Ігор Павлюк. 43 роки.
Письменник. Науковець. Перший в Україні лавреат Народної Шевченківської премії
(володар Залізного Мамая), доктор наук із соціальних комунікацій. Автор 27
різножанрових книжок. Батьківщина – історична Волинь. Навчався у
Санкт-Петербурзькому військовому училищі. Відбував заслання у забайкальській
тайзі. Пілігрим. Працював у Росії, Сполучених Штатах Америки, об’їздив Кавказ,
Польщу, Туреччину, Ірландію… Живе у Львові, в Києві, в Острозі… на
Поліссі.Мріє побувати в Африці, в Австралії, вирощувати сади в космосі.
Ігорю, з часу Вашого
дебюту в літературі минуло більше двадцяти років. Яких змін зазнав Ваш світогляд
і відповідно Ваша поетика за цей час?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ну, по-перше, світогляд і поетика – не тотожні. Що ж до
змін… А яка різниця між 18-річним юнаком і 43-річним чоловіком?.. Раніше
подобалися жінки старші за мене, тепер – молодші. На 27 кг став важчим, тому що…
27 книжок видав. Раніше хотів світ завоювати, тепер побачити… Раніше нападав,
тепер захищаюся… А якщо простіше, – коли відчув, що мій внутрішній світ стає
сильнішим за зовнішній – почав писати прозу. Маю іще не виданих окремими
книжками чотири романи. Оце через місяць-другий журнал «Кур’єр Кривбасу» готує
до друку мій новий роман «Буг». Хоча й лірика, як молитва, дяка Всевишньому, не
покидає мене. Все більше пісень на мої слова з’являється. Тягне писати вірші
для діток, казочки, адже й до статусу дідуся, дивись, недовго: старшій доньці
19 років… Став ножовішим і ніжнішим водночас, пізнавши «зраду друзів і
доброту ворогів». Іронічнішим. Навчився жити моментом. Більше навколо мене стає
віртуального, пластмасового. Як шагренева шкіра, всихає культурно-реальне, адже
література разом із нашим органічним життям загалом втягується в Інтернет… Мушу
противитися цьому. Загалом же, і світогляд, і «відповідно моя» поетика, мені
здається, не змінилися, слава генам. Міняються лише маски, моди на сукні,
партії… Зорі ж стабільно світять – або ж падають, виконуючи при цьому, вчасно
загадані смертними і безсмертними, бажання… Просто розширився і поглибився мій
художньо-інформаційний простір: одержую багато листів, почали співати пісні на
мої слова, перекладають і готуються видавати у світі. Заново вчуся радіти
життю.
З якими літературними
постатями Ви могли би себе асоціювати у сенсі схожості творчого та життєвого
шляхів?
Зараз – ні з ким! Я сам. Адже кожен майстер врешті-решт сам
– в самоті, чи й у самотності. А коли вчився літати і в період розбору польотів, очно і заочно пройшов круту
школу світової класики. Серед моїх люблячих і строгих учителів – Єсєнін,
Байрон, Хайям, Уїтмен, Лєрмонтов, Павєл Васільєв, Ісікава Такубоку, Рембо,
Плужник… Доля звела із Миколою Вінграновським, Ліною Костенко, Павлом
Загребельним… Про це окрема розмова. Поважно люблю Бориса Олійника і дорожу
його дружнім ставленням до мене. У побратимських стосунках із Леонідом
Талалаєм. У теплих – із багатьма сучасниками… причому в рідній Україні і в
цілому світі сущих. Добре слово писали про мене, підтримували на крутих віражах
долі львів’яни Роман Іваничук та Роман Лубківський, Роман Кудлик, Микола
Петренко… Микола Холодний у мене гостював не раз, Павло Вольвач, Олесь
Ульяненко… Зі Скибою Романом у студентські роки я люто дружив. Петро Сорока
не забуває, Володя Погорецький – редактор журналу «Золота пектораль»… Про
своє покоління – окрема розмова. Про людські стосунки (конструктиви і стусани)
можна і треба – оце задумався – книжку написати. Хоча про друзів-волинян,
таких, як Віктор Вербич, – хіба словом скажеш, пером опишеш! Вчуся свободи у
молодших. Раніше мені байронізм, єсєнінщину (мовляв, український Єсєнін)
приписували-приказували, тепер відстали, ниньки молодим – павлюківщину шиють…
Розкажіть, будь
ласка, про теперішню генерацію «позадесятників», представником якої Ви є.
