Чи довго танцюватимуть граки?

Неопубліковане інтерв’ю з Миколою Холодним, записане 1992 року
Закінчення. Початок у ч.1
 
Мабуть, Микола Холодний в університеті був не єдиним поетом-бунтарем?
Володимир П’янов познайомив мене з самобутньою поезією Світлани Йовенко. Ще коли Світлана навчалася в середній школі. А невдовзі студентка Йовенко стала гордістю «СІЧі» – університетської літстудії імені Василя Чумака, якою керували Іван Драч, Валерій Шевчук, а після них я. У Світланиних віршах зазвучали громадянські мотиви. Йшли роки, мужнів поетесин голос. У її творі про птицю Чілі Піночет вельми асоціювався з Щербицьким. В поезії Світлани Йовенко мене вражає висока пластика образів. «Те, що захололо, мов зборолось, Ще весняні соки позовуть», – оптимістично писала вона в роки реакції.
 
Буквально в останні дні хрущовської «відлиги» на сторінках тодішньої газети «Радянська культура», тепер «Культура і життя», Ви опублікували полемічну статтю «Мощи чи живе тіло поезії?» Вона викликала неабиякий резонанс. Її коментували зарубіжні радіоголоси.
У тій статті я виступив проти дешевеньких пісень-одноденок про п’ятирічки, заможне життя та космос, що від імені народу складалися всілякими ремісниками. Логічним продовженням «Мощів» була моя стаття «Про душу в пісні та про пісню в душі» у 8-му номері журналу «Ранок» за 1965 рік. Мене підтримав навіть кримсько-татарський вчений Рафік Музафаров, але полеміку прикрили.
 
Чорна галич закружеляла тоді і над Вашим університетським однокашником Борисом Тимошенком, коли той посмів стати зятем «українського буржуазного націоналіста» Бориса Антоненко-Давидовича.
Здається, у «Вечірньому Києві» з’явився в ті часи пашквіль про нібито Антоненкову спробу згвалтування рідної доньки.
 
А Віталій Коваль навіть оголосив його стукачем.
Цю версію спростував у тій же «Літературній Україні» Євген Сверстюк.
 
Чи мало місце втручання у Ваше особисте життя спецслужб?
Ще й скільки! 1965 року в селі Голубиному на Закарпатті я познайомився з Терезою Цимболинець, мав намір з нею одружитися. Та не встиг я від’їхати від села, як Терезу потягли до Свалявського КДБ. Гебіст, що згодом у нетверезому стані на мотоциклі випробовував – уперше і востаннє! – міцність верби, бив кулаком по столу, допитуючи дівчину:
– Признавайся, які ви виношували з ним злочинні плани, коли ходили в гори?
Про це Тереза розповіла мені аж тепер, через 26 років.
 
Кілька слів про так звані «симоненківські вечори» 60-х років.
Ними ми марно намагалися врятувати хрущовську відлигу. Але з тих вечорів, як на мене, народилося дисидентство на Україні, а в вужчому аспекті – рух поетів-дисидентів.
Окрім мене, у симоненківських вечорах брали активну участь Борис Мозолевський, Надійка Світлична, Володимир Комашков, зрідка Коротич. Причому Коротич завжди просив, щоб йому надали слово першому. А виступивши, вибачався, що йому треба вдома своєчасно прийняти ліки, і зникав. Як правило, кожним таким вочором вже наступного дня займалися різні партійно-радянські органи, і в Коротича було алібі: а хто їх там зна, що вони після мене читали. Але й свою лепту в ті вечори, в їхню організацію Коротич вносив.
Пригадую такі вечори в медінституті, інституті зв’язку, нафтохімії та  фізики. За вечір в інституті фізики збиралися вигнати з роботи доктора наук Юрія, прізвища, на жаль, уже не пам’ятаю. Формальним приводом до звільнення з роботи послужило те, що Юрій, не маючи обох ніг, під час ожеледі повертався «Москвичем» із Ніжина від матері і запізнився на роботу.
Розправа чинилася навіть над мертвими.
 
