Михайло Шевченко: «Коли суспільство розпадається духовно, воно стає безперспективною масою»

 

19 серпня 2017 року – 70-річний ювілей Михайла Шевченка – відомого поета, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата премії імені Петра Артеменка, літературних премій імені Павла Усенка, Володимира Сосюри, Івана Нечуя-Левицького, Миколи Островського, Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди, засновника та першого голови Сумського земляцтва, засновника і голови оргкомітету Міжнародного літературно-мистецького фестивалю «Кролевецькі рушники», засновника і голові журі Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Григорія Сковороди.

З нагоди славної ювілейної дати Михайло Шевченко відповів на запитання краян.

 

І ось перед нами поет. Непізнаний, як Атлантида… Допоможіть нам, підкажіть, чим справжній поет, що так потужно заявив про себе, відрізняється від інших людей як людина. І чи відрізняється, чи й зовсім ні?

Ну, найперше, давайте домовимося, що поет теж людина. А людей абсолютно схожих у світі нема. Кожен має своє обличчя, свій розум, свою душу і кожному треба намагатися жити так, щоб не безпідставно гордився своїми особливостями.

 

Коли Ви відчули себе поетом? І з чого народжується поезія – з болю, з радості, страждання, гніву за несправедливість?

Коли вперше серйозно закохався і написав дуже правдивого вірша. Серйозно. У мене це сталося в дев’ятому класі, давно, ще на початку другої половини минулого століття, у 1962 році. Тоді я й написав першого вірша, присвятивши його найкрасивішій дівчині у світі. Отже, можна вважати, я відповів не лише на запитання, коли я відчув себе поетом, а й на питання: з чого народжується поезія. Поезія народжується з любові і тільки з любові. Навіть вірші, що вибухають нещадним гнівом, починаються з любові. Гнів спалахує там, де з якихось джерел з’являється загроза тому, кого (або що) до безтями ти любиш. Гнів – це сила, кинута на захист найдорожчого.

 

Чого Вам бракує і що не задовольняє Вас у собі? Ви покладистий, вредний? Що домінує у Вашому характері?

Я не страждаю комплексом неповноцінності. Я намагаюся жити так, щоб не допускати спокуси щось «пережити» по-іншому. Чи я покладистий, чи я вредний? Я намагаюся бути розумним і відстоюю свою думку, не поступаючись, якщо не бачу переваг думки супротивної. Мене не можна ні підкупити, ні науськати, щоб перекинувся на чужу для мене позицію. У своїй передмові до мого тритомника незабутній великий поет і великий українець Борис Олійник писав: «Характером крутий, гарячий, яким чи й можливо управляти, Михайло такий же радикальний і в поезії. Деякі його випади супроти тимчасовців і олігархів настільки гострі, що навіть нині, за відсутності прямої цензури, лякають видавців». Царство небесне Борисові Іллічу! – він як завжди сказав правду.

 

Ви український Омар Хайям? Реінкарнований Тарас Шевченко? Хто Ви у нашому часі?

Я – український Михайло Шевченко, такий як є, яким стати допомогли мені тато, мама, моя сім’я, багато-багато близьких мені людей, ті, кого я без пам’яті люблю, і Україна. А Омара Хайяма я теж люблю, бував на його землях і радий за кожну землю, кожен народ, який має отакого свого Омара Хайяма.

Тарас Шевченко для мене явище особливе. Люблю його як людину, характер якої мені до душі, дуже люблю як унікального, уродженого поета і боготворю як борця. Отакими б нам бути всім!

 

Вам заздрять? У Вас багато недругів?

Я знаю тільки друзів. Я нічого не шкодую для них і вони для мене.

 

Ви пишете (без перебільшення!) геніальні, людяні, точні передмови до книжок. Ви – щирі? Кого вирізняєте в українській літературі і шануєте як колегу?  І взагалі, талант радіє чужому талантові чи не дуже?

Тут багато зовсім різних запитань. Тому почнемо по порядку.

Так, я написав багато передмов до книжок різних письменників. Безперечно, щиро. Я справді вишукую найкраще в усіх рукописах і на тому, найкращому, концентрую увагу. Хай радіє автор – це допоможе йому пробити й далі дорогу до успіху, бо всього найкращого, особливо в поезії, людина досягає, летючи на крилах любові, здебільшого й без пам’яті. Тим і цінні такі знахідки, що вони окрилюють читача.

Чи радіє талант чужому талантові? Люди за характером, за психікою, за відчуттям себе в середовищі різні. По-різному вони реагують на щастя інших. Я радію, коли людині добре. Саме так радію і талановитим знахідкам. Сприймаю їх як, частково, свої власні, бо весь цей світ – наш!

Кого з письменників вирізняю в українській літературі? Усіх талановитих людей. І шаную, сприймаю за своїх усіх, хто береться за перо – це люди нашого цеху, навіть якщо їм не вдалося написати щось значне і цікаве. Вони хотіли написати, вони старалися. І вже цим вони мені люди свої.

 

Як Ви ставитеся до творчості жіночої половини нашої української літератури, скажімо до таких поетес, як Наталка Білоцерківець, Оксана Забужко, Любов Голота, Ганна Чубач?

Я дуже люблю жінок. Без них ніякого сенсу в житті, бо нащо ж життя без любові? Колись я писав: «З любові помреш, то хоч знаєш за що помирав». Тут все зрозуміло.

А друге – Ви назвали ряд поетес, безперечно, талановитих і своєрідних. Як же їх не любити? Проте ще є поетеси, яких я дуже люблю. Їхні серця, їхні душі унікально гармонізують з моєю. Таких поетес не багато. На жаль, пішла від нас незабутня Людмила Овдієнко з Полтавщини. Як на мене, такої жіночої поезії не написав ніхто у світі. Дивовижна почуттями лірика Наталки  Матюх.

Надзвичайно близька мені своєю душею Світлана Йовенко. Дуже прониклива поезія Тамари Севернюк. У цілому жіночою лірикою українська поезія найбагатша у світі! Саме вона і розгорнула зачаровані небеса української лірики в цілому. Отакі у нас жінки. Люблю і кланяюся цим великим чародійницям.

 

Ви щаслива людина? Що таке, по Вашому, щастя?

Щастя – це і є щастя. І слід пам’ятати, що все щастя на землі спалахує і сяє в любові. Без любові щастя не бува і бути не може, хоч любов нещасливою буває.

 

Ви – однолюб? Чи поети не можуть бути однолюбами?

А хіба можна до безтями (справжня любов – саме така) любити десятьох одразу? Спробуйте – і знатимете!

 

Як Вам жилося в часи компартійної брехні? Як живеться нині, в час олігархічного розбою, пограбування матері України?

Я б не визначав так категорично-просто епохи життя мільйонів людей. Все у світі набагато складніше. Не можна, скажімо так, за простака, виставляти сімдесят років життя народу і народів під однією вивіскою компартійної системи. Це життя мало кілька абсолютно різних періодів. Компартійна система почалась з жовтневого перевороту, з революції. Всі у світі революції мали ближні і далекі наслідки. У результаті перевороту приходять до влади автори перевороту або їхні ставленики. Вони ще довгий час, прийшовши до влади, знищують тих, кого перемогли. У ці жорна потрапляють мільйони людей. Ми не забули і не забудемо, як знищувалися люди, котрі повірили ідеям революції, і на спині своїй та своїх однодумців принесли їй перемогу. Їх знищували першими, бо «вершителі», знали, що ці люди здатні творити великі справи. Вони оглянуться, роздивляться, що їх одурили, і можуть (бо вже вміють!) усе повернути назад. Тому найпершими знищували полководців. Потім усіх мислячих людей. Потім подавляли дух мас. От звідси і репресії полководців, вчених, митців і народу (масовий голодомор). І це під рукою компартійної системи. Але ж були і шістдесяті роки – роки становлення і розквіту (або – хай! – благополучного розвитку) суспільства. І це теж під тією ж компартійною рукою. Просто минали часи, мінялися люди, міняли вони й партію, і систему, й ідею, і діяння.

Моє свідоме, зріле життя почалося з 1965 року – я став студентом. Я був патріотом великої держави. Але подобалось мені в ній далеко не все. Я розумів, що десь «у верхах» є сили, які придушують національну ідею всіх народів. І мого теж. Я, як молодий поет, про це писав у віршах і говорив на виступах у трудових колективах. Тому мною зацікавилися органи держбезпеки, висунули мені звинувачення в націоналізмі і поставили вимогу підписати угоду про співробітництво з органами держбезпеки. Тобто, щоб я потайки їм здавав своїх. Отаку ціну було визначено за те, що я лишився і на волі, і студентом. Звичайно, такої угоди я підписати не міг. Тому рано закінчилося моє студентство і почався трудовий стаж.

Я читав надзвичайно багато і дивувався: як це яскраві українські патріоти, що б’ють себе в груди на трибунах, клянучись у любові до України, могли так щиро і розлого любити і всю вряд партію, і Леніна, і так полум’яно писати про них?

Я, навіть будучи під особливим прицілом «пастухів», не написав жодного вірша про Леніна чи про партію, хоч, підкреслюю, на партію просто як на злочинну силу я не дивився ніколи. Проте я ніколи не плазував ні перед ким і розумів: у владі в усі часи були, є і завжди будуть різні люди. Бо вони – різні народжуються і кожен проживає своє життя таким, як народився.

Тепер, оглянувшись, я до того часу до благополучного минулого ставлюся покладливіше, ніж тоді. Бо пам’ятаю і безоплатну освіту, і медицину, і розквіт культури (починаючи, до речі, від найдальшого села), діяли і школа, і лікарня, і клуб, і народ не тільки потроху багатів, а й зростав чисельно. Це ми оцінили тоді, коли утратили.

Тепер перейдемо до другого питання: як живеться мені в часи олігархічного розбою? Я почну не з відповіді, а із запитання. Скажіть мені, чому це понад двадцять п’ять років у нас нема перепису населення? Отут мені згадалася одна промова Олександра Мороза – справжнього українського політика і справжнього українського патріота.

Так-от, він навів цікаві факти світової статистики щодо споживання хліба однією людиною. У США, у Франції, Англії, Німеччині вона з’їдає близько 65 кг на рік. А в нас – 26 (по пам’яті називаю цифри приблизно). Чому так? Тому, що ми заїлися і їмо червону ікру, м’ясо і п’ємо меди – не до хліба нам?

Та ні, з нашим рівнем життя нам, дай Боже, наїстися хоча б хлібом. Так чому ж тоді українець з’їдає за рік так мало хліба? Та тому, що,  підраховуючи, скільки хліба у нас з’їдає одна людини на рік,  ми ділимо на  52 млн. населення. А насправді все треба робити не так. Увесь спожитий хліб в Україні  треба поділити на світову норму хліба на 1 людину – на 65. Тоді вийде, що увесь той хліб у нас поїдає лише половина нашого колишнього населення (ще раз нагадую: у нас було 52 мільйони). Тобто половина нас залишилася!!! Тому у нас і нема перепису, щоб ми не знали, що половини нас уже нема у світі! І це ж без війни. То що, це мирний час, чи точиться зовсім інша, невідома нам війна проти України, а ми її не бачимо?

Це результат лише частки того, що задумали проти нас ще неопізнані, хоч і відомі нам світові зловісні сили.

Огляньтеся! Подивіться де ми живемо нині? Колись «у проклятій, брехливій, ворожій системі» ми були однією з найпередовіших республік. У нас світилися вершини світової науки, у нас була найрозвинутіша промисловість (про сільське господарство навіть говорити не треба), у нас був світовий транспорт – особливо морський і повітряний, ми будували відомі у світі велетні-літаки, у нас було чи не найсильніше у світі тваринництво. Де воно все це? Чому я вдягаю чужі штани і їм так зване м’ясо, яке в країні виробника не завжди згодовують породним собакам?

Огляньтесь, як оздоровлено націю – нам не потрібні лікарні в селах (особливо в тих, які вже вимерли). І навіть у районах. А що робиться в освіті? А в науці?

Коли все оце усвідомиш, то дуже легко уявити, де і як мені жилося і живеться. І треба дуже серйозно думати, що нам робити, щоб врятуватися в цьому світі. Треба дуже серйозно думати, як жити далі?

 

Нещодавно в прямому ефірі Ви дуже різко говорили про падіння морального і духовного рівня в нашому суспільстві, про те, що ми втрачаємо людину в собі, стаємо дубові душею, байдужіємо. І це, мовляв, діється не без зовнішнього силового вектора.

Знецінення духовних засад суспільства мене непокоїть більше всього. Коли суспільство розпадається духовно, воно стає безперспективною масою, не здатною на вирішення своїх головних проблем, без чого не має перспектив жоден народ. І ще: не так страшно, коли суспільство не досягло певних висот – тоді воно, прагнучи досягти, рухається вперед. Гірше, коли воно втрачає те, що вже досягло. Це шлях назад – деградація.

Я об’їхав півсвіту, я бачив різних людей, пізнавав народи і суспільства (непогано роздивився, бо збоку видніше). Таких добрих, щедрих, подільчивих і благородних людей, як в Україні, я не зустрічав ніде і гордився своїм народом.

Що ж трапилося з нами? Ось сьогодні я стою біля каси магазину. Переді мною двоє дівчаток купують свої ласощі. У них не вистачає п’ять гривень і вони болісно вирішують, що повернути, від чого відмовитися.

Дорослі підганяють: швидше. І нікому не жаль дітей.

–  Беріть усе, дівчатка, я доплачу, – кажу їм.

Діти розгублені, бо не звикли до такого. Один чоловік відступає і осудливо дивиться на мене. У жінки поруч – квадратні очі: як це – доплачу?

Скажіть мені, колись у «брехливій, компартійній» епосі мій вчинок когось би здивував? Ні.

Нас привчили до дрімучої байдужості одного до іншого. У переходах голодні бомжі сплять на морозі і примерзають до бетону. З обмороженими ногами, оголивши відкриті рани, лежать на вулиці – люди! І нас навчили проходити мимо. І ми, захоплені своїм, не бачимо смертників з нашого суспільства!

Нас розділили на шалено багатих (до речі, за рахунок добра, напрацьованого за сімдесят років усім народом в ті «брехливі» компартійні часи) і тих, що вмирають від голоду. І привчили сприймати усе це за норму, тобто змиритися.

Це – не просто випадково сформовані норми побуту. Діють чужі, далекі сили, потроху опановуючи наш світ і роблячи його спідручним для себе. Щоб легше над нами панувати, нас же й винищуючи. Це шлях колонізації території: погноблення, пограбування і поярмлення народу. А ми що – не бачимо? Чи не розуміємо, що нас вкинули у світ постійних переворотів, у котрих народних інтересів не відстоював ніхто й ніколи? Тож давайте думати! І діяти!

 

Дякуємо. Дуже серйозна розмова, вона спонукає до глибоких роздумів. А тепер скажіть: Ви плачете? Коли, від чого і за чим?

Про те, за чим плачуть, нікому не розповідають.

 

За ким Ви сумуєте? Чого найбільше не вистачає вам у житті?

Найбільше люди сумують за тими, кого вже нема. Тих, хто є, чекають. Або летять до них без пам’яті.

 

«Ще друзі є. А дружби вже нема», – так пишете Ви у своєму вірші. Що це означає. І як Ви ставитеся до друзів. Проілюструйте своїми віршами.

Ви вишукали важливий, але не типовий рядок з моїх поезій. Ідеться тут не просто про друзів і дружбу. Вони були, є і завжди будуть. Тут ідеться про драматичні зміни в моралі суспільства.

У процесі (ворожому для вродженого добра людини) капіталізації суспільства ми втрачаємо благородство, людинолюбство, довірливість і доброту. Те, що завжди було базовим для згуртування суспільства. Це дуже важливо. І над цим усі ми повинні думати дуже серйозно, доки не пізно. Інакше розбрат стане домінантою в нашому суспільстві, а таке суспільство приречене на самознищення. Отже, треба любити і берегти друзів. І знати, що дружба, здруженість, спорідненість – це те, що врятує нас у майбутньому.

Як я ставлюся до друзів? Дуже надійно. Хоч з великою тривогою відчуваю, що їх усе менше, і менше, і менше. Не в мене. І не лише в мене.

 

Ваше запитання собі:

А можливо, досить? Пора спинитися?

 

Ваша відповідь собі?

А таки досить. Завжди треба зупинитися вчасно!

 

Лідія Рижкова,

заслужений журналіст України,

Ірина Родченко,

виконавчий директор ГО «Сумське земляцтво у м. Києві».