Як живе український письменник Олесь Ільченко в країні засніжених Альп
Коли український літератор переїздить жити за кордон, в загальних рисах відомо, як там йому ведеться. Ясна річ, ми більше знаємо про штиб життя у Франції, Німеччині чи США, але набагато менше – про побут у тих частинах Європи, які досі були для нас «закритішими». Одна з таких країн – Швейцарія. Тож при зустрічі з письменником Олесем Ільченком, корінним киянином, який уже шість років мешкає в Женеві, хотілось отримати відповіді на безліч запитань. І шкода, що в інтерв’ю ввійшла тільки дещиця з почутого.
Пане Олесю, як почуває себе український письменник, який живе в найбагатшій країні Європи – у Швейцарії? Мовний бар’єр вдалось подолати?
Я можу розмовляти французькою. Не дуже задовільно, але мову продовжую вчити. Ясно, що в такому віці, коли десь на обрії з’являється досить несподівана цифра «60», це трохи важче, ніж замолоду, але що вдієш, треба ж спілкуватися. Врешті, вивчення будь-якої мови – процес нескінченний.
Яким є літературне життя в Женеві, у франкомовному регіоні Швейцарії? Ми про це дуже мало знаєм.
Справді, знаємо мало. Хоча там, скажімо, регулярно відбувається потужна подія, на яку звертає увагу весь франкомовний світ – щорічний ярмарок книжкових видань у Женеві. Правильніше було б сказати, що то ярмарок узагалі друкованих видань, а не тільки книжкових. Специфіка його в тому, що це саме франкомовний форум; у ньому беруть участь Швейцарія, Франція, Бельгія, канадський Квебек, плюс деякі країни Західної Африки, де традиційно поширена французька мова (наприклад, Марокко – там французьку вчать у школі як зарубіжну). Додайте сюди ще кілька країн Близького Сходу, зокрема Ліван, де теж побутує французька. Тобто всі, хто друкує книжки або якусь іншу продукцію французькою мовою, регулярно збираються в Женеві. Через таке, сказати б, мовне обмеження ярмарок не надто знаний в Центрально-Східній Європі, хоча для франкомовного світу це дуже знакова подія, про неї знають і на ярмарок їдуть. Франкомовний світ дуже патріотичний щодо мови, там маса видавництв – одна Франція може виставити їх не одну сотню, великих і маленьких. Тому на ярмарку є справжні цікавинки, є на що подивитись, бо представлено жанри на будь-який смак – дитяча література, доросла, фентезі тощо.
А сама літературна спільнота Женеви?
Є така спільнота, хоч вона невелика. Женева – це всього 200 тисяч мешканців, а найбільше місто Швейцарії, Цюрих, має 400 тисяч, це приблизно як Вінниця (агломерація довкола Цюриху – 1,8 млн. осіб). Зрозуміло, що в такій країні не може бути великої кількості письменників. Але своїх літераторів швейцарці дуже люблять, шанують, регулярно беруть інтерв’ю, розповідають про їхні досягнення. Книги місцевих авторів – предмет гордощів, гельвети пишаються ними. Є, скажімо, молодий письменник Жоель Діккер, який пише французькою. Його книги потужно «розкручували», й відтак Діккера знають майже всі швейцарці. Хоча, звісно, Романдська (франкомовна) Швейцарія не відмежовується від тих письменників країни, які пишуть іншими мовами – італійською чи німецькою. Таких авторів спеціально державним коштом перекладають, щоб вони були доступні всім швейцарцям, а іноді ще й на англійську, щоб пропагувати за кордоном. Така політика має давнє коріння, оскільки багатомовність Швейцарії історично склалася через процес об’єднання різномовних земель. В Конфедерації зараз чотири державні мови. По суті, домінують дві – французька й німецька, але толерантність панує абсолютна, всі мови дублюються, автори перекладаються, щоб книги були всім доступні.
Наскільки ти, український письменник, почуваєш себе там комфортно? Як до тебе поставились? Чи ти є для них якоюсь екзотикою, чи є якийсь інтерес до того, чим ти займаєшся? І взагалі: чи є в них уявлення, що таке сучасна українська література?
Я дуже сумніваюсь, що вони уявляють, що таке українська література. Хоча, в принципі, як і в інших країнах, скажімо, в Німеччині чи Франції, є певні невеликі кола обізнаних. Але треба розуміти, що швейцарці за всієї своєї толерантності і гостинності дуже закриті. Їх перш за все цікавить все своє. Вони абсолютно небезпідставно вважають, що в них одна з найкращих за якістю життя країна світу – за багатьма параметрами. Конфедерація – один зі світових лідерів за доходами на душу населення, за станом екології і так далі. Тобто швейцарців цікавить перш за все власний світ. В їхній країні мешкає така кількість закордонних зірок, стільки тимчасово поселяється різних людей, починаючи від поп-ідолів, науковців, і закінчуючи просто багатіями, що гельвети абсолютно спокійно сприймають їх. Ну, з’явився ще один, очевидно, хороший чоловік або жінка, які не порушують закон (що для швейцарців дуже важливо), – то хай і живе. Вони абсолютно спокійно ставляться до нових легальних мешканців, по-філософському. І багато відомих людей обирають Швейцарію, бо знають, що там не буде папараці, не буде стеження та підглядання в замкову шпарину, в кожного буде своє приватне життя. Швейцарці, які живуть поруч зі мною, знають про мою діяльність, але вони не виявляють аж такої цікавості – з одного боку через свій темперамент, а з іншого вони вважають, це не дуже пристойно зазирати в приватне життя людини, яка з якихось причин законно мешкає в Швейцарії.
