Закон бумеранга

 

 

Наталка ПОКЛАД

До Києва Ірина звикала довго: і через те, що невелике провінційне містечко, де перед цим вчилась у технікумі, не дуже-то обтерло її сільську за суттю натуру, тому вир столиці накрив дев’ятим валом новизни, – і через внутрішній спротив російськомовній атмосфері великого міста, яке взялося переробити її на свій кшталт: насміхалося з вишиванки, не хотіло чути та визнавати її української мови й нахраписто вимагало говорити «по-чєловєчєскі».

Вони з Орестом були студентами-заочниками університету, там і познайомились на сесії, а згодом і побрались. Чоловік мав багато друзів, яких тодішня влада й преса називали дисидентами, тож увійшла до того кола й Ірина. Але у деталі конспіративних зв’язків її не посвячували, а сама вона у тонкощі політичних процесів глибоко не вникала: молода кров шумувала і прагнула ніжності, а мале дитинча вже бралося дибуляти і забирало багато уваги й сил.

Тої весни Орест усе частіше казав про обшуки в друзів та арешти – і лютився. Гості в їхньому невеликому домі тепер з*являлися зовсім рідко, а їхні розмови стали значно стриманішими.

Чогось вони того дня по-дурному погИркались. Орест, не обідаючи, грюкнув дверима і зник. Куди? На скільки?.. Увечері вона вклала малого спати й, погасивши світло, допізна чекала – може ж, прийде. Він з’явився аж другого дня підвечір – знічений і якийсь несвій. Хотіла й далі демонструвати сердження та ігнорацію, проте Орест силою посадив її на стілець і сказав: «Мене вночі забирали в міліцію». «І то чому? З якої радості?» – фиркнула глузливо. «Підлаштували пастку». Ірина зірвалась на ноги і від обурення кричала: «То не вештайся ночами! Лишив жінку з дитиною саму – і подався бозна-куди шукати розваг?..»

Він приклав палець до губ і лячно роззирнувся по хаті: боявся, що підслуховують, і не все казав зразу. А на її невтихаючі кпини та крики враз нагнув голову, як бик, і аж засичав: «Це страшний маховик! Пальця підставиш – він пальця відітне, а голову – то й голову!.. Ти не знаєш, голубонько, з ким маєш справу!!»

А сталося дивне – Оресту в Гідропарку влаштували так зване «згвалтування»: дама прийшла на зустріч, слово за словом, усе о’кей, – а тоді раптом крик: «Рятуйте!» Мов із небес, з’являються міліціонери і пишуть на «гвалтівника» протокол. Далі – вже справа слідства: або тобі тюрма за ганебною статтею (саме за нею посадили Чорновола), або розкаюєшся і робиш те, що кажуть…

Про те, ЩО кажуть робити, Орест промовчав, але незабаром вона й сама все збагнула, коли дізналась: після їхнього гостювання в Карпатах господарів, які були в розмовах досить відверті з гостями, заарештували. Гроші на ту поїздку знайшлись несподівано – Орест сказав, що на роботі дали премію…

Вагітна другою дитиною – ось-ось родити, – Ірина тепер стала боятись не за себе, а за людей, які приходили в їхню хату й приносили свій біль та свої секрети і щиро звіряли їх. Перед нею постала важка дилема: або бути причетною до подвійної гри і, отже, запродати душу та примножувати гріх, – або відійти геть. Розуміла свою ситуацію: одне дитинча біля спідниці, а одне, пискля, – біля грудей. І нізвідки підтримки. Однак видиме сімейне благополуччя ставало нестерпним, і невдовзі вона різонула по живому – обрала другий шлях. А Орест хай усе пояснює Богу – і звітує перед ним.

Їхнє розлучення шокувало тих, з ким спілкувались. Та Ірина у пояснення не вдавалась, відбуваючись класичною фразою: всі щасливі сім’ї схожі, а нещаслива кожна по-своєму. Мама в селі, взнавши новину, довго й гірко плакала та примовляла: «А хто ж тепер, дочко, поможе тобі й твоїм дітям у тому далекому Києві?..»

