Ігор Павлюк: “Мій дід хотів, щоби я став священником”

 

 

Бути поетом – це стиль життя? Поет – він поет постійно чи тільки у літературі (на сторінках книжки та в літературних колах)? Який поет у побуті? («Возьмите стихи – это и есть моя жизнь»).

Так, однозначно: справжній поет – це стиль життя, стиль підготовки до смерті, до безсмертя… Поет у побуті може бути різним. Коли, наприклад, моя дружина подивилася на поетів, які гостювали в нас, у побуті, то сказала: «Та ти ще нормальний чоловік, хоч і поет!..». Спробую свої відповіді на Ваші запитання ілюструвати рядками із моїх віршів, як-от, наприклад:

 

Я на дотик також поет,

Що тривожний, мов край зорі.

 

Або:

 

Але ще страшніш не бути хижим

В час, коли літають плазуни.

А поет беззахисний, не виживе,

А поет самотній між людьми…

 

Чи:

 

Я – то вогонь, що спалює свій дим.

Ісус Христос – поет мені назавше:

Помер, як все небесне, молодим,

Зі словом діло ніжно поєднавши.

 

Тобто у моїх віршах дуже багато мотивів на тему поезії та поета. Читайте, думайте…

 

Яке місце в житті поета відіграє його слава? Чи багато є поетів, котрі вважають себе недооціненими?

Любов, слава, подорож, гроші – чотири стихії, які тримають людину в цьому світі, вони ж можуть убити її… Дуже важливо зберігати рівновагу. Слава – діло небезпечне для спасіння людської душі. Християнська мудрість щодо неї однозначна і зводиться до формули: похвала від людей позбавляє нас похвали від Господа («Не приймаю слави від людей» (Іван, 5, 41)). Тобто марнославство – це тяжкий гріх в релігійній системі координат. А тут вже кожен поет сам собі суддя. В суспільно-мистецьких системах координат слава, як наркотик: чим більше її має людина, тим більше хоче збільшувати дозу… Ясна річ, що більшість поетів вважають себе недооціненими і надіються на посмертну славу. Я стараюся боротися із марнославством у собі, оскільки вважаю себе первісним християнином. Хоча ще донедавна критики вважали мене поетом, у якого багато язичеських мотивів. А язичництво до людських емоцій поблажливіше… Біографія поета – мікромодель духовної історії його народу: Сонце язичництва в юності, в молодості, свічка християнства – у зрілості, у старості… Блаженні ті, хто в молодості був молодим і став мудрим у літній час… Хоча багато поетів фізично не дожили до старості, на жаль. Тобто слава їхня виявилася посмертною. Це закономірний і найкращий вид слави поета.

 

Я торкнувсь кохання, слави, злота…

Ну і що?..

Печаль це все.

Печаль.

Ну хіба торкнешся анекдотом

Крику журавлиного ключа?..

 

Наскільки важлива для поета розкрутка, піар? До чого вдаються сучасні поети для прославлення свого імені? До чого вдавалися Ви і чи були речі, за які Вам зараз соромно?

Знову ж таки, це справа дуже індивідуальна. Чесність перед собою важлива. Якщо піар свого імені чи товару дає можливість людині-автору заробляти гроші на хліб – то це зрозуміло принаймні. Інша справа, що знайдуться люди, які скажуть, що не можна заробляти на святому тощо. Але собаки гавкають, а караван, як відомо, йде собі… Для мене важливо, наскільки поет діє чесно, тобто піариться, як вміє, але не за рахунок паскудження інших поетів, назвемо їх конкурентами. Адже, як кажуть, щоби блистіти, можна помитися самому, а можна обкласти брудом ближнього – і тоді на його фоні виглядати чистішим… Видання книги – це вже прославлення імені. Далі – це вже нюанси: рецензії на неї, премії, участь у теле-, радіопередачах, інтерв’ю тощо. Чи соромно мені за щось у контексті піару?.. Ні. Хіба смішно дещо. Так, скажімо, на одному поетичному фестивалі я читав свої вірші, стоячи на голові. Про це у свій час багато говорили і писали, дивуючись… Я і зараз іще в нормальній фізичній формі, можу це повторити. Але хіба десь на пікніку, у дружньому колі. Тут важливо сприймати різні епатажні речі, як гру. Коли вже творча людина починає ставитися до різних рейтингів, ієрархій серйозно, то це вже психічна хвороба, яку треба лікувати. Тут і починається жорсткість і жорстокість. Такі, хворі, люди пишуть пасквілі на своїх колег, плетуть різні інтриги, брехні, одне слово, стучать і падлючать… Врешті, парадоксально приносячи цим своїм ворогам ще більшу славу. Адже справжній Суддя усім нам, як відомо, лише Всевишній. Тому, повторюю, до всього цього треба ставитися з долею іронії. А на іронію мають моральне право лише самоіронічні люди. Хочеться зостатися таким.

