«Поезія – це сплеск натхнення…»

 
Коли йдеться про поважні ювілеї, дивуються: « Та невже? Не може бути…» Стенають плечима, запитують про здоров’я… Мене ж цікавить інше: який нинішній типовий  розпорядок Ваших днів?
Усі світанкові, ще місячні години – за письмовим столом. Інколи згадую, що був степовим халамидником і десь о четвертій чи п’ятій годині ранку вмикаю мобільник: хай  повідомлення, що я – в «зоні досягнення» летять до тих, хто в суто ділових  справах безцеремонно телефонує пізньої вечірньої пори. Отож «сови» прокидаються й  наслухають хлоп’якувате послання «жайворонка» про сонце, яке вже готується протирати заспані карі оченята.  А якщо серйозно, то з десятої години ранку як головний редактор видавництва «Український письменник» читаю рукописи, а після чотирнадцятої  – як його директор намагаюся розв’язати всі поточні проблеми.
 
Які ж вони?
«Український письменник» незмінно виконує свою головну  місію: видає книжки. Щомісяця з’являються дві чи й три поетичні або прозові збірки. До речі, цьогоріч книжки Івана Чумака та Юлії Бережко-Камінської номінувалися на Шевченківську премію. Проблема ж одна – фінансова. Бракує коштів на видання справді знакових, резонансних творів. На жаль, чиновники успішно, з великим азартом і гонором провалили програму «Українська книга». Нині вона лишень починає жевріти.
 
Ви теж – чиновник: секретар НСПУ, директор і за сумісництвом головний редактор,  голова творчого об’єднання пригодників та фантастів Київської письменницької організації, член журі кількох літературних конкурсів… Як поєднуєте громадські клопоти і творчість?
Усі обов’язки намагаюся виконувати сумлінно. Від нескінченних поточних справ рятує одне: поезія – це  сплеск  натхнення,  неповторне  осяяння. Рядки приходять самі – їх треба лише записати. Якщо не приходять, то ніякі заклинання не допоможуть. А ось проза… Довелося відкласти її до того невизначеного дня, коли з’явиться більше вільного часу. Відсторонився від публіцистики, але постійно займаюся літературною критикою. Це для мене як хліб насущний.
 
Саме за лірику останніх років – збірку «Магічний кристал» – Вас нагородили літературною премією імені Павла Тичина. Що сказали під час вручення  відзнаки?
Урочисте дійство відбулося шостого березня на весняному засіданні правління нашої Спілки. Я подякував поважному журі на чолі з вибагливим поетом Павлом Мовчаном за присудження високої винагороди, наголосив, що ця премія для мене особлива, оскільки нас, ще школярів, благословляв геніальний Павло Тичина та висловив упевненість, що присутнє добірне товариство стане очевидцем того, як  весною наступного року наш нинішній голова вручатиме дипломи новим лауреатам.
 
Ви вже спроможні подивитися на це видання мовби чужими  очима?
Я завжди намагаюся так робити. Відчуваю хиби, вловлюю недогляди. І ставлюся до цього спокійно, як і до зауваг та побажань читачів.  Збірку «Магічний кристал» намагався по вінця налити сонячністю, дивовижністю, дитячою щирістю, наївністю та безпосередністю, переткати казковістю світобачення, пронизати шляхетною іронією та жорсткою самоіронією,  жартівливими судженнями. Звідси, скажімо, і  несподівані запитання: «Чому, горобчику, сумуєш? //Невже у ластівку ти закохався?», і таке диво дивне: «Годую хлібом житнім зайця.// Він їсть, немов дитина, і мовчить»… Короткі поезії (найдовші мають  вісім рядків) беззахисні, мов немовлята, птахи чи квіти, які, до речі, радіють, сумують, мріють…
Нині переймаюся долею вже іншої книжки – лірико-публіцистичними роздумами «Наш Олесь Гончар». Написав їх спільно з  Петром Кононенком. Задум належить   відомому, авторитетному літературознавцеві, а я просто-таки не міг не  долучитися до проекту, присвяченого століттю з дня народження видатного письменника. Хочеться, щоб книжка (вона ще пахне друкарською фарбою) дійшла до якнайширшого кола шанувальників творчості Олеся Гончара.
 
Ваше шанобливе ставлення до незабутніх незмінне, дієве…
Це моя доконечна потреба, природна внутрішня спонука, зрештою, звичайний вияв вдячності усім, хто творив наше красне письменство. Я – за пам’ятливість, за утвердження тяглості літературного процесу й проти намагання зробити його дискретним, уривчастим, надто ж проти того, щоб гасити духовні свічечки наших предтеч, замовчувати їхні здобутки й зумисне, з дивною зловтіхою, наголошувати на творчих зривах. За всіх часів і народів невдале саме відсіюється, тож навіщо його витягати з темних підвалів забуття й виставляти на показ? Для того, щоб самозакохано потерти руки чи щоб заспокоїти себе: «Ось які немічні вірші писав наш хрестоматійний класик»? Справді-бо, руди в земних надрах – тисячі й тисячі тонн, а золота – якась дещиця. Саме її й треба вишукувати в доробку кожного письменника.
Як відомо, Єгипет славиться не піском (його там, як і сонця, багато), а кількома пірамідами. Прикро, коли якийсь початківець, нехтуючи невичерпними покладами красного письменства, вискакує, мов Пилип із конопель, і цвірінькає лише про власну самобутність і геніальність. До речі, це і смішно, й не вельми оригінально, бо так, наприклад, робили члени письменницької організації «Молодняк» ще в двадцяті роки минулого століття. Вони, як згадував Володимир Сосюра, «протиставляли себе старшим письменникам, а себе (між собою) возводили трохи не в генії».
 
На жаль, порохнява суєти суєт засипає сотні й сотні імен…
Згадую й згадую їх,  перечитую призабуті давні твори, занотовую свідчення  старших колег, визбирую з пам’яті   зустрічі з незабутніми… Про них і готую нову книжку. Вона, думається, називатиметься так: «Незабутні: шляхи у вічність».
 
Це з Вашого циклу досліджень, роздумів і спогадів, до якого належить  збірка літературно-критичних есеїв «Колеги: шляхи та роздоріжжя», що  номінувалася на Шевченківську премію?
Так. Її прихильно зустріли ті, хто цікавиться сучасною українською літературою. Достеменно знаю, що двадцять чотири колеги, про яких ідеться в книжці, тепло відгукувалися про есеї. Уже готується до друку ще одне видання циклу – книжка «Колеги: шляхи до слави». Оповідаю про тих, хто поруч, з ким постійно спілкуюся.
Я щасливий, що можу випити кави з Петром Кононенком,  зателефонувати Іванові Драчу, Петрові Перебийносу, Леонідові Закордонцю та  Павлові Мовчану, піти в гості до Віктора Женченка чи Павла Щегельського,   побачити приязний усміх Олександра Божка, В’ячеслава Медведя,  Миколи Боровка, Михайла Шевченка,  Володимира Корнійчука, зустріти на порозі  видавництва Леоніда Горлача, Рауля Чілачаву,  Леоніда Тому, Теодозію Зарівну, Ігоря Гургулу або  Миколу Семенюка, надіслати електронного листа Анатолію Стожуку чи Петрові Сороці… В колі моїх переживань – напівзабутий, після інсульту, Олександр Шарварок, віддана літературі Світлана Антонишин, задивлений у себе Юрій Роговий, мудрий Павло Малєєв, загадковий Анатолій Жикол…
 
Що Вас найбільше непокоїть, а що дратує в повсякденні?
Заздрощі, любов до себе й байдужість до інших,  неувага до колег, небажання написати добре слово про їхній доробок. А виводить із рівноваги необов’язковість,  типові формулювання на кшталт: зазирну до видавництва десь на тому тижні…
 
Над чим працюєте,  чим живете сьогодні?
Пишу, коли пишеться,  знайомлюся з десятками  рукописів, хоча ще й досі не прочитав усього Івана Франка, не повернувся вдруге до драм Лесі Українки та духовних мандрів Пруста,  не осягнув глибин  Ніцше й широт козацьких літописів… А живу передчуттям зустрічей із ошатною хаткою в селі Дорогинка на Київщині, чекаю миті, коли зможу помилуватися весняним летом ластівок, посіяти квіти, побачити  коника-стрибунця… Хочеться поговорити з калиною та сусідським собакою, нагодувати горобців, яких я знову й знову оспівую у збірці «Магічний кристал». Там є  двовірш: «Вздовж Дніпра горобчики летять –  // крихти хлібчика шукають».
 
Але ж у книжці є й такі болючі, гіркі мініатюри: «Плаче біля церкви дитинча, // кулачки до неба підіймає», «Цілує Бог у тім’ячко святе // обстрижену голівку рідної Вкраїни»…
Є й такий двовірш: «Ідуть повз нас, як повз траву, // нікчеми в еполетах». Та все ж намагаюся уникати і  патетичних фраз,  і викривальних слів про темні лабіринти сучасної політики. А ще маю тверде переконання: «Якщо поет принижує поета, //ганьба всесвітня для обох».
 
Ви – Овен – вірите в гороскопи?
Часто-густо дивуюся, що  прогнози збуваються. І ті, що застерігають, і ті, що утверджують віру в добротворче  майбутнє.
 

Спілкувався

Олександр Кавуненко

 
Редакція УЛГ вітає Миколу  Славинського з ювілеєм.
З роси і води, шановний  Миколо Борисовичу!