Що можна сказати про
письменника Андрія Кокотюху? Популярний, плодовитий, епатажний, прикольний,
всеїдний, успішний.
Звідки, хто він?
Зазвичай про нього подається така інформація:
«Андрій Кокотюха
народився в 1970 році в м. Ніжині, в родині зварювальника і медичної сестри.
Перший художній твір – бойовик із життя лісових звірят – написав у віці 7 років. Власне, «художні» якості цього
твору досі ніким не оцінені. До 12 років читав і писав лише казки.
Мріяв стати
бібліотекарем. Працював збиральником меблів, різноробочим та муляром на
будівництві. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т.
Шевченка. Після урочистого отримання диплому відразу почав мати справу с
пресою: три місяці продавав газети й журнали в електричках». І таке інше.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Про що пише?
Здогадайтеся з назв творів: «Повернення сентиментального гангстера»,
«Ментовский город», «Мама, донька, бандюган», «Криминальная Украина», «Повзе
змія», «Тайны и загадки Украины», «Резонансные дела МВД» (у співавторстві з
Костянтином Стогнієм), «Шукачі скарбів», «Юля» (автор-упорядник), «Юрій
Луценко. Польовий командир», «Темна вода», «Зоопарк або Діти до 16 років»… За
його сценаріями знімають художні і документальні фільми.
Пише і спілкується
розкуто, незалежно, «стьобно-гостро». В інтерв’ю і блогах типовими є такі його
висловлювання: «Українські письменники: а) читають мало; б) не читають книжок
колег; в) не перечитують навіть власні тексти з точки зору самокритики».
«Намагаюся триматися
від сучасного українського літпроцесу подалі. Нічого хорошого там нема. Я сам
собі процес, тому мене більше цікавлять видавці, аніж утвердження себе вище за
когось або ж усвідомлення, що я за когось нижчий, слабший, гірший. Натомість
просто працюю».
«Книжковий бізнес в
Україні – вивихнутий. Видавець приносить книготорговцю якесь мудре, в лапках,
видання, і каже: «Це висока література, це ж інтелектуальне!» А книготорговець
йому: «Але це – поганий продукт! Давайте читво, причому – багато, і бажано –
якісне. Але якість не в вашому розумінні цього слова, а в загальноприйнятому».
До чого це я? Нагородили, серед інших, товстенну книжку Оксани Забужко про Лесю
Українку. Читати це дуже важко. Там навіть верстка втомлює очі. Але, за словами
видавця, це купували і купують. Уточнюю: не все, що демонстративно купують для
того, аби підтримати імідж розумної людини, вдома наодинці читають».
Ще таке висловлення
Кокотюхи: «Чому «елітні» українські письменники ненавидять масову літературу?
Тому що вони її бояться. Зайняли стійкі позиції в засобах масової інформації і
міцно тримають оборону. Через це українська масова культура, зокрема –
література популярних жанрів, переживає інформаційну блокаду. Свого часу
завдяки журналістам, а не за результатами продажів їхніх творів, Юрій
Андрухович, Оксана Забужко та інші «розумні» автори отримали «бронзовий»
статус. Їх і далі називають найкращими сучасними письменниками України. Ось ці
«найкращі письменники» коли поодинці, а коли разом зі сторінок преси убивають у
зародку нашу національну чтивну книжку. Напрошується висновок: ті, хто видає
себе за письменницьку еліту, насправді страждають комплексом маргінала. І, по
суті, є типово маргінальними авторами з містечковою свідомістю. Адже лише в
обмеженому середовищі містечок той, хто має вищу гуманітарну освіту, вважається
пророком, месією, властителем дум. Їхня думка, в тому числі – про перспективи
розвитку тих чи інших жанрів у нашій літературі, стає основною і єдино
правильною. Бо інакшої нема кому висловити – решта працює, а не бронзовіє на
п’єдесталах».
Кокотюха –
трудоголік, строчить без передиху, має моторний стиль (російською – бойкое
перо). Вигадливий. Дотепний.
Відгуки про Кокотюху,
м’яко кажучи, неоднозначні. Ось деякі з них.
«Андрій Кокотюха
належить до тих сучасних українських письменників, які, дебютувавши доволі
рано, не стали для нашої літератури ні її вундеркіндами, ні enfanteterrible, ні
явищем яскравим та одноденним. Відкривши для себе певну нішу – це були
«незорані» десять років тому український детектив та трилер – письменник
послідовно заповнював її більш-менш якісним продуктом» («Львівська газета»).
