Олександр Гижа: «Слава людська – минуща, а Божа – в серці»

Наш співрозмовник – знаний письменник Олександр Гижа, автор багатьох оповідань, поезій, повістей та романів, здебільшого історичного правдоборчого спрямування. Твори ж майстра динамічних сюжетів і чудового знавця мови про сучасність вирізняються проблемністю і принциповою позицією. Характерними є назви книжок: «Двісті метрів до сонця», «Щербаті дні до середи», «Крутий поворот», «Знайомі з вересня», «Дорога», «Ніч літньої повені», «Човен для людей», «Титан», «Глибока межа», «Гірська роса», «Житні плачі», «Облога Кармалюка», «Покличте мене, дороги».

Будучи дійсним служителем церкви п’ятдесятників, Олександр Гижа здійснив переклад Святого письма: десять років поклав на відтворення тексту Біблії сучасною українською літературною мовою, стільки ж – на порівняння та усунення різноманітних різночитань. А ще п’ять літ – на шліфування. Його переклад Біблії фахівці вважають одним з найдовершеніших, і він, слава Богові, пішов у світ.

Тож наша розмова складатиметься з двох частин: про історичну романістику і про працю на Святим письмом.

 
Олександре Романовичу, є така думка, що актори і письменники творять до останнього подиху; поки носять ноги, вони реалізуються.
Погоджуюсь. Поки творча людина рухається і мислить, доки б’ється серце, і в ній найперше є (кажу без всякого пафосу) любов до Батьківщини, до свого нещасного народу, порабленого знову, пограбованого до нитки, вона мусить працювати. Так його совість велить, це його дух, принцип життєвий. Ось у статті прочитав як артистка Ада Роговцева прагне нових ролей. Так і письменник, якщо є бодай жменя здоров’я, має творити.
Навіть якщо він якийсь час не пише, його підкірка і душа працюють. Я одного разу, почувши в собі слова «зламаний меч», жартома звернувся до підкірки: «Що ти від мене хочеш? Підказуй…». Приходжу додому, сідаю за письмовий стіл – із серця виливається, в цьому разі, історичний роман.
А перед тим було таке. Коли я закінчив переклад Біблії, сказав: «Господе, я не поет, я не знаю скільки років проживу, а мені вже 60. До архівів у мене доступу нема (а я хотів написати роман про Богуна, він мене цікавив багато літ). Тож даруй мені, Господе, спроможність і здатність написати у віршах поему».
Я, до речі, ніколи у відпустці не відпочивав, завжди чекав її, як соловейко весни, щоб поїхати до Будинку творчості чи в село, сісти і творити. Бо я писав завжди на коліні у відрядженнях, був журналістом багато років.
І ось одного разу йду повз кар’єрне озеро в Горенках неподалік Ірпеня, вже сонце має заходити, вітер західний жене велику хвилю, і сумно-сумно квилить чайка. Я зупинився і чую, що із серця йдуть вірші. Хапаюся за ручку, нотатник і пишу. Відразу побачив: Богун сидить на березі Бугу і співає пісню. І пішов, пішов роман у віршах.
Якось зайшов до художника Петра Ткаченка в майстерню, це чудовий живописець і графік просто колосальний, тонкий, я таких не бачив. На стіні висить колоритний портрет козака, я вигукую: «О, батьку Богун, я тебе вітаю!» А Ткаченко дивується: «А звідки ти знаєш? Я справді Богуна намалював». – «Та хіба я свого батька не можу впізнати?» Петро аж обняв мене і заплакав. Цей портрет на обкладинку моєї книжки переселився.
Поема «Богун» вийшла в США. Мої колеги дивувалися: «Ми тут все життя пишемо, ми класики, а ти тільки почав у поезії і вже в Америці видався». Кажу: «Я ні на що не претендую, я себе поетом не вважаю. Спокійно, братове». Мені вислали примірники, я перечитав і збагнув: в історичній поемі можна сказати багато, але в романі прозовому набагато більше. До речі, в Америці вийшов Новий Заповіт в моєму перекладі, а в Ірландії – Євангеліє від Івана.
І от коли душа почала мене на нове штовхати, я друзів попросив: «Поганяйте в Інтернеті, дізнайтеся, чи є роман з назвою «Зламаний меч»? І мені сказали, що є тільки в Андерсена казка. І я тоді сміливо взявся за роботу.
Я не відкриватиму карти (бо є любителі красти ідеї), просто скажу, що десь у чотириста сторінок хочу вкласти триста років життя українського народу. Скажу щиро, після того, як пізнав Біблію, я почав писати набагато глибше, бо Біблія навчила мене дивитися пильніше в людську справжність, і на порухи власної душі також.
Я написав листа в Державний архів України. Відповіли: «Документи  є, тільки в Москві. Все вивезено, у нас нічого нема!» Ну хто ж мене туди допустить? Я зажурений. Та Бог знав, що я хочу. Йду повз смітниковий бункер, лежить десять книжок з хорошими палітурками на асфальті. Пройти не можу, бо дуже шаную з дитинства книжку. Забрав до себе. У чотиритомнику Гіляровського находжу свідчення про Лжедмітрія, про те, як 15-літнього юнака катували. І кошовий запорізьких козаків Іван Сірко до цього причетний. Тільки не думайте, що писатиму роман про Сірка. Ні. Йому віддам лише розділ. Карколомні будуть події. Кожен наш історичний діяч у цьому романі має показати свою сутність.
Чому ми з вами зараз у рабстві перебуваємо? На це є причина. Майже 400 років винищувалась національна еліта, або перекуплялася. Наш митрополит Феофан Прокопович був правою рукою (ідеологічною) сатрапа Петра I. В романі буде і Полуботок, і Виговський, і Хмельницький, навіть Мазепа буде. І для цього є чудовий художній спосіб. Розумієте, в мистецтві все відносне, одні з минулого прийдуть, інші – з майбутнього, зокрема перший патріарх Київський і Всієї України Мстислав, до речі, небіж Симона Петлюри, теж буде.
Я хочу показати їх в катастрофічних подіях українських, як ці лихоліття в людях відбилися,  і що історичні персонажі зробили для того, аби вирвати народ свій з ярма страшного, азійського.
Колись я писав у зошиті, потім – на машинці, тепер – на комп’ютері, і все йде так, як треба, бо в серці визріло, горіло-горіло, перегоріло, знову загорілося, і я пишу, хоч період життєвий зараз у мене дуже складний, я втратив дружину і друга.
 
Розкажіть про роман «Четвертований храм». 
Його я написав після перекладу Біблії. Розумієте, польські історики, слідом за ними і російські, назвали це всенародне повстання Коліївщиною, мовляв, селяни вила взяли і пішли на своїх панів. Нічого подібного. Так звану Коліївщину не можна розглядати окремо від інших історичних подій того періоду. Вона є природним продовженням або навіть частиною Гайдамаччини – визвольного патріотичного руху проти поневолювачів, а саме проти Речі Посполитої та Російської імперії. Ідеологом цього повстання був Мельхіседек, ігумен Мотронинського монастиря в Холодному Яру. Це була розумна особистість, він збирав людей, розповідав, що треба робити і як.
 
