Як діє комплекс малоросійства в літературі?

 

(Федор Достоєвський в інтерпретаціях Євгена Маланюка)

 

Олег БАГАН

 

Постать Федора Достоєвського перебувала в європейському дискусійному культурологічному епіцентрі в міжвоєнну добу, оскільки тоді намітилися кардинальні ознаки «кризи європейського духу» внаслідок Першої світової війни, коли оголилися великі проблеми європейського буття: розчарування в матеріально-технічному прогресі, ілюзорність примирення народів, скепсис щодо рятівної ролі демократії, втрата традиціоналістських вартощів тощо. Російський письменник і консервативний мислитель, який у свій час проникливо описав страждання «маленької людини», грізно виступив проти новітніх ідей лібералізму та соціалізму, пророкував нове, «щиролюдське» навернення у християнство, драматично осмислив боротьбу світлих і тьмяних сил в душі людини, тепер виглядав якимось трагічним предтечею тієї кризи, в яку вкинув європейські суспільства стрімкий і чарівливий великий Прогрес ХІХ ст.

Оригінальне прочитання постаті Ф.Достоєвського зустрічаємо в середовищі есеїстів і критиків Західної України, які гуртувалися у 1922-1939 рр. довкола львівських націоналістичних журналів «Літературно-науковий вістник» (1922 – 1932) і «Вістник» (1933 – 1939), що виходили за редакцією знаного політичного теоретика правого спрямування, культуролога і критика Дмитра Донцова (1883-1973). Коло «вісниківських» авторів, провідні з них –    сам Д.Донцов, Євген Маланюк, Юрій Липа, Роман Бжеський, Олесь Бабій, Леонід Мосендз, Дарія Віконська, Богдан Кравців, – активно бралося переосмислювати російські культурні і ментальні впливи й новітні інтенції, моделюючи формування якісно іншої української культури і літератури. Хоча спроби системної критики російських літературних впливів на Україну були й раніше (наприклад, праці І.Нечуя-Левицького «Органи російських партій» (1871), «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» (1878-1884), «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891)), проте саме у 1920-і рр. інтерпретації російської культури набули особливої гостроти і проникливості. На відміну від своїх попередників  – письменників-народників, які прагнули бачити в асимільованих Росією українських авторах «замаскованих українських патріотів», передусім М.Гоголя, та багатьох нинішніх авторів, які перебільшено наголошують на «українській стихії» в творчості того ж М.Гоголя чи когось іншого, «вісниківці», навпаки, прагнули критично подивитися на досвід морального і духовного дегенерування асимільованих малоросів, вважали їх за трагічних відступників і зрадників.

Першою значною студією у цьому плані можна вважати есе Є.Маланюка, написане у 1923 р. і надруковане у 1-му числі «ЛНВ» за 1926 р. під промовистою назвою «Кінець російської літератури». Власне, думки з цієї студії ніби підводять до інтерпретації колосальної постаті Ф.Достоєвського, тут  подані засновкові тези загального бачення «вісниківцями» проблеми нового погляду на  російську літературу класичного ХІХ ст., висловлені принципи її критики, розуміння її внутрішньої неорганічності і деструктивних впливів на європейську культуру. Головні засади Є.Маланюка були такі:

1) російська література пережила свій найсвітліший період у творчості А.Пушкіна і його покоління, коли вона була пройнята «сонячно-героїчними» впливами античної і французької літератур, так започаткувався її «блістательний петербурзький період»;

2) «література завше є проєкцією всього комплексу національного чи державного на площу духовну», тому в російській літературі дуже трагічно виявилися внутрішні суперечності та недуги велетенської бюрократичної імперії – особистісна роздвоєність майже кожного російського письменника (не випадково у Ф.Достоєвського провідною і такою болючою для нього є тема двійника – повість «Двойник», схильність російських авторів до зображування паталогічних тем людського буття, надмірного бруду життя (що згодом вилилося у неймовірно розпрацьовану А.Добролюбовим, Н.Чернишевським, Д.Пісарєвим та ін. теорію «матеріалізму в мистецтві», яка успішно еволюціонувала в большевицький «соціалістичний реалізм»), вираження в російських літераторів прихованих комплексів їхнього етнічного походження з підкорених імперією народів, оскільки влада з підозрою ставилася до «інородців» і змушувала їх вдавати з себе патріотів імперії;