Із «позадесятниками» мене «одружено» без мене. Я туди сватів
не засилав, як, до речі, в жодну іншу літературну групу. Хоча пропонували
багато хто. Відмовлявся. А один критик-сноб після моєї відмови вступити почав
поширювати інформацію, що Павлюк – неформат… Що ж, це мимовільний і справжній
комплімент для поета, адже хіба творці світових релігій, Рембо, Шевченко, Стус…
були форматними? Якийсь час (донедавна) був членом президії Спілки
письменників. Вийшов. Про це обов’язково напишу, це мемуарне. «Горобці літають
зграями, а орли наодинці», – сказав був у інтерв’ю колись, давно, тим самим
спровокувавши скептичний усміх «любих друзів». Коли Олесь Гордон і Богдан
Смоляк зачислили мене до «позадесятників» – так знамено їм у руки і пиво на
стіл: товариство ж достойне – і Бондар-Терещенко, і той же Вольвач, Процюк,
Слапчук Василь… Поважаю їх. Хоча, чесно кажучи, майже не спілкуюся. Не
принципово, а так виходить. Кожен самодостатній, самостійний. Може, й у тій же
самоті, може й, у самотності… Майже всі тепер – знатні прозаїки
(«года к суровой прозе клонят»), а «позадесятники» ж –
проект молодечий, поетичний. Хоча усі ще в бою, який нас будь-коли може
об’єднати. Рятуватися в монастирях ще рано. Думаю, що творчість кожного з
«позадесятників» – мінімум позатисячник і далі. Часопростір покаже, хто більше
матері-історії любий.
Цьогоріч у Вас вже
з’явилася нова поетична книжка «Стратосфера», в анотації до якої зазначається,
що до неї увійшли нові та неопубліковані вірші. Чи має вона якусь концепцію?
Про неопубліковані там, Наталю, нічого не сказано. Ось вона,
анотація: «Книга лірики Ігоря Павлюка «Стратосфера» (від давньогрецького
??????? — «військо» і ?????? – «шар»,
«сфера»; характерна зростанням температури з висотою) містить нові його вірші –
про кохання, батьківщину, космос… Так чи інакше вроджені поети,
воїни-характерники (мамаї) завжди першими діагностують сфери розквіту і страти:
себе, природи, нації… Але ж саме у стратосфері і розміщений шар озоносфери
(«озоновий шар») – який і асоціюється з Поезією – для тих, хто затримує
дихання, дивлячись на зоряне небо над собою і в собі». Це щоб довго не
розповідати. Краще один раз придбати книжку і прочитати. Неопубліковані ж
вірші, як і тексти інших жанрів, у мене лежать ще окремими рукописами. А от що
нові у «Стратосфері» – то так. Хоча, скажу вам по секрету, – не найновіші.
Найновіший рукопис відлежується іще. Про концепцію запитуєте… Варто
подивитися на самі назви розділів, циклів: «Оселя», «Введення в таїнство»,
«Вільні падіння», «Осінь в метро», «Постаті», «Безконечний шлях», «Пора»… Як
бачите, вірші розміщені за тоном і темою так: від найінтимніших, домашніх,
психологічних – через кохання (окремий розділ), море – до космічно-філософських
– і знову «Пора»: повернення на круги своя, на/в грішну і прекрасну
весняно-осінню Землю. Це, очевидно, – складова моєї ліро-драматичної,
ліро-епічної хвилі. Чи це концепція – не знаю? А от що видана книжка на рідній
Волині, що у видавництві моїх давніх приятелів-земляків – «Твердиня», що
пересипана чарівними малюнками мого друга – Ольги Кваші, то це мій новий
внутрішній світ зі своїми мінорами-мажорами, інтимним і соціальним (соціальна
лірика моя, до речі, видана минулого року у Луганську окремою книжкою «Україна
в диму») святим світлом у кінці ствола… Як-от (із вірша «Коктебель»):
Море і гори… вино у
глеках…
Колір космічний,
запахи хлібні.
А там он – парус
далекий-далекий,
Тремтить, сиротливий і
непотрібний.
Тут денний Місяць і
чайки очі –
Зелені, наче підводні
трави.
Гнучка русалка… не
зна, що хоче…
Ласкає море її лукаво.
Справжні поети завжди у тюрмах, або ж в окопах. Там, як
відомо, в межово екзистенційних умовах, і найбезсмертніші вірші пишуться. Хотів
би, щоб моя лірика була популярною в тюрмах і окопах, тобто там, де найважче.
Це найвища проба. Хоча нехай минають людство і людей і ті, і ті… Такий-от
парадокс – друг генія. Адже Література – це передчуття боротьби за свободу із
красивою Смертю.
Минулого року Ви
разом з Марією Шунь підготували антологію молодої української літератури
«Літпошта», яка була двозначно розцінена критиками. Варто лишень згадати
курйоз, пов’язаний із переплутаними добірками Богдана-Олега Горобчука та Миколи
Леоновича. Все ж, як Ви оцінюєте цей проект і тих, кого називають
«двотисячниками» в літературі?
Буду ще раз і ще раз казати тепле спасибі Марії, яка була
ініціатором, натхенником цього живого, неакадемічного проекту. Живучи у
Нью-Йорку, вона зуміла зостатися україномовним Поетом, ще й
організатором-каталізатором літературного життя в Україні! Коли ж
зателефонувала мені і попросила поради, я їй запропонував видавця, оскільки
давно знаю Олега Жупанського, Миколу Семенюка як порядних і талановитих людей,
видавців світової класики. Марія ж запропонувала мені надіслати кілька добірок
молодих поетів. Причому строки були стислі. Я це й зробив. У цьому моя участь у
підготовці «Літпошти» завершилась. У збірки було три співупорядники: сама
Марія, Олексій Жупанський і аз грішний. У запропонованих мною добірках нічого і
нікого не переплутано. Олег Короташ, щоправда, мав претензії щодо самого факту
розміщення мною його віршів у Антології, – так ми з ним уже чудово, по-братськи
порозумілися. А що там хтось наплутав із текстами хлопців – мені прикро…
Тобто це питання, як я розумію, до видавців. Більшість явлених тут молодих
митців щасливі і вдячні. А критиками все й повинно у притомному суспільстві неоднозначно
оцінюватися. Тому Антологія фореве. А «двотисячників» (за віком – моїх дітей),
як я сказав на презентації «Літпошти» у київській книгарні «Є», ще рано
оцінювати більш-менш об’єктивно, бо «молодий поет – це як Христос до
розп’яття»…
А як складаються
стосунки Ігоря Павлюка з «Лесиним кадубом»?
Романтично. Світло. Весняно складаються. Вони ж також
«двотисячники» – голі (тобто епатажно-відверті), юні і дзвінкі. Адже й сам
колись (після повернення з армії) кілька разів приходив на його засідання. Хоча
не вважаю, що Поета можна «виростити» на студіях чи на факультетах. Для
атмосфери, тусовки, «орієнтації на місцевості» – це добре, корисно… Але далі –
самота і вітер. Колишньому голові цієї чудової, уже навіть легендарної
волинської літературної студії – моєму дядькові, відомому письменнику Йосипу
Струцюку – нещодавно передмову до двотомника написав. Із дівчатами – Олею Ляснюк,
Елею Форманюк, Оксаною Гундер, Оленою Пашук, Тетяною Бондар… досі на кави
ходжу, коли на рідну Волинь приїжджаю, передмови, рекомендації пишу, публікації
протегую… Оля Ляснюк (теперішній керівник цієї літстудії) мою «Лірику»
оригінально прорецензувала. Вони чудові і поети, і музи. Але тепер ще й люблю
не забувати і моїх талановитих студентів-друзів із «Острозької академії», де я
читаю лекції, – Юхима Дишканта, Вікторію Каневську, Оксану Пухонську, Романа
Романюка, Євгенія Лущикова, Віктора Іщенко… Це молоде і знайоме мені плем’я
поетів (у мене є повість «Біографія дерева племені поетів»…) ще покаже
по-нашому планеті нашу літературу.
І наостанок побажання
читачам від Ігоря Павлюка.
Для щастя, для відчування радості битія можна обійтися без
питія: варто лише усвідомити, що ти – щасливий! І доки метеликів на світі хоча
би стільки ж, як літаків, а комп’ютерів не більше, як людей, – у людства є
надія… Тож будьмо духовно здорові настільки, щоби пережити те щастя, яке
дарує нам справжня література – тобто майбутня релігія.