Ірині тоді йшов 29-й. Вони з Орестом розміняли квартиру і розлетілись у різні боки. Ніби й не було щасливого родинного кубельця, щирих розмов, світлих надій. Ніби й не було в серці любові, а в дітей – батька. А грізне невидиме око так само пильно й злорадно стежило за кожним Ірининим кроком і кожним словом (постійно відчувала це шкірою), наперед оголошуючи свої характеристики їй повсюди, де лиш з’являлась, чи то шукаючи роботу, чи шукаючи однодумців; безжальна невидима рука не втомлювалась упродовж років ставити їй одну за одною підніжки та пастки, і не раз Ірина ходила по лезу, випробовуючи долю, – однак явної причіпки покарати її не було.

Коли прийшла незалежність, Орест, чула, став активістом однієї з передових партій, часто з’являвся на фото в газетах, у нього брали інтерв’ю про дисидентський рух та змагання з імперією зла, і багато неофітів захоплювались героєм. Він, казали «доброзичливці» – й пильно придивлялись до її реакції на цю новину, – успішно женився (дружина має кілька квартир) і задоволений життям. Хтось навіть радив, бачачи, як Ірина зі своїми дітлахами бідує, попросити в Ореста помочі – як-не-як батько, серце не кам’яне, – проте вона цією порадою знехтувала…

 

***

Журналістська робота навчила Ірину не тільки знаходити з людьми спільну мову, а й, головне, чути їх – і часто розуміти з півслова. Люди різні – вірою, характером, освітою, заняттям. Проте у кожному серці можна віднайти зеренце, яке хоче світла. Хоч, правда, не раз – кольорового.

З Петром вони познайомились на одному з мітингів, що стрясали тоді столицю. Невисокий, худорлявий, він стояв із кількома своїми друзями, дотепно коментуючи виступи ораторів, і блискав чорними очима, а в них була така глибока непроглядь, що Ірина вдарилась об неї, мов об кам’яну стіну.

В розмові з’ясувалося: вони – земляки та ще й живуть майже по сусідству на Оболоні, тож після закінчення мітингу додому поїхали разом. Петро говорив і говорив. А Ірину все сильніше поймало дивне відчуття, ніби знає цього чоловіка давним-давно…

…Мама не повірила, коли принесли похоронку. Батько не витерпів горя і вмер. А мама не повірила. Їй снився сон, що Бог каже: «Не вір. Тобі будуть казати, а ти не вір. Він живий». І вона цілий рік о 7-й годині ранку виходила до автобуса, що прибував із району. День у день. Люди подумали, що вже збожеволіла.

А рівно через рік Петро тим автобусом приїхав. І мама його зустріла. Додому можна було йти короткою стежкою, через поле. А вона повела його довшою, через усе село: нехай люди бачать! «Ходімо, сину…» – «А де ж, мамо, тато?» – «Як сонце підійметься, підемо до нього…»

Згодом із Кіровоградщини Петро перевіз був маму до себе, і тут, у Києві, вона й померла. А через півроку відійшла й дружина. Дуже любив її. Дітей не мали. На могилі матері він, полковник, поклявся, що більше зброї до рук не візьме…

Петрів будинок був біля самого метро, Ірина ж мала йти трохи далі. Сказав, привітно усміхнувшись: «А чого б вам не поглянути, як я зробив балкон? Горджусь ним. І кави поп’ємо».

Балкон невеликої двокімнатки Петро обшив світлим деревом та прикрасив картинами, і там справді було досить затишно. В квартирі стояв міцний дух цигарки, хоч попільнички були чисті. «Я їх мию, коли йду з дому, – не чекаючи запитання, пояснив. – А палю таки багато: нерви…» У всьому відчувалась відсутність жінки, хоч кухня і ванна сяяли чистотою.

Пили каву, і Петро знову й знову згадував пекло, яке пройшов. «Усі хворі. Всі, хто вижив… – зітхав сумно. – Не можу…»

«Вам випало вижити, бо у вас добра душа, добра аура. Треба жити. І ще багато зробити», – розраювала його Ірина, розуміючи, що слова її звучать занадто банально.

«Той Афган… Колі було два місяці до дембеля. Я не хотів його брати у вилазки: «Сиди тут». Але Коля совісний: «Нє-е-е, я з вами». Пішов. Кажу йому: «Колю, йди за мною – слід у слід (бо ж міни)». Ставив його всередині, а не ззаду, бо і там усе може бути. Йдемо. Я проходжу… а Коля підривається. І лишається без обох ніг… Приїхав додому, женився, пішли діти, почалась бідність, тож продали корову. А без неї в селі – ох як непросто! Я почув, отримав свою пенсію, повіз Колі на Черкащину. «Командір, не візьму». – «Тоді я не буду приїжджати. Щоб через три дні було молоко! Подзвониш». Дзвонить: «Є молоко…»

Ірина відчувала, як десь глибоко у її серці оживають і зі скрипом пробують ворухнутись важкі жорна, що довгі роки самоти стояли незрушно. А всі захисні панцирі-клітки навколо них розпадаються. Перед нею був чоловік, якому не зарадить її жалість, – і водночас він цієї жалості потребує. А вона, Ірина, вже готова його жаліти – і навіть більше… Вщент зруйнований колись давно п’єдестал знову почав набувати своїх обрисів.

Петрові йшов 51-й, та мав вигляд значно старшого. Спитала, чи віруючий. Похнюпив голову: «Я до Біблії – а вона мовчить. Глухо! І хлопці кажуть: «Я до церкви – а вона не пускає: у вас руки по лікті в крові». Тож кожен на порозі перехреститься – і назад. Лиш одиниці можуть зайти. Біблія мені нічого не каже…»

Знову вибачився і палив цигарку за цигаркою. «Пробував їздити – і то досить далеко й надовго. Та нецікаво: вдома ж нікого нема. А вертатись – теж ніхто тебе не чекає і не зустрічає…» Стиснув губи, а з-під повік – сльоза.

Ірина розгубилась. Від раптового зворушення поклала свою руку на його і гладила. «Давай на «ти», – сказала. – Все буде добре». – «Давай, – видихнув неголосно. – Доля – це як ескалатор метро з Хрещатика до Золотих воріт: рано – вільна, а ввечері – тиснява, ноги відтолочують…»

Потім проводжав її. «Я нічого не розпитував, але бачу, що й тобі було ой непереливки». – «А по чому видно?» – здивувалась. «По очах. Та й бачити й чути вмію більше, ніж хочуть показати: таку мав роботу». Ірина аж зупинилась: «Тобто?» – «Якось розповім», – засміявся. «Чоловіки, звісно, сильніші за жінок», – сказала, мов роздумувала. «Це не істина, – заперечив. – Треба просто підставляти одне одному плече, а не ногу. – І погрозливо: – Якщо хто підставляє ногу, то сам же й спотикнеться! Знаєш про закон бумеранга?..» Ірина йому не відповіла.

 

***

Київ знемагав од спеки, клекотіли-зашкалювали політичні пристрасті. Ірина готувала матеріали для кількох газет і вільного часу не мала. Із Петром вряди-годи передзвонювались. Казав, що ходить до лікарів «трохи підремонтуватись» і свариться з ними, бо знов і знов знаходять щось каверзне в його організмі, – а також підшукує собі роботу. Його хлопці-афганці працюють хто у міліції, хто в «Беркуті», хто в охороні, але він туди не хоче.

Ірина часто думала про нього. Сильний – і такий поруйнований. Рідний – і такий чужий. Бо щось же означають ті його слова: «Якось розповім…» Есбеушник?! Ні, вона не буде його ні про що розпитувати – нехай сам зважується.

Знала: десь там в архівах колишнього КДБ є цікаві папочки, у яких списано всю її дорогу. І, звісно, Ореста, й багатьох, подібних до нього. Було б не зайве – переглянути ті папочки, якщо їх досі не понищено. Дарма вона цим досі не зайнялась. А з іншого боку – переглянеш, та що це змінить? Ну, знатимеш, що половина твоїх знайомих – колишні стукачі: стерегли, мов круки, липнули, нашіптували, випробовували – і доносили на тебе, маючи за це 30 срібняків. Хоч вона й так здогадувалась, хто є хто. І прожила всі ці роки, як уже вийшло, – кострубато й тяжко. Виросли діти, яких не торкнувся гріх батька. А пан час майже замулив її ненависть. Стукачів у ту пору було так багато довкола, що, мабуть, обструкція їм нині не дуже й страшна.

«Це ж треба, – думала Ірина, згадуючи Петра, – двом долям так покривуляти між випроб, нав’язати стільки кривавих вузлів – й аж тепер зійтись! А для чого? Що з того може вийти, крім нового болю?..»