«Протягом кількох
останніх років, у контексті яких можна починати розмову про сякий-такий «ріст»
української книжки, видавці керувалися від початку хибною установкою – наситити
ринок текстами якомога нижчого жанру. Формально це, звісно, мусили бути романи,
але ж насправді роман романові не рівня. Надивившись на засилля завезених із
Росії детективів «низького» штибу, і, зазвичай, також низького сорту, наші
видавці наївно вирішили, що слід «наводнювати» ринок такими самими
низькоштибними детективами.
І найбільш
безграмотний автор таких романів – Андрій Кокотюха. Освічені, розумні і
талановиті люди не можуть собі дозволити так писати. Я не рекомендую його
книжки тим, у кого є хоча б дещиця смаку (Іван Андрусяк, письменник).
«Кокотюха заслуговує
на повагу бодай через те, що в морі рожевого сиропу наполегливо намиває
острівець реалістичного детективу з широкою соціальною оптикою, панорамністю
зображення, мистецьки дозованими «слідами» журналістики. Він не ховається в
підтексти, не грається в похмуро-достоєвський психологізм, не намагається
увібгати дійсність у рефлексії розчарованого інтелігента. Кокотюха віддзеркалює
читачам те, що вони бачать щодень, повертає людям віру в правдивість їхнього
буденного досвіду». («Книжник-reviev»).
Як на мене, остання
сентенція найбільш виважена і об’єктивна. Але щоб мати свою думку, треба
вигадливого Кокотюху читати. А поки що поспілкуймося з ним «з перших рук».
Андрію, Ви багато
читаєте і пишете рецензій. А як би Ви себе відрекомендували, коли б
інопланетяни (чи просто незнайомці) вас запитали: «Хто Ви і на що націлена ваша
діяльність? В чому полягає її зерно?»
Для незнайомих я закритий. Більше люблю слухати, читати,
дивитися – одне слово, робити все, аби лишатися максимально непомітним. У мене
нема візитних карток, блогів, сайтів. Для знайомства – книжки, причому
передусім – художні. Ось смисл діяльності: почути історію, перетравити її,
спроектувати на себе, поставити себе на місце оповідача і цікаво подати.
Візиткою письменника Кокотюхи є його художні твори. Решта – робота, в якій я
теж професіонал. Отже, я професіонал, який не любить про це розводитись, бо це і
так видно… сподіваюсь.
Класики казали, що
книжки пишуться для того, щоб їх обдумували й вони до чогось спонукали. До чого
Ваші книжки можуть спонукати читачів?
У них змодельовані певні ситуації, котрі можуть мати місце в
реальному житті. Хотілося б, аби мої художні твори стали для когось посібником
із виживання у великому та малому містах. Зразком урбаністичної культури,
світогляду урбаніста, до якого переважна більшість українців не готова. Звідси
– бардак у країні. Зрештою, хочу, аби читач якщо не зробив висновок для себе,
то в усякому разі не нудьгував під час читання.
Кому адресовані Ваші
книжки?
Тим, хто має читацький досвід. Бо для того, аби прочитати
те, що я пишу, треба спочатку прочитати купу збірників народних казок,
пригодницьку класику, класику контркультури тощо. Загалом я подаю себе як автор
«чоловічої» прози. Хотілося б мати однодумців і читачів серед мужчин. Відразу ж
уточню: мужчина – це не гора м’язів, а світоглядні речі, відчуття, манера
поведінки, спосіб мислення, спосіб приймати рішення, шанобливе ставлення до
жінки, алкоголь – у кожного свої набори чоловічих цінностей. До яких істерики,
лінощі та рефлексії не належать.
Чимало письменників
асоціюється в читачів із певним образом, який вони (письменники) і створили. З
ким хотіли б асоціюватись Ви у ваших читачів?
Те, що я хочу як творча особистість, мало кого цікавить. В
уяві споживачів культурного продукту (слухачів, глядачів, читачів) творець –
той, яку маску одягнув і яку роль грає. Приклад: багато хто думав свого часу,
що Володимир Висоцький те й робив, що воював.
Поет – це біограф
пригод душі. А щоб писати прозу, обов’язково мати?досвід?
Досвід передусім читацький. Потім – досвід спілкування та
мандрів. Останніми роками мало куди вдається вибратися, а дорогу, між тим, дуже
люблю. Як процес, як переміщення з пункту А в пункт Б. Бажано подорожувати
вдень, коли все кругом видно. Не можу порівняти себе з поетом – ніколи в житті
нічого не римував.