Себто як?
Коли мого друга, молодого львівського поета Гриця Чубая загнали в могилу, то дозволили поховати його аж у Сихові, під Львовом. Дарма що Чубай мешкав поруч з Личаківським кладовищем. Боялися паломництва. Нещодавно я відвідав Чубаєву могилу, народився такий вірш:
 
РОЗДУМИ  НА  ЦВИНТАРІ
                                        Грицькові Чубаю
Прийняли до Спілки у столиці,
коли виріс на могилі клен.
Бо дідам нема уже різниці,
чи живий, чи мертвий їхній член.
У морській воді принишкли мідії,
над водою квилить пізній птах.
Мертвий Гриць сидітиме в президії
на літературних вечорах.
Напис: «Для почетных погребений», –
зліва від алеї зарябів.
Тільки привілеї край алеї
не Грицько в начальства заробив.
Багатьох їх знаю я у пику.
І  почоту знаю того суть.
Над співцем похованим опіку,
навіть скорчившись, вони несуть.
І коли заграють інструменти –
їм здається й зараз, мов колись,
що Грицько повз їхні монументи
погляда з надією на ліс.
Попрямує лісом він у луки.
Наляка на дереві дрозда.
І поета візьмуть попід руки,
бо, дивись, дістане й до гнізда.
Заспіває у Сибірі пилка,
і замовкне ще одне перо.
Нас з тобою поховає Спілка
краще поховального бюро.
 
Сихів, 23. 04. 91р.
 
Писав про Чубая, а бачив себе…
 
Ви започаткували династію поетів-сторожів?
Ні, пальма першості належить Валерію Іллі. Я перейняв естафету у нього, а від мене вона перейшла до Івана Семененка, Миколи Воробйова та інших.
 
Кажуть, коли Ви стерегли радгоспний сад на Яготинщині, то в ньому відбувалися справжні літературні симпозіуми.
Приїздили Іван Дзюба, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, автор брошури про естетичні погляди Сергія Корольова Іван Бровко…
 
А хто був над сторожами за бригадира?
Ветеран громадянської війни, неперевершений хапуга Корчевський. У роки громадянської він служив у Прип’ятьській флотилії.
– От житуха била! – хизувався. – Однажди поступіла команда: «Возьмьотє Гомель – спіртзавод ваш!» Взялі за какіх-нібудь два часа.
 
Закінчився сезон – чим займалися далі?
Працював з поетом  Петром Куценком у вільшанській районці на Кіровоградщині.
 
Довго?
Довгувато. Аж два тижні. Ангели-хранителі відразу не вийшли на слід.
 
А Куценкова одісея скільки тривала?
Той протримався з місяць.
 
І…
Вигнали за аморальну поведінку.
 
У чому ж вона полягала?
У райкомі партії комусь здалося, що довжина Петрового волосся, а він тоді парубкував, перевищує дозволену ідеологією норму. Пасма були на 2 сантиметри довші, ніж у Маркса.
 
Після викриття Куценка редактор, очевидно, пішов на підвищення?
На жаль, поцупив з колгоспного поля два мішки картоплі у мотоцикл з коляскою, і його потурили.
 
Ваша «націоналістична свідомість» сформувалася під час читання Хвильового та Грушевського, а чи походить з іншого кореня?
Під час відступу червоних 1941-го на подвір’я моєї односельчанки Литвиненко Мелашки забігло двоє солдатів:
– Дай тьотка чаво-нібудь пєрєкусіть! Да пабістрєй пашєвєлівайся, іначе пріхлопнєм!
Мелашка ховалася в льоху з чотирма маленькими дітьми, згодом я ходив з ними до школи. Віддала останнє. Наївшися, один вигукнув:
– Паджігаєм! – і вони кинули пляшки з запалювальною рідиною на сарай та хату, криті, ясна річ, соломою, і під завісою диму втікли від німців. Довго плакала Мелашка над головешками, пригортаючи чотирьох малят, що не дочекалися з війни батька.
 
Бачу, що даремно Вас стільки часу «перевиховували».
Економили, очевидно технічні засоби. Он прикутому до ліжка житомирському прозаїку Євгенові Концевичу 1965 року на іменини стукач подарував альбом з маленькою собачою голівкою. З носика невинного цуцика ледь-ледь визирали два дротики від вмонтованого у палітурці підслуховувального пристрою. Допитливий Євген виявив радіосхему, і житомирські шерлокхолмси на коліна ставали, аби письменник повернув назад їхній унікальний подарунок на іменини.
 
Ви – автор чотирьох книг, виданих у США, Канаді, Франції, Італії. За одну з них Ватикан удостоїв Вас премії. Де Ви черпаєте теми?
Герої багатьох моїх творів – це ті ж колгоспні раби, серед яких я народився. 1951 року на моїм хуторі, а він лежить над трасою, Тихін Макаренко, Петро Вегера і Олександр Коротич самі запряглися у плуга й орали город. Кожному по черзі. Їх за це тягали до сільради, бо з траси було добре видно ознаки рабовласницького устрою у середині 20-го століття.
Нинішнього року я поїхав до села і за аналогічним заняттям застав свого двоюрідного брата Михайла. Правда, у Михайла хворе серце, то він був запряжений не в плуга, а в борону. В епоху кріпацтва такі процедури виконував віл.
 
