Балада про самітного генія

 

Покоління нинішніх п’ятдесяти-шістдесятилітніх входить у пору, яку умовно можна назвати «віком монографій». Тобто це ситуація, коли поточна літературно-критична рецепція творчості відомих письменників змінюється рецепцією академічною, історико-літературною, коли науковці пробують осмислити їхній доробок, сказати б, з погляду вічності, в контексті національного письменства загалом. Такою працею, наприклад, є книжка Я. Голобородька «Ель класіко», присвячена Тарасу Федюку. В означену нішу органічно вписується і монографія О. Пуніної «Самітний геній» (К., Академвидав, 2016), у центрі якої перебуває фігура Олеся Ульяненка. Слід сказати, що книжка виділяється не лише ґрунтовним аналізом біографії та творчого спадку письменника, а й мало не всеосяжною бібліографією, яка нараховує 377 позицій. Список охоплює і твори самого Ульяненка, і його інтерв’ю та спогади про нього, і чималий масив літературознавчих публікацій. Ми запросили до розмови авторку цього дослідження – доцента Донецького національного університету імені Василя Стуса, кандидата філологічних наук Ольгу Пуніну. Додамо, що Ольгу добре знають в Україні також як талановитого прозаїка, що публікується під псевдонімом Барбара Редінґ.

 

Ольго Василівно, чому вибір спинився саме на Олесеві Ульяненкові? Адже спектр яскравих особистостей і в сучасній  літературі, і в поколінні, до якого належав Ульяненко, досить великий.

Я думаю, це питання можна розглядати з двох боків. Перше – це суто особистісне, біографічне. Для мене він став цікавим як людина з його способом житття, нетрадиційним (так це можна озвучити), у якійсь мірі неприйнятним для повноцінного цивілізованого суспільства. Можливо, занадто рання смерть в 2010 році вплинула на моє підсвідоме, і після розмов з Олегом Солов’єм, після його, сказати б, підштовхувань, таки визріла думка створити повноцінну працю, яка  б охоплювала всі шари його діяльності, літературної творчості – від ранніх спроб лірики кінця сімдесятих – початку дев’яностих років і аж до незавершеного роману «Пророк», посмертно виданого вже його товаришами.

 

Можна трошки ширше про його спосіб життя?

Біографію Ульяненка сьогодні міфологізовано. І я думаю, що й надалі, в майбутньому, вона залишатиметься міфологізованою, – мабуть, у цьому її певний шарм. Це людина-загадка, яка народилась у містечку Хорол на Полтавщині в 1962 році. І його власні згадки про дитинство, і розповіді його сестри вказують на те, що то не було місце, придатне для повноцінного розвитку нормальної особистості. Ульяненкові це вдалося всупереч обставинам. У містечку, яке він називає ляльковим, відбувались постійні бандитські розборки, пограбування, про що він, ясна річ, не забув у своїй художній прозі, насамперед у трьох повістях, що ввійшли до книги-трилогії «Ангели помсти». Про це свідчить і смерть двох його братів, які брали участь у подібних бандитських угрупованнях. Не секрет, що сам Ульяненко починав ще під час буття в Хоролі займатися подібним, не секрет, що він сам у дев’яності в столичному районі Сталінки був замішаний у бандитських розборках, є легенди про нехороше наркоманське минуле, яке можна частково простежити й за біографією. І це відбивається також у його художній прозі. За спогадами, Ульяненко був досить екстравагантною особистістю, бо, наприклад, в восьмому класі міг намалювати екскрементами свастику на стінці. Він згадує про себе як людину, що у вісімдесят восьмому році одна з перших піднімала в Києві український прапор. Таким чином він намагається показати, наскільки була до нього несправедливою, приміром, літературознавець Ніла Зборовська, яка вписала з точки зору психоаналізу Ульяненка в категорію імперського письменника. Він вважав, що такі речі не поєднуються в його особистості, що вона неправильно трактує його художню прозу.

 

Ульяненко жив не тільки в Україні, він ще й багато поїздив по Союзу…

Той період життя видається ще більш міфологізованим, іноді неможливо розрізнити, де реалія, а де вигадка. Це, зокрема, міфічні історії про його спроби вивчитися – морехідка, фельдшерське училище. Ну і, мабуть, наймістичніша така історія – подорож до Владивостока, де нібито в поїзді був убитий його друг, а він потрапив до жінки, від якої був змушений тікати до шаманів. Пізніше він змушений був «розбиратись» і з шаманом, бо той негідно поводився зі своїм оточенням. Це і юність, яка в нього минула в Санкт-Петербурзі, так би мовити, рок-н-рольна юність. Про це він ділиться у спогадах з Михайлом Бринихом. Ну і власне сам період становлення письменника Ульяненка в другій половині 80-х років у Києві: неможливість знайти житло, перебивання на різних роботах. Йому допомагали окремі представники Спілки – наприклад, Мушкетик, Загребельний. Було і проживання в Ірпінському будинку творчості, були і підвали будинків, закинуті готелі. Цікаво виявляти в спогадах друзів дивовижні деталі – Ульяненко міг приручити щура чи хом’яка й жити з ним у підвалах. Були й божевільні, і перебування в монастирі, що відповідно сформувало стрижень його ставлення до Московського патріархату і наочно відбилося в його творах. Варто сказати, що в усій цій напівміфологізованій біографії залишається головний момент: це людина, яка повністю, в усі життєві миті, незалежно від матеріальної скрути, життєвих проблем, невдалого шлюбу бачила себе письменником, жила, судячи з усього, тільки заради оцієї єдиної справи життя – бути письмеником.

