Шановний Борисе Іллічу, Україна як суверенна
держава відсвяткувала своє 18-ліття – той віковий рубіж, за яким і в людини, і
у держави настає доросла відповідальність, коли вже не можна списати вади на
молодість. Ви, за Вашими ж словами, «невиправний оптиміст», у своїх останніх
виступах все частіше вдаєтеся до критичної оцінки низки суспільних явищ і
процесів в Україні. Чим це викликано?
За елементарною
логікою, Україні вже давно слід би вступити в період зрілості – нинішній світ
безжальних надшвидкостей дарує надто мало часу на розкачку. На жаль, за
багатьма ключовими показниками ми перебуваємо серед не вельми успішних
підлітків…
Суверенітет –
священне право українців, як і всякого сущого народу на землі. І здобуття його
– незаперечний позитив. Щоправда, коли до нього йти цивілізовано, не розриваючи
по живому економічні зв’язки з сусідами. На жаль, саме з розшарпування
багатолітніх сув’язей ми почали свій… суверенітет. Ексклюзивний у світовій
практиці. Печальні наслідки такого «новаторства» спостерігаємо в повсякденні.
Адже найважливішим індексом якості суспільства є рівень життя людей, простіше
кажучи: що дав суверенітет пересічному громадянинові? Звучить дещо
по-обивательськи, але людину насамперед цікавить, наскільки захищено її права
та свободи, чи ґарантовано шляхи реалізації особистості? Ось тут є над чим
замислитись…
Нещодавно
приходить до мене відомий меценат у найповнішому розумінні цього слова,
будівельник Володимир Лазоренко, який, серед багатьох своїх доброчинних
проектів, власним коштом, статками, душею у селі Трипілля на Київщині створив,
вважай – «з нуля», унікальний європейського рівня музей трипільської культури,
експозиція якого, попри криві посмішки доморослих мондіалістів, засвідчує
древність і самобутність нашої цивілізації. В музеї за час його існування
побували очільники держави, працівники багатьох диппредставництв, численні
закордонні делегації, туристи – усі висловили своє захоплення. І що ж?
Виявляється, для продовження функціонування знакової установи, в яку держава,
до речі, не вклала ні копійки, на оренду шматка землі, де стоїть споруда,
необхідно отримати чиновницький дозвіл, який через штучну, найімовірніше –
умисну ускладненість процедури (пробачте за каламбур) отримати практично
неможливо. Ось тут у мецената урвався терпець і опустилися руки. Зауважте, мова
йде не про найслабшого! Як же тоді домогтися справедливості пересічному? І
таких прикладів некоректного ставлення держави до свого громадянина хоч
відбавляй, але саме по них людина визначає ступінь спорідненості із державою –
матір’ю чи мачухою та їй доводиться.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тож хіба не маємо
червоніти перед селянами, які на нинішній руїні, обкрадені, вирощують щедрі
врожаї, годують країну разом зі злодіями, які їх же й облопошують? Перед
перманентно захоплюваними в полон з метою вимагання викупу нашими беззахисними
моряками та їхніми родинами? Перед учителями, котрі, часом, півроку не
одержуючи зарплатні, все ж щодня ішли до школи, пригортаючи класні журнали й
підручники, мов дітей? Перед солдатськими вдовами, які, винісши на своїх утлих
плечах увесь тягар війни, її руїну, вивівши в люди дітей і онуків, невблаганно
відходять з сумом і пекучим докором в очах: що ж ви, діти й онуки, чините з
нашою Вітчизною?
Ви тривалий час очолювали парламентську делегацію
України в Раді Європи, де були кілька термінів віце-президентом Парламентської
Асамблеї, маєте значний практичний досвід у міжнародній політиці. Який статус,
на Ваш погляд, був би прийнятним для України з огляду на ті національні
інтереси?
Многостраждальній
Україні, яка пережила громадянську та дві світові війни, остання з яких двічі
пройшлася бульдозером смерті не лише по її просторах, а й по людських серцях,
варто б перевести подих у позаблоковому статусі. Позаяк належність до
будь-якого угруповання апріорі засвідчує, що суб’єкт опонує котромусь з інших
блоків.
Панацеєю од усіх
загроз і тривог багато хто вважає НАТО. Як правило, найревнішими
сповідальниками цієї інституції, після штатних стипендіатів, виступають
кабінетні «теоретики», які наївно вірять очільникам блоку, що це – об’єднання
рівновеликих суб’єктів для захисту демократичних цінностей. Але після розпаду
Варшавського пакту дозвольте запитати: для захисту – від кого? Від терористів?
То для цього є силові структури, Інтерпол зрештою. Тоді для чого у цих
«захисників» нуклеарна зброя?
Її що – будуть використовувати, скажімо, проти терористів чи бойовиків
Бен-Ладена? Погодьмося: щось тут не так.
Я ж, на одміну
від теоретиків, безпосередньо, на практиці відчув цих «мироносців», навіч
бачивши, як вони спершу «килимовими» ракетно-бомбовими ударами вкривали
сербські позиції в Боснії-Герцеговині, вдруге – як бомбардували Косово й усю
Сербію, як поцілювали у телецентр, посольство Китаю в Белграді, дитсадки й
лікарні, як ракети йшли над нашими головами, спрямовані на мости через Дунай у
Нові Сад.