Проте багато всяких брехень понаписувано.
Так. У Коліївщині, писав Пантелеймон Куліш у своїй тритомній праці «История воссоединения Руси», брала участь «уся п’яна голота, усе дурне, ліниве та розпусне…». Натомість Куліш з ентузіазмом прославляє російських монархів. Наприклад, схвально відзначав, що Петру І вдалося приборкати запорозьку сваволю, та прославляє Катерину II за зруйнування Запорозької Січі у «Гімні єдиній цариці». Сучасники та нащадки засуджували Куліша, але треба пам’ятати, що це були дійсно важкі часи для інтелігенції.
Існувала й інша думка, яку відтворив Тарас Шевченко у славетній поемі «Гайдамаки». На закиди, що гайдамаки нібито «розбійники, злодії», «пляма у нашій історії», Шевченко відповів так:
 
Брешеш, людоморе!
За святу правду, волю, розбійник не стане,
Не розкує закований у ваші кайдани
Народ темний; не розіб’є живе серце
За свою Вкраїну!
 
У передмові до «Гайдамаків» Шевченко зазначає: «Я пишу те, що мені люди розповіли і дід мій розповідав, а я документів не читав». Тобто він геній у всьому. У Шевченка Гонта вбиває своїх синів. Як для художнього твору це колосальний хід, тобто заради ідеї національної, заради визволення України він вбиває своїх синів. А цього насправді не було. У Гонти був син Іван. Поранений сотник Власенко забрав підлітка Івана із собою в Молдавію. А тут залишилася три доньки і дружина Гонти. Цариця на запросини польського короля і свого фаворита пригнала на Правобережжя України п’ять військових корпусів і цілий рік придушувала народне повстання. Москалі ґвалтували доньок і дружину Гонти до смерті, отакі наші брати так звані.
Я маю багато родичів у Росії, маю чимало друзів у Москві і Санкт-Петербурзі, працював у тамтешніх архівах, у Сибіру був, коли шукав документи про Кармалюка, Богуна, Гонту. Телефонують зараз звідти, і – запитання: «Чого це в Україні посіяли фашизм, бандеровщину, нацизм?» Я кажу: «То приїдьте, подивіться. Це у вас в чистому вигляді фашизм. Ваш фюрер повністю взяв на озброєння «Майн кампф» Гітлера, все робить точнісінько, як той в 1938 році. Тоді пошматували Чехію, Словаччину, Судети, Австрію, Польщу. Тепер Молдову, Грузію, Абхазію, Осетію, Україну, Сірію… Та ще цей фюрер погрожує ядерною бомбою».
Гадаю, скоро припиниться вся ця путінська «історія».
 
Що «готувало» ваш світогляд?
Пригадується таке. У 1966 році я працював у газеті «Вечірній Київ». Приходять до мене двоє працівників з «Політвидаву», приносять два томи. Мене вони знали як журналіста, який публікував чесні речі, яких боялися чиновники… Кажуть: «Романовичу, перший том ми не змогли взяти, бо автоматники охороняли, тому вкрали для вас тільки другий і третій томи». Я дивуюся змістом до сьогодні. Томи грубезні, товстіші за Біблію, наклад триста примірників, під грифом «Безкоштовно», назва «История гражданской войны на Украине в 1917-20 годах», підготував Інститут марксизму-ленінізму. Я цілу ніч читав. 1966 рік! Зрозумів, що з комунією не по дорозі. І відразу написав заяву про «розлучення». У тих томах зафіксовані накази Леніна: «Расстрелять», «Повесить», «Закопать в землю», «Чтобы до десятого поколения помнили».
Послухайте, і це той «дідусь Ілліч»? У 1989 році в журналі «Новый мир» друкували листи Короленка до Луначарського. Короленко пише з Полтави: «Товарищи уважаемые, в вашем гимне написано «Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем…». Как же вы будете строить, когда вы в Полтаве из пулемета «Максим» расстреливаете людей на площадях и улицах, то же самое делаете в Киеве» (цитую з пам’яті). Я це все знав, я історик не тільки за дипломом, а й за покликанням, я все свідоме життя займаюся історією.
Ще таке. 1969 року я написав новелу «Останній злет». Була на радянсько-німецькому фронті така ескадрилья – «Нормандія-Неман». Вона поповнювалася французькими льотчиками через Іран. Французи воювали дуже сміливо, гинули, горіли так само, як наші. Маркіз Ролан де ля Пуап був Героєм Радянського Союзу, тричі горів в літаку.
Коли закінчилася війна, Сталін відпустив французів, вони на «Яках» перелетіли до Франції. З Парижа я отримав відповідь на свій запит щодо того, як загинув героїчний маркіз. У нього був рак четвертої стадії. Маркіз мав маєток на околиці Парижу, і там була паркова алея, довжелезна, широка. Маркіз був власником радянського винищувача, моторист доглядав цей літак, змащував, заводив, підфарбовував. І коли маркіз довідався, що він смертельно хворий, то сів у літак, алея дозволяла злетіти, він все розрахував, адже як пілот багато літав. Проте в кінці алеї зачепив колесами арочні ворота, літак упав і загорівся. Маркіз загинув. Він хотів спікірувати в Сену, щоб не мучитися і щоб ніхто його не знайшов.
Я написав новелу, віддав у журнал. Мене викликають в КДБ.  Сидить полковник, п’є каву з коньяком і запитує: «Что это вы, товарищ, поднимаете маркиза на такой щит? У нас что, отечественных героев не было?». Я дивуюсь: «Та він же Герой Радянського Союзу, кров проливав, тричі горів у літаку, весь у шрамах. Що ж тут не так? Ми ж декларуємо дружбу народів». Новелу заарештували…
Якось Микола Славинський в інтерв’ю зі мною зазначив: «Ви були такий благополучний в літературі, вас ніколи не терзали…». Я сказав: «Ви просто не знаєте, скільки мене мучили. А коли написав про останнього кошового отамана Калнишевського, новелу також заарештували».
Виходила моя друга книжка «Щербаті дні до середи» у видавництві «Молодь» (1968 р.). Телефонує директор: «Олександре Романовичу, зайди, бо хлопці з «Головліту» знімають твою повість з верстки». Потому також заходжу в редакцію газети «Молода гвардія», де працювали мої друзі Олександр Васильківський (тоді заступник відповідального секретаря, нині письменник) і Володимир Маняк. Редактор Юрій Цеков якраз заходить. Приносять пошту, а в ній є анонси «Комсомольськой правды» і журналу «Молода гвардия», органів ЦК комсомолу Союзу. В анонсах повідомлення, що в перших номерах «Комсомолка» даватиме мою новелу, а журнал – повість. Я думаю: «Але ж з Києва підуть доноси на мене». І що ви думаєте, з «Комсомольськой правды» прислали чемну відмову, а в журнал «Молода гвардія» викликали (я тоді з Костянтином Симоновим познайомився), там сказали: «Александр Романович, извините, но на вас самоеды написали донос, что вы националист и тому подобное». Я говорю: «Знаєте, я завжди кадебістам казав: «Як я люблю свою маму, то так буду вашу маму шанувати. Це моє кредо, політичне, національне, яке хочете. А якщо я маму свою не поважаю, то мені ваша знаєте де? Україна – Батьківщина моя, і цим все сказано».
 
То повість і новелу все ж таки зняли?
Зняли, звичайно. Але я знаю, хто писав доноси, не називатиму прізвищ, ще живі ці два товариші. Я в Москві казав: «Певно, якби мого батька не вбили хлопці з лісу, то ви мене давно б забрили».
Але тепер добре відаю, що мене Бог врятував від тюрми. Втім, я ніколи не писав ніяких листів, не підписував протести, отже, не кажу, що я якийсь герой, я просто люблю свій народ, він мене породив, вигодував, я йому вдячний за це, я знаю його горе і біди. Коли в 1991 році чув «вот украинцы получили независимость ни за что, задаром», обурювався: «Яке даром? Мільйони людей лягли в землю за цю свободу!».
Тільки, знаєте, в чім завинили українці? У толерантності до зрадництва. Чому так сталося, що Україна, по суті найбагатша країна в Європі, загинається?
 
Невже справді найбагатша?
Справді! Колись я написав роман про геологів, тож дослідив геологічну карту України. У нас є все, навіть цезій. А у великої Російської Федерації його нема (з цезію роблять трубки для ядерних «таблеток»). Знайомим геологам, що досліджували відроги Карпат, які виходять до Польщі, я у телефонній розмові майже жартом сказав: «А ну, хлопці, копніть там». Копнули – і там є. Отже, наші природні скарби я добре знаю. У мене був консультант Чернов, доктор геолого-мінералогічних наук, він не раз казав: «Олександре, так я геолог чи ви? Ви такі цікаві гіпотези висловлюєте». Бо я ретельно вивчав цю сферу. Почав з праць Ферсмана.
Якось доктор філологічних наук Федченко стосовно збірки «Знайомі з вересня» (там було кілька моїх творів), яку випускало видавництво «Дніпро», написав: «Я рецензую сорок років письменників, але вперше побачив, щоб автор, коли пише про робітника, шахтаря, лікаря, художника чи про геолога, знає предмет розмови».
А як же інакше? Я маю розуміти, про що пишу. Якщо я створюю образ шахтаря, то мушу бути шахтарем, а коли пишу про художника, то мушу бути художником. Я кілька разів прочитав двотомний щоденник геніального французького художника Ежена Делакруа, у нього я навчився розуміти мистецтво живопису різних жанрів, він пише, зокрема, про те, як можна досягати тонів і півтонів за допомогою змішування фарб, і дає рецепти-поради.
Пригадую, як вперше у житті 1966 року потрапив у Третьяковську галерею. Екскурсовод підвела нас (зо тридцять душ) до двох портретів Льва Толстого, написаних Іваном Крамським та Іллею Репіним. Пояснює: «Вот Крамской в этом портрете Толстого показал то и это. А Репин показал то и это». Я підхожу і кажу: «Вибачте, будь-ласка, ви знайомі були із Крамським? А з Репіним?» – «Ні». – «А звідки ви знаєте, що вони хотіли зобразити? Ви мене заводите у туман, я зовсім інше бачу». – «Ну скажите, что вы видите». Я почав казати, що бачу, але не за принципом «От ви написали книжку, я її не читав, однак протестую».
Отже, я все життя вчусь, і тепер теж вчуся, читаю. От, скажімо,  натрапив на Пікуля. У мене до нього ставлення своєрідне, не хочу зараз про це розповідати, але я, переглядаючи його двотомний роман «Фаворит» знайшов те, що мені було треба, про Лжедмитрія I. Причому, там є прізвища конкретних катюг, які катували того юнака, мучили на дибі…. Я мушу це змалювати? Мушу. Отак Бог допомагає.
Якось нашою євангельскою общиною звершили вечерю любові (на ній спогадуємо смерть і воскресіння Ісуса Христа, приймаємо святиню, тобто причастя), проти мене сидить брат в Господі, а за плечима в нього – полиця з книжками. Він каже: «Романовичу, а вам потрібна оця книжка?» і показує через плече на Ключевського. А мені якраз була потрібна інформація про Катерину II (яка, до речі, у слові «ещё» робила чотири помилки, писала «исчо»), щось достовірне і оригінальне, не замацане художниками чи письменниками. Мій роман «Четвертований храм» якраз починається з двох розділів саме про Катерину II, як вона затіяла задушити повстання в Україні і розчленувати Польщу, хоч тим часом її фаворитом був король Станіслав Понятовський. Отже, людина показала мені на Ключевського, і в того я знайшов потрібні відомості. Отака містика.
Художник і письменник, будь-яка творча людина, це трішки інакші люди, ніж широкий загал, будь-де він вбирає враження, як губка воду. У молодості я настирливо вчився відтворювати портрети людей словами. Я навіть їздив на залізничний вокзал: сідав і списував обличчя. А в Ленінграді пішов до Ермітажу, бо всі герої, які в романі проходять, навіть епізодичні Бенкендорф, Аракчеєв чи Лєвашов мусять мати свої обличчя. Ми ж недарма кажемо: що на умі, то й на обличчі, що в серці, то й на устах, а там і в ділах неодмінно. В Біблії сказано: «Найбільше береженого бережіть серце ваше, бо з нього джерела життя», а в 15 розділі Матвія той же Христос каже, що в серці може бути джерело смерті, тобто народжується воно в серці, не в голові.
 
У пошуках документів Ви, наскільки я знаю, діставалися Сибіру?
Так, я їздив шукати документи в Тобольськ… Щоб розширити, зокрема, своє розуміння Катерини II. Не зважаючи, що Понятовський був фаворитом і цариця поставила його на престол, вона передусім втілювала свої амбіції, Катерина II дуже жадала слави, їла славу і славою запивала. Отака була німкеня чистокровна. Німцями були, до речі, російські Романови царі (крім перших двох), тому що вони в Німеччині брали наречених – принцес з князівського роду, які бідніші. І тому з четвертого покоління то вже були чистокровні німці-царі, скажімо, Микола I, Олександри – Другий і Третій.
Валентин Пікуль подав Катерину II, як бригадиршу хорошого колгоспу, що вибирала собі фаворитів без кінця і краю. Насправді вона була значним політичним і державним діячем, це очевидний факт. Так само і Петро I. Але він був одержимий сатаною, у нього була пропасниця (епілепсія). Він казав, що діє для блага народу, це, зрозуміло, профанація, Петро I нищив народ без міри, ефемерну державу майбутнього, якої ще немає, він створював жахливими методами, але дбав про велич держави, в цьому сенсі я йому віддаю належне. Проте цей державний діяч своїми вчинками уособлює, повторюю, голий страшний сатанізм, він без жалю винищував людей. Отак ця імперія творилася.
До речі, що таке Тобольськ? Це колишня столиця хана Кучума, який очолював західно-сибірське ханство – залишки Золотої орди. Хто ханство завоював? Єрмак. А хто такий Єрмак? Ватажок великої банди, що складалась з людей, які втікали від покарання царя за свої грабунки і безчинства. Вони перевалили через Урал і завойовували території. Єрмак чинив жахливі речі. Є лист хана Кучума до Івана Грозного, він пише: «О великий белый государь, пришел тать з большой дороги, уничтожает мой народ. Почему нам не жить в мире, как наши отцы жили?».
Що ж зробив Єрмак, коли полонив ханську сім’ю? Сів на пеньок, витягнув, перепрошую, свої чоловіче достоїнство і змусив його цілувати (у хана було шестеро дочок). Хто відмовиться, той буде знищений. П’ятеро з доньок це зробили, щоб життя зберегти, а молодша (15 років), дістала схований на грудях стилет і убила себе. Це є в документах.
Так підступно йшли Хабаров, Дєжньов зі своїми бандами, дійшли до Тихого океану, здалося мало, полізли через протоку до Аляски, Каліфорнії, полишаючи трупи і спалені домівки. І тепер росіяни називають себе месійним народом, вигукують: «Ми порятуємо світ!».
 
Месійність – стрижень нинішньої російської політики, цю «тезу» вгатили в голови мільйонів росіян.
Яким чином, за рахунок чого і від чого росіяни рятуватимуть світ? У них нині що відбувається? Такий саме грабунок, як в Україні, злочинять такі самі олігархи, тільки ще більші акули, бо більша територія і більше є, що красти. А як народ живе? Поїдьте в будь-яку область. Животіють. Як село живе? Вимирає. Нема нічого. Росію годує Кубань і трохи Поволжя. А в цілому люди страшенно бідують. Живуть Москва і Санкт-Петербург, і, можливо, якоюсь мірою Новосибірськ, бо вважається містом першої категорії. Пам’ятаєте, як в шістдесятих роках Київ теж був на першій категорії. З Білорусі приїжджали до нас по суботах, весь Поділ був забитий автобусами. У них, як і в нашій глибинці, нічого не було, в київських гастрономах очі розбігалися від вибору продуктів. Білоруси почали писати скарги в ЦК (мовляв хохли добре живуть, а ми що, не такі самі?..), і Київ перевели на третю категорію, все нівелювалося.
Отже, поїхав я в Західний Сибір і потрапив до архіву в Тобольську. Він містився у кремлі хана Кучума, архів величезний, у 1980 році був розібраний тільки по XVII століття. Його працівники поставилися до мене по-братньому. Була зима, приміщення не опалювали, миші замерзали. Мені запросто давали ключі до архіву державного значення. У кабінеті директора – голландська піч, дрова лежать, в коридорі вугілля в ящику. «Працюйте без нас, тільки обережно, щоб не було пожежі».
У тому архіві 1963 року були поляки, порізали бритвою дуже багато манускриптів і документів, шукали потрібну інформацію. Я собі цього не дозволив, п’ять блокнотів грубезних списав, але жодного аркуша не вкрав.
 
Що передусім шукали?
Відомості про те, хто дав команду вбити Кармалюка. Перечитав багато документів слідчої комісії «у справі Кармалюка». В російській державі  тоді не було смертної кари (!). Але хтось же убив і хтось дав наказ убити Кармалюка. Я шукав винуватців, та ніде не міг знайти. Поїхав до Ленінграда, працював у найбільшому центральному державному архіві СРСР. Не дали потрібних документів, несли діафільми, папери, читав без передиху, про Кармалюка – нуль.
Мені була потрібна справа 10/70. Те, як розкопав я цей номер-підказку, то цілий детектив. Він стався в місті Ялуторовську (Тюменська область), куди тричі засилали Кармалюка на каторгу і звідки він тікав. Заходжу в тамтешній історико-краєзнавчий музей декабристів, що міститься в будинку Муравйова-Апостола. Принагідно дізнаюсь, що, виявляється, декабристи розпланували цей Ялуторовськ, тому в ньому такі широчезні проспекти як в Ленінграді, а будиночки одноповерхові.
Ходжу по залах, роздивляюся стенди, бачу під склом аркуш, списаний дрібним шрифтом, значиться: «Список декабристов, которые пребывали в этом городе после Нерчинской каторги» (13-14 душ). Цей список у пляшці з фігурним горлом знайшли під піччю в 1939 році під час ремонту. Для мене декабристи все життя були світлими людьми, і я заплакав. Підходить молода музейниця і каже: «Молодой человек (а мені під 50), а чего вы плачете?» Я кажу: «Я, милая, очень люблю декабристов, они так страдали…». «А откуда вы?». – «Из Киева». – «О, это хорошо».
Мене запрошують до директора в кабінет, одразу кава, до кави – коньячок. Я розповідаю про мету поїздки. Директор каже: «У нас в Ялуторовске еще есть закрытый архив, построен, как Пентагон, звездоподобный. Забор высотой четыре метра, колючей проволокой обмотан, пропущен электрический ток, собаками охраняется, часовые на углах стоят. Вам надо туда проникнуть. Мы вам поможем». – «Как?» – Директрисе 32 года, двое детей, муж бросил, она – красавица, вам понравится (і справді сподобалася). Помешана на розах. А у меня есть чайная роза, китайцы привезли из Китая, у нее нет такой в коллекции. Я вам, из-за того, что вы так любите наших декабристов и вы – земляк Кармалюка (в музеї був куточок Кармалюка), завтра в 8.00 принесу в пенале для чертежей эту розу. Вы ей подарите, у нее размякнет сердце, может быть, она вам поможет».
Я прийшов до закритого архіву з трояндою, мене зразу обшукали, зачинили до  приходу директорки. Прийшла, викликала до себе в кабінет, у підсумку сказала: «Я не маю права вам дати жодного папірця. Я тільки назву вам номери деяких архівних фондів, запишіть на зап’ясті. Вас будуть обшукувати, навіть всі шви та рубчики перевірять, комір, щоб ви нічого не сховали, це страшенно закритий архів. А найголовніше, запам’ятайте код «10/70». Ці документи є в Ленінграді, можливо, вам вдасться їх отримати. З них ви дізнаєтеся те, що шукаєте.
У німецькій мові є такий вираз: «Штиль-бефель». У перекладі має два поняття: або таємне командування, або таємний наказ.
Отже, добувався я до Ленінграда, добиваюся потрібного. Якось приходить з червоного залу до мене рудуватий чоловік і каже: «Олександре Романовичу, ви тут вже скоро як місяць, і я по ваших заявках розумію, чого ви хочете».
Раптом рудань звертає увагу, що у мене на стільниці лежить паспорт, питає: «А почему паспорт у вас тут лежит?» – «Это не мой, я его только что нашел на крылечке возле парадного входа». Паспорт з перепусткою, виявляється, загубила працівниця Центрального державного архіву, яка з підвалу подає документи нагору. Він каже: «Об этом вы никому не говорили?» – «Нет». – «За это мы пойдем вам навстречу. Сотруднице, которая вас обслуживала, скажите, чтобы она отнесла своей подруге паспорт и пропуск, иначе её выгонят з роботы. «10/70» – это доклад царю, кстати, не написанный от руки, а напечатанный в типографии, там 120 страниц, все дело Кармалюка. На 70-ой странице найдете нужное».
Принесли. І що я з’ясував? У царя до кабінету було двоє дверей, за першими дверима – тамбур, потім – другі двері. В цьому тамбурі сидів так званий писець, він записував кожне слово царя для історії. Отже, викликав цар до себе князя Волконського і каже: «Князь, доколе этот тать з большой дороги Кармалюк будет будоражить мою империю? Он что, не отстреливается, когда убегает?» – «Отстреливается, Ваше Величество». – «А ваши люди, что, не умеют стрелять?».
Я, прочитавши це, вигукнув: «Еврика!» Люди за іншими столами почали на мене шикати. Прибігає працівниця: «Что вы делаете? Меня с работы выгонят». Я віддав цю теку їй, кажу: «Все нормально». Так ось хто дав команду вбити Кармалюка. Цар. Бо тоді, повторюю, не було смертної кари в державі, була каторга, якою запакували декабристів. Оце так я їздив і збирав матеріали.
 
