До 100-річчя з
дня народження найбільшого поета Греції ХХ ст.
Янніс Ріцос
(1909-1990) – поет неймовірної сили. Народився він у Монемвасії – укріпленому
місті, розташованому на однойменному острові впритул до узбережжя Пелопоннесу.
Називають це місто і по-іншому – Східний Гібралтар або Мальвазія. Так, саме
звідси пішла гуляти світом славетна мальвазія – уславлене вино, різновид
мадери, що раніше поставлялося винятково до португальського королівського
столу. Походив Ріцос із родини заможних землевласників, але багатство не
зробило його щасливим, та й було скороминущим. Коли Янісу було дев’ять, мати і
старший брат померли від сухот. Пригнічений лихом батько захворів, поступово
збанкрутував і закінчив життя у психіатричній лікарні. Туди ж пізніше потрапила
і сестра Ріцоса, Лула. 1937 року поет відгукнувся на це пронизливою поемою
«Пісня моїй сестрі».
Пісня моїй сестрі (1937)
Уривок
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сестро моя,
я б випростався на весь свій зріст
навпроти сонця,
і біломармурові колони моїх поем
знялися б у синій простір,
щоб ясними вечорами
ти проходила, ніжна, як Еврідіка,
під зоряним куполом вічного літа
з усмішкою на устах.
Сестро моя,
я більше не можу.
Вічність зламала
осяйний свій лук
на моєму чолі.
І я обертаюся в колі
цієї нескінченної хвилини,
розбитий і знесилений.
Голос мій знизився,
волосся осипало свій останній цвіт.
І пісню на твою честь
я складаю з самих ридань.
Тебе огортає
велике мовчання,
безмірне мовчання.
Печальна лілея
схилилась над твоїм тілом,
над тобою,
що вознесла у високе небо
зойки і гнів людини.
А блакитні ночі
стигнуть у благовісній тиші
і плачуть зірками…
(Переклад Миколи Сингаївського)
У кінці 20-х
років Янніс Ріцос вступає до Компартії Греції. На цей час припадають його перші
поетичні спроби. Захворівши 1930 року на сухоти, поет потрапляє до санаторію на
Криті, де одразу ж виступає з публічним протестом проти жахливих умов утримання
туберкульозних хворих. У період 1948-1952 рр. поет перебуває на засланні на
різних островах: його відправляють спочатку на Лімнос, згодом на Макронісос і
Ай-Стратіс. У творчості Ріцоса ці острови героїзовано настільки, що тепер,
згадавши їхні назви, не можна не згадати й імені поета.
Ріцос часто
зазнавав арештів. Коли 1967 року до влади прийшли так звані «Чорні полковники»,
його було заарештовано й вислано до концтабору на острові Лерос. Всесвітньо відомі поети виступили проти такої
сваволі. Луї Араґон, висловлюючи обурення, назвав Ріцоса «найбільшим поетом
з-поміж живих». Зрештою через три роки Ріцоса випустили… 2009 рік оголошено
«Роком Янніса Ріцоса». У сучасній Греції поета шанують. Величезний літературний
спадок – понад сто поетичних збірок, дев’ять романів, чотири п’єси, численні
переклади – вплинув на багатьох грецьких митців другої половини ХХ ст. У кінці
життя поет був нарешті визнаний, отримав безліч нагород і звань. Дев’ять
разів його висували на здобуття
«нобелівки», але отримали її інші – поети Сеферис у 1961-му та Еліті у 1979-му.
Мабуть, не такою була його «ідеологія»…
У середині 50-х
Ріцос відвідав Україну – Київ та Канів. Це спричинилося до написання вірша
«Віддав своє ти серце всім народам» (перекладений Іваном Драчем) та перекладу
Шевченкової поезії грецькою. Збірка перекладів із «Кобзаря» вийшла в Афінах
1964 року. Це було перше знайомство греків із творчістю Тараса Шевченка.
Більшість перекладів у ній – «Заповіт», «Мені однаково…», «Кавказ» – здійснив
саме Ріцос. На подяку грецькому поетові 1965 року Україна відгукнулася збіркою
перекладів віршів Ріцоса українською. А через десять років вийшла ще одна
збірка перекладів. Серед її авторів – Віктор Сингаївський, Світлана Жолоб, Іван
Драч, Марина Венгринівська, Олександр Пономарів, Василь Степаненко тощо. Хтось
– із підрядника (Жолоб, Драч, Венгринівська, Коротич, Паламарчук), хтось – із
оригіналу (Кочур, Сингаївський, Пономарів, Степаненко). Відтак, про Ріцоса в
Україні не забувають і зараз. Пропонований далі переклад зроблений молодим
перекладачем Назарієм Назаровим і раніше не друкувався.
