Нарешті МЕДВІДЬ допише свої романи

Чула, що Ви збираєтесь продовжувати свій лауреатський роман «Кров по соломі»…

Останнє десятиліття не надто сприяло непоквапливій творчій праці. Це тільки уявити, – за хронічно дискусійного сенсу нашої доби, глобального зрушення людських душ зосередитись на творенні кількасот сторінок! Історичний час в Україні згущується на больовий вибуховий нерв. Письменник щобільше почуває свою належність до «вимираючої раси». Щоденники, мемуари, есеїстика, що ними засіяні сторінки журналів і книжок, – як начебто новий для нас жанр! – це все гра у хованки. Там, де треба виказувати одчайну мужність, ми являємо ялову мудрість. Так воно все шкереберть, – коли потребувалося мудрості, ну хоч би й з початком 90-х, гримкотіла канонада патріотичної публіцистики. Але… замість конкретної відповіді бачу, що впадаю у те ж істеричне мудрствування. Уже й десятиліття спливає, а те «продовження» пишеться більше в уяві, бо викінчилося кількома десятками сторінок машинопису… Велетенський пласт роману живе, існує, прибуває віртуально, до найменших подробиць, сюжетних зрухів, панорамних блукань героїв у часі й просторі. Але слово, власне писемне слово, що раніше зроджувалося в тобі як одкровення, свято, тепер мовби відпочиває, не пригадується, не надається, навіть не навідується. Слово теж може помщатися: за нестаратливість, суєту, намагання залагодити побутові негаразди, намагання вижити. А десь доокіл цих намагань заблукує і рятівна зловтіха: навіщо запобігати перед лицем доби, яка не потребує усіляких наших «продовжень».

 

Якось Ви сказали, що у своєму романі мовби прощалися зі старим українським світом і намагалися передбачити долю прийдешнього. Оскільки Ваш роман звично розглядається як важкий для сприйняття, як збираєтеся у новому творі втілити власну концепцію прощання з «міфологічною замисленістю» і виходу у вимір «оясненої історичної реальності»?

 «Старий» український світ – це не якась ідилія або ж «сутінки історії». Це щось завжди живіше, вибуховіше від усього теперішнього. Людина пробуває у дні нинішньому, але своїм потаємним єством приторочена більше до минулого, навіть якщо це не її особисте минуле. Тому й література так чи інакше зосереджена якщо не на минувшині, то на позавчорашності. Мої екскурси у так зване минуле переважно матріархальні. Жіночі голоси виразніші, світ жіночого мислення глобальніший. Попередній роман ґрунтувався на багатоголоссі, хаотичному нагромадженні голосінь, уповань, з’ясувань. Цим разом я прагну до зрівноваженості авторських емоцій і душевного сум’яття героїв. Жіноче соло прагне збудити чоловічий світ із міфологічної задуми, зі стану історичних принижень, покликати його до історичної дії. Людина й далі не одержує відповідей на свої найголовніші питання. Тут художньої моделі одного українського закутка, одного села замало. Знадобиться охоплення материка всього слов’янського світу. Завдання настільки нездійсненне, що доведеться говорити про ще один ризик, ще одну чергову поразку.

 

 У більшості своїх творів Ви повертаєтесь до малої батьківщини – рідного села на Поліссі. Живучи в Києві, Ви й далі збираєтесь писати про Кодню, тобто покладатися саме на таку хуторянську модель? І чи ризикнете, не боячись поразки, зобразити місто як величний феномен української дійсності?

Тепер, коли сільська цивілізація на межі остаточної загибелі, про українську людину правдивіше говорити як про всесвітнього мігранта, або, згідно з моїм словниковим розумінням, блукальця. Саме цим пояснюється змістовність роману «Кров по соломі». Літературі вже давно слід попрощатися з ілюзією насиджених місць. Світ стає за домівку такій блукаючій людині. Може, хтось колись і скаже, що це був позитивний відрух для української цивілізації, але поки що йдеться про величезну трагедію, про геноцидний експеримент. Що ж до міста як феномена, то воно заборгувало не так перед селом, як перед власним призначенням носія цивілізаційних надбань. Чи збереже воно мову, традиції, чи й далі існуватиме як такий собі космополітичний конгломерат? Якщо йдеться про не-українське місто, то який сенс у літературі про місто – українською мовою? Хіба що чекати на якогось літературного месію, котрий наверне цих єретиків до істинної віри. Головним героєм моєї щойно виданої книжки літературних мемуарів «Тоталітарні пси свободи» є наша рідна столиця. Це спроба дошукатися якихось потаємних кодів існування міста, його доречності, його місії. В чому його мисленний феномен, а не обивательський? Боротьба за місто триває віддавна. Та долучилась ще одна потуга – ті, що хочуть володіти ним як річчю. Справжні городяни щобільше почуваються незатишно у своєму місті. Екзотичні затишні міські оази щезають, тобто місто, як і село, катастрофічно змінює свої етнічну, культурну й архітектурну барви.