Розкажіть про переклад Біблії.
Я все життя хотів мати Біблію, вона мене дуже цікавила. Жив на Подолі, там є Флорівський жіночий монастир, є собор, що діяв навіть при радянській владі, я туди тричі ходив, щоб познайомитися з якимсь батюшкою, щоб прочитати Біблію. Мені її не дали…
Я не розповідатиму, як я прийшов до Бога, це окрема історія. Зосереджусь на Святому письмі. У 1990 році мені в руки потрапила Біблія в перекладі Івана Огієнка, я з неймовірним пієтетом почав читати, вже добре знаючи російський текст. І з великою прикрістю не побачив сучасної літературної української соковитої прекрасної мови. Якщо ви коли-небудь були в пустелі, уявіть: йдете три доби, немає ні краплі води, та раптом находите джерело – і припадаєте. Так мова для мене, розумієте. Це колись чудово показали Іван Драч з Юрієм Іллєнком у фільмі «Криниця для спраглих» (до речі, чудовий фільм, не зрозуміло, чого його не показують, не підносять). Мова для мене це як життя, як душа народу і моя власна. Це джерело всякого почуття, доброго і злого, а краще доброго.
Ну що можна створити, якщо не знаєш мови? А коли йдеться про переклад, ти мусиш знати мінімум дві мови. Я не кажу, що я поліглот, але в мови вгризаюся з натхненням. Чому взявся за переклад? У Біблії в перекладі Івана Огієнка наткнувся, скажімо, на «Бог заздрісний». Як таке може бути? В Огієнка є багато статей про мову, він її знав, але зважте на те, що Іван Іванович закінчив російську класичну гімназію, потім щоправда був Київський університет святого Володимира (філологія), але з мовою у нього були проблеми.
Біблію він перекладав уже в Канаді, був дуже немічний, хворий, фактично перекладала бригада галичан, емігранти десь в третьому чи четвертому поколінні. А хто були першоемігранти? Галицькі селяни. Поїдьте в якесь село, походіть з дядьком цілий день, записуйте його слова, якими він користується в своєму хазяйстві, з дружиною, з дітьми. Якщо нарахуєте п’ятсот слів, то це буде добре, і тут нічого страшного немає.
Однак Біблія – це книга книг, це – безодня премудрості Божої. Хоча записана людьми, пророками і євангелістами, однак ці люди були натхненні Духом Святим. Бог триєдиний: Отець, Син і Дух Святий. Це Він тримає життя на Землі, майте це на увазі, хоча над людьми панує дух Каїна, тобто сатанинський дух.
Пам’ятаєте, Каїн в думках своїх хоче убити Авеля. А єдиний серцевидець – це Господь. Сатана – не серцевидець. Однак сатана, коли вірник молиться і праведно поводиться, чинить йому спротив. Так от, Господь прочитав серце Каїна і прийшов до нього: «Чого ти так засмутився і опустив лице своє? Коли вчиняєш добре, чи не підносиш обличчя догори? А як не робиш, гріх лежить біля порога (тобто серця твого), він тебе зваблює, але ти пануй над ним». Це сказав Бог, Творець і Вседержитель своєму творенню.
Послухав Його Каїн? Ні. Чому? Тому що, коли Адам і Єва жили в раю і мали все, Бог їм сказав: «З цих дерев плоди їжте, а з дерева пізнання добра і зла не беріть, інакше смертю помрете (йшлося, звісно, про смерть духовну). Що робить сатана? Приповзає у вигляді змія до Єви і каже: «Куштуй з цього дерева». – «Та ми ж помремо» – «Не помрете, будете як боги».
І коли Бог приходить в Едем, Адам десь сховався в кущах. Творець каже: «Адам, де ти є? Чи не їв ти часом плоду з цього дерева?» Адам: «Жінка, яку ти дарував мені, їла і мені дала». Бачите, через непослух Богові перших людей сатанинське лукавство, хитрість, все недобре увійшло в людину. І в результаті, написано в Біблії, Богом зітканий Каїн вбив на другий день свого брата, бо піддався лукавому, тобто в духовному сенсі він прийняв все від сатани через непослух батькам.
І з того часу до пришестя Ісуса Христа і після пришестя Христа дух Каїна панує над землею. У Новому Заповіті Христос каже: «Як Я хочу щоб зійшов вогонь (мається на увазі вогонь Духа Святого) на цю землю!» Христос знав, що має дуже короткий термін перебування на Землі, тільки донести добру вістку про Спасіння (Євангеліє перекладається як «добра вість»). Він пішов до Отця, ставши жертвою за гріхи людства і умилостивленням перед гнівом Батька за людей, які грішать.
Дивіться, що зробили з Україною. Мало того, що віддали Крим, війну впустили в свої межі. Людина, яка при владі, має дбати найперше про долю народу, про його добробут, про його душу. Люди формально ходять до церкви по великих святах, ставлять свічки. Скажіть, будь ласка, кому потрібна ваша свічка в церкві, коли Господь каже: «Все моє, мені нічого від вас не треба. Потрібне тільки чисте святе серце, щоб Я забрав вас до Себе в свій час». А владоможці приходять двічі, тричі на рік в церкву, в тому числі і Путін, і ставлять свічку. Кому? І вчиняють те, про що ми всі знаємо. З України зробили покритку, поґвалтовану, пограбовану страшенно, і кінця краю цьому нема. І все тільки через те, що дух Каїна панує над землею.
 
Якось мені потрапляє Біблія, на якій зазначено, що Святе письмо перекладено Іваном Хоменком. Цей чоловік із Полтавщини, йому було 15-16 років, коли його вивезли німці, він не повернувся в Україну. Мову знав, звичайно, але як селянський хлопчик, цього замало. До речі, критики і літературознавці кажуть: якщо письменник використовує 8-10 тисяч слів у своєму творі, то він геніальний.
У Біблії в перекладі Хоменка є передмова, з якої дізнаємося, що працювала ціла редакційна бригада, зроблено мовний аналіз і таке інше. Я прочитав цю Біблію – Боже, немає української мови, нема української філології ні на грам. Слова-покручі, суржик страшний, полонізми,  мадьяризми, русизми, що хочете, тільки нема української мови. А це – Священне писання, це Господня мудрість.
 