Тому не говоріть
про «мирні ракети» НАТО, доводячи, що Альянс це – усього лиш структура для
захисту. Вкотре з реальними фактами в руках стверджую: НАТО – це бойова колона
Пентагону і агресивний реалізатор усіх його заявок.
Відтак виступаю
за європейську модель колективної безпеки, яку намагалися започаткувати Ширак і
Шрьодер. Причому таку модель, яка б об’єднувала всіх суб’єктів материка… Пробачте,
але я теж з’їхав на романтику: США ж ніколи не дозволять такої європейської
самостійності.
У Римській імперії періоду занепаду суспільну
скруту списували на майбутнє пришестя варварів ще до їхнього приходу. До
сучасників дійшов вислів літописця: «Варвари ідуть…». У нас нині, поряд з
традиційними «винуватцями» наших бід – москалями та євреями, вже стало
ледь не модою звалювати усі погіршення на кризу. Яка Ваша думка з цього
приводу?
Давайте, нарешті,
назвемо речі своїми іменами і скажемо, що нинішній «контрольований обвал» на
ім’я криза зініційовано організацією, яку складають 20 приватних банків
Америки, які присвоїли собі право друкувати світові гроші, скільки їм
заманеться. Цей бізнес, ці папірці оплачують держави майже всього світу. Одначе
жодна з них ніколи не мала і не має контролю за об’ємом емісії долара. Паче
того, навіть уряд Америки не допущений до контролю за згаданою Федеральною
резервною системою США (ФРС), яка й продукує зелені. Аж тепер дізнаємося, що
головною і єдиною причиною кризи є перевиробництво доларів.
А після цього,
подейкують, проектується раптове падіння долара, що може обвалити світ у ще
гострішу кризу, вже не з потом, а з кров’ю. І знову ж таки – не з доброго дива,
а за ініціативою звідти ж. І якщо хтось разом зі мною, наївним, і досі думає,
що ціну, скажімо, на золото визначають торги на біржі, то втаємничені відають:
вона просто призначається членами сімейства Ротшильдів, котрі збираються у
своєму лондонському особняку і визначають нам, сірим, ціну золота.
Ну, то й хто ж у нас і нами править?
Давайте, доки не
пізно, виробимо систему захисту національної валюти від паперового долара,
інакше ми як були, так і залишимось васалами.
Все це – складові
національної безпеки, про яку говоримо щодня. І загрозу їй шукаємо будь-де, особливо
з боку сусідів. А вона вже «близ есть
при дверех», у нашій хаті. Ім’я їй – генномодифіковані продукти. А тепер
уведемо цю загрозу в глобальний контекст, нагадавши, що міжнародне залаштуння
вже давно визначило: комфортно на планеті небавом житиметься лише одному
мільярду її мешканців, названому золотим. Ми в цей «золотий мільярд», зрозуміло
ж, не вписуємось. Отже, якщо все те осмислити системно, в контексті, то ці
модифікації переростають в апокаліптичне жахіття, позаяк після вживання їх цілі
покоління будуть нездатні до дітородження. Себто, не треба війни, щоб Україна
перейшла у статус вимріяного ще фюрером вільного простору, де розкошуватимуть
обранці із золотого мільярду. І – передовсім і над усе – це ж великий гріх
втручатися в проект Бога! Давно вже пора поставити заслін і в самій державі, і
особливо – на кордонах, зупиняючи цю вбивчу продукцію.
Ще одна загроза
іншого характеру, але не менш (якщо не більш) отруйна – переродження мови.
Відомо, що між усіма світовими мовами відбувається процес взаємозапозичення
слів: скажімо, англійська в її американському варіанті за рік «приручає»
200-300 слів (в основному наукові терміни). А Україна за роки незалежності вже
устигла прихопити з англійської декілька тисяч слів. Нормалізацію ситуації, як
на мене, варто починати зі створення Державного комітету захисту української
мови, який має не лише обороняти мову від засмічення безграмотною іноземщиною,
а й координувати зусилля всіх доброчинців, реагувати на їхні сигнали стосовно
нехлюйського, а то й ворожого ставлення до рідної словесності, планувати
узгоджені дії в цій сфері, одне слово – вести послідовну державну політику.
Наші біди не безликі, за кожним негараздом прямо
чи опосередковано простежуються його носії. Тобто, творців негативу народ знає
в обличчя, а де ж ті стовпи нації, на кого може сподіватися громада, хто
здатний у скруті підставити праведне плече під державну ношу?
Такі люди є, але
в нинішньому аморалізованому суспільстві вони відсунуті на околиці: бенкетують
злодії в законі, посівши верхи. Верховодять політичні пристосуванці і
приживали. І все ж люди честі і совісті є!
Я глибоко шаную
нашого патріарха Олександра Олександровича Сизоненка. З його позицією можна
погоджуватися чи дискутувати, єдине, в чому не спроможні відмовити навіть
найзапекліші його недруги, – це в мужності фронтовика, котрий неоднораз дивився
в очі смерті, кров’ю своєю обстоюючи право України на самостійність – в
мужності, яка не полишає його й нині, коли він захищає свої принципи
братолюбства. В присутності цього воїна духу, – а саме так назвав письменника
французький літератор Моріс Дрюон під час зустрічі, – пристосуванці не
осмілюються вчергове переписувати нашу історію.
Як нам нині не
вистачає Олеся Терентійовича Гончара – всенародного авторитета, визнаного
батька нації, біля якого навіть славнозвісні крутії не зважувалися «крутити
вісімки»! От кому б належало бути президентом України – за всіма
морально-етичними параметрами, за височінню таланту і глибиною сподіяного для
свого народу! Перед ним і такими, як він, – не схитруєш.
Так само не
схитруєш перед гендиректором могутнього маріупольського металургійного
комбінату імені Ілліча Володимиром Семеновичем Бойком, котрий усе своє життя
працював на сталеву могуть України, жодного разу не згадавши ім’я її всує, як
ґендлюють ним леґіони політспекулянтів. І в нинішні часи, коли чимало
скоро-спілих хазяїв – власників заводів і фабрик бездушно, «під кризу»
позбавляють роботи десятки тисяч людей, Володимир Семенович хоч на пів, хоч на
третину ставки все ж уберігає своїх трударів від безробіття.
Найвищих ступенів
шаноби заслуговує Іван Михайлович Дзюба – людина вельми складної долі,
непоступливо-принциповий вчений, який в оцінках літпроцесу ніколи не вдавався
до хуторянсько-загумінкової філософії: мовляв, хоч воно й ніщо, але ж наше. Нещодавно
оприлюднена його монументальна праця «Спогади і роздуми» – авторитетне
потвердження сказаному вище. Панорамнішої і глибиннішої книги про наше
покоління – від 40-х минулого століття і донині, правдивішого осягнення
шістдесятництва я покіль не зустрічав.
По-новому
«прочитане» та осмислене життя і творчість нашого національного й світового
генія у фундаментальному есеї Івана Михайловича «Тарас Шевченко». Наша
самовпевненість у всезнайстві щодо класика розсипається від цієї книги, де
постає об’ємний образ титана, утепленого, олюдненого, не причесаного характеру,
де не оминено ні достоїнств, ні суто людських вад. Коли ж узяти, що обидві ці
роботи, обсягом понад 700 і 900 сторінок, вийшли за один, 2008 рік, то це –
воістину науковий подвиг.
Взірцем скромності
у стосунках з людьми різних станів і статусів, починаючи від т. зв. низів, може
слугувати видатний світового рівня вчений і громадянин Борис Євгенович Патон,
нещодавно вкотре переобраний президентом Національної Академії Наук України.
Його внесок у розбудову і міжнародний авторитет Вітчизни – неоцінимий, його
моральний авторитет –теж безсумнівний.
Не завершую цей
ряд істинних подвижників, на кого в Україні можна рівнятися в бутті, творчості
і суспільних діяннях. Але ще раз скажу: на жаль, чимало з них відсунуто на
околиці гострими ліктями скоробагатьків на краденому, перекиньчиками усіх
мастей, які встигли поміняти кілька партій і рухів, присмоктавшись до
знеможеного тіла України.
Визначення «громадський діяч», «громадська робота»
дещо розмиті для невтаємничених. Як їх розшифрувати? Бажано на власному
досвіді.
Одверто кажучи,
не зовсім з руки розводитись про себе…
Так ідеться ж про події, котрі вже стали історією.
А Ви ж були безпосереднім учасником багатьох із них, серед котрих – чимало і
резонансних. То як Ви себе обійдете?
Ну що ж, десь Ви
маєте резон. Тим паче, що певні події в інтерпретації декотрих оцінщиків
подаються, м’яко кажучи, не зовсім точно. Отож спробую спогадати як
безпосередній учасник тих справ, котрі знайшли відгук у суспільстві і мали
певний вплив на розвиток тогочасних подій.
Почну з одного
фрагменту понад тридцятилітньої давності, який біографами спілки письменників
подається з лакунами. Йдеться про початок другої хвилі арештів серед творчої
інтеліґенції, обвинувачених у «націоналізмі».
На одному із
засідань Правління йшлося, зокрема, про осудження Івана Дзюби, аж до виключення
зі спілки. Ходили чутки, що після цього Івана Михайловича заарештують. Але за
тієї умови, коли виключення буде одноголосним.
На щастя,
одноголосся не сталося. Скажімо, я проголосував проти. Чому ж і досі воно
подається одностайним?
Та тому, що за
наказом згори вранці другого дня протокол зборів був начисто переписаний. Отож,
мовляв, і не знали, що хтось там проти.
Та ні, знали і
знають: перепитайте у Юрія Мушкетика і деяких працівників апарату СПУ, нині ж
уже немає чого боятися. Чому ж, знаючи, пишуть лжу? Та тому, що конформістам
хотілося б нав’язати в нинішніх поколіннях думку, що тоді покірна маса
автоматично і перелякано «одностайно» схвалювала дії опричників. Себто, щоб не
було тла, на якому їхнє філістерство особливо контрастно проглядалося.
Так от, всім
холуям тогочасся, котрі свій конформізм хотіли б списати на режим, заявляю: за
будь-якої системи все залежить від особистості.
Я в жодному разі
не виставляю себе Чіпкою-одинаком, позаяк, наскільки пам’ятаю, проти голосував
і Володимир Коломієць. Що вже казати про воістину шляхетний, на межі
самозречення, вчинок геніального драгомана Миколи Лукаша, котрий подав заяву,
пропонуючи судити його замість Дзюби!
Я просто хочу ще
раз потвердити, що і тоді не всі покірно чи одностайно голосували. І наголосити
– ніколи не треба свою ницість списувати на обставини!
Ще один вельми
напружений сюжет. Оновлюючи верхні партструктури, Горбачов, разом з іншими,
зачислив і мене до складу ЦК КПРС, де я обертався місяців зо три. Сталося це
саме у розпал «Бурі в пустелі».
На першому
«моєму» Пленумі ЦК я був введений до редакції з вироблення резолюції.
Прочитавши проект, я був ошелешений: жодного слова осуду цього справдешнього розстрілу
Іраку. Не довго думаючи, перемістився од редзагашника до зали і почав
«бомбардувати» генсека записками-вимогами надати мені слово, які глухо
залягали. В президії підійшов до верхів і пообіцяв Михайлові Сергійовичу, що
коли не дадуть мені слова, я сам окупую один із мікрофонів у залі.
Похмуро, зі
скрипом, але – дали. З усією молодечою безоглядністю я звернувся до
Шеварднадзе: мовляв, як він міг на Раді Безпеки проголосувати за силове
вирішення «іракської проблеми», коли навіть представник Китаю утримався?! А
тепер літаки НАТО, заходячи на бомбардування, в бойовому розвороті вторгаються
на 8 км.
в Закавказький ВО; горять нафтові свердловини, що катастрофічно для екології.
Але найперше – у нас же живуть майже 40 млн. мусульман, побратимів яких убивають
в Іраку. Як нам після цього дивитися їм у вічі?!
Після цих слів,
як повідомили мені згодом, сталося щось схоже на шок. Едуард Амвросієвич
знервовано крикнув: «Он же дезавуирует нашу внешнюю политику!». Роздратований
МС сердито оголосив перерву.
Що було далі –
утримаюсь. І все ж, не зважаючи ні на що, в резолюцію Пленуму додали «мій», 5-й
параграф, який засуджував силові дії коаліції, закликаючи припинити
бомбардування і перейти до політичного врегулювання. Це можна перевірити,
перегорнувши газету «Правда» тих часів.
Додам лише, що
цей досвід неоднораз ставав мені в нагоді: в «гарячих точках» у найкритичніших
ситуаціях виручала саме ісламська солідарна вдячність.
Десь у той час ми
разом із Федором Моргуном звернулися з відкритим листом до генерального секретаря
ООН Переса де Куельєра «Екологічна драма біля нашого порога» з приводу війни в
Перській затоці, опублікованим у союзній пресі.
Свого часу мені
вдалось відстояти Чернечу Гору та посутньо й Канів, не дозволивши баришникам
побудувати промвузол біля усипальниці Великого Шевченка. Мобілізувавши
громадськість, ми відвернули спорудження Кримської атомної станції на сейсмічно
небезпечних ґрунтах, перешкодили пройдисвітам підсунути атомну станцію під
столицю українського козацтва Чигирин.
Трагічного 1986
року серед перших побував у Чорнобилі, із зони вів репортажі на ЦТ СРСР, а у
всесоюзній «Литературной газете» тоді ж виступив із «крамольною» статтею
«Испытание Чернобылем».
Мені випало
особисто звернутися до тодішнього міністра оборони СРСР маршала Язова з проханням
передати, а точніше – повернути приміщення Вищого училища морських замполітів,
що в Києві на Подолі, відновлюваній тоді Києво-Могилянській академії. Після
позитивного вирішення цього питання до нього примазалось чимало «риб-прилипал»,
але не біда: добру справу зроблено, а «славой – сочтемся».
Принагідно
зауважу: нещодавно виповнилося 20 років від дня започаткування фестивалю
«Червона рута». В мас-медіа, на радіо й телебаченні друкували численні спогади,
і в жодному не було згадано, що фестиваль той вийшов з-під крила Українського
фонду культури. Не слави заради, а з елементарної порядності ця
«забудькуватість» дивує.
1988 року на
Всесоюзній конференції КПРС, першим порушивши табу, поставив вимогу розкрити
увесь жах Голодомору 1932-33 років і поіменно назвати як жертв, так і їхніх
катів. Після цих слів у Кремлівському палаці запала така крижана тиша, котра й
донині не розтала.
А істинні ж причини Голодомору за всіх істерик так і не розкриті. До мене тоді,
якщо заглянути в архів спілчанського парткому, звернулися за сприянням у
дослідженні голоду автори однієї з перших робіт на цю тему – незабутні Лідія
Коваленко і Володимир Маняк. У міру своїх можливостей я сприяв
реалізації їхнього задуму. Як віце-голові палати Національностей СРСР
мені довелося побувати майже у всіх
«гарячих точках» етнічних конфліктів на території колишнього Союзу. У книзі
«Два роки в Кремлі» («Князь тьмы») я намагався розкрити їхню природу і викрити самих
«батьків розбрату».
