Засумнівавсь повірити Платонові*

 

Пам’яті Григора Тютюнника

 

Феодосій РОГОВИЙ

Остаточно й на все життя згоден з Діогеном: щоб менше страждати, треба менше хотіти. Все правильно. Тільки навіщо воно мені згадалося? Свою планиду я зрозумів давно і, повірте, часто-густо каюся, що знайшов себе в собі і тримаюсь теї чіпкої знахідки – жити наосліп, либонь, здоровше і простіш. Принаймні, так голові здається, якщо вона весь вік у тяжких сумнівах. Отут, як кажуть німці, кожному своє, бо в кожного своя планида. Якщо так – легко думку спростувати – тоді чому ж (я живий свідок) ми такі жорстокі одне до одного? Особливо люди мого, духовного стану. Ну, скажуть, затіяв… Коли кому потрібен світильник, той наливає в нього олію. Бо таки справді затіваю.

Одного якогось не дуже пам’ятного разу я вже, мабуть, переповідав думку (даруйте, якщо комусь не вперше трапиться її читати). Думка банальна, однак неістрибимо вічна і про те, що визнавати не свій успіх, а то й радіти з нього – важко, далеко не кожному по силі, а заздрісному чужий успіх і геть не стерпіти («На Русі, – сам собі журився Гоголь, – є немала колекція бридотних… Навіть тепер плювати хочеться. Як тільки їх згадаю»).

…Влітку одна тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року мене, п’ятдесяти­двохлітнього, соромно й тепер вимовляти, викликав «кабінет молодого автора» Спілки письменників України, і я, не гріх, що забожуся, з захопленням наївного селюка за тринадцять з половиною годин нічного часу в загальному вагоні шістсот дванадцятого (через Полтаву) пасажирського поїзда о сьомій ранку прибув до Києва. Ще на платформі зустрів мене закляклими руками Григір, чомусь худіший знаного, з’їжачений, в благенькій, може, моряцькій сорочині.

Являтись у «присутствіє» було ще дуже рано, і ми почургикали десятим трамваєм зі скреготом на поворотах до нього додому, тобто на вулицю Раєвського, старовинний (гадаю собі!) будинок за номером двадцять вісім. Десь неподалік Суворовського училища або напроти вулиці Івана Кудрі (чи вона й тепер так зветься?) ми вийшли і в селянських споминах, навіть з вибухами козацького реготу, раді зустрічі і один одному, що живі душі і є про віщо безконечно говорити, спинилися, а потім зайшли в якесь приміщення, до знайомого Григорові генерала (він, мовляв, гарний чоловік і письменник, є в нього повість про українського, здається, чернігівського декабриста, але, як ти з своїм романом, не може, не дають цекісти видаватися). Худорлявий, простенький, по всьому видно, господар кімнати, в якій Григір, бачу, не вперше, зрадів нашій появі. Заговорили – а про що ж інакше? – заговорили про книжки, про літературу, і, щоб не минати «гріха», стоячи всі троє випили на знайомство, на побратимське пам’ятання якогось капіталістичного коньяку. По третій чарці пити зовсім не випадало, бо в домовлений час у книгарні «Сяйво» на нас (мене та Григора) буцімто чекав (це ж Твої, Грицю, старання, хоч Ти об цім й не признався) високопартійний панич капеу, що якимсь чином «вів» українську радянську літературу, опікувався чистотою її основних ідей.

Ми з ним своєчасно і вдало стрілися в тому ж таки «Сяйві». Ще досить стрункий чоловік, рослявий, з червоненькими, доглянутими щічками, ще, як виявилось, і з недалеких від Посулля великокринківських країв уродженець.

Наша, сказати б, зустріч тривала трудно визначити як і скільки. Минуло досить часу, щоб оглянути один одного, обдивитися – пора б спитати в мене, геть підлеглого просителя, чого схотів, посульський дядьку, продумав, коли писав своє (чи й наше?) «Свято останнього млива», але «работнік цека», мій, все-таки, землячок, надуважно й поволеньки гортав якусь книжечку (може, й своє «Повноліття»), час від часу звертаючись до продавщиці, котра ні на секунду не залишала без уваги землячка-«работніка».