До речі, в Огієнка Вас подивував вираз «Бог заздрісний». А як правильно має бути?
Насправді мало бути «Бог ревний». Різні недолугості спонукали до того, що я серйозно задумав зробити свій переклад. Сім з половиною років читав Біблію день при дні, залишалися на сон 3-4 години. І за ревність Господь дозволив мені зробити переклад. 20 років цим займався. Надзвичайно допомогла Біблія короля Англії Джеймса I, по нашому Якова. У 2004 році святкували чотирьохсотліття виходу цієї Біблії. Король Джеймс I (він знав староєврейську і старогрецьку мови) зібрав своїх вчених, 97 фахівців, і сказав так: «Діти мої, я знаю мови, але у мене нема часу, я займаюся державними справами, ви перекладайте Священне Писання, як належить».
І як на мене, найкращий переклад Біблії у світі, це саме переклад короля Джеймса I. Я аналізував різні переклади, зокрема Біблію польською мовою, з якою заприязнився ще в дитинстві. Але я бачив, що коли поляки перекладали, перед ними лежала Біблія короля Джеймса I. А коли перекладав Хоменко, то у нього лежала Біблія у синодальному російському перекладі. Росіяни пишуть: «Душа тела в крови его». Я, далекий тоді від пізнання духовності Біблії, подумав: не може так бути, тому що душа – духовна категорія. А в Біблії короля Джеймса написано: «Життя тіла в крові його». Це зовсім інше.
В названих перекладах багато духовних помилок. Я задумався: що ж мені робити? Та ось маю п’ять томів Біблії староєврейською, старогрецькою і російською. Та ще й маю Біблію англійською. Нащо? Тому що кожне слово має синонімічний ряд, а ти вибираєш, яке краще.
І сниться мені сон: приходить Ангел до мене і каже: «Підведися, сину (а в мене лежить на столі десять різних Біблій). Відкрий так звану червону Біблію (насправді вишнева, ватиканський переклад Івана Хоменка), на 120 сторінці прочитай від 11 вірша до 14, там правильний переклад, і ти так напиши в себе. Я з тремтінням підвожуся, іду до столу, читаю, і там написано: «Життя тіла в крові його». Я лягаю, але Господь – серцевидець бачить, що в мене є вагання, сумніви. Тож Ангел ще раз приходить і каже: «Сину мій, я до тебе втретє вже не прийду з цього приводу, відкрий дев’ятий розділ Буття в російській Біблії (а це достойний переклад серед слов’янcьких перекладів) і прочитай п’ятий вірш». А там написано: «И я взыщу кровь вашу, в которой жизнь ваша». Ангел каже: «Тобі цього також мало, я бачу твоє серце, тому відкрий 16 розділ від Матвія в Євангелії, прочитай 25 вірш». А там росіяни переклали: «Кто потеряет душу свою за Меня, тот найдет в Царстве Небесном». Та коли ми свою душу загубимо, то кінець нам з вами буде, попадемо в пекло. Тому я з цим був незгоден. А Ангел каже: «Подивись, там дві зірочки стоять над словом «душа». Я подивився, виноска є, написано «жизнь». Каже: «Заспокоївся?» – «Заспокоївся, Господе». – «Отак напиши».
Я мову люблю і певною мірою знаю її, та кожне слово в академічному словнику перевіряв. Чому? Є багато слів-понять, які смачніше звучать, ніж, скажемо, якесь одне слово, до якого всі звикли. Наприклад, слово «гординя». Я з пам’яті свого серця написав 52 синоніми (яка ж у нас мова багата): гордий, пишний, чванькуватий, зарозумілий, самозакоханий, пиндючний, амбітний, задавака тощо… Дуже багато. Отже, перевірялося кожне словечко. Щоб читач переконався, яке багатство мудрості Божої відтворено рідною мовою.
Коли я закінчив переклад Біблії, почав писати роман про Гонту «Четвертований храм». До речі, поету, лауреату Шевченківської премії Петру Перебийносу дуже сподобався цей образ, він сказав: «Неймовірна метафора». Але це не моя метафора. В Біблії Христос каже: «Ви – храм Бога живого» (звідси четвертований храм, бо Івана Гонту четвертували). Якщо ми – храм Божий, Бог живе не в рукотворних храмах, не в Софіївському соборі, ні, ні, він в нас живе, якщо ви Його впустили у серця через віру. Але апостол Яків написав: «Віра без діла мертва». А діла мусять бути добрі.
А любов? Апостол Павло пише, що любов не заздрить, вона милосердна, потурає, все зносить… Тобто любов – це є сукупність всіх досконалостей духовних. Любов не приносить зла. Любов – це найвище почуття, бо воно від Бога.
 
Хто ваш переклад підтримав з авторитетів церкви. Як за ці роки його доля склалася? 
П’ятсот примірників видав за гроші, зібраних з вірників Божих. До речі, переклад був готовий у 2000 році, до того десять років його удосконалював, тим паче, що грошей не було, тож видивлявся: тут можна краще, тут треба слово найти тонше, глибше… Наша мова багатюща, барвиста, вельми психологічна, це – бездонне джерело.
2000 рік. На нараду в Кабінеті міністрів мене викликає віце-прем’єр з гуманітарних питань Микола Жулинський. Каже: «Будемо розглядати заходи, присвячені тисячоліттю Хрещення Київської Русі, і разом з тим твій переклад розглянемо, бо треба тобі допомогти». Я прийшов, познайомився з тодішнім міністром культури, чудовим артистом Богданом Ступкою, він сидів біля мене праворуч. А коли моє прізвище назвали, то він каже: «То це ви? А як вас звати?» – «Олександр», – «Дайте, я вас поцілую». Простий і людяний був.
Після обговорення всіляких заходів наостанок піднімають мене. «Оце, – каже Жулинський, – Олександр Романович Гижа. У заяві написав, що не вимагає собі жодної копійки гонорару, що зробив це для нашого народу. Якби так кожен зробив на своєму посту, то де б ми вже були у своєму в розвитку…». Хороші слова далі говорив, викликав мене до себе, обнімав, вітав… Своєму помічнику наказав: «Поставте переклад Біблії Олександра Романовича в бюджет наступного року (тобто 2001-го).
Минає півроку, Микола Жулинський клопотав, але Кучма щороку міняв уряд. Один міністр запланував, а другий урядник подивився: «А що це таке?» – та й викинув. Я до Миколи Григоровича не маю жодних претензій, крім глибокої пошани, і він завжди до мене ставився добре, знає мою прозу.
 
А хто підтримав Ваш переклад?
Повертаючись до вашого запитання про те, хто схвалював, хто не схвалював, скажу ще про таке. З приходом незалежності була відновлена діяльність Всеукраїнського Союзу християн віри євангельської, його головою був обраний Микола Адамович Мельник, який і керував Союзом церков до 1998 року, а також Українським Біблійним товариством. Я звернувся до нього, приніс свій переклад. Микола Адамович каже: «Прийдеш через місяць». Зібрав синкліт через місяць і каже: «Оце вам перекладач. Я з насолодою прочитав Новий Заповіт. Чудовий переклад. А хто читав Старий Заповіт, відповідно доповідайте». Я так зрозумів, що текст було розділено між різними людьми.
Дивлюся, а в присутніх виправка військова, це не письменники, не богослови і не служителі Божі, а всі полковники КДБ. Ми добре знаємо, хто при владі був, коли Україна дістала так звану незалежність (насправді це була залежна незалежність, знаєте від кого). Ці полковники мене запитують: «А вот это слово, что означает? А это слово? А это? А это?» Я кажу: «Послухайте, полковники (так і сказав), що ви тут робите? Тут люди святі мають працювати, люди, які стоять на службі Біблії, слова Божого. А ви що тут сторожуєте? Ваша епоха закінчилася…».
І вони вийшли. А Микола Адамович каже: «Олександре, ну що ти зробив?» – «А ви кого зібрали довкола себе». – «Та я коли прийшов, вони вже були». – «Тоді давайте я вам напишу чернетку листа в уряд про видання Біблії. – «Та невже я сам не напишу». Він і написав: «Переклад схвалюємо, вважаємо, що треба видати. Однак ми не можемо цього зробити, оскільки не є фінансовою організацією і не несемо за публікацію відповідальності».
2015 року, взимку, наша письменницька братія взялася допомогти. Петро Перебийніс, чудовий поет і високої душі людина, написав добру детальну рецензію на переклад. Очевидно, це він попросив письменників, Героїв України Юрія Мушкетика та Івана Драча, а також лауреата Шевченківської премії Миколу Жулинського, і вони, четверо, звернулися до Президента України з проханням видати Біблію в моєму перекладі для воїнів, що життям стоять за нашу Державу в Донбасі, але той лист досі до нього не дійшов. Мабуть, видатні письменники забули наклеїти марочку. Або в Адміністрації Президента присів Каїн, який, пам’ятаєте, не послухав Бога і вбив Авеля, молодшого брата… Нагадаю лише, що про гонорар тут не йдеться, я вчинив цю двадцятирічну роботу для нашого уярмленого народу.
Хоча однієї контрабандної машини (а вони проскакують сотнями) достатньо для того, щоб видати двісті тисяч примірників Біблії. Повірте мені, я знаю, про що говорю: тільки одна фура вивозить контрабандних сигарет на 500 тис. євро.
 
