«О, ЯМАТО!» – нація і культура…

 

Рік Японії в Україні, який проводиться вперше в історії нашої держави згідно Указу Президента, надзвичайно цікавий, до певної міри, унікальний проект. Зустрічі, фестивалі, концерти, виставки, обмін делегаціями, наукові конференції – все це неповний перелік заходів, що відбуваються  і з японського, і з українського боку.

У цьому процесі важко переоцінити роль книг «Сад любові і сонця», «Чарівна мушля», «Дзуйхіцу від сакури» відомої української поетеси, культуролога, літературознавця Людмили Скирди, виданих в Японії.

Вибране «О, ЯМАТО!», яке щойно з’явилось друком  в Україні, вперше знайомить з цими книгами українського читача.

 

Пані Людмило! Надзвичайно цікавий проект «Рік Японії в Україні» добігає свого кінця. Безперечно, ми стали ближчими і зрозумілішими один одному. Продовжився активний процес взаємопізнання. Та й сам факт проведення року Японії в Україні – це безпрецедентний вияв українського «сентименту» до найзагадковішої і найпрекраснішої країни Далекого Сходу. Добігає кінця і грандіозний віртуальний поетичний марафон у ФБ.

Цей проект, реалізований відомою журналісткою і театрознавцем з Чернівців Марійкою Вишневською, вразив і мене. Починаючи з 1 січня 2017 року і до сьогодні, щодня у віртуалі з’являються мої вірші про Японію з неймовірної краси фотоілюстраціями. Це справжній художньо-поетичний альбом, присвячений прекрасній країні, видать який конче потрібно.

 

Два подібних альбоми, виданих у Пекіні і Мюнхені, Ви вже маєте. Тож сердечно зичу успіху. Як кажуть – Бог любить трійцю. Як відомо, Ваші книги, видані в Японії, здобулись на широкий медійний розголос. Про це повідомляло УНІАН та інші українські ЗМІ. Чим Ви можете пояснити оцю японську прихильність?

Річ у тім, що останнім часом інтерес до нашої держави в Японії помітно зростає. Я гадаю, що мої книги були тепло зустрінуті саме тому, що вони – українські. Це особливо відчутно під час зустрічей з читачами, які задають безліч запитань і про Україну, і про наше мистецтво, і про нашу культуру. Часом я з вдячністю думаю: добре, що я – філолог і могла давати компетентні відповіді на ці запитання. Але чимдалі – я переконуюсь, що й найпрофесійніші відповіді не здатні втамувати жагу знань про Україну, яка сьогодні існує в Японії. Потрібна література японською і англійською мовами, потрібні буклети про наших письменників і провідних митців, потрібні розлогі веб-сторінки, одним словом потрібен «інформаційний обвал».

 

Які питання, що стосуються літератури, ви б віднесли до складних?

Чи є історія української літератури японською мовою? Кого з українських авторів перекладали в США, Великій Британії, Франції, Іспанії, Італії, Китаї? Чи є в Україні лауреати Нобелівської премії в галузі літератури?

 

Все це наче руйнує такий собі стереотип японця, залюбленого лише у своє японське і байдужого до усього чужого.

Мусимо визнати, що японці справді змінилися. При всій традиційній інтровертності нації сьогодні в Японії з’явився величезний інтерес до колись незнаного європейського та американського світу. Кількість гастролюючих симфонічних оркестрів і театрів з усього світу, кількість виставок найславетніших музеїв, кількість брендів високої моди, іноземних ресторанів, кафе і тому подібне перевищує будь-які можливі уявлення. Токіо стає однією з найбільших столиць світової культури, і не помітити цього неможливо.

 

Чи не могли б ви підтвердити свою тезу якимось прикладом?

Не хотілось би обтяжувати нашу розмову колосальною кількістю цифр, тому наведу тільки один приклад: лише в Токіо працює 150 концертних залів від 5 тисяч місць і більше, обладнаних за останнім словом техніки, а у місті щорічно відбувається 4 тисячі виступів музичних колективів, і цей рівень ніде в світі ще не перевищений. Тут досягли вражаючої гармонії у сфері духовних запитів сучасного покоління: могутня індустрія маскультур і, водночас, невситимий інтерес і колосальна любов до класичних мистецтв.

 

Ви торкнулися болючої проблеми. Адже справді, як важливо не перейти межу розумного балансу між духовним та утилітарним, що, на жаль, не минуло нас, грішних.

Я не раз задумувалась, чому у суперінноваційній країні Японії непохитною і могутньою залишалась тисячолітня традиційна культура – звичаїв, одягу, їжі, мистецтва і тому подібного. А потім зрозуміла: японське суспільство споконвіку максимально ієрархізоване. Тут практично не існує поняття «нуворишизму». Натомість, досі існує культ предків, фактор родоводу, поняття родини. Уся нація живе за законами самої культури, яка, за своєю сутністю, також ієрархізована субстанція, і просто неможлива без урахування тисячолітнього духовного спадку попередніх поколінь. Отак він і йде крізь століття, народ, який ніколи і нічого не знищував ущент і чия культура – скарбниця національного духу, збереження якого для кожного японця питання особистої честі.

 

Не випадково в Японії не відбулося жодної кривавої революції. Могили предків не дозволили.

Ви точно вловили найприкметнішу рису японського характеру – здатність у найнеймовірнішій ситуації зупинитись і озирнутись. Будь-якій будові потрібен міцний підмурівок. Підмурівком нашого спільного дому – Землі, хоч би як це звучало парадоксально, є наша духовність. Сам час вимагає від нас духовних подвигів.

 

Але ж найхарактернішою рисою сучасного світового соціуму є різке порушення балансу між духовним й утилітарним. Утилітарне нині займає передові рубежі чи не на всіх напрямках. У музиці панує попса, у кінематографі – трилер, у літературі – порно, у живописі – техно… Естетичні критерії вкрай розмито. Складається враження, що світову культуру затопила хвиля безпрецедентної в історії людства імітації. Невже із цим людство піде у майбутнє?

Я вважаю, що ми вступаємо в еру, коли надзвичайно багато залежить від нас самих, від нашого вибору. Візьмімо хоч би Японію – країну, яка вже сьогодні демонструє світові надзвичайно прагматичну, але настільки ж і привабливу модель не просто співіснування, а творчого співжиття традицій і новацій у найширшому розумінні цих понять: від кімоно – до дизайну Йосі Ямамото, від рикші – до «тойоти сенчері», від музики кото – до Токійського філармонійного оркестру і тому подібне. Тут вже зробили розумний і зважений вибір. Це і є гармонія по-японськи. Протягом усієї своєї історії (за винятком хіба що періоду Мейдзі) ця країна уникала різких рухів у той чи той бік. Завдяки цьому культура, що зазвичай концентрувалась і творилась при імператорському дворі, майже не зазнала руйнацій, стресів тощо. Вона розвивалась і накопичувала колосальні духовні скарби і, головне, здійснювала могутній вплив на духовне формування цілої нації.

 

Я читав про епоху Хейян (794-1192), епоху Миру і Спокою, яку Кавабата Ясунарі назвав «вершиною японської культури», маючи на увазі, вочевидь, літературні шедеври того часу.

Ви маєте рацію. Шедеври Сей Сьонагон і Мурасакі Сікібу не втратили популярності до сьогодні. За статистикою останнього десятиліття, адаптоване видання «Повісті про Гендзі» (X ст.) Мурасакі Сікібу стало бестселером у Токіо. Що ж стосується славної епохи Хейян, то саме тоді японці збагатили свою культуру знаннями, що прийшли до них від стародавніх цивілізацій Індії, Китаю, Кореї і водночас не втратили ні краплини свого.

Нове – це не те, що заперечує старе, вважали і вважають японці, а те, що дає старому нове життя, відмолоджує і динамізує його. Буквально генетичне відчуття рівноваги і гармонії  протягом віків дає можливість японцям об’єднувати, здавалося б, достоту несумісні речі у своєму національному полі, безперервно збагачуючи свою культуру, свій духовний досвід.

 

Це щось подібне відбувалось у Давній Греції, яка також отримала колосальний імпульс від культур Єгипту та Індії.

Ситуації у чомусь подібні, але греки дощенту віддали себе західному світові, абсолютно вичерпавши свою духовну енергію. Хейян – навпаки: «зарядилась», зміцніла, зберегла свою японську душу, без якої для японця ніщо не має онтологічної мотивації.

 

Ваші останні книжки «О, Ямато!» та «О, Європо!» становлять, на мій погляд, своєрідний поетичний міст між Заходом і Сходом. Міст цей невидимий, десь у вашій душі, але він існує, оскільки обидві такі різні книги написані одним автором. І цей факт доволі симптоматичний. Виявляється, ми значно ближчі, аніж нам здається. А відтак, порозумітись Заходу і Сходу, мабуть, не дуже важко не лише в глобальних економічних проектах, але й у сфері найтонших духовних субстанцій.

Найголовніше – прагнути порозуміння. На думку багатьох сучасних прогнозистів, нове сторіччя буде якраз епохою, що породить імпульс до взаєморозуміння, солідарності, примирення. Деякі філософи називають його іоаннічним періодом. За Євенгелієм від Іоанна, який, мабуть, і був одним з перших ідеологів «глобалізму». І тут японський духовний феномен може стати базисом, вражаючою моделлю взаємозбагачення та співробітництва за умов збереження абсолютної національної автентичності.

 

Чи не могли б ви зупинитися докладніше на цій проблемі?

Л. С.: У давні часи Китай був однією з найрозвиненіших держав світу. І знання, як кажуть, «бурхливим потоком» прямувало звідти до Японії. Чи існувала для японців загроза поглинення «китайським прогресом»? Безперечно. Але вже у дев’ятому сторіччі вони проголосили принцип «вакон кансай» – «японська душа – китайські знання». Вони не винаходили дерев’яного велосипеда, не витрачали часу й зусиль на усілякий дріб’язок. Програма була на диво чітка – використовуючи здобутки чужих цивілізацій, йти своїм шляхом, який, мов зоря, осявала японська ідея.

 

А в чому ця ідея матеріалізувалась: в культурі, освіті, літературі, мові?

Звичайно, в цьому, але передусім у процесі державотворення. Цей процес, я б сказала, невід’ємний від поняття «японський національний характер», оскільки саме він визначив і визначає в Японії не лише перебіг історичних подій, а й формування економічних механізмів тощо. Я маю на увазі, передусім, колосальну здатність японців до самопожертви в ім’я загальнонаціональних інтересів. Оця відчуженість від індивідуального, від егоїзму, «пупоцентризму», синдрому «гетьманства» стала в буквальному розумінні цього слова рятівною силою у процесах історичних протистоянь. Країна, де працелюбність – найбільша чеснота, зрада – найважчий злочин, честь – найвищий закон, природа – найдорожчий скарб, мистецтво – найнеобхідніша насолода, вочевидь не могла не сягнути того рівня загального процвітання, що його спостерігаємо у сучасній Японії.

 

Чи не здається вам, що у формуванні японської ідеї значну роль відіграла релігія?

Я б сказала: не релігія, а релігії. Саме синтоїзм вчив, що японський громадянин повинен за всіх життєвих обставин спершу думати про імператора, а вже потім про себе, свою родину, своїх близьких. Адже, відповідно до міфології Синто, імператор веде своє походження від

верховного божества Аматерасу. Від синтоїзму і культ поваги до старших, до традицій узагалі, до природи, що трохи нагадує наші поганські вірування.

Буддизм виховував у японців здатність до самозречення, аскетизму, терпіння, вміння стійко переносити всі злигодні життя, цінувати духовне і не залежати від матеріального. А ще у палітрі конфесій Японії є конфуціанство, даосизм, християнство тощо, які теж формували японський дух протягом століть. І робили це напрочуд толерантно, завдяки чому і виникла певна полігамність у цій сфері духовного життя. Відповідно до різних життєвих потреб японці часто використовують різні духовні обряди: одружуються за католицьким, ховають батьків за буддистським, святкують за синтоїстським. І, дивлячись на це, розумієш, що людина в результаті такої терпимості стає духовно багатшою, добрішою душею, милосерднішою, а значить щасливішою.

 

Ви сказали, що в давні часи японська культура плекалась при імператорському дворі. Схоже, що ця традиція не переривалась ніколи. Адже і сьогодні Її Величність імператриця Японії Мітіко є відомою письменницею і перекладачем. Як з’явилася у вас ідея перекласти книжку Її Величності «Будувати мости» українською мовою?

Коли я прочитала вперше книжку Її Величності, то відразу відчула бажання перекласти цей текст українською мовою.  Роздуми автора видались надзвичайно близькими, викликали в душі якийсь лагідний і гармонійний стан. Я написала листа Її Величності й невдовзі отримала згоду автора на переклад.

 

А чому книжка видавалась в Японії?

Спершу ми планували видавати книжку в Україні, але з’ясувалось, що усіма правами на видання творів Її Величності володіє єдине японське видавництво «Суеморі букс», де твори Її Величності видаються в одному форматі, в одному дизайні, на певному папері тощо. Адже видання книжки вінценосної особи – це, до певної міри, і церемоніальний, і політичний акт.

 

Чому ви вирішили, що українському читачеві будуть цікаві роздуми японської імператриці?

Якщо в двох словах визначити суть тексту Її Величності, то це – ода книзі, а Україна, на мою думку, одна з найбільш читаючих країн світу, де книга завжди була і, я певна, буде однією з найстабільніших духовних потреб. Окрім того, це книга про світ, до якого треба прагнути людству в його постійному сходженні на вершини прогресу й пізнання. Це книга про ніжну дитячу душу, вразливу й тремтливу, про те, як слід цю душу оберігати та наповнювати добром і світлом знань. Це книга про культуру, визначальну субстанцію духовного світу людини, про те, як важливо пізнавати й знати витоки свого національного та завжди бути відкритим до загальнолюдського. Отже, немає сумніву, що роздуми автора знайдуть в Україні однодумців.

Громадська презентація Її Величності перетворилась на справжнє свято мистецтва та літератури. Талановитий молодий композитор Танака Такасі написав спеціальний музичний супровід усієї церемонії. Відома актриса Ямада Нобу блискуче виконала фрагменти тексту Її Величності японською мовою. Під оплески присутніх ведуча церемонії зачитала лист міністра закордонних справ Японії пані Йоріко Кавагучі; молоді солісти опери виконали арії японських та зарубіжних композиторів, а юна скрипалька, лауреат міжнародних конкурсів Ріка Нагаї просто зачарувала слухачів віртуозним виконанням творів Брамса.

Я дала масу автографів. Деякі читачі приносили по п’ять-десять книжок і пояснювали, що книга Її Величності – це найкращий з можливих подарунків для родичів і друзів. На вечері панувала атмосфера теплоти, сердечності та великої зацікавленості Україною, а це не могло не радувати й не вселяти оптимізм.

 

Розмову записав М. Фещук

Закінчення в наступному числі