 

А наскільки він себе ідентифікував зі своїми персонажами, інколи відверто негативними? Чи, може, він від них відсторонювався, критично ставився до всього такого негативу.

Дозвольте на це питання відповісти його цитатою, його словами: «Мені кажуть, що я від того бруду «кайфую», а я навпаки – від нього очищаю. Створюю каркас. Я – містичний письменник. Мої тексти як удари в шаманський бубен. Вони затягують. Іонеску висунув таку тезу: щоб показати жах, треба показати його втричі більшим, щоб люди відчули – це страшно. У моїх творах не чорнуха, а картинка сучасності. Молодь зараз сідає на стакан, на голку, процвітає малолітня проституція… Які зараз розваги у селі: випивка і бійка? Люди цікавляться тільки салом, ковбасою і власним шлунком. Про це і пишу. Але Україна тримається на плаву і випливе. Вірю, її любить Бог». Власне, ці слова допомагають сформулювати тезу про те, що, пропускаючи крізь себе оці кілометри страху, болю, бруду, Ульяненко насамперед відділяє себе від них. Він є лише своєрідним ретранслятором, усвідомлювачем того, що відбувається, і саме за рахунок такого усвідомлення, крізь художню призму йому вдається це досить добре. В багатьох інтерв’ю він вказує на те, що, по суті, його місія – допомогти людині, показати їй, як не можна робити, як побороти зло, що таке зло і як вийти, так би мовити, на добру стежку.

 

Як виглядає його постать на літературному тлі? Він такий єдиний у поколінні, стоїть осібно, чи є ще певна група письменників, які типологічно споріднені з ним?

Пригадую, в одній із розмов журналіст вказує йому, що немає подібного до нього типу письменників, тобто письменників з таким же тематико-проблемним пластом. На що Ульяненко відгукнувся думкою, що так, нема подібних письменників, а є продовжувачі, своєрідні плагіатори такої традиції, такого підходу. Зокрема, одним з них він називає Сергія Жадана. Можливо, щодо елементів змістових, соціальної тематики, особистісної проблематики можна говорити, що Жадан починається з Ульяненка або вчиться в Ульяненка. Щоби пригадати таку тотожну особистість, мені, чесно кажучи, важко, я не бачу людини, яка і жила б таким чином, і творила про це.

 

Мені ще згадується Євген Пашковський, який входив у літературу разом з Ульяненком, вони літературні ровесники…

Але у нього інший підхід. Якщо ми говоримо «як письменик живе, так і пише», то я думаю, з Пашковським – не той випадок. Навряд чи отакі лінії життя і писання у нього співпадають. Подібну паралель у художньому руслі намагається віднайти у своїй монографії на основі кандидатської дисертації Надія Тендітна, яка спробувала в праці під назвою «Естетика смерті у прозі Є.Пашковського та О.Ульяненка» віднайти оцей спільний корінь. Але праця написана з точки зору психоаналізу, і міркування авторки відповідно викликають низку питань. Це був сміливий, як на мене, крок, але це не означає, що на тому варто було зупинятись. Є над чим працювати і в якому ключі продовжувати.

 

Тебе знають у нашій культурі не тільки як науковця, не тільки як дослідника, а й як практика-письменника. Коли я читав твої новели, то знаходив певні паралелі з тим, що описує Олесь Ульяненко. Наскільки для тебе він важливий саме як для письменниці?

Приємно чути, що є певні відголоски, хоча те чотирикнижжя новел, яке вийшло торік, писалося в 2007 році, коли, чесно кажучи, до Ульяненка я ще розумово і духовно, мабуть, не доросла. Але то був період мого захоплення Чарльзом Буковські, перечитування його романістики, новелістики. І от між Буковські й Ульяненком я знаходжу багато спільного – у тому, як живе і як пише. Можливо, за рахунок цього, своєрідної такої любові до неформального письменника, і відчутний оцей вплив. Чим близький він мені в естетико-поетикальному плані? Манерою, вмінням створити те, що називають, романтичним духом або, кажучи по-сучасному, – експресіоністичним духом. Тобто вмінням нереалістично побудувати реалістичну ситуацію, вмінням передачі на сучасному рівні натуралізму, того, що естетик Віктор Бичков називає «експресивною натуральністю». Як на мене, в художній прозі такі елементи межують між еротикою, порнографізмом, натуралізмом – це досить важливі, необхідні моменти. І небагатьом письменникам в історії літератури вдається їх подати так, щоби читач отримав катарсис – своєрідне читацьке задоволення. У власній прозі мені хотілося б уміти чи змогти те саме.

 

Вів розмову Віктор Мельник

№8 (196) 21 квітня 2017