Тобто якщо наша зірка – чи то літературна, чи то в іншій галузі – потрапляє в Швейцарію, то вона опиняється в середовищі дуже високої конкуренції серед інших зірок?
Конкуренція безумовна. А ще, маючи під боком таку потугу, як культура французька, зрозуміло, що в культурному сенсі багато швейцарців тяжіють саме до неї, бо вона говорить зрозумілою їм мовою. Але вони, боронь Боже, себе не ототожнюють з французами. Якщо порівняти Романдську (франкомовну) Швейцарію з німецькомовним ареалом країни, то там із Конфедерацією сусідують дві такі колосальні в культурному плані країни, як Німеччина й Австрія. Зрозуміло, вони теж впливають. Але треба віддати належне: німецькомовна Швейцарія – це як двигун всієї країни в багатьох сенсах, зокрема в літературному, мистецькому тощо. Посудіть самі: в країні 20 кантонів німецькомовних і 6 франкомовних. Просте співвідношення показує, хто лідер. До речі, німецькомовні кантони, зокрема Берн, історично були ідеологами об’єднання цих гірських, дуже різних земель, і це додає їм авторитету.
Переїзд до Швейцарії вніс у твою творчість якийсь новий струмінь?
Так, я написав кілька оповідань на нову для себе тему. Спершу, коли були свіжі враження, хотілося їх зафіксувати. Потім, коли до країни звикаєш, то починаєш працювати на різні теми, власне, як я робив і в Україні. Хочеться написати кіносценарій, на тему взагалі далеку від Швейцарії, від сучасності, або ж хочеться написати роман, який би був транснаціональним, де б дія розгорталась, скажімо, по лінії Київ – Женева – Париж – Нью-Йорк. Чим корисний такий переїзд для письменника? Тим, що багато речей починаєш сприймати інакше. Обрії розширюються, ти бачиш світ трохи іншими очима. Особливо коли це не туристична подорож, яка триває тиждень-два-три, а справді отаке повсякденне життя, все, що пов’язане з проживанням пересічного швейцарця в певному місті чи містечку. Це дуже цікаво: ти більше розумієш інших людей, перебування дає ключик до розуміння сусідніх країн. Наприклад, більш яскраво бачиш, чим відрізняється Україна, що можна покритикувати, а про що сказати: у нас краще! Наприклад, Київ, як місто культури, набагато багатший від Женеви. У нас маса цікавих подій, чудовий оперний театр, чого не скажеш про женевський. У Швейцарії є свій акцент – концерти класичної музики. Взагалі, концерти, фестивалі – це дуже поважна річ в країні, багато колективів їдуть показати себе. Організаційна потуга Швейцарії просто колосальна, вони вміють все налагодити, запрошують усіх, і всі з задоволенням приїздять.
Ми знаємо той образ Швейцарії, який постає в творчості деяких прозаїків, найперш Мартіна Вальзера, Макса Фріша і Фридриха Дюрренматта. Країна в їхніх книгах змальовується як тиха, спокійна, навіть трохи міщанська заводь. Наскільки твій власний досвід підтверджує: така вона чи не така? Чи може це тільки зовнішній такий антураж, а насправді на глибині там щось інше?
Підводні течії, звичайно, існують, але справді можна сказати, що це буржуазна країна, навіть міщанська, якщо можна так висловитись. Просто слід розуміти, що це, по суті, селянська країна, у швейцарців такий менталітет – практичний, прагматичний, без пошуків невідомо чого, без планів щодо переустрою Всесвіту і всяких подібних фанаберій. На цей селянський менталітет нашарувалася свого часу потужна ідеологія і культура протестантизму. Якщо ти багатий, то значить, це тобі Бог дає, це ознака твоєї обраності Богом. Хоча потім, в ХІХ столітті, католицизм повертав свої позиції, і, скажімо, в конституції кантону Вале навіть написано, що то католицька держава. Але загалом не зникає вплив прагматизму, раціональності. Недарма знаменитий архітектор Ле Корбюзьє – швейцарець, який намалював прямі, лаконічні лінії й кути і створив таким чином новий тип будинків. Він, мабуть, міркував: якщо це просто, зручно – значить, це красиво. Отака в них філософія. У Швейцарії все спокійно, виважено, неквапливо, але ця неквапливість дає колосальні результати. Якщо, скажімо, написано, що ремонт дороги буде закінчено 24 грудня о 17 годині, то це так і буде – хвилина в хвилину. Це не жарт, у них так і пишуть. І можна бути певним, що до 17 години робітники підметуть, помиють нову дорогу й підуть. Там реалізовано оте гасло, яке у нас абсолютно девальвовано: «Все для людини».
Письменники, які починають жити десь за кордоном, часто викликають у співвітчизників підвищену цікавість. Чи відчуваєш ти зростання інтересу до себе, зокрема з боку видавців?
Мені гріх жалітися на видавців. Мені запропонували написати книжку для дітей, і я написав. Просто в мене вже була ідея, і все це збіглося – інтереси видавця й письменника. Так вийшла книга «Зимова казка». Потім ще один видавець звернувся, і я створив книжку «Nomina» – про видатних вихідців з України – вчених, митців, науковців, – бо це знов збіглося з тим, чого я хотів. Згадаю ще одну дорогу для мене книгу 2017 року під назвою «Збирачі туманів»: про життя, про людей Києва останньої третини ХХ століття. Проте не можу сказати, що це аж такий ажіотаж видавців. А от медії – так, вони справді, цікавились, особливо в мої останні приїзди до України. Я зауважив пильну увагу, навіть трохи був здивований. Така зацікавленість моєю персоною навіть трохи потішила, але не в тому головне. Просто треба працювати, писати нові книги, тоді увага й буде…
Записав Віктор Мельник
№9 (197) 5 травня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал