Зі спогадів про Бориса Олійника

 

 

Леонід ГОРЛАЧ

 

НЕ ДУРІТЬ ЛЮДЕЙ

 

Добрих сорок із гаком років тому на запрошення українського комсомолу приїхали ми – тоді відчайдушний у вчинках, неакадемічний Борис Олійник, тактовно обережний Віктор Кава і я – до молодіжного центру «Молода гвардія» в Одесі. Була в ті часи добра традиція – залучати письменників та акторів до виховання юні. А там сліпучо-синє тепле море, затишні модернові корпуси, дружний гамір веселої дітвори, щира приязнь вихователів, а там щоденні літературні зустрічі. Борис Олійник розгойдував амплітуду дитячих почуттів карбованими рядками лірики, Віктор Кава кволим, завжди ледве чутним голосом вимальовував образи героїв своїх оповідань, я теж щось намагався подарувати дітворі. Словом, ніколи було і вгору глянути, хоча й про купіль у солоному літеплі не забувалося. Бували й дещо вільні вечори, коли наша трійця полишала замкнуту територію табору й занурювалася в довколишнє безтурботне пляжне життя.

Так було й того разу, коли директор «Молодої гвардії» дав нам вільний продих. Вирішили не подаватися в центр Одеси, а поблукати берегом моря, досить захаращеним всілякими примітивними здравницями у вигляді присадкуватих бараків, розважальних шалманів, що глушили музикою не лише люд, а й рибу в морі. Ми брели собі піском і перекидалися словами, як тесаним у хвилях камінням. Про справи літературні й житейські, про друзів і так собі. Словом, відпочивали від Києва.

Так і наблизилися до літньої естради, біля якої щільно притулилася й традиційна забігайлівка. Тут естрада лютувала особливо. На сцені з’являлися  якісь співаки, надриваючи не лише горло, а й живіт, бо мелодії буквально гриміли в небі. Ми зупинилися й прислухалися. Раптом я помітив, що нашого Бориса не стало. Куди він міг запропастися в цьому гармидері? Не міг же він піти на пошуки організаторів концерту й запропонувати свої вокальні послуги – адже ось уже кілька днів весело наспівував на пляжі популярну тоді пісню «Вы слыхали, как поют дрозды». Вирішили обійти накриття естради з тильного боку й рушили в затінок акацій.

Уже підійшли до відчинених дверей з приступцями, що вели в тісний закуток. А в ньому стоїть наш Борис і щось говорить до патлатого руданя. Потім шарить поперед себе правицею, і раптом голос співачки, що якраз хилиталася на естраді перед нечисленною публікою, завмирає. Вона ще активно плямкає яскраво нафарбованими губами, відтворюючи мелодію, але над берегом залягає тільки розмірене шипіння піску з галькою над морською хвилею. Рудань гнівно кидається до Олійника мало не з кулаками. А тут ми поруч і чуємо:

– Хто тобі дав право смикати програвач?  Ану вимітайтеся подалі!

Борис спокійно дивиться на перекошене обличчя масовика-затійника, який несподівано потрапив у аварійну ситуацію з примітивною тодішньою фонограмою, і ще спокійніше каже:

– Ти молодець. Але, хлопці, не дуріть людей…

– Ти хто такий, щоб тут вказувати?

– Захочеш, тобі розкажуть, хто я такий, – відповів Олійник.

І повернувся спиною до розлюченого організатора пляжної естради.

–  Пішли, хлопці, звідси, доки я не взявся всерйоз за цих майстрів.

Ми відійшли десь кроків на двадцять, аж за нами знову заголосила безголоса співачка, наслідуючи чужий голос плямканням масних губів. А її хазяїн цього разу завбачливо замкнув тильні двері. Мабуть, боявся, що якийсь незнайомець повернеться й продовжить боротися за чесну роботу на сцені.

Лише пізно увечері, сидячи на піску над  спокійним морем, Олійник завів, ніби проганяючи досаду:

– Вы слыхали, как поют дрозды…

 

КРАЩЕ МОРДУ НАБИТИ

Був 1969 рік. Всесоюзний комсомол  зібрав у Москві на велелюдну нараду молодих літераторів із усіх республік. Україну теж представляло добрих півтора десятки поетів, прозаїків, які вже встигли вийти в люди власними книжками. Як воно сталося, сам Господь знав, але серед керівників творчих семінарів опинився наш Віталій Коротич, а серед молодих семінаристів один із найяскравіших шістдесятників Борис Олійник, довкола якого ми й гуртувалися. Особливо після того, як наші прямі керівники, славні російські поети-фронтовики Василь Федоров та Ярослав Смєляков, призналися одного вечора: вибрали саме українців, бо серед них прибув близький їм по духу Олійник.

Робота семінарів була насиченою до краю. Поети звітували по черзі, читаючи вірші, керівники аналізували почуте. Часом дискусії виходили за межі професійних розборів текстів, торкалися і всього літературного процесу, а то й місця митця в суспільстві, коли обоє наших сивочолих наставників не лізли в кишеню по слово, гостро критикуючи політичних наглядачів, що нам, провінціалам, часом перехоплювало подих. Комсомольські лідери теж програмували нас, чесно відробляючи хліб. Словом, цілих десять днів усе відбувалося в тодішньому ключі.

Зате вечорами наставала вольниця, і тоді за столами ресторану готелю «Юність» запановували спогади керівників, задиракуваті спічі молодиків, незважаючи на те, що за окремі випади можна було й поплатитися. Але на те вона й поетична вольниця, щоб часом трощити всілякі заборони. Тим більше, що українці мали таку підтримку від обох класиків російської літератури.

Того вечора було особливо затишно. До нас приєдналися чудові перекладачі української поезії, самі наші кореневі, Микола Котенко та Лев Смирнов. За відсутності знаменитої горілки з перцем, яка непомітно висохла в перші ж дні, пригублювали місцеву, що теж затьмарювала розум не згірше нашої. Ось уже й настав час гостям полишати готель. Нас кількаро спустилися на подвір’я й попрощалися до завтра. А повертатися в номери не хотілося, внизу Москва коливалася тисячами вогнів, настрій був чудовий, як буває це тільки в молодості. Розмова тривала в піднесеному тоні, перекриваючи скрегіт трамваїв, котрі виписували дуги неподалік.

Та ось із одного вивалилося кілька пізніх пасажирів, явно обважнілих від застілля. Припинилися за якийсь метр від нас, прислухалися до нашого українського гомону. Один із них, пристойно одягнений, раптом набичився, криво ослабився й пробасував:

– О, дивися, хохли наїхали. Мало вас били!

Могутній зростом Іван Рибицький, що стояв найближче до непроханих співбесідників, аж смикнувся.

– Ану повтори, що ти сказав!

Та підпилі москвичі вже чвалали далі. І тоді Іван, ніжний, як дитина, раптом схлипнув:

– Ні, хлопці, як так можна. За що мене образили? Краще під трамвай…

І рушив назустріч скреготу залізних коліс, які мало не іскрили на крутому повороті.

Першим зреагував Борис Олійник. Наздогнавши осліплого від гніву Івана, він ухопив його за руку, ми з Віктором Кавою вчепилися в колегу з іншого боку. Іван виривався, стогнав від гніву та безсилля, аж нарешті заспокоївся трохи й мовив крізь сльози:

– Ні, краще під трамвай.

І тоді Борис Олійник спокійно відпарирував:

– Ну й дурний. Краще таким морди бити…

Що ж, стрічалися й такі москвичі.  І зараз, коли вже й руки не дістають до незалежної України, не перевелися.

 

 

 

№9 (197) 5 травня 2017