Поети
Костасові Карйотакісу
Поети ми – нема тут сумніву для нас.
Митців старих емблему – розкішну цю чуприну –
куйовдимо на вітрі; кілька гарних фраз
завчили ми й повторюємо без упину.
Чутливість істерична – вірний поводир,
вона для нас гірчить і зблідлу квітку в лузі,
і хмару в небесах. Своє життя завжди
химерним називаєм і не маєм друзів.
Буваємо ми скрізь самотні й мовчазні,
хоч гордих наших душ приховують глибини
скарби містичні – лиш у вечірній тишині
здригаємось, коли враз дзвін до нас долине.
Негідними вважаємо довкола нас
усіх – за неуцтво їх презирать готові,
і дівчина заплакала – уже у котрий раз! –
від поетичної нехлюйської любові.
Перераховуєм щодня і залюбки
всі наші відчуття, повторені усоте.
Ще хвалим наш талант – «щебечим, як пташки» –
і справедливою вважаєм цю роботу.
Ховаємось за стіни, немов у теплий плащ.
Для нас є тільки ми на всім великім світі.
Музичний і чіткий рядок розкаже наш
Вам, неукам, трагедії цієї миті.
Нехай довкола нас хтось болісно стражда,
нехай, покривджений, гарячі ронить сльози –
небесним нашим душам не личить розглядать
ці підлі теми – хай вони бентежать прозу.
У згаданих
збірках 1965 і 1978 років немає перекладів Григорія Кочура, хоча він був одним
серед тих, хто найбільше перекладав Ріцосові твори. На подарованій Григорію
Порфировичу збірці упорядники – Тетяна Чернишова і Олександр Білецький –
залишили дарчий напис «з проханням вибачити». Можливо, це вибачення за те, що
переклади Кочура не потрапили до збірки. Натомість, у обох збірках було чимало
перекладів Дмитра Хомича Паламарчука. Ось один із них:
Майже фокусник (1963)
На відстані він зменшує полум’я лампи,
пересуває стільці,
не торкаючись їх. А потім, знесилений,
обмахується капелюхом.
Десь із-за вуха витягає три краплені карти,
і розчиняє
зелену, анестезуючу зірку в склянці води,
і срібною ложечкою розмішує.
Випивши воду й ковтнувши ложечку, стає
прозорим.
Видно, як у грудях плаває золота рибка.
Нарешті, украй знеможений, він падає
на канапу і заплющує стомлені очі.
«У мене, – каже, – птах у голові, і я
не можу його звідти дістати». –
Тіні двох великих крил заповнили кімнату.
Разом із Дмитром
Паламарчуком Григорій Кочур відбував заслання в Інті. Відомо, що в 60-70-ті,
коли на друк Кочурових перекладів існувала негласна заборона (навіть жити в
Києві Григорієві Порфировичу забороняли – саме тому музей його імені
розташований в Ірпені), частина з них виходила в світ за підписом Дмитра
Хомича. Але чи були серед них переклади Ріцоса – невідомо; не знають про це ні
керівництво Музею Григорія Кочура, ні нині сущі фахівці з грецької літератури,
які були особисто знайомі з Кочуром (Ніна Федорівна Клименко). Першу публікацію
Кочурових перекладів із Ріцоса було здійснено 1992 року в журналі «Всесвіт».
1990 року Тетяна Чернишова писала в листі до Григорія Порфировича: «Ви напевно
знаєте про смерть Янніса Ріцоса. До речі, буду Вам дуже вдячна за вирізку з
будь-якої радянської преси. На цю тему в мене пропозиція: вмістити у «Всесвіті»
публікацію Ваших перекладів віршів Ріцоса. Вони у Вас готові, і лише через
кон’юнктурні міркування редакції не ввійшли до збірника. Тепер, сподіваюся,
вони були б на часі. А я б написала до них коротенький некролог». Вірші вийшли
– але, на жаль, уже без некрологу Тетяни Чернишової…
Орфеєві
Якось цього літа під сузір’ям Ліри ми замислені
спинились.