Я окалачувався бездіяльно біля виходу з кімнати для письменників, готовий кожної миті шаснути за одвірки, прикриті занавіскою, але не мусив одиноко залишати Григора – він ще сподівався на предметну розмову, навертав до неї «отвєтсвенного», двічі повторив, що це, мовляв, справжня література, я ручаюся і за неї, і за нього, це тобто, я, наша надія, наш успіх не лише на Україні, і «работнік цека» оглянув мене, як музейну річ, нічого ні йому, ні мені не сказавши, хлопнув – головно хлопнув, згортаючи, мабуть-таки своє «Повноліття» і цим самим промовисто пояснив усе.

Не солоно хльобнувши, ми при зрозумілім настрої попрошкували, хекаючи та спльовуючи, по крутому до Спілки: там знайомі, може, навіть спочутні і сумісні люди – почуємо їхні враження про обговорюваний роман. Звітування чи як його, вже тривало – говорили всяк своє про якусь (так називаю, бо не читав її) повість Валерія Терасова, редактора міської газети Феодосії. Присутніх було небагато, але приємно серцю, глядючи на знайомі лиця, слухаючи, може, й захвальні дечиї слова, від яких мені також соромно… Відповідаючи на посутні запитання, я паленів, мов старовинна, пристаркувата діва, яку, сватаючи, вихваляють на всі боки, хвилювався і, мабуть, не сказав ні слова путнього – схвально постановили видавати негайно, тобто роман валявся у видавництві ще п’ять років.

Пополуднавши в якомусь спілчанському закутку («Енеї») зовсім невеликим товариством, ми вчотирьох: я, Григір, наш посульський славетний композитор з Городища і не скажу к чому невідомий (і незнайомий) мені поет, полковник чи що, на ім’я, здається, Микола (нехай дарує мені, вже забудькуватому, якщо опізнає себе, а я кажу неточно). Його можна було б і не згадати, якби його не офіцерський вчинок удруге (після зустрічі в «Сяйві») – вдруге, кажу, за один день, остаточно не засумнівав мене повірити в віках славетному Платону.

Отакою розбрідною стайкою ми вже дійшли до тої вишні, що ліворуч, звуть її, здається, японською – це як іти од Спілки до готелю «Москва», – йшли собі, розмовляли (я зупинився біля вишні) – бачу, на лискучій бруківці, що круто звертає вниз ліворуч, моментально впав, лежить снопом мій Григір. Притьмом до нього, що трапилось? Його вже підвів на ноги, обтрушує і умовляє стерпіти Олександр Іванович, якщо пам’ятаєте його безсмертну «Яворину».

Обтрушує, переводить через бруківку на той бік, де метро, та й ще умовляє стерпіти: він, мовляв, завтра ж прибіжить вибачатись. А що вдарив по-дурному, ззапотання – підло. Хоч воно й тобі не слід було казати правду… та ще й отак заїдно: «Доки ти – як там його називають – писатимеш отакі гидомирні вірші»…

Я не забачив, коли й куди подівся поет «гидомирних віршів», лише зачув, як не на жарт обурився композитор, побачив струмочок крові на засмутнілім обличчі Григора. До ранки притулили листочок з вишні. Мовчки постояли трійцею, поки вляглася в душах терпка зненавида.

Не певен, що в той болісний момент я сам так подумав, але тепер через роки варто нам засумніватись над пророчим заповітом Платона: від красивих образів ми, мовляв, перейдемо до красивих думок, від красивих думок – до красивого життя, а від нього – до абсолютної краси… додамо від себе: абсолютної краси в людських стосунках. Цього нам тільки хочеться…

Проте я згоден, Григоре, – на все життя і остаточно – лиш з диваком, лиш з Діогеном: щоб менше страждати, треба менше хотіти. Пізно я в це повірив, пізно… А ти, Голубе, ще пізніше.

 

1991

*До друку підготував Юрій РОГОВИЙ

№17(205) 25 серпня 2017