Тамара БЛОХІНА,
молодший науковий співробітник
Стеблівського літературно-меморіального
музею І.С. Нечуя-Левицького
Квітень 1918 року… На прохання Центральної Ради німецька армія окуповує Україну. Офіційно оголошено, що німецькі війська прийшли для захисту країни від більшовиків. Голова Центральної Ради Михайло Грушевський пише статті про «українсько-німецьке братство», про майбутнє «національне відродження України». А в цей час в Києві помер старий чоловік. В цьому не було б чогось незвичайного (багато людей помирало), якби не одна обставина. Померлого звали Іван Семенович Левицький. Громадськість знала його під псевдонімом Нечуй-Левицький. Відомий український письменник в незалежній Україні по праву повинен був користуватися повагою. Але, на превеликий жаль, помер Нечуй-Левицький у великій бідності в одному з київських будинків для одинаків. Як же так трапилось? До влади прийшли люди, які називали себе патріотами. Їх прямим обов’язком було потурбуватися про людину, яка зробила значний внесок у розвиток української літератури. Крім того, Михайло Грушевський був особисто знайомий з Нечуєм-Левицьким. В свій час саме Нечуй взяв під свою опіку тоді ще нікому не відомого гімназиста, став йому наставником у літературних заняттях, рекомендував до друку перші твори майбутнього голови Української держави. І тепер така невдячність. Чому?
Як відомо, до революції 1917 року у всіх сферах суспільного життя України (крім західної частини, яка входила до Австро-Угорщини) говорили російською мовою, яка для культурних українців була рідною. Люди малоосвічені говорили на місцевих діалектах, деякі слова черпаючи із мови російської. М.Грушевський та І.Нечуй-Левицький вважали, що потрібно вдосконалювати українську мову, при цьому Іван Семенович був впевнений, що мову потрібно створювати на народній основі, опираючись на сільські наріччя Центральної України. Але його учень стояв на іншій позиції. Переїхавши в 1894 році на Галичину, він потоваришував з тутешніми українофілами, які вважали, що мова російської України дуже русифікована, а тому недостойна стати основою української літературної мови, а тому заміняли у творах народні слова запозиченнями з польської, німецької та інших мов. Іван Семенович теж вважав потрібним боротися з русифікацією, навіть дякував Грушевському за «виправлення помилок» в своїх творах, але з часом «виправлень» ставало все більше. Цілу бурю емоцій викликало надруковане 1903 року видавництвом «Вік» нове видання «Рибалки Панаса Крутя». Іван Семенович побачив у надрукованому тоді тексті псування йому мови і, не сказавши ані слова видавництву, вжив рішучих, наперекір своїй лагідній вдачі, заходів – пішов до книгарні «Київської Старини» і звелів припинити продаж книжки. Ніхто тоді не впізнав у розгніваному авторові тихого, спокійного, завжди розважливого й до всіх ласкавого Івана Семеновича. Вперше почулися гострі виступи проти «партії», що «обгаличанює» його мову, йшли посилання про те, що «в нас так не говорять». І вперше Іван Семенович, такий неохочий до листування, просто засипає своїх кореспондентів не листами навіть, а цілими трактатами, в яких повно скарг, нарікань проти «старого правопису», «галицьких форм». «Як напечатаєте мою «Бабу Палажку» старим правописом, – писав він до Б.Грінченка, – то це буде ще один терен на моїй стежці, в мене од цього всього – болить душа». Невідомо, чим би все закінчилось, якби не зміни в Росії. В 1905 році була скасована заборона на україномовні видання. Тому на Галичині стали відкриватися видавництва, друкуватися газети, журнали українською мовою під керівництвом М.Грушевського. Але тут стало зрозуміло, що створювати мову на папері набагато легше, ніж нав’язувати її людям. Така рідна мова з великою кількістю польських, німецьких і вигаданих слів ще могла існувати на Австро-Угорщині, але на російській Україні «галицьке творіння» сприйняли як абракадабру. Нечуй-Левицький тяжко переживав невдачу. Він намагався ще раз пояснити Грушевському, що з утворенням нових слів перестарався, але, на жаль, не був почутим. І тоді Іван Семенович виступив публічно. Свої погляди письменник виклав у статтях «Сучасна часописна мова на Україні», «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» і «Криве дзеркало української мови». Він протестував проти штучної полонізації української мови, заміни народних слів іншомовними, приводив конкретні приклади. Так, замість народного слова «держать», вказував Нечуй, вводять слово «тримати», замість народного «ждать» – слово «чекати», замість «предложили» – «пропонували», замість «ярко» – «яскраво», «учебник» – «підручник», замість «на углу» писали «на розі» (Нечуй писав: «Що за дивина: будинки і вулиці були з рогами, чого ніде на Україні я ще не бачив»). Польським впливом пояснював письменник введення форм «для народу», «без закону», «з потоку», в той час як на Україні говорять: «для народа», «без закона», «с потока». Також Іван Семенович був проти «реформи» з введенням апострофа і букви ї: «селяни тільки очі витріщають та все запитують мене, чому висять над словами ці хвостики». Письменник наполягав на тому, що українську літературну мову не варто створювати на польсько-галицькому діалекті, тому що це не українська, а псевдоукраїнська мова. Та Грушевський говорив про те, що неологізми в мові, спочатку незвичні, потроху будуть вживатися і через кілька поколінь стануть рідними і навіть приємними. Одначе такі пояснення нікого не переконали. Як писав Нечуй-Левицький: «Прибічники професора Грушевського вороже ставляться до мене. Хоча їх стає все менше, тому що люди зовсім не купують галицьких книжок, і Грушевський лише зараз переконався, що його план зазнав повного краху. Його «Історію України-Русі» ніхто не читає».
