З любов’ю і ненавистю

 
Валентин Кожевников, публіцист, кандидат географічних наук.
 
З творчістю  Олега Чорногуза я познайомився  після переїзду до Києва. Це трапилося 1991 року. Полюбив  його твори, як кажуть, після першого знайомства. Він дуже просто і цікаво  пише. Пише саме про те, що турбує українців, і про те, чого не знають мільйони збайдужілих до всього наших земляків. Пише досить переконливо й емоційно. Вкладає в кожне слово душу і серце. Пише так, ніби хоче, щоб усі ми знали багато і ставали його однодумцями, свідомими українцями, патріотами. Любили землю так, як автор цих емоційно-запальних  книжок. Бо тільки так, через просвітництво, ми  зможемо визволити Україну від московської ідеології та олігархічних кланів.

А познайомився з Олегом Федоровичем я на презентації нового видання (здається, уже 7-го!) його роману «Аристократ із Вапнярки» у  2013 році. Видавництво Івана Малковича. Скажу коротко і, гадаю, точно: „Аристократ із Вапнярки” – це велична дилогія нашого часу! Хоч написана давно, ще в радянські часи, а коли читав, то вгадував в особі головного героя і  усіх політичних й  сьогоднішніх авантюрників нахабного пошибу. Тих авантюрників, котрі, як і Сідалковський – головний персонаж „Аристократа…” та „Претендентів на папаху”, так і нинішніх, які  з легкістю повії міняють свою гідність, свою честь на гаманець, крісло, волю. Їх зовсім не турбує майбутнє України. Саме про це Олег Чорногуз пише не в одній своїй публіцистичній книжці, де  в окремих місцях він здається нам ясновидцем. Людиною, яка бачить все заздалегідь. Так, у книзі публіцистики „Діти колонії”  він застерігав нас від підступності нео-імператора Путіна, проводячи паралелі з Адольфом Гітлером, який ще у березні   1938 року без жодного пострілу захопив Австрію. Хіба  не так трапилося в Криму?! Далі автор гострої публіцистики  нагадував, що після цього були судетські німці – німецькомовне населення, яке потрібно було Гітлеру захистити від  чехів. Чи це не сьогоднішній Лугандон?
Про це пише Олег Чорногуз у своїх публіцистичних книгах. Зокрема, у збірці статей „Куди вас несе, „брати наші”?, „Рабів на бал не запрошують”. Хто не читав цієї чи не найсвіжішої книжки  нашого  сатирика, може пожалкувати. До речі, редактором цієї публіцистики є Михайло Сидоржевський. Почитайте! Корисно і повчально. Адже в ній і  про нас, сучасних.  Не лише про вічного нашого зайду, брехуна і загарбника. Ми, хоч і вважаємо себе незалежними, та  не позбулися рабської психології. Тому, мабуть, аж ніяк  не можемо обійтися без «русского язика», московської культури, московської освіти. Особливо прихильно ставимося до московських агентів. Їх не тільки більшість у Верховній Раді (ось чому закон про державну українську мову не хочуть прийняти), а й за роки нашої оновленої Незалежності, при всіх наших урядах. Адже не тільки одіозний прибулець Азаров-Пахло, а й багато  українських політиків, які вважають себе патріотами, вдома спілкуються виключно «русскім язиком».
Коли я пишу «ми», «нас», то маю на увазі середнього українця. Бо є серед нас і зрадники, і байдужі до всього, і люди, які щороку, якщо не щомісяця, переглядають свої погляди, політичну орієнтацію і міняють, як хамелеони, відповідно своє політичне забарвлення. А є й інші українці. Українці з великої літери. Приклад, Олег Чорногуз. Вічний борець! Письменник і громадянин. Він ніколи не зраджував себе у своїй творчості, як за часів  совєтікуса, так і в роки оновленої незалежної України. Сьогодні його творчість, особливо публіцистика, збірка поезії „Дорога до України” – це твори, які писані з любов’ю і в любові до України. Так він творить і так він живе. Свідченням цього – полум’яні рядки його книг. Його саркастичний сміх. Він цим дихає і саме з такою любов’ю – любов’ю до України, як і з  ненавистю до ворогів її, України, пише.
Хочу нагадати, що Олег Чорногуз, хоч і перебував у роки совєтської влади на високих посадах,– директор, головний редактор, секретар Спілки письменників України, – але й часто потрапляв у немилість. Тільки його популярність, очевидно, не дозволила сильним світу того поміняти його київську прописку на мордовську – ГУЛАГівську. Згадаймо хоча б 1972 рік – рік масових арештів української інтелігенції. Олег Чорногуз протестує проти цього свавілля. Він тоді завершує (у короткому часі) два знаменитих своїх твори: роман „Я хочу до моря”, в якому головний герой роману – інтелігент намагається утекти  від тієї жандармської задухи на  волю, до моря, до життя, яке йому подарував Творець і яке у нього забирають новоявлені сатрапи. Перші рядки цього роману звучать так: ”Я сидів. Я сидів за любов”. Редактор-цензор цей творчий „ключ” до підтексту роману одразу розгадав. Роман і повість „Голубий апендицит” було негайно знято з тематичного плану у видавництві „Молодь”. У газеті „Правда” – органі Політбюро СССР, з’являється вбивча стаття Зінаїди Голубєвой про „глубини і отмєлі  так називаємой сатірічєской повесті Олєга Чорногуза”. У ЦК КПУ у зв’язку з цим приймається постанова. Мовляв, „пісать і рісовать” заборонено. Роман „із шухляди” з’являється на світ аж через 15 років у журналі „Київ” (головний редактор П. Перебийніс”), а окремою книжкою уже в незалежній Україні у 90-их роках. Від цього роману у захопленні дисиденти України – політв’язень і письменник  Олекса Різників і його колега, на жаль, нині покійний Степан Сапеляк, великий приятель Олега Чорногуза.
