За канонами Бусідо

 

 

Віктор ГРИЦЕНКО

 

Гортаю сторінки «Літературної України» від 4 лютого і за голову берусь. І не дивно:  професійних критиків у нас немає, Інститут Книги, на який покладав надії навіть я, наказав довго жити. Але полеміка розпалилась не навколо питання, як вижити українському письменникові. І, очевидно,  до кінця століття не виникне така полеміка. Комусь дуже болить, що Україна вдалася до заборони книг (і не тільки книг!), які сипляться на голови моїх потенційних читачів з «братньої» країни-агресора (хочеться думати, що моя іронія зрозуміла кожному). Але з роздумів дипломата і письменника Сергія Борщевського зрозуміло, що заборони як такої не існує (статистика свідчить протилежне!).

Осмілюсь додати до вогню жару, хоча Володимира В’ятровича, якщо вірити дописам на сторінках фейсбуку, представники «русского мира» їдять несоленим, бо замахнувся на святе, не вірячи, що український читач книжок чи слухач пісень тверезо зважить прочитане або почуте і зробить відповідні висновки. От і заморський автор Ентоні Бівор вірив, що його правильно зрозуміють росіяни. Одумались чи прокинулись через багато років чиновники (мабуть, після санкцій)  і заборонили його книги. А панові Ентоні залишилося лише сказати: «Забороняти історичні книжки – смішно…» На мою думку, навіть такий маститий автор забуває, що істина в нас у кожного своя. Якщо нам у голови десятки років вбивали думку, що Червона Армія принесла в Європу свободу (і не тільки від фашизму!), то навіть документальна розповідь про гвалтівників-визволителів бачиться наклепом. На гадку професора Юрія Шаповала, потік російської макулатури висохне, коли у нас появляться свої Бівори, Радзинські чи Акуніни… Щось я не чув, щоб названі автори видавали книжки за свої кошти, а потім ходили по вулицях і торгували ними. А саме так нині живе пересічний український письменник. Не мучте мою душу – дайте адресу видавництва, журналу, газети, де платять гонорари за книжки чи статті. Назвіть, будь ласка, ще подібні країни, де письменник має працювати на кількох роботах, щоб видати книжку. Скажете, що геніїв у нас також видають. А де Ви бачили тих геніїв і хто їхні твори читає?..

Художник Олександр Ройтбурд запевняє читачів «Літературної України», що боротьба з Акуніним – це боротьба з неангажованими історичними дослідженнями, сповзання до моралі печерної людини. Мені, на жаль, не відомо, які історичні дослідження Акуніна вдалось уважно прочитати шановному художникові. Мабуть, «Историю Российского государства». Вже в анотації до першої книги (від витоків до монгольської навали) сказано таке, що змушує мене задуматися і не вірити в щирість автора. По-перше, яка тисячолітня історія Росії? По-друге, написано, як запевняє автор, для людей, які погано знають історію. «Я сам такий же, хоча написав десятки історичних романів…» Незважаючи на такі заяви, автор переконаний, що «наша держава як політичний феномен існує з ІХ століття». А далі потік локшини на вуха людей, які погано знають історію, нагадує Ніагарський водоспад:  зародження держави на новгородських землях, мандри міфічних русослов’ян зі Степу до Лісу, де в хащах і на холоді появився особливий вид людини, який і досі живе на території сучасної Росії. Правду про цей особливий вид людей Борис Акунін показав, сам того, мабуть, не бажаючи, в історичній повісті «Звєздуха», коли княжна стає дружиною татаро-монгольського сотника, вбивці князя і княгині, народжує йому доньку…

Коли ми читаємо підручник з історії, написаний черговим академіком, то очі починають злипатися, як в Манілова, вже на чотирнадцятій сторінці. Інша справа, коли до рук попадає книжка талановитого і майстра на вигадки (навіть на роялі в кущах!) письменника. Українському читачеві ім’я Бориса Акуніна стало відомим після серії романів про пригоди російського Джеймса Бонда ХІХ століття – Ераста Фандоріна, зокрема після виходу на екрани кінофільмів «Турецький гамбіт» та «Статський радник». Читав всі 15 романів і я, навіть жалкував, що герой в передостанньому гине (15-й роман – це вже екскурс в минуле!). Як же я дивувався, що після смерті героя через декілька років у Ераста появляться нащадки (і знову цикл карколомних пригод вже онука!). І тут запахло соціальним замовленням  (пригоди супермена вже в сучасній Росії!).

Гадаю, що не один я задумувався, чому письменник, грузин за походженням, взяв собі такий псевдонім. Б. Акунін – це Бакунін? О, ні! Псевдонім автор привіз з Японії. Акунін – це вищий ранг самурая, який неухильно живе за кодексом Бусідо. А головним обов’язком самурая була відданість володарю. І ніяких відхилень: чорне або біле, правда або брехня. А до цього – існує лише один суддя честі самурая. Він сам.

Закон Бусідо не вважає за злочин підступне вбивство з політичною метою. Тому письменник-самурай Акунін, вірно служачи володарю, вбиває душу читача-українця, показуючи одного із соратників Богдана Хмельницького як карного злочинця і вбивцю заради наживи (повість «Седмица Трехглазого»). Гіршим після читань творів Бориса Акуніна я не став, бо, на щастя, знаю історію свого народу,  як і міфи північного сусіди. Навіть знаю, що в ХVІІ столітті біля садиб українців соняшники ще не росли, хоча автор повісті запевняє в протилежному…