Чи є якісь конкурентні переклади Біблії?
За останні сто років було чимало перекладів. Кілька здійснено в Канаді. Гортав – там немає нашої мови. Є перекладачка Оксана Драчук в Канаді. Її Біблія добротно зроблена, але мова абсолютно суха. Багато священиків читають проповіді чужою мовою.
Коли я друзям і служителям посилав у подарунок «свою» Біблію, вони мені писали: «А чому такий малий тираж?
Отож, є Біблії, що трудяться, і ті що, так би мовити, перекладені. Скажімо, Біблія в перекладі Куліша – це взагалі проблема, у 1903 році Іван Франко в статті каменя на камені не залишив від перекладу Куліша.
Що робить Господь? Куліш 18 років перекладав Біблію, і раптом згорає хутір, переклад і навіть копички жита. Я за його ставлення до дружини, за те, що він прагнув вчити писати вірші Шевченка, не поважаю, кажу вам щиро. Куліш зробив переклад поганий. Він вигадав мову кулішівку, мішанину східних та західних діалектів, читати це нормальній людині неможливо, і щось зрозуміти складно. Бог це бачив – і рукопис згорів.
Біблія – це, повторюю, Боже Слово, записане людьми, натхненими Духом Святим. Тож Біблію треба було перекладати людям, які знають українську мову як свої п’ять пальців, тому що мова це і духовна категорія, і психологічна, це барви, звуки, запахи. Якщо я вмію відобразити на папері колір, запах і звук слова, то я письменник. Наприклад, намальований пейзаж читач має побачити, почути і відчути на запах.
Біблію перекладали Нечуй-Левицький, фізик Іван Пулюй. Де ті переклади? Огієнко, живучі у Польщі під час війни, зробив переклад. У 1945 році, коли радянські війська підійшли до Варшави, він тікає на поїзді до Швейцарії. Американські літаки бомблять цей ешелон, переклад його згорає.
Два американських і один канадський перекладачі переклали Біблію і… оніміли. Тому що дозволяли собі вільності, а Біблія не дозволяє щось міняти, додавати, інакше – анафема, тобто прокляття. Їхні церкви молилися, щоб Господь повернув їм мову. Бог сказав: «Покаятися і спалити». Покаялися і спалили. Господь повернув мову перекладачам через п’ять років.
А «моя» Біблія не згоріла, Господь знає, як я ревно працював над перекладом. Я вчиняв не для своєї слави, вона мені не потрібна, мені необхідна Божа слава в моєму серці. Але честь моя поругана, бо на цю працю мою певні люди дивилися крізь пальці… От я працюю в літературі з 1959 року, тож рахуйте, скільки це років. Так, були добрі на мою працю рецензії, я за це дякую, але хтось з так званих літературних генералів сказав добре слово чи хоч згадав? А Загребельний взагалі неправедно до мене ставився.
Принагідно скажу про книжку Загребельного «Я, Богдан». Послухайте, це – зухвальство, це аморально – написати роман від імені Богдана Хмельницького і видавати свої думки від його особи. А що Загребельний в кінці пише? Богдан засуджує все на світі, своє повстання і своїх побратимів. Це читати неможливо. Тим паче підносити. Загребельний все з пальця повисмоктував. Два останніх розділи – це взагалі неподобство, серце розривається…
 
Може, Загребельний хотів Ленінську премію отримати?
Інтелігент та ще й письменник – це людина глибока, толерантна, милосердна, жертовна, яка найперше любить свій народ і свою землю, віддає душу народові, а не дбає про свої інтереси.
 
Кого порадите читати з українських письменників?
Буду банальним, якщо скажу, що вважаю геніальним мого доброго приятеля Григора Тютюнника. Читайте і побачите. Це грандіозний письменник, таких прозаїків і особистостей годі шукати. Я знаю західну і східну класику. Дуже близький до Тютюнника російський письменник Василь Шукшин, ще й кінорежисер, актор, загалом надзвичайно талановита людина. На його похованні, до речі, з України був тільки Григір Тютюнник. Єдиний. Поклав на могилу не тільки квіти, а й кетяги червоної калини. В Григора було велике серце. Його душили, мучили цензори і заздрісники.
Хороший письменник Валерій Шевчук, хоч я не прихильник такого неспішного стилю.
 
А Ви в кого динамізму навчилися?
Може, це від Джека Лондона, тому що в моїх художніх творах в кожному розділі відбувається якийсь вибух. Людина – це вчинок. Потрапляючи в складні ситуації, вона показує свою справжність. При тому, на мій погляд, всі люди – артисти, буквально всі. Тільки є талановиті, а є бездарні. Бездарного зразу видно, а щоб талановитого розкусити, треба, як кажуть, чимало солі з ним з’їсти, він глибоко ховає своє справжнє «Я», може вам говорити одне, а думати зовсім інше.
Я не люблю розгойдуватися чи воловодитися, пишу, загнуздавши події, гострі ситуації. Мої персонажі діють дуже активно і динамічно. В моїх романах кожен розділ, як динамічне кіно. Режисер Микола Мащенко (той, що зняв про Павку Корчагіна і «Овод») якось зателефонував, коли на студії мав зніматися фільм за моєю повістю «Ніч літньої повені», і сказав: «Олександре, я чув, у тебе просять дозвіл на робочий сценарій. Послухай, я міг би по твоїй повісті поставити фільм, кожен розділ – це колосальна річ. Але ж ти до мене не звернувся». Я кажу: «Миколо Павловичу, хто я, а хто ви? Як я міг до вас звернутися? До вас підступитися не можна було». До того ж я не ходив за режисерами. Кінорежисер Володимир Луговський сам звернувся до мене з пропозицією, ми написали сценарій. Та проект завалив художній керівник кіностудії імені Довженка (до речі, автор сценарію трилогії «Дума про Ковпака») Тимофій Левчук.
Та повернусь до колег. Глибочезна проза в Юрія Мушкетика, нашого видатного патріарха. Чудові повісті пише Валерій Гужва. Він хороший поет, але й проза у нього європейського рівня, кажу щиро.
Чудовий поет Борис Олійник, я його ставлю поруч з Уолтом Уїтменом. Доганяє його Борис Чіп, земляк Бориса Ілліча. Прекрасні поезії в Петра Перебийноса.
Роман Іваничук (Царство небесне) зі Львова – добротний прозаїк. Хоч як історик я ставлюся неоднозначно до його історичних творів, він має досконально знати предмет розмови. А якщо не знаєш досконало, то якось обходь, не тягни певні речі на своє полотно, бо вилізає шите білими нитками.
Чудесний прозаїк, теж львівський, Роман Федорів (Царство йому Небесне), я з ним колись працював в газеті.
Багато є хороших письменників. Щоправда, я не завжди розумію представників нової генерації. Якось спеціально поїхав на Петрівку до великої книгарні. Натрапив на обойму з десяти авторів: Жадан, Роздобудько, Кокотюха, Курков, Андрухович й інші. Три полиці віддано під книжки десятки. Я потратив дві години. Розгортаю, скажімо, Кокотюху, читаю один абзац спочатку, потім в середині і в кінці. Затим Ірен Роздобудько, Ірену Карпу, Лузіну, Андруховича й інших. І дійшов висновку: якщо залишити одне прізвище, а решту прибрати, то виникає відчуття, що це написала одна людина. Матюки, словесна полова, еротика, бруд і блуд… Всі пишуть схоже: епатажно-поверхово, повстяною мовою.
 