Незважаючи ні на що, Олег Чорногуз згодом, як відомий письменник, удостоївся високої дипломатичної честі, перебуваючи делегатом ХХХІХ (39) сесії Генеральної Асамблеї ООН. Після  поїздки до США з-під його пера виходить досить дотепний, читабельний сатирично-публіцистичний роман „Вавілон на Гудзоні”. У цьому романі він також вдається до свого  підтекстового прийому, езопівської мови викладу веселого і водночас сумного твору. На прикладі поневоленого і загнаного в резервації корінного населення він  підказує читачам, що нас, українців, також може  спіткати така ж доля, як і аборигенів того континенту, якщо ми не боротимемося за себе, за свою землю.
У  часи комуністичного режиму Олег Чорногуз,  висміюючи перевертнів, безбатченків, намагається повернути людей без землі і без роду до свого коріння. Повернутися, щоб стати їм  повноцінними людьми, якими є у світі ті, котрі мають свою батьківщину, свою мову. Він закликає усіх нас стати синами своєї землі, завоювати право на свою незалежність, свободу і свободу рідного слова. Його сатира й донині бореться з цим ганебним явищем – явищем байдужості, омосковлення. Безбатченками, які висувають формулу свого колабораціонізму фразою „Какая разніца, якою мовою говорить?”. А різниця насправді велика: є мова, є народ, є держава. Нема мови, нема народу, є територія і як наслідок – аборигени, які заганяються в резервації. Аборигени, котрі стають не господарями своєї землі, а рабами. А рабів на бал не запрошують. Рабів запрошують до кирки і лопати. А  за допомогою батога чи нагайки від нових господарів ще й орати і сіяти ту землю, яка вже не є їхньою.
Перебуваючи на посаді головного редактора  сатиричних  журналів «Перця», а згодом і ВУСа (видання українських сатириків), Олег Чорногуз не полишає своєї теми. Він не стоїть осторонь боротьби за волю свого народу, за свою мову, свою історію. Він закликає до   утвердження українського народу на своїй землі, який  за роки поневолення, русифікації, майже омосковлений. Народ в мовному плані стоїть над прірвою і сьогодні. Такого омосковлення, як нині, ще України не знала, стверджує Олег Чорногуз.  А тут з’являється ще й післямайданна  формула виправдання: українська мова не на часі. Мовляв, з московських агресором воюють і  російськомовні патріоти-українці. Дехто уже їм дав  назву – „російськомовні українські націоналісти”. Такий собі своєрідний і нечуваний у світі людино-гібрид.
Хочеться окремо хоча б кількома словами згадати ще й громадянські вірші  Олега Чорногуза. Минулого року він презентував збірку поезій «Дорога до України». Дехто поспішає надрукувати вірші до вісімнадцяти років, а Олег, як поет, проявився тільки на вісімдесятому році життя. Його поезії  такі ж запальні, емоційні, як і його публіцистика. Тож чекаємо від „молодого 80-річного поета” нових поетичних звершень. Тим паче, що кілька днів тому видавництво «Музична Україна» видрукувало і випустило в світ оригінальну збірку  романсів і пісень Олега Чорногуза разом з нотами та аудіо- й відеодисками.
Насамкінець хочу сказати таке: мене особисто вражає кількість зробленого Чорногузом. Ще більше вражає кількість його талантів. Він і романіст, і сатирик, і гуморист, і публіцист, і поет, і драматург, і мемуарист… А ще ж Олег Чорногуз написав кілька цікавих сценаріїв.
Багато зробив для українського народу Олег Чорногуз. Тож і різноманітних нагород має чимало. Заслужено! Але дивує, що він, один з найпопулярніших українських письменників, ще не отримав звання лауреата премії імені Тараса Шевченка. Він давно уже достойний такої нагороди.
…Частенько зустрічаюся з Олегом Чорногузом не тільки на різноманітних заходах, а й у його хаті з баштами, яку він сам побудував і за своїм проектом. „Башти” Чорногуза розповзлися ще за радянського союзу чи не по всіх республіках. Олег мені особисто розповідав, як до нього приїздили „Заслужені будівельники України” за копіями його оригінального будинку совєтської епохи „без архітектурних  надмірностей”. Приїздив і  колишній голова Київського облкомунгоспу Черненко, котрий просив дозволу його будиночок тиражувати і виставляти на продаж, як унікальність в архітектурі.
Сидячи у його баштах, за склянкою прісного й несолодкого (щоб цукровий діабет не прилип) чаю, О. Чорногуз завжди дуже  цікаво розповідає про Україну, Київ та українське життя за радянських часів, і я йому раджу ці усні  спогади оформлювати як сатиричні романи і видавати. Аби теперішні українці більше читали і цінували Незалежність.
Хай множаться твої таланти і реалізуються твої здобутки, Олеже! Особливо в сфері сатири і гумору. Бо є кого, є за що, є для чого якнайдошкульніше  нищити сміхом та сатирою – найдієвішою зброєю сучасної України, усю нечисть, непотріб, холуйство, пристосуванство і відступництво. Від рідного, найдорожчого. Свого святого.