 

Ісус з обіймів нас не відпуска.

Щоб ширше взяв – то цвяхами прибили…

Врятуй же нас, іроніє дзвінка,

З куми щоби кумира не зробили.

 

Поети стають по-справжньому відомими після смерті, а яка вершина слави поета за життя? Чи задоволені ви своєю особистістю, величиною своєї особистості в даний час?

Це суспільно-природна закономірність. Зернина мусить померти в Землі, щоби воскреснути колоском. Нема нічого безсмертного, яке би не померло, а потім воскресло. Хоча воскресає колоском далеко-далеко не кожна зернина. Вершина слави поета, по-моєму, коли його вірш стає народною піснею. Розмаїті премії і рейтинги – добре, але це далеко не завжди об’єктивний критерій. Саме тому часом славний за життя поет нікого, крім якогось занудного літературознавця, після смерті не цікавить. А буває і навпаки, ой, як буває… Справжній поет завжди має свою легенду, яка повинна зародитися ще за його життя і розвинутися після переходу в іншій світ… А легенда складається і з темного, і зі світлого – як дзеркало… Чи задоволений я собою і своєю творчістю? Звичайно ні! Якби був задоволений, то вже би помер. Мій кращий вірш, який стане народною піснею, ще не написаний мною… Тому й живу, борюся, караюся, мучуся, каюся…

 

Важко бути чесним і закоханим,

Коли ти безсмертя захотів –

Бо стоять між небом і епохою

Жінка, діти, очі образів…

 

Як Ігор Павлюк дивиться на не свою поезію: очима естета чи тільки фахівця?

І так, і сяк. Як добрий гурман-винороб на чуже вино. Достатньо ковтка – щоби оцінити його якість. Достатньо гідності, щоби сказати: це краще, ніж моє… Якщо воно дійсно краще. А кращі вина – це, перш за все, добре настояні вина. Тобто класика. Тобто та ж легенда, яка у нашому контексті складається з біографії поета, фотографії (зовнішнього образу поета) і його творів. Є поети, яких я люблю більше, ніж себе. А от поезію свою не можу не любити. Як і своїх двох доньок. Інакше – навіщо писати. Кожен поет логічно прагне написати щось таке, чого ще нема, не було, не буде… Що може створити лише він для себе, а значить – і для людей, нащадків… Адже сучасники, як ми вже казали, не завжди об’єктивні. І чим більший поет перед ними, тим більше його підсвідомо хочуть бачити мертвим, тим більше він незручний для них…

От, скажімо, який вірш я присвятив одному відомому українському поетові, якого знав особисто:

 

***

М. С. Вінграновському

 

Сонце красиво в море заходить.

Сняться махновські коні…

Блудні, як вітер, діти природи,

Молимось Бугу іконі.

 

Криниць степових золоті глибини.

Пищать ластівки, літають.

А я тулюся до батьківщини,

Бо мами не маю.

 

Плахи і фрески.

І небо спільне.

Козацька печаль за раєм.

А ми, від європ і від азій вільні,

Живем… тобто повільно вмираєм.

 

Струм кришталевий живих поезій.

Моря зоряний голос.

 

Сонце красиво заходить –

Як в серце лезо,

А сходить

Горлом.

 

Коней махновських полинні крила.

Вовча розкіш свободи…

 

Земля Вам небом,

Красива сило,

Вічне дитя природи.

 

В поезії присутня брехня? Чи дотримуєтеся ви думки, що поет повинен «висвітлювати» всі наболілі проблеми суспільства? («Як мовчанням душу уярмлю, то який же в біса я поет?»).