Чим, Миколо Костьовичу, мотивувалося досі Ваше недрукування?
У 60-х роках від заслуженого працівника культури УРСР Юрія Петренка із видавництва «Радянський письменник» я отримав таку відповідь: «Вашого рукописа не можемо прийняти на розглядання, тому що в ньому Ви стоїте на ідейно хибних позиціях».
 
Логіка що й казати! А на «вказівку згори» були посилання?
Навіщо посилання? Редактора журналу «Українська культура» Володимира Бурбана за мою статтю «Хто захистить кримських українців?» викликали до ЦК КПУ влітку 91-го.
 
Ваші «доброзичливці», Миколо Костьовичу, час від часу коментують  каяття-фальшивки, які були сфабриковані професійними стилістами у цивільному і в 70-80-і роки під Вашим прізвищем з’явилися в пресі.
Моїм «двійникам» не бракувало фантазії. Так, 1983 року у «Вістях з України» з’явилося повідомлення, немовби я «з представниками різних національностей щоранку поспішаю на роботу в багатоповерхову школу мого рідного Чернігова». Я ніколи не працював на Чернігівщині в багатоповерховій школі, а в Чернігові – і поготів! Запитаєте, чому тоді не виступив у пресі із спростуванням? А хто б його надрукував? У 60-х роках «Радянська освіта» вмістила статтю з «викриттям» Валентина Мороза «Месія і його штандарти». У цій квазі-статті стверджувалося, що Іван Дзюба допоміг народному суду розвінчати Мороза. Минуло 25 років, але я не зустрічав в пресі Дзюбиного спростування. Хоч він таке спростування до «Радянської  освіти» надсилав. Пригадую навіть таку деталь. З китайською настирливістю Дзюба застерігав, що від руки копіюватиме цю відповідь, поки її кількість не дорівняє тиражу газети.
 
Коли згадуєш Ваше прізвище, у деяких колекціонерів старих бандур з’являється алергія.
Я скептично ставлюся до їхніх наївних сентенцій, нібито бандура може зупинити ворожу армію. В реальному житті бандурою можна зупинити одного  ворожого солдата. Якщо добряче огріти його декою по голові. Чи можна зупинити політ ворожої бойової ракети славним козацьким музичним інструментом? Моєї фантазії для ствердної відповіді не вистачає. Поки Олексій Нирко комплектував у Криму гуртки бандуристів, російські шовіністи захопили на півострові владу.
 
Понад 15 років Ви викладали по школах республіки українську літературу. В чому, на Ваш погляд, недосконалість сучасної шкільної програми з української літератури?
Обійдена літературна боротьба в Україні 60-х років, масове переслідування чесних авторів. Програма закомплексована ідеологічними догмами, бо писалася до заборони сумнозвісної КПУ і її московської покровительки.
 
Що Вас зараз хвилює найдужче?
В одному з віршів комсомольський лауреат М.С. умлівав, спостерігаючи (напевне ж, у підзорну трубу), як на колгоспному полі танцюють граки. Так от, мене найдужче хвилює, чи довго танцюватимуть граки?
 
Чим зумовлений Ваш публікаційний бум 1991-го року? Вимерли недруги? Народилися нові друзі? А чи не тим, не іншим?
На це запитання дає вичерпну відповідь лист, якого я одержав із Миколаєва від поета-борця Олексія Різниченка:
«Ти, Миколо, займаєш цілком своє місце в історії 60-х років, а отже, і в літературі нашій. І коли хтось намагається тебе звідти спихнути, то це нагадує мені мишу, яка хоче перекинути гору. Твої чудові вірші живуть не лише в мені, а й у багатьох одеситах, яких я знаю. Вони мені цитують тебе напам’ять, як і моя сестра Валя. Обіймаю! Твій Олекса, 20. 06. 91».
 
Чим порадуєте читачів у новому році?
Автобіографічною повістю «Життя в гамівній сорочці».
 
Розмову перервав довгий телефонний зумер. Довелося закруглятися, бо господар мав почати телефонну розмову з Торонто. Не встиг я сказати: Дозвольте Вас привітати з Різдвом!
З тієї ж «технічної причини» не було мною почуто у відповідь від Миколи Холодного: А мені – Вас привітати і наших шановних читачів!