 

Вас називають представником так званої «житомирської школи», яку протиставляють «галицькій». Цікаво, що кількісно продукція першої значно поступається другій на книжкових полицях. Як Ви це прокоментуєте?

Найвідоміші житомиряни живуть у столиці, хоча творчо пов’язані зі своїм краєм. Хіба що Євген Пашковський більше на своїй пасіці в селі, аніж у місті. Та ще раніше Валерій Шевчук – у батьківській хаті в Житомирі над Тетеревом. Поліщуки не мають своєї «бази», зокрема видавничої. Вони не такі комунікабельні, як галичани. Такі письменники, як Шевчук, або Пашковський, чи Закусило прагнуть до творення універсальних художніх світів, тому їхні книжки не можуть збуджувати миттєвого суспільного зацікавлення. Це також проблема стилю і філософії, що ними в останньому часі все більше нехтують на догоду так званій популярності. Безсумнівна заслуга в теоретичному й практичному обґрунтуванні «шкіл» належить прозаїку Володимиру Даниленку, хоча й він зізнається, що з власне «шкільництвом» щось негаразд. Правдивіше говорити про літературний вибух, аніж про школу, що пов’язане з занепадом знаних досі, як-от київсько-полтавська, літературних традицій.

 

Як Ви оцінюєте сучасну молоду літературу? Кого вам цікаво читати?

Донедавна я добре знав творчість молодих з першовитоків, за рукописами, коли, як секретар Ради НСПУ, опікувався конкурсом «Гранослов». Але це була робота, був обов’язок – писати передмови до книжок, пропонувати до вступу в НСПУ, на літературні премії, провадити наради молодих, створювати літстудії, видавати молодіжну газету. Опісля апаратної роботи я цілковито зосередився на творчій праці і хочу нарешті дописати свої романи. Але пригадується, як дуже цікаво розпочинали прозаїки Юрій Шинкаренко, Оксана Копак, Світлана Тараторіна, Юрій Сичук, Ірена Карпа, Оксана Бойко. Та якщо чесно висловити своє професійне ставлення, то виглядає, що молода література щобільше стає українськомовною, а не українською.

 

До речі, Ви тривалий час працювали в керівних органах НСПУ. Чому пішли звідти і що скажете про перспективи цієї організації?

Не так і довго, якихось років зо три. Після останнього з’їзду НСПУ я не давав жодних коментарів щодо своєї «відставки». Та й тепер не збираюся. Досить сказати, що це така ж творча громадська структура, хоч і національна за статусом, з виразним корпоративним забарвленням, як і решта творчих і нетворчих структур. Різниця хіба в тому, що тут діє складна і часто химерна система обрань, виборів, кооптувань. Я працював головою всеукраїнської приймальної комісії на громадських засадах, секретарем з обов’язками одного із заступників Голови, нарешті просто провідним спеціалістом. Загальновідомо, що на з’їзді я розглядався як один з претендентів на посаду голови НСПУ. Внаслідок всіляких статутних процедур обрання-переобрання мене було усунуто від членства в секретаріаті, президії, раді. Така була воля з’їзду. І, думаю, не найгірша. З Медвідя більше користі як письменника, ніж службовця. Що ж до перспектив організації, то все залежить від того, чи й далі триватиме фінансова державна підтримка. Чого вже, до речі, давно немає в Росії та Білорусі. Але як колишній функціонер Спілки хочу зазначити, що культурний імідж держави великою мірою визначається і просвітницькою роботою спілчан. Незалежно од того, що спілчани й далі перебувають у статусі жебраків.

 

Пане В’ячеславе, якщо уважно вчитатися у Ваші есе, інтерв’ю, то складається враження, що Ви надто песимістично розглядаєте майбутнє української нації. Ви маєте рецепти оздоровлення ситуації, виходу, скажімо, з духовної кризи?

Нам ще належить з’ясувати, чи йдеться про націю, чи про етнічний конгломерат у стані формування нації. Художня структура, прозова чи поетична пластика самі з себе передбачають оптимізм. Мова, мовлення уже є великим оптимізмом і порятунком від розпачу. Такі митці, як Достоєвський, сприяли творенню держави, імперії, але українські митці вперто омріювали народ, націю. Повноструктурний, навіть архітектонічно ускладнений роман мав би сприйматися з розумінням, як щось таке, що збігається з державопобудовчою місією.

Що ж до культурологічних прогнозів… По Другій світовій війні Олександр Довженко висловив сумнів щодо майбутнього української нації, і це на тлі радісного оптимізму. Але ж його творіння в літературі, кіно були оптимістичні, високодуховні. Що мав на увазі наш геній? Митець спроможний проглядати в такі глибини етнобуття, куди не кожному даровано зазирнути. І чим глибше таке прозирання, то високіша нота трагізму. Україна мусить повернути собі імідж держави, що, як і за деяких періодів у своєму триванні, відіграватиме не найостаннішу роль на євроазійському просторі. Образно кажучи, вийти із самозаглибного стану і поновити свій войовничий дух. Лише слово, мова, мовлення спроможні мо­білізувати підупалу енергію етносу.

 

Якщо погодитись на умовну класифікацію, то який період в історії української нації і літератури Ви означили б як «золотий»? І яке місце нашого сьогодення у такому розумінні?

Будь-який період у політичному й культурному триванні українського етносу був загрожений сторонніми впливами. Треба погодитись з концепцією Льва Гумільова, що наш материковий осідок є «серединний»: відпливи, припливи, тобто стан безперервної нестабільності, але й незмирущості. Національний оптимізм, хоч які часи взяти в нашій історії, сполучний з поразками. Тому казати, що маємо «останній шанс», теж не варто. Власну, структуровану історію ми ще не спізнали. Кожен її період і далі є дискусійним. Цікавий культурний міф витворює Валерій Шевчук, досліджуючи культурні й історичні феномени XVІ – XVІІІ століть. Це потужна спроба ієрархаїзації духовних вибухів. Але в суспільстві, загроженому «тихою» громадянською війною, такі міфи не популярні і розглядаються як таке собі наукове просвітництво. Можна було б і наш час означити як «золотий»… от хоча б уявити, як політики замість люто змагатися за владу побалакали довкола концепції Івана Дзюби про цілісність української культури. Чи – цілісність української душі. Хоч як би ми підносили рідних визначних гетьманів, діячів, політиків, сучасний етнос неспроможний осягнути ці феномени. На історію треба подивитися трохи інакше, по-іншому. Таку спробу розуміння історії я намагався з’ясувати в есеї «Галерник і наглядач». Важливіше, мабуть, говорити про камінь, а не про козака, що зіперся ногою об той камінь і крізь століття бовваніє в такій замисленій позі.

 

Як Ви оцінюєте рік, що минає, що стало Вашим найбільшим досягненням? Що вдалося і що не вдалося зробити за цей рік? Що б Ви хотіли побажати собі на майбутнє?

Звичайно, зайвий раз переконуєшся, що в нашій свідомості живе кілька Україн, і жодна не має викінченого образу. Кожен письменник, навіть несвідомо, прагне ці образи поєднати в один. Сум’яття часу спонукає до якоїсь іншої форми, інакшої стилістики, до чого не завжди буваєш готовий. Письменник не може уподібнюватися белетристові, який може писати про будь-що. Можливо, втеча в історію, пошук художніх побудов за вже збулими, відстояними подіями порятує від поквапливої обсервації сьогодення. Іноді запитують: «Коли Ви вже напишете щось для «звичайного» читача, щось простіше?». Якби я міг відволікатися від писання «складних» творів, то, звичайно, зосередився б на проблемі влади. Це міг би бути так званий політичний роман. Але між мовленням владних людей і власне художнім мовленням пролягає бездонна прірва. Тому й неможливо написати повноструктурний політичний роман. Найбільшим досягненням не тільки письменника, а й кожного українця в нашому часі є змужніння свідомості, що часто являє потворну суміш радісних одкровень та передчасної зістареності. Будь-які втечі, відрікання, заховання для людини вже не є можливими. Як також не є можливим право на хоч який вибір. Ось уже рік пишу оповідання, в якому прагну осмислити саме таку суспільну модель. Про кризу у царині власних художніх шукань я говорив трохи раніше. Хоча щодо творчості доречніше вживати поняття можливість і неможливість, спромога і неспромога. Криза – це з виміру штучно змодельованих побудов.

 

До речі, Ви неодноразово наголошували на технології творчості – чим писати, на якому папері. Рукопис роману «Кров по соломі» зберігається в одному з літературних музеїв. Це випадковість чи бажання за життя канонізувати себе? І чи становлять сьогодні рукописи якусь цінність?

Сьогодні, мабуть, рідкість – письменник, котрий тішиться писанням чорнилом, олівцем. Я справді довго не можу розпочати роман чи новелу, доки не відшукаю потрібного паперу, пера. Деякі короткі речі, як-от есеї, пишу тонко загостреним олівцем. Дрібний, маковим зерням почерк дає можливість бачити те, про що пишеш, на більшій відстані, панорамно. От тільки на загострювання олівця витрачається більше часу, аніж на саме писання. Для останнього за часом роману знадобився цупкий папір двадцять п’ять на тридцять вісім сантиметрів. У селі знайшов металеву, підіржавлену ручку з пером. Кожного вмочування пера в чорнило має вистачати на слів троє-четверо. Але про таке рідко запитують письменників. Дякую. А рукопис… ну що ж. Тепер я трохи сумую за ним. З рукописами пов’язана якась таємність, навіть містика. А видана книжка за рукописом – це вже щось інше, зовсім інше.

 

Хто Ваш найперший читач? І як впливає його думка на Вашу творчість?

Увесь наклад лауреатського роману розійшовся по бібліотеках, як і належить відповідно до держзамовного видання. І лише кілька десятків авторських примірників дісталися критикам, друзям, родичам. Коли вже стаєш лауреатом, помічаєш, що дискусії довкола твору робляться загальнішими, гострішими. Одні дошукуються «міфологічних» нісенітниць, «селянської» парадигми, інші звинувачують у некрофілії, ще інші зосереджуються на ускладненій начебто стилістиці. Аж так, що й сам автор заблукує: про що, заради чого писав. Але кожен вияв ставлення до твоєї праці належить сприймати з вдячністю. Гірка доля творів, що позбавлені хоч дрібної уваги. Повчальними для мене стали останні публікації молодих критиків і науковців, зокрема в «Кур’єрі Кривбасу». Що ж до рукописних варіантів, то я ніколи не ділюся ними навіть з близькими людьми. Якось прочитував початкові сторінки новели своєму землякові-письменнику, і він підказав кілька житейських подробиць, які я з вдячністю використав. Та, на диво, робота затяглася. Втратилась магія втаємниченого творення. Я відчув присутність ще одного співучасника творчого процесу. Але, може, я й помиляюся. Може, відчував невпевненість, потребував співчуття. Хоча іншого разу, подорожуючи вдвох милим серцю Поліссям, блукаючи лісами, селами, уголос, усно виписали сюжет іншої новели. Реготу було, сліз! Так уперше в моїх творах з’явилася барва, сказати б, трагічного гумору. І написалося на диво швидко. «Світло і дощ».

 

І наостанок дозвольте дещо інтимне запитання. Я знаю, що Ви стали дідусем. Чи не плануєте написати якусь книжку для дітей?

Про дітей і підлітків я часто писав. Але книжка для дітей… не знаю. Це треба мати неабиякий хист. Потрібні більші знання і вигадливість, аніж коли пишеш для дорослих. Особлива мова і стилістика. Мовлення. Промовляння. І щоб цей твір був цікавий дітям різних національностей, і не тільки в Україні. У нашій «дитячій» літературі часто переважає просвітництво, абетковість. Чудові твори для дітей писали «дорослі» письменники А.Дімаров, Гр.Тютюнник, М.Вінграновський, Є.Гуцало. Мабуть, немає письменника, котрий не намагався б чи не мріяв написати щось для дітей. Навіть Хемінгуей колись втнув кілька казочок. Я придумав лише назву ймовірного твору. Але просто оповідкою тут не обійдеться. Може, колись і вдасться. Нехай онука підросте…