Ну, й яка з того користь, що співом зачарував
ти Аїда і Персефону
І що тобі повернули вони Еврідіку? У тебе ж самого
виник
сумнів у власній силі,
І озирнувся ти, щоб упевнитись, і знов вона зникла
у
царстві привидів
Десь під тополями.
Тоді, пригноблений нездійсненним, ти лірою виповів
Самотність, як найостаннішу істину. Цього тобі не
пробачили
Ані боги, ані люди. Тіло твоє на шматки розтерзали
менади
На березі Евра. І тільки ліра твоя й голова
прибились на Лесбос,
Несені течією.
Так
у чому ж виправдання твого співу?
Може, в миттєвім (і уявнім також) єднанні світла і
пітьми?
Чи, може, в тому, що музи Ліру твою почепили
посеред зірок?
Якраз під цим сузір’ям цього літа замислені ми
спинились.
(Переклад Григорія Кочура)
У Греції Ріцос –
одна з найбільш культових постатей. Про ставлення до поета сьогодні – радник
Посла Греції в Україні, заступник Голови Місії Георгіос Аламанос:
– У свідомості, скажімо, п’ятдесятирічної
людини, як-от я, Ріцос – це корифей поезії, людина-боєць, який для сучасного
грека був маяком поетичної чутливості, гідності та відданості ідеалам.
Сам Ріцос писав: «Моє серце – просторий глиняний
горщик, який багато разів побував в огні, який тисячі разів готував їжу для
бідняків, для селян, для подорожніх, для робітників та їхніх згорьованих
матерів, для зголоднілого сонця, для світу – так, для всього світу…»
Ріцос дав сучасним грекам неоціненне багатство:
велике внутрішнє збудження й піднесення; культивування в мистецтві чулості й
пильної уваги до світу; налаштованість на поетичне сприйняття та прагнення до
ідеалів. Поезія Ріцоса стала надбанням мільйонів греків після 1974 року, коли,
після семи років панування диктатури, в Греції знову встановилася Демократія.
Тоді, в атмосфері свободи, греки мали щастя жити в унікальну творчу епоху –
добу поєднання поезії Ріцоса, нобелівських лауреатів Сефериса, Елітіса та інших
визначних поетів із музикою. Пісні, що народились у результаті цього єднання,
були на вустах мільйонів греків – їх можна було почути всюди: на вулицях,
площах, стадіонах. Це була епоха, коли митці прагнули займатись виключно
мистецтвом, епоха, далека від комерційної діяльності з її середньою або навіть
низькою планкою вимог до творів.
Духовним учителем
Ріцоса вважається Константінос Кавафіс (1863-1933) – поет, відлуння творчості
якого сягнуло найвіддаленіших куточків світу. Перекладають Кавафіса і в
Україні, чи не найбільше – згаданий вище молодий перекладач Назарій Назаров:
27 липня 1906 року, друга година пополудні
Коли ці християни тягли його на страту, –
лише сімнадцять років, невинне ще дитя, –
його нещасна мати поряд з ешафотом
колінчила і билася об землю
під полуденним і палючим сонцем,
то виючи і скиглячи, як пес чи хижий звір,
то причитаючи, як страдниця невтішна:
«Сімнадцять літ лише пожив мені на радість, сину!»
Коли його звели на ешафот по сходах,
мотузку одягли – й повісили, –
лише сімнадцять років, невинне ще дитя, –
і безвольно повисло в порожнечі
довершене й чудесне тіло молодече,
то мати-страдниця аж плазувала долі,
уже не квилячи про замалі літа:
«Сімнадцять днів лише, – тужила, –
Сімнадцять днів лише, мій сину, ти радував мене».
Усе життя
Кавафіса минуло в єгипетському місті Александрія, в культурному середовищі
якого і сформувалася неповторність
поетичного стилю Кавафіса. Вона полягає передовсім у гостро
психологізованому потрактуванні історії, що поєднується з ностальгійною
чуттєвістю. У художньому світі поета співіснують християнські й античні мотиви,
ліричний герой його віршів часто стоїть на роздоріжжі вибору культурних (і не
лише) ідентичностей. Цими колізіями духовного
й чуттєвого його вірші приваблювали небуденних письменників ХХ сторіччя:
Е. М. Форстера, М. Юрсенар, Й. Бродського, О. Елітіса, Й. Сеферіса.
м.Київ.