Наголошую, що все
згадане чинилося за радянських часів, коли за подібні «ініціативи» дуже легко
було загриміти у місця досить віддалені. Я це добре усвідомлював, але мовчати
чи бути збоку – для мене було стократ важче.
З перших днів
нової югославської трагедії усіма доступними засобами в пресі, в парламенті
рішуче виступив проти сатанізації православних сербів, силового врегулювання
взагалі та осібно – військового втручання НАТО, написав ряд публіцистичних
матеріалів, у яких висвітлив справжні наміри агресивного блоку. Жаль, що це
мало чому навчило наших керманичів. Сьогодні злочинний лик агресорів ми в
повній красі бачимо в Іраку, Косово, Афганістані. Хто наступний?
До речі, про
сербську трагедію я пишу не з підрядника, а з ориґіналу, побувавши в траншеях
Боснії-Герцоговини та під ракетами в Косово.
Борисе Іллічу, Ви понад двадцять років беззмінно
очолюєте Український фонд культури – благодійну громадську організацію, добрі
справи якої відомі не лише в Україні та близькому зарубіжжі, а й за океаном. Як
живе культура, що Ви скажете про духовне середовище в державі?
Культура виживає,
але не відживає. Одвіку казано, що попереду політики має йти економіка. І це –
незаперечно. Але тричі істинно й те, що поперед і політики, і економіки має йти
культура, духовність, позаяк усі негаразди, включаючи кризи, починаються в головах і душах.
Український фонд
культури, а його відділення – майже в усіх обласних центрах, в Автономній
республіці Крим, у Києві, Білій Церкві, Лубнах, Миргороді, Ромнах, ще й за
океаном на американському континенті – розміняв третій десяток і, незважаючи на
демонстративну байдужість, а часто й чи не умисне перешкоджання з боку влади,
продовжує негаласливо і послідовно здійснювати свої статутні програми: «Тарас
Шевченко», «Пам’ять», «Народна пісня, народна творчість», «Молодь і культура» –
ключові з них.
З висоти
сьогодення масштаби сподіяного подекуди вражають. Скажімо, за програмою «Нові
імена України», спрямованою на пошук та сприяння становленню талановитої
молоді, в щорічних оглядах-конкурсах (безоплатних, що винятково на сьогодні)
взяли участь кілька тисяч юних музикантів, співаків, танцюристів, художників,
поетів з усіх куточків України! І близько половини з них були відзначені
авторитетним журі, у складі якого провідні митці світового виміру, лауреати
усіх найвищих мистецьких звань і нагород – світлої пам’яті неповторні Євгенія
Мірошниченко і Богодар Которович, нині сущі Віктор Гуцал, Зоя Христич, Борис
Алексеєнко, Галина Поливанова, Ігор Пилатюк і багато інших подвижників. Та й
чимало з вихованців програми не відстають від наставників – вже стали на крило,
навчаються в провідних мистецьких закладах, презентують Україну на
найпрестижніших сценах світу: яскраві тому приклади – провідна солістка
Національної опери Валентина Степова, народний артист України бандурист Роман
Гриньків та ще і ще. З цієї нагоди хочу окремо подячно вклонитися народній
артистці України, професорові консерваторії Світлані Глух, котра, як куратор
програми, несе на своїх жіночих плечах левину долю організаційних клопотів!
У 1990 році на
околиці міста Лубни на Полтавщині за ініціативи одного із фундаторів нашої
благодійної організації, видатного драматурга Олекси Коломійця нами, відзначу –
першими! – всенародно створено і освячено Курган Скорботи, де згодом на статки
Фонду та доброчинців встановлено Меморіальний Дзвін в пам’ять безневинно
убієнних жертв Голодомору 1932-33 років. До речі, Фонд же, всупереч
незрозумілому кількарічному спротиву столичного чиновництва, виготовив
«вскладчину» і встановив меморіальну дошку на фасаді будинку на Хрещатику, де
мешкав незабутній Олекса Федотович Коломієць.
Разом із
небайдужими Фонд заснував і виплекав першу і єдину в Україні Стрітівську вищу
педагогічну школу кобзарського мистецтва, яка цьогоріч, до речі, відзначила
своє 20-ліття. Не перебільшу – її наставники, вихованці та піклувальники
золотим тисненням вписали нову, неповторну сторінку в історію національної
культури, відродивши і примножуючи у світах споконвічне кобзарське мистецтво.
Цього року ми ініціювали звернення до Верховної Ради з проханням законодавчо
захистити гуманітарні організації від посягання на їхнє приміщення. Адже нині
усі, хто не кинувся безоглядно в комерцію, знаходяться під загрозою опинитися
на вулиці. В умовах дикого ринку видавництва, бібліоте ки, редакції ще
неприхватизованих газет, справді благодійні фонди та громадські організації –
усі, хто чесно працює на національну ідею, не на силі конкурувати з
бездуховними товстосумами – казино, усілякими торгашами, нічними закладами
різного штибу. Тому Фонд від імені споріднених установ звернувся до народних
обранців з відповідними законодавчими пропозиціями. Сподіваємось на розуміння і
підтримку парламентарів, коли тим вчергове щось не завадить, як це траплялося
раніше.
А щодо духовності
– судіть самі.
З ранку до ночі
доморослі муедзини тоскно тягнуть в унісон: «Криза!». Контрапунктом цим
стогонам на телеканалах у стилі ток-шоу вирують баталії між політиками з
роздяганнями-перевдяганнями, сюрпризами і стриптизами. На весь цей шабаш десь
із піднебесся зі сміхом крізь невидимі світу сльози зорить двохсотлітній Микола
Васильович Гоголь. А на землі, гейби розгублено, мудрий ведучий Савік Шустер зі
світовою скорботою в очах спостерігає, як хохли, обмазавши одне одного дьогтем,
гарцюють голяка на телеканалах: «А ми – такі».
Після подібного
самообпльовування закрадається сумнів: чи є у нас елементарна національна
гідність, чи вже тільки була? Чи знову списуватимемо цей нацмазохізм на
москалів, євреїв, поляків і турків? Хто ж нас поважатиме, коли самі себе не
поважаємо?!
А тим часом одна
за одною закриваються книгарні, на ладан дишуть останні сільські клуби, падають
під навалою ординців-рейдерів бібліотеки…
От ми нині й
тішимося своїм хутірським суверенітетом. І вже й не знаємо, що діється в
духовних обширах не лише, скажімо, в далеких Казахстані чи Таджикистані, а й
зовсім близько. Під боком. Неоднораз, бувало, передаю вітання побратиму, а мені
з сумом сповіщають, що він уже рік, як відійшов… Егей, братове, на хуторі
суверенітету не здобудеш!
Невже все так безнадійно в нашому домі?
Не хочу
нанизувати тільки недохопи.
Є чимало й позитивного. Приміром, ми стали ідеологічно розшнурованішими. Рівень
свободи слова в Україні вражає навіть представників старої демократії.
Але знову ж таки
– «але». Нерідко ця розшнурованість переходить усі правові межі, вироджуючись в
брутальне зневаження людської гідності. Перший-ліпший пероносець може обляпати
вас багнюкою з ніг до голови, причому вигаданими компроматами. Коли ж ви
подасте на цю особину в суд, то в кращому разі спростування опублікують
найдрібнішим шрифтом, загнавши його на шпальті так, що відразу й не помітиш. Як
правило ж – і вухом не ведуть на несправедливо ображених.
Зрозуміло, що має
діяти суворе покарання наклепників. Чи хоча б якийсь третейський суд з числа
незаперечних моральних авторитетів.
Так, людям
набридла в минулому режимі нав’язлива політизація й ідеологізація аж до кіосків
та прилавків, себто там, де без них можна було обійтися. Але нині, заявивши про
повну деідеологізацію, дозвольте запитати: як тоді ми мислимо собі сповідувати
українську ідею? Як і на чому виховуватимемо юних патріотів, коли – повна
деполітизація? І як ми собі мислимо облаштовувати міжетнічні взаємини за
відсутності національної познаки в наших паспортах? Та ж визначення
роду-племені потрібні не для хизування своїм походженням, а для нормальної
роботи з вирішення щоденних проблем міжнаціональних відносин. А на основі чого
ми визначаємо, що в Україні росте і діє понад 140 націй і народностей? І як
дотямити, де меншина, а де більшина?
Ще одне. Я вже
казав, що ми ідеологічно розшнурувалися, позбулися державної цензури, яку
одразу ж замінила цензура хазяїв ЗМІ, котрі, коли їм не до шмиги написане, –
просто не надрукують. І – шукай правди, як вітра в полі.
Що ж, ми,
журналісти, за соціалізму працювали на державу чи, якщо комусь хочеться, – на
систему. Вам, нині сущим, вирішувати, що шляхетніше: працювати на державу чи,
як нині, обслуговувати хазяїна?
Борисе Іллічу, як в таких малосприятливих, якщо не
сказати екстремальних, умовах виживає українська поезія?
У слов’янському
світі поет, за своєю суттю і покликанням, – завжди більше, ніж віршар.
Зрозуміло, маю на оці українського поета-громадянина.
За всієї
нинішньої суєти, скепсису, пониження духовного індексу, – плин поетів у нас,
хороших і різних, слава Богу, не міліє. Назву, передусім, особистості, які
близькі мені за гармонійним поєднанням безсумнівного таланту з суспільним
чином.
Пошануємо світлої
пам’яті неперебутніх Миколу Руденка, Василя Симоненка, Миколу Вінграновського,
трагічно рано померлих Володимира Підпалого, Бориса Мозолевського, доземно
вклонимось (дай їй, Боже, здоров’я) Ліні Василівні Костенко, яка кличе до
позахмарних верховин української словесності! Їй не потрібні наші велемовності:
вона вже визнана часом. Але, виборовши право стояти над владцями і їхньою
челяддю, Ліна Василівна пішла в Чорнобильську
зону, вкотре потвердивши свою суспільну позицію бути там, де найнебезпечніше
для Вітчизни.
Нещодавно ми
відсвяткували поважний ювілей видатного поета і суспільного чольового Дмитра
Павличка – непохитного поборника незалежності України, істинного державника. З
цієї нагоди хотів ще раз віншувати: з роси та з води Вам, Дмитре Васильовичу!
Як заводій
шістдесятників, поет першої руки, знаний далеко поза межами України і
слов’янських обширів, Іван Драч міг би спокійно збирати врожаї слави на вже
обжитій ниві. Одначе він від першопочатків завжди сам чи з волі обставин
стрімголов кидався у вировиння змагань за честь українця, неоднораз наражаючись
на небезпеку втрапити в казенні палати.
І першим серед перших створював Рух, вітаючи незалежність, яка, на жаль, покіль
ще декоративна.
У наш час
повзучого прагматизму, коли небавом і за любов до батька-матері вимагатимуть
гонорар, коли циніки суто людську доброчинність осміюють як альтруїзм невдах, –
хвала небу, є у нас Микола Сом з його незнищенним оптимізмом і вірою в перемогу
добра. Зачинатель шістдесятництва, і в найкритичніших ситуаціях, коли за
нинішніх мільярдерів на «прихватизації» нажитого народом у Миколи Даниловича,
часом, у кишенях свистіло, він не старцював у багатих, а йшов до школи
вчителювати, прилучаючи учнів до рідного слова, допомагав бібліотекарям
відбивати атаки рейдерів на приміщення книгозбірень. А шановний поет Петро
Перебийніс, окрім плідної творчості, чимало років віддав редагуванню
«Літературної України». Без таких, як вони, безсрібників і подвижників, ріка
нашої духовності давно б пересохла. Ніколи не сахались громадських змагань
безмежно талановиті Леонід Талалай і Володимир Базилевський, котрі піднесли
планку творчих сягань на європейський рівень, який успішно долає самобутній
поет.
Дмитро Кремінь,
котрий авторитетно підтверджує історичну справедливість, що в поезії немає
провінції.
Ми горді з того,
що серед нас живуть і діють непохитні оборонці і поборники незалежної України,
які пройшли всі кола
пекла тоталітаризму, але не поступилися
й на гран. Маю на оці чудового поета-звитяжця, правозахисника і правдоборця
Ігоря Калинця, вітаючи його з найвищою урядовою нагородою і його вірної пари –
талановитої поетеси Ірини Калинець.
Хочу од серця
привітати з найвищою – Шевченківською премією справді самобутнього,
талановитого поета Павла Гірника, безкорисливого та подільчивого, що так і не
надбав статків, зате збагатив нас духовно.
Знаний поет
Микола Луків міг би спокійно купатися в квітах шаноби, дарованих вдячними
симпатиками за його пісні, особливо про матір, чимало з яких уже стали
народними. Але він понад два десятиліття очолює журнал «Дніпро», стоїчно
долаючи недофінансування часопису, в постійних пошуках спонсорів. А ще – він
один із ініціаторів і засновників святого свята Дня матері.
Не менш
знакомитий поет Михайло Шевченко міг би теж вільно ширяти в піднебессі
читацької любові. Але він ніколи не виходив із силового поля громадських діянь
і як секретар СПУ, як багатолітній чоловий Шевченківських свят, як фундатор
«Кролевецьких рушників», а нині – як головний редактор новонародженої газети
«Селянська правда».
Те саме можна
сказати і про їхнього ровесника – чудового поета Дмитра Іванова, котрий
упродовж років, мужньо витримуючи удари долі й чиновництва, редагує обласну
чернігівську газету «Гарт», котра за популярністю й тиражністю дає фору
багатьом столичним часописам. Його найсвіжіша збірка справді гострих поезій на
оборону колиски нашої ідентичності – села справедливо вшанована міжнародною
премією ім. В.Винниченка.
Осібне місце я б
віддав талановитому поетові, мужньому громадянину Миколі Малахуті, який
самотугом на Луганщині, в самому Луганську, не вельми залюбленому в українство,
видає «Літературну газету».
Не цураються
суспільних змагань талановиті і вже знані поети молодшого покоління, зосібно
Павло Вольвач, Тарас Федюк, Ігор Павлюк і ще та й іще.
Здавалося б, саме
такі і зрівні їм особистості мали б визначати національний, суспільний,
художній профіль української поезії. І якщо сьогодні їх не вельми чутно за
гамором віршарів з мегафонами у супроводі потужних піар-служб, то це тимчасове
явище. Хоча певний гуртик розкручених на грантах та інших надходженнях з-поза
меж літераторів, чи скоріше метких ремісників од літератури, котрих возять по
всьому світу, видаючи за «вершинні досягнення української словесності», дещо
таки дезорієнтував європейське замежжя. Але подібне вже було в 20-х роках
минулого століття та й спливло, полишивши по собі лише піну. А тим часом, чи
знайдете ви хоча б інформацію про творчість глибокого вченого, знаної поетеси Людмили
Скирди, книги віршів якої у перекладах вийшли в Греції, Японії, Кореї, Франції
й інших країнах, з найкращого боку репрезентуючи Україну в світовому обширі?
Хотів би при
цьому зазначити: як правило, поети в нас рекрутувались із села. Слава Богу, у
нас з’явилося ґроно вельми талановитих вихідців з міста, зокрема Віталій
Коротич, Валерій Гужва, та ж Людмила Скирда, Ірина Жиленко і ще чимало цікавих
співців міста, котрі внесли в нашу поезію нові, неповторні барви.
У різні часи Ви займались політикою, громадською
роботою, розв’язували міжнаціональні конфлікти в «гарячих точках», ведете
діяльність Фонду культури, допомагаєте полтавській земляцькій громаді,
засідаєте в Академії Наук, але завжди – творите. Що, Муза не відпускає?
Власне, вона хоча
б і хотіла відпустити, але ж поезія – це, окрім радості творення, ще й
добровільна пожиттєва каторга, яку сам, без принуки, обирає собі поет. А як
кар’єрний дипломований журналіст з
багатолітнім досвідом роботи в різних
часописах, я займаюся і прямою публіцистикою, й есеїстикою. Книжки і
поезії, і публіцистики, і
літературних портретів і
нині виходять, незважаючи на сутуги та дорожнечу. Цих видань десь за три
– чотири десятки. Справа, звичайно, не в кількості. Бо в цій царині не діє
формула переходу кількості в якість. Але кількісно нині тиражі – жалюгідні, а
після ліквідації інституції розповсюдження книгопродукції і ця мізерія не
розходиться.
Не скаржуся на
свою долю, хоч мої книжки певні сили неохоче пропагують, позаяк належу до
лівого крила. До речі, і не збираюсь міняти своєї традиційної орієнтації, аби
не поповнити лави політзбоченців.
У взаєминах з
колегами передовсім цікавлюся не його партійною приналежністю. Мій девіз:
спочатку я – українець, а потім решта: партійність, статус, стан. Але найперше
– я українець. Все життя намагаюся закликати
і друзів, і
найкрутіших опонентів діяти
за цим принципом, позичивши досвід у євреїв чи
вірменів. І тоді ми, нарешті, позбудемось самоїдства, яке підступно культивують
серед нас режисери й сценаристи з-за далеких лаштунків, аби ми не побудували
свою державу, своє громадянське суспільство. Я, приміром, завжди знаходив і
знаходжу спільну мову з громадянином будь-якої фракції, партії чи гурту, коли
ми навзаєм усвідомлюємо свою кореневу систему.
У цьому зв’язку
зауважу: у тоталітарні часи в побиванні «націоналізму, космополітизму,
абстракціонізму» і подібного режим часто зорганізовував колективні листи
літераторів, митців, науковців… На жаль, серед підписантів є й з нашого цеху.
Я не збираюсь з позицій нинішньої дозволеної сміливості осуджувати їх, без
огляду на місце і обставини. Але жодного мого підпису в тогочасних колективках
ви не знайдете. Як і віршів-інвектив супроти «націоналістів», на одміну від
деяких нинішніх штатних, крутих та ревних нац-патріотів, які ще вчора громили
упівщину і петлюрівщину й іже з ними.
В жодному разі не
виставляю себе таким уже вельми «свідомим». Просто діяв за правилом: спочатку я
– українець.
Звичайно, поет
має передусім писати вірші – це в ідеалі. Але ми живемо не у вакуумі, а в
суспільстві. Відтак, хочете чи ні, у нас одвіку діє припис: поетом можеш ти не
бути… І далі – за Некрасовим.
Отже – не
жалкую…
Борис ОЛІЙНИК
Пам’ять води
О, Пам’яте води! Прости і одведи:
Ми стільки переписували рід свій,
Що вже й не знаєм: звідки ми й куди,
Заплутавшись у хащах лицедійства.
Гей, Водо із глибин, коли рождався світ,
Ти Пам’ять бережеш со днів світотворіння!
То вглянься ж чесно у життєпис свій,
Народе, не минувши світла й тіні!
Хай не ляка тебе безодня глибини.
Ти зри, Народе, і не бійся правди,
Що корінь твій – з тієї давнини,
Де не було ще Риму і Еллади!
Ти – нелинь-дуб, що неба дотика.
Твоє насіння – у вселенськім русі.
Твій образ виден в рисах козака
І в профілі смаглявого індуса.
Ти дістаєш чолом Чумацький Шлях,
Ти мав би йти не метушливо й мудро,
З Карпат по Гімалаї звівши стяг,
Омитий водами Дніпра і Брахмапутри.
Чого ж спинивсь з півкроку до мети
В найкращу пору золотої волі?!
Пильніш пригляньсь до Пам’яти Води:
Тобі ж давно всміхнулась горда Доля!
Гряди! Уже Геракл, вчинивши здвиг,
Розсунув скелі, як врата до саду.
І Гера стелить степ тобі до ніг,
І сурми славу провістять з Багдаду.
Облиш плачі! Рамена розгорни
Від Ганга по святі Дніпрові води.
Світ зачекавсь на празнику весни,
Який без тебе розпочать не годен!