“З журбою радість обнялась”

 

 

Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ,

дослідник і видавець  творчості Олександра Олеся

 

Найперше, про «журбу». Саме такі емоції викликало нещодавнє повідомлення про ексгумацію останків Олександра Олеся, ліквідацію його могили, а звідси розпач, що ж далі робити на рівні державних органів, аж до втручання в цю справу Президента України П.Порошенка.

Я мав нагоду кілька разів відвідувати могилу О. Олеся. Перший раз ще будучи студентом слов`янського відділення філологічного факультету Київського університету ім. Шевченка, а востаннє три роки тому з нагоди ювілею Ореста Зілинського в Празі. Приємно було, що на могилі Олександра Олеся росли чорнобривці, які символізували його рідний край, але мене завжди хвилювало питання, чому цей геніальний поет, борець за державність України і, зрештою, той, хто виховав для України справжнього героя-патріота, поета і всесвітньо відомого археолога Олега Ольжича, має лежати так далеко від країни, для якої він присвятив своє життя і для якої свідомо творив, розширюючи горизонти рідного письменства у різних жанрах для дорослих і малечі.

Отож, у цій «журбі» я відкрив Олесеву «радість», що нарешті він повернеться додому і буде похований не десь на «загумінках», а на Байковому цвинтарі, серед своїх побратимів по громадській і творчій діяльності, починаючи від Лесі Українки, яка після прочитання ранніх віршів Олеся сказала, що вона вже може не писати поезій, адже існує неперевершена лірика Олександра Олеся. Десь поруч близького йому Миколи Лисенка, якому він присвятив поему, натомість на слова автора «чарів ночі» композитор написав чимало популярних на той час пісень. А ще Михайла Грушевського, з яким він довший час видавав «Літературно-науковий вісник», а потім співчував і не розділяв його повернення з еміграції. Або поруч Бориса Грінченка, на смерть якого в Італії О.Олесь відгукнувся чудовим віршем про Чайченка. Ось де місце Олександра Олеся – цієї непересічної для української культури постаті.

У мою особисту «журбу» щодо Олександра Олеся вплелася ще одна «радість». Коли у 1988 році відбувалося вшанування 110-ї річниці поета (сторіччя від дня народження радянська влада забула вшанувати), серед заходів, які мали відбутися (а лист такий був скерований мною на Раду міністрів до пані Марії Орлик), було запропоновано одну із вулиць назвати іменем Олександра Олеся і встановити бюст. Це мало відбутися на розі тодішніх вулиць Федорова і Горького, адже на вулиці, яка колись мала назву Кузнечна, після революції Пролетарська № 64/16, на початку століття проживав поет із дружиною. Даючи інтерв’ю на розі цих вулиць у 1988 році, я запропонував тоді вулицю Горького перейменувати на вулицю Олеся, в особі якого ми мали свого автора пісні про сокола і співців української революції. Однак до цього часу в Києві не маємо вулиці Олександра Олеся. А бюст, який був виготовлений в 1990 році з молодечої фотографії поета, і досі припадає пилом на складах Київської міськради біля заводу «Більшовик».

От і в мене з`явилась надія, що через 26 років у рамках перезахоронення поета буде вирішене питання щодо вулиці та встановлення меморіальної дошки та бюсту О. Олеся. Проте, за бароковими законами, і тут мене не покидає Олесева «журба», адже кілька років тому вже до нинішньої Київської міської ради я передав лист, щоб нарешті серед численних перейменованих вулиць знайшлося місце і для Олександра Олеся. Серед аргументів я наводив деякі цитати із творів самого Олеся, який на початку ХХ століття, повіривши у відродження рідної держави, геніально оголосив – «Яка краса Відродження країни», а далі в часи революції створив гімн «Живи Україно, живи  для краси», а вже в часи голодомору 30-х років написав слова «про співчуття Європи для України», які нині цитують наші парламентарі і які насправді дуже підходять до сучасної ситуації.

 

Коли Україна в нерівній борьбі

Вся сходила кров’ю і слізьми стікала,

І дружньої помочі ждала собі –

Європа мовчала.

 

І ще одне. Чомусь інформуючи про останки Олександра Олеся, замовчується, про те, що у тій же могилі була похована через чотири роки після смерті чоловіка його дружина Віра Антонівна, яка розділила долю поета-вигнанця і завжди залишалась йому вірною помічницею, часто будучи «забутою тінню».  Отже, потрібно перенести пам’ятник, який був на Ольшанському цвинтарі, де зазначено, що там похований Олександр Олесь з дружиною. А в зв’язку з тим, що немає могили Олега Ольжича, який загинув у концтаборі Заксенгаузен в 1944 році, то варто було б зробити родинний склеп, де вшановувалася б Україною і постать великого патріота України; зрештою, у цьому році виповнюється 110-та річниця від дня його народження.

До речі, у наступному році виповнюється 140 років від дня народження О.Олеся, і Боже провидіння нас скеровує, щоб ми перепоховуючи останки О.Олеся, належно його вшанували назвами вулиць і бібліотек (між іншим, у 1918 році одна із бібліотек Києва вже мала ім`я Олеся), літературних студій і університетів, адже О.Олесь був серед тих, хто у 1921 році на чужині засновував і очолював Спілку письменників і журналістів України, а також був ініціатором створення Українського Вільного Університету у Відні.

Такі думки виникають, коли я думаю про несплачений борг перед світлою пам`яттю Олександра Олеся.  Хоча варто пам’ятати і про певну радість. До виданого в 90-ті роки видавництвом «Дніпро» двотомника О.Олеся нещодавно в серії «Друкується вперше. Літературні палімпсести», яка виходить у видавництві Київського Національного університету імені Т.Шевченка (голова редакційної ради академік НАН України Л.В. Губерський), вийшло два томи його рукописної спадщини з еміграційного архіву, зокрема «Лірика» і «Сатира»; обидві книги по  670 сторінок.

Варто нагадати, хоча б стисло, значення творчості Олександра Олеся для української літератури. У часи двох російських революцій О. Олесь своєю політичною лірикою піднісся до місії українського Тіртея, а ще «пророка вогняного», який мав будити зі сну та запалювати серця своїх земляків на повалення самодержавства й будівництво омріяного храму Волі. Наповнюючи свою поезію високою температурою патріотичних, часом вулканічних почуттів, він став співцем відродження покривдженого поневоленого краю, людини та її вільного рідного слова.

Четвертого лютого 1919 року через київську газету «Трибуна», в якій працював літературним редактором, О. Олесь повідомив про свій намір виїхати за кордон, хоча й висловлював при цьому сумнів щодо остаточного рішення. І все ж у холодний лютневий день з дипломатичним паспортом Української Народної Республіки він виїхав до Будапешта. Київ залишив 40-літній поет, якому вдалося досить швидко завоювати визнання громадськості. Напевно, на якусь мить згадався йому Київ 1909-го, коли вперше після читання віршів в Українському клубі захоплена молодь винесла його на руках, або ж один із урочистих вечорів 1918-го, де О. Олеся було названо найбільшим поетом України. Проте такі приємно-радісні хвилини спогадів витіснялися роздумами про гнітючу ситуацію останніх місяців перебування в Києві – розруху, постійну зміну влади… Чимало душевних потрясінь довелося пережити митцю через розстріли знайомих і близьких, зокрема, брата дружини. На очах в О. Олеся загинув товариш Костянтин Хороманський, який писав музику до його шостої збірки «На хвилях», тоді ж розсипався і її первісний текст… А газета «Нова рада» на початку 1918 року навіть повідомила про вбивство самого письменника, хоча невдовзі й спростувала цю страшну звістку. Отож, із сумним настроєм, зі своєю печальною журбою залишав він Київ, залишав із надією на швидке повернення, бо ж у Пущі-Водиці зосталася дружина з сином Олегом, які «терплять тихо голодні муки», у Сумах – мама, а ще десь – сестри, які «безсилі руки простягти». Не знав тоді митець, що прощається назавжди із золотоверхим Києвом і пробудженою в національно-визвольних змаганнях матір’ю-Україною… Не знав, що розпочинається для нього новий 25-літній період еміграційної творчості, який згодом на батьківщині зазнає стільки перекручень, кривотлумачень, навішування ярликів…

Геніальні поети завжди актуальні. Це розумів і про це писав О.Олесь стосовно Тараса Шевченка у поезії, де запитував: «Чому тепер тебе немає в ці дні нещастя та негод?». Але як актуально нині звучать слова О.Олеся, адресовані Богові, як найвищій на землі силі:

 

Ти ж бачиш Сам небесними очами:

Не ми йдемо, – на нас ідуть з мечами, –

Чому ж мовчиш?!

№1 (189) 13 січня 2017