3) «фундамент «великої російської  літератури» – це, перш за все, Гоголь зі всіма трагічними цього факту наслідками», саме цей «малорос», за Є.Маланюком, «отруїв» російську літературу темами чортівства, «мертвих душ», психопаталогічних персонажів («Записки сумашедшего»); тут український критик цитував знаменитого В.Розанова з його книги «Опавшие листья», що Гоголь «забруднив», «зганьбив» російське життя;

4) М.Гоголь своєю «Шинелею» дав  поштовх у російській літературі до вивертання душ, до зображення принижених у злобі людей: «Гоголь, внісши з собою сатиричність, степсис, перші вигадки про «особливе призначення Росії (страшенно типове для зрусифікованого чужинця), паталогічну містику, жорстоку любов до «несчастненьких» і т.п.», кардинально змінив настрій російської літератури; тому Ф.Достоєвський, «внук подільського священика, вихованця кам’янець-подільської бурси», «значно більш малоросійський малорос» «знав і здавав собі справу з руїнницького впливу Гоголя на потомні часи», він розвинув гоголівську тематику, надавши їй апокаліптичних обрисів у «Бісах»;

5) Є.Маланюк поділяв російських письменників на три основні категорії: європейців, тобто тих, що глибоко перейнялися західними культурно-ментальнимим впливами і надавали російській літературі естетичного блиску, формально-стильового та настроєвого аристократизму (до них він зараховував А.Пушкіна, М.Лєрмонтова, Ф.Тютчева, А.Блока, В.Брюсова, Н.Ґумільова, Д.Мєрєжковського); «общєросів», тобто засимільованих, силуваних пропагаторів імперства і вдаваного інтернаціоналізму (Н.Гоголь, Ф.Достоєвський, Л.Толстой, А.Чехов, І.Бунін, М.Купрін, А.Толстой та ін.), які наповнили цю літературу темними, хаотичними і морально хворобливими настроями, включно із проповіддю офіційного шовінізму, як у Ф.Достоєвського; і «москалів» за духом, тобто авторів, глибоко зв’язаних із російською народною стихією, але таких, що  завжди перебувають у меншості, бо імперія не потребує їхньої національної унікальності (як Н.Лєсков, С.Єсєнін, М.Цвєтаєва, А.Рємізов, Л.Лєонов), імперія  моделює свою культуру як мутантно-синтетичну, асиміляційну, щоб поглинати нові і нові суспільні маси «інородців».

Головний висновок Є.Маланюка: російська література не стала органічно національною (за окремими винятками), попри велику кількість талантів вона є «штучною» у засаді, «орхідейною», бо її автори «доводять її безкорінну витонченість просто до неймовірної рафінованости». Концепція мислення Є.Маланюка виражена  у такій тезі: «Героїчний період російської літератури скінчився, власне кажучи, на Чехові. З ним ся, нехай штучна, нехай навмисна і механічно-складена, але все ж потужна і широка ріка пропадала в чеховських сутінках, у безплодних болотах російсько-інтелігентського нидіння.

Це був один з найбільших російських інтелігентів, що, іронічним зором нещадно протявши російське життя, гоголівським гірким сміхом посміявся вдруге і, виставивши його на загальне глузування, прокляв. Можливо, навіть разом із собою. Звідтіля особиста трагедія Чехова: він знав і не міг.

Він знав усю брехню, всю нісенітницю, все безглуздя існування Росії – механічної суміші племен і народів за в’язничними мурами імперії, – але будучи сам, сказати б, «общеросом» і на останній глибині своїй – тим же російським інтелігентом, він не міг голосно про це сказати».

Свою ідейно-естетичну тезу про роль і місце М.Гоголя в російській літературі Є.Маланюк незабаром розвинув у есе «Петербурґ як літературно-історична теза» (1931) і «Гоголь – Ґоґоль» (1935). «Гоголь, і ніхто інший, – писав він, – ввів в досі тверезий Петербурґ своїх українських вовкулаків, відьом і чортів, всю ту недобру, отруйну, пізніш так поглиблену Достоєвським, фантастику. Се Гоголь перепровадив ту двозначну гіперспірітуалізацію Петербурґу, що пізніш, через Достоєвського і Бєлого, зробила з міста граніту й металу туманну фатаморґану й дематеріялізувала місто перед огневою пробою Великої Війни остаточно…

Гоголівський чорт з наївно-хитрою міною смертельно висміяв маєстат імперії і отруїв її дух… За Гоголем в столицю увійшов «разночинец», для якого патос державінської імперії і мідяний лад пушкінських ямбів були не тільки чужі, а й дико ворожі своїм неорганічним аристократизмом. Від Гоголя починається в історії російської літератури той похід «юґа» на «сєвєр», що привів в нашій добі до фатальної, остаточної «одєссізації» Петербурґу…». Тобто саме М.Гоголь зі своїми глибокими психологічними комплексами малоросійства, які, закономірно, будили в ньому, в його творчій уяві різноманітні страхи і паталогічні видіння, хворобливі образи і фальшиві імітування, типу хлестаковщини, коли людина, насправді принижена, постійно вдає, блефує, щоб загасити в собі мінорні переживання, запровадив в російській літературі моду на щось фантасмагорійне, психологічно непевне («Записки сумасшедшего»), тьмяне і по-плебейськи дріб’язкове та принизливе (повість «Шинеля», в якій життєвою мрією жалюгідного чиновника Акакія Акакійовича Башмачкіна є нав’язлива думка про теплу, на ваті шинелю і тільки). Цей мейже маньякальний соціологізм російської літератури, як правильно передбачав Є.Маланюк, повів її до вульгарного і антиестетичного «соціалістичного реалізму» в наступну добу.

Є.Маланюк продовжує: «Се від Гоголя імперський титул «Росія» дегенерується в маніловсько-сахаринисту й абсурдально-абстракційну «Русь», а барокові й ампірні конструкції Ґваренґі й Растреллі поволі обертаються в «ізбушкі» та «тєрємкі». Так російський культурний простір перетворився із героїчно-імперського, яким він був за Петра І і Катерини ІІ, на хаотичну мішанину приземлених і розкладових настроїв різночинної інтелігенції, яка вже не розуміла і не відчувала, що це таке «величне» й «аристократичне», і захоплено переймалася усілякими солодкаво-гуманістичними теоріями маніловського «братолюбія» і толстовського «опрощенія». Є.Маланюк: «Гоголь впустив отруту, але вмирати повільною смертю, обертатися з Петрополіса в Некрополіс починає Петербурґ доперва з Достоєвським. Се Достоєвський починає винюхувати й вишукувати в нім мертвечину. Тонкий пристрасник муки й смерти, психологічний садист, що добре розумівся на насолодах того, що «ґібеллю ґрозіт», він не дарма проговорився, що «все мы (ц.т. російська література) вышли из Гоголевской «Шинели». Примара Акакія Акакієвича, дійсно, була його вихідним образом. І Достоєвський впевнено і вже назавжди вводить в обстанову Петербурґу небіщика як дійову особу («Бобок»)».

Саме від Гоголя, за Є.Маланюком, йде в російській літературі велика тенденція до експериментування зі стилем, до вдавання (хлєстаковщина), до зображення різноманітних форм умирання душі людської, сповнене тужливості й особливої озлобленості до світу, зовнішнього світу. Гоголь як українець мусив відректися від своїх коренів, умертвити дух своєї національної стихії і цивілізації, аби імперія прийняла його: «Та ворожа цивілізація вимагала, кажучи конкретно, моральної смерти («усмертнення цілого себе»), бо вимагала розриву з органічною цілістю, а одночасно – механічно розплистися в аморфній неокреслености «Росії», отже, культурно-національного самогубства…

Наслідки такого експерименту – то не лише духова летаргія, як у героїв «Мертвих душ», але справжня смерть духова, з її розкладом і гниттям, як несвідомо-геніяльно показав се Гоголь в своїй повісті-сповіді «Портрет». І далі: «…більшу частину свого життя мусив Гоголь трагічно удавати росіянина, патетичного патріота імперії (механіки якої не міг не знати) і одного з фундаторів її літератури.

Є.Маланюк узагальнював: «Почуття постійної зв’язаности фальшивою ролею російського патріота і письменника-провідника, постійна відсутність творчої свободи і вічна змора свідомої брехні – ось та задушлива, убійча атмосфера, в якій могли поставати відповідно скалічені твори й відповідно хворобливі образи. Звідціль родовід і «зайвих людей», і «принижених і ображених». Звідси пішли і православний месіянізм, і православний нірванізм, і «справжня російськість», (чи не від Гоголя йде такий зловісний пізніш прикметник: «истинно-русский»?), і погорда до европейських чужоземців, і зневага до «гнилої» Европи, і гасла культурної автаркії («самости»), і догмат поліційної єдности… Словом, все те, що згодом буйним цвітом розквітне у Достоєвського». Саме тут треба шукати джерела тієї паталогічної ненависті до поляків, загалом до Заходу, маньякальних мрій про «завоювання Константинополя», які так відразливо двигтять у Ф.Достоєвського.

Отже, Є.Маланюк, спираючись на культурологічні та філософські висновки деяких російських релігійних філософів, передусім В.Розанова і Д.Мєрєжковського, підводив до генерального висновку: істерична агітація за імперію у Ф.Достоєвського, його психопатичні літературні типи, реалізм на грані фантасмагорії, проправославна екзальтованість, загальна хворобливість його пишномовної стилістики і проблематики походять від малоросійсько-пригніченої, фальшиво-хлєстаковської свідомості і ментальності імперією  скалічених душ, які символізує постать геніального Миколи Гоголя. У примітці в есеї «Петербурґ як літературно-історична тема» він проникливо наголошує, що Ф.Достоєвський походив із «подільського роду уніятських священиків і що його батько скінчив духовну семінарію в Кам’янці-Подільському». Тобто рід Достоєвських мусив старанно приховувати своє походження від традиційних українських уніятів, Церква яких у 1839 р. була офіційно заборонена і розгромлена в Російській імперії, була прирівняна до якогось «бісівського виверту» проти Росії згідно з православною фанатизованою ідеологією. Можна лише уявити собі той жах в душі молодого Михайла Достоєвського, батька письменника, який щойно у 1809 р. переїхав до Москви навчатися в імператорській Медико-хірургічній академії, коли над його родом зависла підозра з боку шовіністичної імперії, яка від 1793 р., від третього поділу Польщі, з ненавистю і нетерпимістю дивилася на все польське, католицьке і західне; коли згодом, в умовах наполеонівських війн, ті ж поляки були головними союзниками французів, а рід Достоєвських мав глибоке уніатське коріння, яке сягало початків ХVII ст., то, зрозуміло, що їхня уніатськість сприймалася як зловорожість, як загроза і виклик для імперії. Логічно, що Михайло Достоєвський вимушений був старанно приховувати і переінакшувати своє походження, можливо, і його розрив із батьком-уніатом у 15-річному віці був наслідком саме цього жаху і породив перші глибокі психологічні малоросійські комплекси в його душі і в душах його нащадків. Тому геніальний Федор Достоєвський, дід якого Андрій наприкінці ХVІІІ ст. сладав духовні пісні для уніатського Почаївського «Богогласника», мусив усе життя по-хлєстаковськи, з азартом і зухвалістю вдавати із себе «истинно руського патріота», а в душі, можливо, навіть не зізнаючись в цьому самому собі, ненавидіти цю антиорганічну, черству і бездушну імперію. Бо тільки так можна пояснити його страшні слова про суть Петербурґу із роману «Підліток», які наводить Є.Маланюк: «А что если разлетится этот туман и уйдет кверху, – не уйдет ли с ним вместе этот гнилой и склизкий город? Поднимется вместе с туманом и исчезнет, как дым, и останется прежнее финское болото, а посреди его, пожалуй для красы, – бронзовый всадник на жаркодышащем загнанном коне».

В есе під оригінальною назвою «Толстоєвський» Є.Маланюк застосовує культурологічну теорію зіткнення цивілізацій, аналізуючи підоснови творчості Л.Толстого, і зауважує: «Достоєвський відпихає й відстрашує неросіянина автоматично… Західна людина, з живим інстинктом самоохорони, залишить книжку Достоєвського вже на перших сторінках. При цьому він посилався на думку Р.Кіплінґа, для якого «цілий його світ» – «дикий». Але перед Ф.Достоєвським російська література пройшла етап Л.Толстого. Після М.Гоголя – це найхарактерніший російський письменник, сама емансипація духу російської землі, живий архетип російської самосвідомості: «Толстой був вузловим пунктом історії духу в Росії. Безфоремно-тьмяний і димний, евроазійсько-подвійний й історично-фальшивий».

Є.Маланюк вважає Л.Толстого безумовним майстром стилю, яким він так магічно захоплював своїх багатомільйонних читачів. Власне, стилістики Л.Толстой навчився у західних авторів, передусім у Стендаля. Однак внутрішньо він залишається великим духовним ворогом Заходу і це найбільше видно в романі «Війна і мир», цій «Іліяді» Росії. Тому, що Л.Толстой – це «Распутін навиворіт».

Є.Маланюк пробує пояснити, як за допомогою своєї специфічної естетики цей літератор руйнівно вплинув на західну культурну самосвідомість. Уся спадщина Л.Толстого – це гігантське проповідництво, «кепсько замасковане псевдогуманістичною любов’ю», а в суті її – «ненависть до складності і багатства життя, ненависть до всілякої скомплікованости, до контрапункту, до єрархії, до вищости і до духовности взагалі». Тобто Л.Толстой руйнує якраз ті духовно-естетичні засади, на яких побудована готично-героїчна естетика західної культури, культури драматичної, по-фаустівськи допитливої і пошукової, аристократичної за духом. Звідси, додамо, ота екзистенційна ненависть-несприйняття Л.Толстого до В.Шекспіра як до архетипного західного автора (трактат «О Шекспире и о драме»).

Є.Маланюк висловив тут важливе спостереження: «В ні однім мистецтві світу т.зв. реалізм (термін досить потворний і, властиво, філософічно безсенсовний) не був так культивований, як у Росії». У цьому він бачив властивість російської психіки все примітивізувати, зводити додолу, до фальшивої «правди». І узагальнював: «Яд толстовської «правди» подіяв на роман, передовсім як на певну органічну цілість, як на певну літературну форму. Він почав її систематично умертвляти. Той роман, що виростає у Бальзака в могутню, закінчену в своїй повноті, живу будівлю, що вражав у Флобера безпомилковістю адекватної живому буттю міцної композиції, що увесь пульсував потужною і нещадно-прозорою, як середземноморський воздух, пристрастю Стендаля… потихесеньку та полегесенько почав тратити лінії, розповзатися, розпухати. Спочатку він сплющується в роман-хроніку, але ще затримує свої рамки («Жан-Кристоф» Роллана). Потім, розпухлий, вже в стані розкладу, зміст його безсило розпливається в роман «без героя», в т.зв. «роман-потік», roman-flerue (Ґолсворсі, Манн), коли романіст не панує над романом, вже перестає бути «креатором» дієвих осіб і компоністом твору. Врешті, обертається він в слизьку, безформну і бездушну потвору Джойсового «Улісса», де протягом кількасот сторінок нотує автор з мертвою механістичністю барографа лишень один день існування свого героя, …розкладеного автором на атоми…». Так відбувається процес деформації естетики письма в європейській літературі, яка все більше і більше під впливом виведених в ранг естетичних «деміургів» російських прозаїків стає егоцентричною за змістом, психопатологічною за проблематикою і хаотично-розпливчастою за формою. Є.Маланюк наводить формулу-означення цього явища за німецьким критиком Ґалагадом: «Атентат хаосу проти форми». Так російська література своїми ментальними впливами, антизахідними настроями, антикультурною деструкцією підготувала ґрунт для розвитку художнього авангардизму в Європі як квазіестетики і руйнівного, антидуховного мистецтва.

Якщо Л.Толстой зруйнував форму – жанр західної прози, то Ф.Достоєвський здійснив закаламучення її змісту, наповнивши літературу постатями різноманітних маньяків, «нєсчастнєнькіх», бузувірів і дегенератів. У факті випадкового поєднання прізвищ цих двох російських авторів, яке дало назву його есе і яке він почув з анекдотів про берлінську книгарню, Є.Маланюк побачив пророчу оцінку: творча енергетика їхня і химерні ідеології поєднано і потужно діють на культурну свідомість Європи, дезорієнтуючи її в істинних естетичних вартощах.

№5 (193) 10 березня 2017