Серпневого недільного дня Петро потелефонував і покликав покупатись у затоці. Згодилась, бо, заморочена редакційною суєтою, не так часто бувала на Дніпрі, а тепер ось, коли літо вже добігало кінця, саме збиралась влаштувати собі «прощання» з ним. Зустрілись на пляжі, що навпроти нової церкви. Коли Петро роздягнувся, побачила його білу, вкриту шрамами спину. «Як неестетично!» – мигнула думка. Петро раз пірнув і всівся на березі на пісок – палити й дивитись, із якою насолодою хлюпається у воді Ірина. «Порівнює із дружиною», – вирішила вона, ловлячи його серйозний погляд.

Коли вже вертались, натрапили серед шелюги на холодну м’яту і нарвали по пучечку. А тоді в напівтемній Петровій квартирі пили духмяний чай… Їхня перша близькість була хапливою, ніби перед боєм. Невидима ширма настороги опала, розвіялась, та обоє відчували, що тілесне в їхніх стосунках – як невідкритий материк.

 

***

Пізня осінь принесла сльоту й лютий холод. Вертаючись із приміського села – брала для газети інтерв’ю в місцевого поета-активіста, – Ірина добряче перемерзла, і її хронічний бронхіт знову дав про себе знати. Злягла надовго. Домучував глибокий кашель, не було сил довести до ладу матеріал для газети, і редактор сердився. Була всім тим звідчаєна. Лікарка відмінила один антибіотик і приписала інший: «Цей мусить уже спрацювати».

Озвався Петро й ніби між іншим сказав, що скоро Київ струсонуть серйозні події. «Що маєш на увазі?» – прохрипіла йому в трубку. «Побачиш сама. Слухай радіо. І, будь ласка, швидше очунюй». – «Дійде до крові?» – «Будемо старатись до цього не допустити», – відчеканив. І пообіцяв найближчим часом навідатись.

Проте події закрутились так, що побачились вони аж через півтора місяці – на Майдані, куди Ірина, трохи оклигавши, стала носити чай разом із редакційними дівчатами і допомагала робити там бутерброди. Петро був із своїми хлопцями – заклопотаний і серйозний: вони опікувалися «розселенням» майданівців і не встигали ставити щораз більше палаток. Наказав Ірині в жодному випадку не залишатись на ніч – і взагалі бути дуже обачною. «Не подобається мені багато що», – похитав головою. «Що саме?» – хотіла уточнити. А він: «Потім поясню, Іринко». Вперше так сказав – «Іринко».

А наступного дня там-таки, на Майдані, її несподівано перехопила – вік не бачились! – давня приятелька з Печерська. Обнялись і розсміялись обидві: Ірина накутана, мов снігова баба, та й Мирослава не менше. «Треба берегтися, сонечко! Бо нема кому нас жаліти, – щебетала Мирослава, весь час поправляючи на голові волохатий берет. А потім пильно глянула на Ірину: – Правда, таки є Бог на світі? Є!» – «А що сталося?» – здивувалась Ірина. Мирослава недовірливо похитала головою: «Як? Ти справді нічого не знаєш?» Ірина знизала плечима: «А що маю знати?» – «Таж Орест помер! Майже три місяці тому», – вигукнула приятелька. «І де?» – зовсім спокійно спитала Ірина, хоч у серці щось йокнуло. «Нібито десь у чернігівському селі – забула його назву: поїхали з жінкою відвойовувати хату в її брата. Бо трьох квартир у Києві їм стало мало – захотілося ще й хати. І там – серцевий напад, а «швидка» – село є село – поки доїхала…» – «Ну й, хай вікує, – помовчавши, ніби роздумуючи над чимсь, напівголосно сказала Ірина. – Хай вікує – і звітує. Все, Миросю. Крапка. Велика жирна крапка. Таке життя… А ми ходімо до бутербродів – дивись, усі мої руки поранені від тих ножів». – «Та в мене те ж саме, – намагалася стягнути із пальців свої рукавиці Мирослава. І вже на ходу спитала: – Ти ж, сподіваюся, дітям про батька скажеш?» – «Скажу. Аякже. Смерть – справа надто серйозна», – коротко кинула їй Ірина.

А Майдан рухався, наче гігантський мурашник, клекотів голосами й піснями, клИчами й плачами, і над ним поволі опускалися-гуснули тривожні грудневі сутінки.