Життя, прожите за вищим творчим покликом

8 листопада
нинішньої осені назавжди покинула цей світ зморена тяжкою півторарічною недугою
душа талановитого українського письменника Олексія Дмитренка. Те сталося на
70-у році його земного буття. Поет, нарисовець, мистецтвознавець, прозаїк.
Врешті-решт ця його навдивовижу різнобічна 
літературна обдарованість  з-поміж
інших відзнак справедливо була пошанована також Національною премією України
імені Тараса Шевченка.

Народився Олексій
Максимович 30 березня 1940 року в живописному смт Решетилівка (нині райцентр)
Полтавської області, здавен знаменитому насамперед численними ярмарками і
високим розвитком різнобічних ремесел. Він ще хлопцем виявив тягу до знань.
Адже середню школу закінчив зі срібною медаллю. До того ж був працьовитим:
доросле життя розпочинав бруківником доріг, робітником місцевої взуттєвої
фабрики. Згодом, ставши студентом факультету журналістики столичного
університету, навчався настільки сумлінно, що вже п’яти­курс­ником після
творчої практики отримав посаду завідувача публіцистики й нарису в газеті
«Літературна Україна». Саме на студентські роки припадає початок його
самобутньої літературної творчості. Пізніше очолював редакцію «Романи і
повісті» видавництва художньої літератури «Дніпро», обіймав посаду головного
редактора військового видавництва «Вісті», працював у англомовному часописі
«Юкрейн», газеті «Демократична Україна». Показово, що, працючи на видавничій
роботі, Олексій Дмитренко докладав максимум зусиль для популяризації творів
своїх колег та відкриття призабутих імен у різних сферах діяльності.

У вільний час…
Насправді він його не мав. Бо поза роботою повністю присвячував себе власній
творчості, що дозволило створити незлічиму кількість неповторних поезій,
нарисів, есеїв, оповідань, повістей, романів та видати понад два десятки
оригінальних книжок. Він став творцем особливого письма – художньої документалістики,
в основу якої клалися достовірні життєві факти, підтверджені документами, що
потім збагачувалися письменницьким роздумом і домислом. Тому дійові особи в
нього завжди живі, повносилі, з яскравими неповторними характерами. Чи то
вівчар, чи сталевар, підпільник чи фронтовик, учений чи митець – усі  вони наші сучасники: вольові, принципові,
незламні, самовіддані. І це незважаючи на те, що в період його творчості далеко
не завжди про тогочасне життя і людей можна було говорити всю правду з повною відвертістю.
Характерно, що перша книжка автора отримала назву за рядком Василя Симоненка –
«Бо ти на землі – людина».

Досить
різноманітною була і тематика уподобань Олексія Дмитренка. Ним порушувалися
пекучі екологічні проблеми стосовно варварського замулення нашого доленосного
Славути-Дніпра, бездумного винищення зеленої зони гір, мистецького розвою
національних культурних осередків, зокрема й рідного краю. Про це говорять уже
самі назви його проблемних нарисів: «Дума про чисте плесо», «Карпатський ліс»,
«Решетилівка», «Опішня»… Другою, наскрізною, темою, болем душі в Олексія
Максимовича стала війна – кривава, нещадна, смертоносна. Під час її опрацювання
письменник відверто обурювався нестерпно ворожим ставленням людини до людини,
осуджував без­думно-ненавис­ницьку філософію братовбивчих зазіхань країн та
урядів, їхньої нестримної жадоби мільйонних людських жертв в ім’я бездумного
збагачення і вивищення. «У серці кричить війна», – зізнається автор. І те
обурення просто переповнює сторінки роману-пошуку «Долина смерті» про бої
приречених на смерть «необмундированих» із німець­ко-фашистськими загарбниками
на Дніпровській переправі південніше міста Кременчука восени 1943 року та
художньо-документальної повісті «Аист» (назва за російськими ініціалами
основного героя твору) про не менш сповнену трагізму афганську долю молодого
лейтенанта-поета Олександра Івановича Стовби. До речі, тема донедавна всуціль
замовчуваної афганської війни в такому широкому обсязі вперше сміливо була
висвітлена саме українським письменником. Тому цей твір Олексія Дмитренка 1987
року цілком справедливо, за широкої підтримки громадськості, відзначили
найвищою, тоді ще республіканською, літературною премією. Тематику творчих
обріїв значно розширюють написана в співавторстві повість-пошук «Верховіть
черещатого дуба», присвячена генію Великого Кобзаря та його родоводу, а також
роман про моральність нового покоління «Політ без приземлення». Вдумливий читач
не лишив поза увагою також сміливо-войовничу публіцистику письменника про
невмирущість рідної мови та змістовні розповіді про майстрів народної пісні.

Щирий патріот
української землі, невтомний трудівник на літературній ниві, невиправний
мрійник-романтик  і дивовижної доброти та
довірливості особистість – таким назавжди залишиться Олексій Дмитренко в
пам’яті колег-письменників і вдячних читачів, яким його художнє слово буде
взірцем безкорисливого служіння громадянам своєї Вітчизни.

Письменники-земляки:

Борис Олійник,
Анатолій Дімаров,
Борис Комар, Микола
Шудря, Віктор
Женченко, Борис Чіп,
Олексій Микитенко.