Квентін Крісп свого
часу сказав: «Є три причини, через які стають письменниками. Перша: вам
потрібні гроші; друга – ви хочете сказати світові щось важливе; третя – ви не
знаєте чим зайнятися довгими зимовими вечорами». Цікаво, а які три причини,
через які віддали себе творчості, можете назвати Ви?
Свого часу хотів просто написати книжки, яких не міг знайти
в бібліотеках та магазинах. Власне, тепер можу сказати: якби не книжковий
дефіцит в СРСР, я, мабуть, не почав би з 7 років писати сам і сам задовольняти
власний попит. Між іншим, я в стіл навіть тоді не писав: загальні зошити з
пригодницькими історіями ходили серед однокласників. Власне, тоді я зрозумів,
що читач та його потреби – понад усе. І тут головне: аби кожен автор
задовольняв свої внутрішні потреби та потреби свого читача. А важливих слів
світ від виникнення писемності не чує…
Ви стали гарним
письменником?
Треба запитати у читачів. Професійним – так.
Чим є для Вас
популярність?
Коли твоя думка когось цікавить.
Що для Вас означає
визнання?
Коли читають у метро і дзвонять від кіновиробників. Кіно
завжди цікавить не текст, а ідея. А читачів у транспорті – безболісне згаяння
вільного часу.
Дехто з письменників
зізнавався, що тримає в голові безліч сюжетів і ніби дістає їх, як книжки з
полиці? А як це відбувається саме у Вас?
В черзі стоїть 10 сюжетів. Можу побачити їх на вулиці. Коли
вживав алкоголь – найкраще приходило на похмілля, воно вже точно вистраждане.
Як Вам пишеться?
Писання для вас – це ритуал чи буденність?
Це робота, яка не набридає.
Чи буває таке, що
пишете кілька творів одночасно?
Так, якщо вони різні за обсягом і форматом. Наприклад: роман
– книга для підлітків – сценарій.
Чи легко видавати
книжки за теперішньої економічної ситуації? Адже багато видавництв, м’яко
кажучи, не дуже добре почуваються, та й
читачі стали ретельніше рахувати гроші. Якою мірою прибуткова Ваша письменницька
справа?
Мені легше, бо я мислю як журналіст. Потік свідомості з мене
ніколи не виливався. Мені важлива книжка як факт, а заробляють на ній хай
видавці, в Україні не так багато авторів художньої літератури. Я вже говорив:
книга – це ідея. Наприклад, «Повзе змія»: кримінальна справа – документальний
фільм – газетний нарис – нарис у книжку – роман – художній фільм – фільм в
Інтернеті – піратські копії. І все це – експлуатація однієї ідеї, тільки в
різних формах.
Як вважаєте: чи
повинен письменник рекламувати себе й стати не лише автором книжок, а й
промоутером?
В Україні – так. Але треба знати, де. На музичному каналі
письменник не потрібен. На заводі з виробництва підшипників – теж. Журнал
«Отдохни!» або світське життя – не воно. Письменник доречний у книгарні, на
книжковому ярмарку, біля своїх книжок.
Які у Вас вимоги до того, що читаєте?
Щоб не було пафосу в тексті, сліз, шмарклів,
ура-патріотизму, взагалі – повчань. Книга повинна бути актуальною і не нудною.
Я мушу ототожнювати себе з героями.
Колись Ви вже
відповідали на наступні два запитання. Цікаво дізнатися, як змінилися ваші
думки. Кого вважаєте своїм конкурентом на українській літературній ниві?
В Україні у мене, на жаль, конкурентів нема. П`ять років
тому вважав таким письменника з Тернопільщини Олексія Волкова. Тепер він, на
жаль, став менше писати.
Яка література в
Україні може мати (чи має наразі) більшу популярність: серйозна чи розважальна?
Якою б Ви зробили нашу літературу і що виправили б, якби мали таку можливість?
Українець читає все те, що і весь світ: здебільшого споживчу
жанрову літературу. Про це говорять результати продажів… книжок, завезених із
Росії та перекладених російською, а також – написаних там. Тому важко говорити
про серйозність чи розважальність, тому що будь-яка розвага – це дуже серйозна
справа. В Україні просто мало пишуть про своє. Ось коли ця ситуація виправиться
– тоді поговоримо.
Письменник – слуга чи
господар літератури?
Раб. Бо праця раба не окуповується взагалі, або ж окупиться
років через так 50-100. Приклад: зеки, яких саджали за Сталіна, будували
Біломоро-Балтійський канал. А також – прокладали залізничні колії. Тепер
громадяни цією залізницею користуються і зовсім не думають, скільки кісток під
шпалами та рейками. Або піраміди Єгипту: їх теж будували раби, а ми ними
милуємося. Тільки стосовно літератури рабство свідоме та добровільне. Лише
здається, що ти вільний митець. Насправді ти навіть коли не сидиш за письмовим
столом, все одно думками за ним, у своєму тексті – у тому, над яким тепер
працюєш чи в майбутньому. Хоч що б ти
робив, ти думаєш про створення тексту. Бо минулого у твоїх текстів нема:
це сьогодення у вигляді книжок. І люди або користуються ними, як пасажири –
залізницею на кістках, або ігнорують. Тому нормальний письменник, як всякий раб,
може повноцінно працювати лише тоді, коли його б’ють. Це я про необхідність
критики: і компетентної, і такої, яка є просто витиранням ніг об тебе. Будь-яка
реакція на те, що ти робиш, означає небайдужість. Найгірше для письменника – не
мати критика і взагалі відсутність критики, як це є в Україні.
Чи готові Ви чимось
пожертвувати заради літератури?
А я вже пожертвував: своїм особистим вільним часом. У мене
через писання його просто нема. Це продовження теми добровільного рабства.
Як справи з кіносценаріями?
З їхнім втіленням у фільми?
Потроху рухається. Гальмує процес те, що я не пишу мелодрам,
а їх якраз дешевше знімати. Все буде добре, сподіваюсь.
До речі, які фільми
любите дивитися?
Які не належать до контексту українського поетичного кіно та
занудства Тарковського.
Чи є у Вас нині
постійне місце роботи? Якщо так, то в чому полягає суть роботи.
В мене є робочий стіл. А в тих, з ким я співпрацюю, є
бухгалтерії.
З Інтернету відомо,
що письменник та журналіст Андрій Кокотюха любить літературу, кіно, алкоголь,
збирати гриби. Чи не з’явилась відраза до чогось перерахованого чи, може,
навпаки щось додалося?
Не додалося нічого, я раб своїх звичок і не люблю змінювати
вподобання. Просто по гриби дуже давно не вибирався, ніколи. А спиртне – в
минулому, хоча не вважаю тверезий спосіб життя здоровим, не шкодую про пропиті
дні, роки та години, і дуже люблю, коли поряд зі мною хтось випиває. Називаю
себе тепер теоретиком українського незалежного алкоголізму – пити почав після
1991 року.
Ви є лавреатом
багатьох літературних премій і нагород. Наскільки це для Вас важливо? Який Ви
вкладаєте резон, коли берете участь у черговому конкурсі?
Для мене як для письменника, автора історій, зовсім не
важливо, яке місце мій рукопис зайняв на конкурсі чи яке місце десь там посіла
моя книжка в якомусь рейтингу. Історія все одно написана, побачила світ і
кимось прочитана. Тим більше, що мені особливо нема з ким змагатися: все одно я
чи не єдиний в Україні, хто регулярно пише детективи, трилери та інші подібні
казочки для дорослих. І я своє не те, щоб перше, але єдине та неповторне місце
знаю. А ось як людина з м’яса, кісток, слабкостей та гріхів я беру участь лише
в тих конкурсах, де є грошова винагорода. Так, це можливість заробити на
літературі хоча б у такий спосіб. Наприклад, подвійна перемога на «Коронації
слова» 2006 року дала мені можливість отримати після вирахування всіх податків
24 тисячі гривень. Наступного дня я цими грішми погасив борги за квартиру, яку
саме купив. Ось такий меркантильний Маргадон. Бо конкурс – це не творчість, це
змагання, а кінцева мета змагань завжди меркантильна.
Андрію, колись Ви
декларували свою неприязнь до політики і політиків? Але це вам не завадило
випустити книжки про Тимошенко і Луценка? Що вас змотивувало на це? Яким є Ваше
ставлення до замовлень?
В мене до 2004 року до політики була байдужість. Звісно, з
1987 до 1991 року я, як і всі громадяни, читав «Огонёк» і регулярно дивився
«Взгляд», проте тоді це був, з одного боку, процес пізнання і розуміння того,
що політики – всі мудаки, гади, козли і нелюди, а з іншого – така собі форма
протесту проти діючої КПРС і КПУ, які тоді масово викривали й таврували. Я
знав, хто такі Кравчук і Кучма, мене більше ніхто не цікавив. 1997 року ми проводили літературний фестиваль
в Українському домі і нас не пускали дві години, бо приїхав якийсь
Пустовойтенко. Так я дізнався, що він – типу прем’єр-міністр, і це був п’ятий
політик, кого я знав на прізвище, після згаданих уже президентів, В’ячеслава
Чорновола та Степана Хмари. Потім політики пішли в наш інформаційний простір
лавиною, яку я визначаю не інакше, як блювотною масою. І ось тоді народ почав
читати книжки про політиків. А я – гравець книжкового ринку. Ринок біографічної
літератури був не освоєний. Тому видавець Олександр Красовицький запропонував мені
зробити біографію Тимошенко. Я і він не винні, що українці читають це охочіше
за художню літературу, навіть охочіше за поезію та детективи. Отже, це було
видавниче замовлення. Загалом рукописи сьогодні замовляють видавці. Бо коли
вони кажуть, який саме рукопис потрібен, це вже непряме замовлення і це
нормально. Я б не перебільшував значення так званих «політичних» книжок. Бо,
по-перше, «Юля» мною не підписана, я там лише автор-упорядник і ті, хто
критикував, знаходили там прямі цитати з Інтернету та купу неточностей. Що мене
досі тішить – значить, я справді не розбираюся в політиці і не хочу. А по-друге, з 2006 року донині «Юлі» продано
12 тисяч примірників. Це за три з половиною роки! Отже, жодних політичних замовлень
плюс реальна картина інтересу України до політиків: за «Юлю» готові заплатити
свої кревні гроші 12 тисяч українців з 46 мільйонів. Про Луценка – то інша
історія, там спочатку мусив бути політичний детектив. Такий, як потім написався
про Кушнарьова. Але згодом проект закрився, і «Фоліо» вирішило використати
напрацьований мною матеріал. Тираж книжки – 4 тисячі, досі продається. Зате з
Луценком я справді спілкувався, і ця робота – швидше журналістська, аніж
письменницька. До речі, 2008 року саме
ця книжка отримала диплом конкурсу журналу «Кореспондент» як краща. Там читачі
голосували, і мені це приємно. До того ж, у обох випадках мене привабив гонорар
– значно більший, ніж за романи, хоча не такий, як багато хто вважає. Ну, і ще
грошова премія за Луценка…
Чекаєте змін як
громадянин, творча особистість? Яких саме?
Творча особистість не чекає змін (зміни) політичних курсів.
Митець і влада – цей союз не на користь митця. Грошей більше, позитивного
іміджу – нуль. Митець завжди в опозиції до влади, незалежно від її кольору.
«Нашої» влади не буває. Усвідомивши це, всі зміни роблю для себе сам. Якщо
говорити про конкретні зміни, яких мені хочеться: відставка Дмитра Табачника з
посади міністра освіти, збільшення кількості видавництв, збільшення кількості
прозаїків, збільшення книгарень та кінотеатрів в Україні, включно з
райцентрами, тотальний наступ на наркоманію, доступність лікування від
алкоголізму, легалізація проституції. Останнє для творчої особистості важливіше
за свободу самовираження.
Чи працюєте Ви над
«багатством мови» у творах? Взагалі, якою мірою це є важливим для Вас?
Мова не має значення, головне – зміст, вкладений у слова та
речення. Над багатством мови та образами хай працюють поети та стилісти. Я не
професійний мовник, не майстер стилю, а, сподіваюся, майстер сюжету. Як писав
хтось із українських класиків, я не співець чудовної природи. Мені головне –
розказати історію в доступній формі. Бажано при цьому не припускатися
орфографічних та граматичних помилок, а ще – фактичних розбіжностей.
Врешті особисте. Хто
Ваша сім’я (ким працює дружина, її ім’я? Про діточок…)?
Моя сім’я поки що не має жодного відношення до мого роду
діяльності. Син читає сам із 5 років, любить книжки тільки за те, що вони є.
Ви у хронічній запарці. Тож над чим працюєте?
Відразу два сценарії в роботі, третій – в умі, четвертий
відкладено на тиждень, за кілька днів треба починати два видавничих проекти.
Так що ось вам рабство у чистому вигляді.
Ким Ви себе уявляєте
через кільканадцять років?
Українським письменником, сценаристом, журналістом, батьком,
другом, коханцем.