За інших розписуватися не буду. Хоча перша оцінка будь-якого твору якогось автора: вірю чи не вірю. Я не брешу. Я не здатний брехати з дитинства. Я був дуже сором’язливим, і навіть як хотів щось приховати, то зразу густо червонів, страждаючи від цього. Хоча є фантазія – це не брехня, це, так би мовити, договорняк наперед. Деякі поети повністю автобіографічні, деякі відсторонені, деякі фантасти… Звідси стилі й напрямки літературні. Брехня вимагає еквілібристики форми, правда ж проста. Недаремно кажуть: простий, як правда. Поет нічого НЕ ПОВИНЕН. Як там у Пушкіна: «Покорный Перуну старик одному, Заветов грядущего вестник»… Тобто лише Богу. Просто справжній поет – емоційно-образне дзеркало свого часу апріорі, хоче він того чи ні. І навіть у віршах про кохання, природу чи космос він висвітлить «наболілі проблеми суспільства». Мовчання справжнього поета також багатозначне – як тиша перед грозою, чи спокій після кохання…

 

Я на дотик також поет,

Що тривожний, мов край зорі.

 

Розвиток та зміна вашої творчості, «від землі – до неба», від світських віршів до віршів про Бога, відбувався плавно чи це був зламний процес?

Плавно-зламовий. Як і рухається історія розвитку людства – через еволюції та революції.

 

***

Стояв зажурений.

Не молився:

Не хотів турбувати Бога…

 

Невже, моя доле, така ти вся –

Дорога, дорога, дорога?..

 

Гарячий пісок в годиннику

Шумів, як вода посолена,

Порізана павутинками,

Обезболена.

 

І – пусто.

Не видно музики.

 

Лиш «чайки» пливуть із «Турції»…

 

На нервах –

Гордієві вузлики.

То і є революції

 

Поет, як і народ, до якого він належить, як і все людство загалом, розвивається, старіє… Юність і молодість обох – це повне іскристо-вологої енергії, Сонця язичництво, а зрілість і старість – спокійна, енергозберігаюча свічка християнства… Якщо брати релігійну систему координат. Але, врешті, яку ще брати у сфері душі і духу? Адже поезія – це мова богів. І хто не вірить у Бога, не йде до нього, за ним – то який же в біса це поет?.. Так собі, віршописець, віршомаз, філолог-любитель… У мене багато язичницьких і християнських мотивів не лише у біографії, але й у творчості, як-от вірші «Про Перуна» і «Христос»…

Але процитую інший:

 

***

…Помирають померлі.

Душа опускає планку.

Коле ноги пришельцям

Зерно, що росте з пірамід.

Той, хто виліпив нас,

Йде до дзеркала кожного ранку

І знайомиться з Богом,

Якого виліпив світ.

 

 

Бути популярним поетом, але, при цьому, чесним перед собою та Богом – утопія?

Я не знаю. Це визначати (судити) Богові, а не людям. І не мені про мене. Адже людина так майстерно себе обманює. Можливо, поезія – один із таких скальпельно тонких і блискучих інструментів для самообману.

 

Хто обмане себе, той щасливий тут.

А хто чесний – щасливий Там…

 

В чому ваша внутрішня боротьба? Як часто виникає бажання «кинути все» і піти, приміром, в монастир?

Внутрішня боротьба – це пошук рівноваги. Між зовнішнім і внутрішнім світами. Звідси – чим гостріше, жорсткіше тисне на мене світ зовнішній, тим більшу силу, експансію має мати світ внутрішній, щоби вижити, зостатися, реалізуватися, дати духовне і фізичне потомство. Де взяти ту силу, сконцентровану енергію?.. У того ж світу, у душевних афродізіаків, серед яких алкоголь, наркотики… Або ж у Всевишнього. Щоби бути ближчим до нього, ідуть у монастир, щоби мінімізувати суєтні болі, але й радощі світу мінімізувати. Тоді поезією стає молитва… А своє его підпорядковується Всевишньому – найбільшому Поетові. Хоча, як кажуть мудрі, царство Боже, монастир ми носимо в собі… А від себе, як відомо, не втечеш… Хіба що сховаєшся у поезію… Мій дід хотів, щоби я став священиком. Тепер я все більше розумію його. Бажання «кинути все», або й заснути, померти часто виникає у мене, чого гріха таїти… Читайте про це в шекспірівському монолозі Гамлета…

Ще в далекому 1994 році я писав:

 

Та пора про серце забувати,

Розділивши долю трав і зір.

 

Научила ти мене кохати.

Завтра йду в жіночий монастир…

 

Наскільки допомагає важка доля поетові у написанні? Чи можливий успішний поет зі щасливою долею? («Що доля нелегка, в цім користь і своя є: блаженний сон душі мистецтву не сприяє»).

Не знаю. А в кого легка доля? Хто це визначає? Кому більше дано Всесвітом – у того більше й запитують. Чи уявляєте ви нерозп’ятого Христа? Так і справжній поет – мусить підпасти під «симптом Христа»: мати за життя трохи любові, трохи лавру… потім терен, розп’яття в різних формах… смерть… воскресіння. Очищення у природі і в соціумі йде через грозу, через біль, через ломку…

 

Я не пропав.

Хоч долею пропащий.

Скидаю шапку

Перед небом трав.

І «нащо жити?

Нащо жити?

Нащо?!». –

Кричав до Сонця –

Й темно замовкав.

 

Яке ставлення поетів до порівняння їх з іншими поетами? «Павлюк – реінкарнація Єсєніна» – це лестить чи ображає?

Смішить по-доброму, бо в реінкарнацію я не вірю. А всі справжні поети навіть фізіологічно подібні між собою. Всі майже однакового зросту, рудуваті… Можна, звичайно, дискутувати на цю тему, але ж це все одно треба робити з добрим гумором, адже долі геніїв написані на небесах і не нам, смертним, на них впливати…

 

Біль продається.

Хочеться мовчать.

Я в тому віці,

Коли вже не стало

Ні Байрона, ні Блока…

Твою мать…

 

Єсєнін – в бронзі,

Лорка теж – зі сталі.

 

Єсєнін, Байрон – хто для вас ці люди? Наскільки важливе значення відіграла їх творчість у вашому поетичному становленні та чи могли на їх місці бути інші поети, а ваша творчість розвиватися через це в іншому руслі?

Це люди, поети, яких я дуже люблю. Можу повторити услід за тим же Пушкіним, який сказав про Байрона: «Я схожу с ума от этого человека»!.. Єсєнін «сходил с ума» від Пушкіна… Щоби стати генієм, треба полюбити генія і вчитися в нього. Іншого шляху у безсмертя нема. Щодо інших поетів у моїй долі, вони є. Але навіщо це всім знати, як і про моїх муз!..

 

В час естради, «компіків», мобільних,

Байрона на диску DVD

Все пливе красиво й божевільно –

Наче бензопляма по воді.

 

Що представляє собою написання віршів з фізіологічної точки зору? Які процеси відбуваються в організмі: це душевний відпочинок чи виснажлива робота?

Я вже казав, це як жердина, яка допомагає душевному організму зберігати рівновагу на шляху-канату, який натягнутий між куполом цирку і оркестровою ямою, світлом і тьмою, пеклом і раєм… де тремтять від солодкої муки. Накопичення невиспіваного може привести до серйозного неврозу. Тому краще писати/читати вірші (читач поезії також поет), ніж ходити до психіатра. Тобто писання віршів можна порівняти зі щастям і мукою матері-нарожениці, якщо вже фізіологічно вагомо, грубо і зримо… Чи від щастя, чи від болю вона плаче – лише їй відомо. Так і поет: і писати важко, і не писати важко.

За Фройдом творчий акт – це сублімація лібідо.

Очевидно, він частково мав рацію, бо

 

Чекати вірш…

Почати вірш, як дівку.

Хоч в далині лиш храми і млини.

І оре скіф свою трипільську нивку,

Чекаючи в долині далини.

 

 

Алкоголь та психотропні речовини – невід’ємні «друзі» поетів. А можливий поет без них? Чи не є поезія, написана під час впливу, наприклад, алкоголю, штучною поезією, неприродньою?

Можливий поет. Але, як казав Максим Тадейович Рильський, дивлячись на одного молодого поета співчутливо: «Що ж воно напише, як воно не п’є?»… Хоча подивіться на деталізовані біографії поетів. Усі пили, курили, хуліганили. Тобто моральними авторитетами явно не були. Алкоголь і різні інші психотропні засоби забирають радість у майбутнього, концентруючи її у сучасному, тому п’яному спочатку весело, а потім – будун… На цю тему купа анекдотів, афоризмів тощо. Хоча пити алкоголь і писати у стані алкогольного сп’яніння – різні речі. Що таке штучна поезія? Талант, як відомо, не проп’єш. У талановитого поета все талановите. В мене в молодості був свій богемний період, свідчення чого книга моїх корчмарських віршів «Скляна корчма». Я можу обходитись без алкоголю. Хоча іноді люблю закурити люльку з вишневим тютюном, випити трохи доброго віскі з добрими друзями…

 

Це золото сріблить моє волосся,

Мов ласка дурно куплених жінок.

І гнеться скло.

І знову довелося

Покластися на вірші і вино.

 

Ви сказали, що маєте передчуття на важкі державні часи і зараз – одне з таких. Про що мова?

Не треба мати велику мудрість, щоби пророкувати, що після весни йде літо, а після осені зима. Суспільна природа ідентична. Читайте моє інтерв’ю п’ятирічної давності: «Є загроза повернення до кордонів 1939 року».

 

Знову треба, брате, ножа.

Ми ж по колу йдемо усі…

 

А найбільші гріхи лежать

У найглибших душах Русі.

 

Що таке, на Ваш погляд, патріотизм і хто такий поет-патріот? Як в сучасному світі поети здатні на щось в державі вплинути? Найближчим часом варто чекати творів про теперішню війну?

Дуже глобальне запитання. По-перше, на тему стосунків поета і політичної влади я написав наукову книгу «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз», захистив кандидатську дисертацію на цю тему. Сам випробував її постулати на собі. Це матеріал не для інтерв’ю, а для мемуарів.

 

Мені хотілося пожить в моїй державі,

Але ж держава батьківщини не додасть…

 

А творів про теперішню війну, звичайно, варто чекати. Вони вже є – короткі форми, як правило, наразі… Хоча сама війна суттєво сильніша метафора, ніж слова про неї.

 

Чи існує сьогодні в літературних колах поняття цензури? Вам доводилося коли-небудь з ним зіштовхуватися?

Так, моя перша книжечка лірики «Острови юності», яка вийшла друком у державному видавництві «Каменяр» ще у 1990 році, коли я був ще студентом другого курсу факультету журналістики Львівського університету імені Івана Франка, ще проходила цензуру. Як зараз пам’ятаю, як мене послали до цензора, який, переглянувши уже схвалений редактором до друку рукопис, поставив на ньому свій підпис і печатку, потиснувши мені руку. Звичайно, ніякої крамоли там не могло бути, адже писав я тоді про природу рідної Волині, коней, корів, собак, котів, про діда, бабусю, про кохання, звичайно… Хоча, як виявилося значно пізніше, слідство за мною вже було встановлене, бо я спілкувався з дисидентом Михайлом Осадчим, який тоді якраз вийшов з таборів і запросив мене в гості… Але це вже тема окремої розмови…

А наразі мій вірш, де згадується майже про все, про що Ви запитували мене, грішного:

 

***

Слухаю лиш музику і вітер

Серцем зачарованим своїм.

Темна тиша…

Чути – гнуться віти,

Зорі з раю гонять у рої.

 

Чути голоси далеких предків

І нащадків усміхи сумні.

Звідти, де немає ще розетки,

НЛО блистить у бур’яні.

 

Нецензурні вигуки й молитва

Змішані, сердечні – як тепер…

Відчуваю: гра моя і битва

Будуть і тоді, як світ цей вмер.

 

Бумеранг повернеться, іскринки

І сльозинки,

Рідні цвіт і плід…

Мед із молоком із-під шкуринки,

Хліб із сіллю, мама, журавлі.

 

Хруст хреста і самогубство зірки,

Сонним світлом що на гроб спада…

 

І нема ні шкірки, а ні мірки.

Даль.

 

Інтерв’ю взяв Андрій Федченков,

студент факультету журналістики

Львівського національного університету

імені Івана Франка

 

№24 (186) 9 грудня 2016