Іван Семенович жив у царській Росії на пенсію, але у 1917 році і її не стало. Україна стала незалежною. Пенсію платити перестали. Старий письменник залишився зовсім без грошей. Деякий час допомагали знайомі, зокрема Марія Грінченко (вдова Бориса Грінченка) намагалася турбуватися про призначення письменнику допомоги. Зверталася в Міністерство культури. Всі чиновники обіцяли допомогти, але обіцянок своїх ніхто не поспішав виконувати… А нещасний дідусь опинився в притулку для бідних і повільно згасав від хронічного недоїдання. Як згадував С.Єфремов: «Жаль дивитись було на цього старенького, самотнього одлюдка, що видимо занепадав й не знав, що з собою робити, хоча й переносив з філософічним супокоєм недогоди й прикрості нового життя, які раптом його обсіли. Сусіди лихі, харчувався абияк і вже не мав того чепурного вигляду, до якого звикли всі, хто його зазнав давніше. Він жив тільки в літературі й літературою; всі інтереси його були тут і поза літературою не було в його нічого на світі, не було навіть особистого життя». Вже потім, коли письменник помер, діячі Центральної Ради заявили, що хотіли призначити йому пенсію, навіть прийняли таке рішення, але вже було пізно. Наївна брехня людей, кожен з яких міг дати потрібну суму просто зі своєї власної кишені. І тисячу разів мав рацію галицький поет Осип Маковій, який засудив діячів Центральної Ради, «високорозумних ліліпутів-політиків», які розпоряджалися мільйонами, але пошкодували зовсім трішки грошей для того, хто ліліпутом не був…
Ховали письменника з почестями, з пафосом. За рахунок держави. Правда, перед цим тіло небіжчика таємно перевезли в Софіївський собор, а при ньому навіть чистої одежини не було. На похорон прийшли тисячі людей, зокрема і представники керівництва, можливо і сам Грушевський. Ну а твори Нечуя-Левицького на той час передали в забуття. Між іншим, вони актуальні і зараз. Створена на Галичині мова була включена в шкільну програму під час радянської українізації 1920-х років і так в ній залишилася. Через кілька поколінь вона стала звичною. Прогноз Грушевського збувся. Але збувся і прогноз Нечуя: звичне все одно не стало рідним. Не секрет, що навіть серед тих, хто називає українську мову рідною, признаються, що їм легше говорити російською. Пояснюють цей «парадокс» «русифікацією» чи ще чимось. Але слід почитати забуті праці Нечуя-Левицького. Багато чого стане зрозумілим. Іван Семенович був правий. За це і поплатився. З великим болем в серці згадував С.Єфремов: «Одинокий і опущений, занедбаний і забутий, помер Левицький 2 квітня 1918 року в страшній своєю репутацією «Дегтерівці», – і лиш його смерть викликала була пізні жалі за наше невміння обставити якось пристойно холодну старість наших заслужених працівників, людей, що мали право на більшу увагу, хоч права того й не подавали «ко взысканию»…
В квітні виповнилося 100 років з дня смерті письменника. Потрібно пом’янути і згадати цю людину, щоб не повторилося все це, але вже на новому витку історії…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал