома озвучив певну пропорційну закономірність: один
письменник має бути не менше, ніж на 100 тисяч населення, ну, або десь близько
до цього. Може, через це у Тернополі довгий час і не затримувалися письменники,
це було невелике місто. Ні часописів, ні видавництв… За радянських часів
з’явилися газети, а вже за незалежності – видавництва. І зараз Тернопіль,
здається, у четвірці лідерів видавничої справи після Києва, Харкова і Львова, а
у «Богдані», «Джурі», «Астоні» часто видаються письменники з інших регіонів, до
того, письменники, як то кажуть, відомі… Загалом, як на мене, Тернопіль дуже
комфортне місто, у якому приємно жити і писати. Це казкове українське місто і
казковий край, який не перестає мене дивувати. І наступний мій роман буде саме
про Тернопіль. Тобто, знову про Тернопіль…
Містечковість та географічна провінційність
впливає на якість написаного?
Провінційність та
містечковість – це все лише в голові. У вашій, або в моїй. Воно або є, або його
нема. Бо ж де ти, там і центр… Сказав же колись Чехов, що для письменника й
лікаря не існує провінції, і з того часу у цьому сенсі мало що змінилося. Але
це як кому виходить. Можна жити й у столиці і бути добрим письменником, а можна
й у провінції і бути поганим, або навпаки. В українській літературі частіше
якраз навпаки. Це залежить лише від таланту, і більше ні від чого. А у новіші
часи феномен того ж Юрка Андруховича зайвий раз підтвердив, що, як ви кажете,
«містечковість та географічна провінційність» може впливати на якість
написаного лише із знаком «плюс». Це ж саме можна сказати і стосовно Володимира
Лиса у Луцьку, чи покійного Василя Кожелянка у Кам’яній під Чернівцями, чи
врешті-решт Юрка Винничука у його Винниках… А якщо ще й з Інтернетом, то
найкраще взагалі на хуторі. Хоча пропорція – один письменник на сто тисяч
населення все одно залишається в силі, незалежно від місця на мапі. І щодо
Києва також, бо ж на три мільйони київських жителів ви навряд чи нарахуєте три
десятки добрих письменників. До речі, мені непогано пишеться і у Тернополі, і у
Смиківцях, де у мене дача, і в Одесі, і на Миколаївщині, звідки моя дружина, і
в Києві, і у Варшаві. У Варшаві я написав майже всю «Віагру…», у Києві
закінчував «Останнього героя».
Чи погоджуєтесь Ви із твердженням, що письменники
Тернопілля чи не єдині, хто продовжує традицію патріотичного письма?
А що ви вважаєте
патріотичним письмом? Недолугі стіхи про тризуб і синьо-жовтий прапор?.. Мені
здається, що література – це, перш за все, подолання табу, або хоча б якийсь
інший досвід, ніж той, що був до тебе, до того ж виписаний більш-менш стильно…
Якщо ж ви маєте на увазі мого «Останнього героя», де головний персонаж –
колишній вояка УПА, то я просто написав про те, про що сам давно хотів
прочитати, але ніде нічого схожого не знаходив. Тобто знаходив, але не те і не
так. Крім того, ще десь наприкінці 80-х я обіцяв Миколі Рябчуку написати цю
історію. І ця невиконана обіцянка багато років не давала мені спокою. А одного
дня приїхав з риболовлі і накидав перший абзац. Якраз закінчувалося літо,
кінець усім риболовлям, і за якихось три місяці й написав. Але це більше
історія про кохання та чоловічу дружбу, а ще, можливо, про мистецтво виживання,
а «традиція патріотичного письма» тут зовсім ні до чого.
Ви відомі як автор кількох книжок прози. Як
вибудовується сюжетна лінія оповіді, чи є важливою для вас присутність імпресій
у тому, що Ви пишете?
Окрім «Останнього
героя», я написав ще два детективи – «Неврахована жертва» і «Суто літературне
вбивство». А як ви уявляєте собі
детективний роман без сюжету? Проте у романі, що претендує на популярність
серед найширшого кола читачів (а детективи саме для цього й пишуться), все ж
сюжет не головне. Тобто, і сюжет також, але не менше значення має стиль. А що ж
це за стиль без імпресій? Отож, як бачите, коло замикається. Якщо ж говорити
про інші мої книжки – «Дежа вю. Спроба повернення» або «Віаґра для мера», то це
просто інший досвід, де сюжетна лінія не є такою важливою.
Сюжет Вашого роману «Віаґра для мера», мабуть,
автобіографічний, адже Ви свого часу були депутатом міської ради. На Вашу
думку, досвід реальний допоміжний, чи стає на заваді творчому письму?
Я був не лише
депутатом Тернопільської міської ради (на той час наймолодшим за віком), а ще й
впродовж майже десяти років головним редактором міської газети (мабуть, на той
час також наймолодшим, але вже в усій Україні). І вдячний долі, що пройшов усе
це ще замолоду, а тепер можу з чистою совістю займатися більш цікавими
справами, наприклад, писати книжки… Звичайно, якби я не мав того депутатського
чи редакторського досвіду, то навряд чи й сів би за «Віагру…». Проте, я вас розчарую,
мій роман не настільки автобіографічний, як про те пишуть деякі рецензенти,
які, очевидно, просто або не читали тексту, або не в курсі наших «містечкових»
тернопільських реалій. Насправді події, що відбуваються у романі, майже цілком
вигадані, точніше, змодельовані таким чином, що дуже нагадують реальні (мабуть,
той досвід, про який ви згадуєте, таки став у пригоді), а правдиві й
автобіографічні хіба окремі деталі… Хоча, як відомо, диявол ховається саме у
деталях.
Насправді моя
«Віаґра…» – це швидше приклад не автобіографічної, а так званої актуальної
літератури, до якої у нас поки що не звикли ні читачі, ні критики. Бо її досі
просто не було (у нас досі нема жодного роману, скажімо, про президентські
вибори, чи про кулуарне життя Верховної Ради, чи хоча б про
українсько-російський шпигунський скандал і тому подібне). І все ж, сподіваюся,
мій роман не довго залишатиметься єдиним у цьому літературному напрямку. Але оскільки я продовжую жити серед
своїх персонажів (вигаданих і «реальних»), то часто чую від своїх читачів
побажання написати продовження… Що ж,
зарікатися, що «ні, ніколи», також не буду.
Ви – лавреат «Коронації слова», стипендіат
програми «Gaude Polonia—2005». Чому, на Вашу думку, в Україні досі немає
достойної підтримки письменників, як у сусідній Польщі та Словаччині?
Я переконаний у
тому, що насправді письменникові не треба ніякої підтримки. За винятком хіба що
стипендіальних програм, які насправді є авансами під майбутню книжку. Якщо ж
письменник не може писати й паралельно займатися ще якимось видом діяльності,
як це було у всі часи, тоді краще не писати.
І наостанок – побажання читачам від Олександра
Вільчинського:
Радіти життю. А
ця радість не може бути повною без книжок.