А Забужко є в тій обоймі?
Ні, вона трохи виділяється, в неї тексти дещо інакші, вона претендує на філософічність.
 
Можливо, спрацьовує віковий консерватизм? Може, це старече бурчання? Недарма кажуть: «Колись вода була мокрішою і трава зеленішою».
Я вихований на літературі класичній, вітчизняній і закордонній. Розумієте, є зразки. Людина може писати оригінально або навіть з понтами, але мова, повторюю, повинна мати колір, запах і звук, слово має бути психологічним. Герої мусять бути психологічними. Якщо нема психології, вони неживі. Ви переказуєте про мене, а не показуєте мене. А покажіть в ділі, в гострій ситуації, щоб психологізм персонажа вилазив нагору, його духовний зміст, який в ньому прихований. Кожен себе в ділі і вчинкові показує, хоче цього чи не хоче. Якщо боягуз, буде боягузом, якщо мужній, буде сміливцем… Герой має бути дієвим, це його природа, він готовий до життя, він борець. А якщо слабак і негідник, він це покаже.
 
Що у Вас пишеться?
Я не поет, але після перекладу Біблії і роману «Четвертований храм» написав поетичну книжку під назвою «Окрапини». От коли свічка горить, як назвати ті краплі? Окрапини. Мені телефонують з Інституту літератури, запитують: «А де ти таке слово знайшов?» Відповідаю: «Вважайте, що це неологізм. Тож збагачуйтеся».
 
Футурологи найчастіше прогнозують два сценарії розвитку людства: духовну деградацію та кінець земної цивілізації і вихід на новий щабель духовного розвитку, на який підніме переосмислення релігії, моралі, етики. Чи бачить письменник Олександр Гижа місію духовного порятунку земної цивілізації?
Бачу. Якщо людство прислухається до порад Христа, до Його високих заповідей, то воєн не буде, бо Він сказав: «Не убий, не кради, не побажай чужого (чужої також. – О.Г.), Я ненавиджу грабіжництво, Цар правосуддям зміцнює країну, Меч дано цареві для покарання зла, Нагодуй голодного; якщо вчинив це, то нагодував Мене, Любіть один одного, як Я полюбив вас…».
Цим Заповідям ціни немає, чи не так? Живіть ними, люди, і матимете мир з Богом, а, отже, спасіння. Бо саме для примирення людства з Творцем приходив Христос, щоби взяти всі гріхи світу на себе, спокутував їх на хресті, і послухом Своїм перед Батьком здобув нам перемогу для вічного життя… Отож, брате, порятунок людства від деградації – в означених вище заповідях Сина Божого. Пам’ятаймо: «Без Мене не можете нічого вчинити»…
З огляду на сказане, кому служить Путін? Кого він хоче врятувати кров’ю людською, котра день при дні волає до Бога про помсту? Куди заведе його дух Каїна, відомо. Але в землю можуть лягти мільйони. Дорога фюрера відома. Знає її вповні і В.В.П. Але хто з тиранів скористався гірким досвідом своїх попередників? О, комплекси неповноцінності! – страшна річ…
 
Як Ви гадаєте, сучасним пересічним українцям потрібні сучасні українські письменники? Наскільки ці дві категорії населення перетинаються?
Чи потрібні сучасній українській спільноті письменники? Авжеж, як повітря, пригадаймо лишень Т. Г. Шевченка як будителя нашого народу до волі… Ви хотіли, мабуть, поставити запитання інакше: чи потрібні сучасним прихватизаторам твори сучасних письменників? Авжеж, авжеж, якби в наших олігархів було хоча б скупеньке поняття про духовний світ людини. А де нема світла, там є гніздище пітьми. Скажіть, що може породити пітьма? Ще раз потверджую, що люди пітьми є творці темряви, бо народилися в пітьмаві, у них немає й іскрини світла в серці. Пам’ятаєте, Христос сказав Своїм учням: «Ви – світло світові. А якщо ваше світло пітьма, то яка ж пітьма?».
 
Чого б Ви хотіли навчити читачів і чи є у Вас взагалі така мета? Відчуваєте ви певну відповідальність за власні твори?
Відповідальність за своє творення може відчувати (бо є в її осерді!) лише чесна й жертовна людина-художник, якій болить наше кривобоке сучасся, особистість письменника повстає супроти зла. Та й література художня – це завше боротьба добра супроти зла і його лукавих виявів. Якщо душа митця не страждає за долю народу, – це ремісник, а не творець. Це холодне й байдуже серце. Такий чоловік служить мамоні. Він – раб золотого (і паперового також!) тільця. Письменник уповні – це завше висока честь і глибокий біль за долю народу, це безкомпромісна боротьба за справедливість, за незалежну, в нашому разі, незалежність України від східного конгломерату. Звідси й відповідь на ваше запитання, чи вважаю я свою діяльність безкомпромісною.
 
Як би Ви самі визначили філософський напрям своїх основних творів?
А самі назви книг: «Облога Кармалюка», «Четвертований Храм» чи, скажімо, «Житні плачі», не озвучують цей напрям? Література, повторюю, це нескінченна боротьба. Світла – супроти пітьми.
 
Довженко казав, що між красою і правдою вибрав би красу. Що б вибрали Ви?
Олександр Петрович був тривожною людиною, знав багато і страждав також чимало, бо не міг себе реалізувати уповні. Жив часом у золотій клітці, але для його глибочезного таланту се була загибель. Через те мучився й за Україну – був її істинним сином. Спалили партайкати чоловікові крила, а без них митець жити не умів. І не хотів… Проте, на мою скромну думку, вибір Довженка між правдою і красою хибний. Бо краса (треба ще знати, про що йдеться, бо є врода, а є внутрішня краса людини), бо краса, повторюю, без правди не може існувати – навіть зовнішня швидко гине. Отже, краса так само істинна, якщо породжена з істинних джерел. Дивіться, картини Пікассо. Де тут те, що милує ваше око і серце? Абстрактне – це свого роду аберація, себто, відхилення від істинного.

Спілкувався і фотографував

Володимир КОСКІН

№1 (189) 13 січня 2017

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал