Вир тополиного листа

 

 

Василь РЯБИЙ

 

«…може, тому, що дійсно вірити нічому… ми й віддаємось донині юності вічній…»

Повторюю цей афористичний вислів уродженця Тернополя Ігоря Маленького і не можу не пригадати по чубок засніжений Ірпінський Будинок творчості 1985 року, куди він у компанії з поетом Аттилою Могильним приїхав з Києва електричкою почути поетичні голоси учасників традиційної республіканської наради. І сталося так, що ми прокурили ніч, говорячи аж до ранку про таємничий світ поезії. Він читав свої вірші, я свої, а метафора, як вода у криниці, прибувала і прибувала.

Більше не було таких витривалих і рівних, послідовних в думках нічних співрозмовників. Тому я і присвятив Ігореві вірша у збірці «Елегія для білого диму»: «Ледь підсинена світла тінь, то згоріла сніжинка пухка. Опівнічна розмова. Ірпінь. Чорні сосни біля вікна. Чорні сосни і білий сніг, білий світ – як любов, вина… Лиш не зрадь ту сльозу, мов віск, що відкрилась тобі до дна».

Це не просто було спілкування, а народження творчої дружби. Ігор мені довірився, що мріє про першу книжку «Тернове поле», яка побачила світ в «Молоді» 1987 року, про кандидатську дисертацію після закінчення філфаку Київського держуніверситету, яку з часом захистив, пройшовши випробування вивченням таджицької літературної культури в Душанбе, де, я зрозумів, редагував газету «Китоб ба омма» («Книгу в маси»).

Ми листувалися дуже часто, що не набридало, а навпаки, сприяло творчим пошукам. Ігор знайомив мене з таджицькою поезією, яка, на його сприйняття, цікава, а часом  дуже екзальтована або дуже м’яка і лірична. З Аттилою вони запланували для «Молоді» збірник-триптих. «Поки сиділи місяць у Варзабській ущелині (в їхньому будинку творчості, 20 км від міста), то понаписували по торбі віршів. Зараз вже перестали, хоч, здавалось би, осінь, тільки писати, та життя так прибило, що не до того стає». Був у стані  депресії, викликаної ностальгічним настроєм, а сам ще й знаходив сили мене заспокоїти, що моя книжка «обов’язково вийде найближчими роками, бо той «Рад.пис.» вже не має кого друкувати, постільки всі рушили на «Молодь», та чи багато вона для тебе вирішить. Тяганини буде багато, це точно, та й з твоїм м’яким характером вони напхають тобі туди віршів, на які ти й дивитись не зможеш, і перша твоя книжка в «РП» не буде характерною, це я тобі гарантую. Так що як не крути, а тобі лишається писати так, ніби ти пишеш навічно…»

Я читав у листах, що Ігореві не вистачає спілкування, хоча він, здавалось, звик до усамітнення. Він ждав з нетерпінням своєї першої ластівки, покладався на редактора Ігоря Римарука, що збереже тексти, не втручаючись у зміст, не наслідить правками, хоч вийшло трохи інакше. А ще дізнався, що в Душанбе нема що читати, важкі побутові умови: «Працюємо в школі піонервожатими, робота до п’ятої години, а потім зубріння мови з паршивих підручників». І щоб хоч трохи розпогодити його похмурий настрій, я надіслав велику фанерну посилку збірок віршів, які прочитав і вже ніколи до них не повертався. На це тимчасовий душанбинець зреагував так: «Що означають твої посилки поганеньких книжок? Чи не вирішив ти таким чином всіх, хто тобі не подобається, послати сюди в заслання?..»

«Вже майже рік нічого не пишу, – скаржився Ігор. –  Вірніше, писав і кидав. Не виходить на рівні. По шию загруз у цьому академічно-дисертаційному колесі і кінця цьому не видно. Крутять з розподілом, роботу доводиться переробляти, а я плюнув на все… і сиджу в Яготині. Набридло все до останньої можливості, включаючи всю нашу графоманську поезію і літературу. Якесь повне спустошення і байдужість до всього… Читав я Андруховича і Рябчука, С.Вишенського…, хоч у Вишенського можна повчитись побудові парадоксальних образів на основі природної пластики… Порадував мене тільки Іван Козаченко, в якого пішли такі прориви, яким і я позаздрив. А так дух зараз у нашій поезії гнилий. Чогось свіжого і сильного дуже і дуже мало. На початку року виходить «Літаюча голова» Неборака – унікальний в своєму роді буде бестселер. Але не дай, Боже, щоб поезія йшла до цього. З усього ж по приїзді читаного цілісне, гарне враження тільки від О.Лишеги, і приємно було перегорнути Костю Москальця… В сьомому номері журналу «Сільські обрії» вийшло два вірші, але один так поправлений Моренцем з огляду на правильність української мови, що впізнати його важко…» Також його вивела з себе публікація в журналі «Дніпро», ч.6, 1988 рік: «…дав мені Шугай аж три вірші, і це після того, як я цілий рік друкував у Таджикистані його статтю про Мисика і знайдену ним повість Мисика видав у перекладі в журналі «Памір». Це ще один мені урок… Каже: «Вибачай, старий, я дав вісім, а це в них при складанні номеру щось там не вийшло».

У іншому листі Ігор повідомляв, що оволодіває таджицькою мовою, мав таке бажання, коли «захотілося ніби почати все спочатку, писати так, ніби ще й не писав серйозно, що й намагаюсь робити, та не завжди виходить… перепишу тобі ще й недавній сонет (не дуже дивуйся, бо поки що це перший, може, й останній), який якось виражає цей мій перехідний етап, хоч він і штучний трохи, як і всі сонети».

Відкрився мені, що свого часу виношував ідею епатажного літературного угруповання, яке започаткували «бубабісти», і могла би організуватися тут не тріада, а квадрига його учасників. «В Києві був три тижні, виступав на трьох вечорах і кожен раз з «невеличким» скандалом, що публіці запам’ятовується. Останній був на вечорі «Бу-Ба-Бу», так, що при нагоді хай тобі Юра Андрухович розкаже, бо цього «пером не описати»… Ще одна справа, до літа маю здати Римарукові початковий рукопис сучасної іранської поезії. Поки що мені згодився помагати тільки Аттила Могильний, так що, коли згодишся ти, то й тобі буду посилати підрядники…»

Однак з перекладацькою моєю участю нічого не вийшло, хоч і трохи знав арабської мови, мешкаючи з іноземцями у студентському гуртожитку в Львові. Бо не вмію робити вірш з підрядника, треба бути віртуозом, знати дух творчості автора. Про це ми з Ігорем говорили, коли їхали до нього в гості у Яготин електричкою, в якій він весь час ловив художні деталі й писав свої верлібри. В Яготині в мене, переповненого натхненням, увечері 25 квітня 1990 року проявилося дежавю. Коли зайшли в ротонду княгині Репніної, в якої гостював Тарас Шевченко і вони тут вели розмови, мені здалось, що я вже у цій відкритій споруді, де відлунює голос, колись був. Можливо, запам’ятав малюнок ротонди в старій книжці з української літературі. А може, просто якісь намагнітив енергії з ноосфери, де, кажуть, записана вся інформація. Тоді я, навіть на свій подив, вгадав у темряві, що поряд водяне плесо. Ігор назвав мене медіумом, а потім жартома, з властивою йому іронією, глянувши на свою дружину, запитав, чи можу пригадати, коли саме появлявся в Яготині, і ми всі троє вибухнули сміхом.

У Ігоря Маленького вроджене чуття слова, пластики образу, міри, але він артистично захищає від зурочення витвір, який претендує на ідеальність, і щоб не переживати важко втрату досконалості, вдається до умовної асиметрії для відвернення уваги від гармонії, мовляв, її не може бути, хоча вона насправді є:

 

…невже це так звично падають яблука,

що хочеться просто добрим вийти назустріч

навіть цим яблукам, що осипаються,

ніби камені з простягнутої долоні…

 

У наступних книжках «Цвіте терен» (1991), «Злива» (1997), «Велик-Гріх» (2001) та інших Ігор Маленький піднявся на небесний рівень висоти поезії, яка все ж народжується на землі. Це верліброві симфонії для усамітненої душі, які вільно, без заданої швидкості, без підігрівання на публіку, як часовий пензель маляра, яким є світанок, полудень, вечір, ніч, співвіднесені до іншого часового вираження – весни, літа, осені, зими, – сприймаються зором, слухом і відчуттям як одна цілісне полотно хроніки. Поет рівний у всіх збірках, випрозорюючи свої поетичні новели, яким іноді, можливо, для смислового наголосу дає назви «На подвір’ї», «З дитячого», «Літо на новому світі», «З циклу «Пісні твої, земле,,,», «Весна 1949-го (З родинного)», та більшість віршів без заголовків, бо і так видно інтелектуальному читачеві з яким тонким світом має взаємини. Автор, треба віддати належне,  краще від стороннього упорядника для зручності концептуально поділив гору поетичної праці, її зміст на книги зачину, ранніх прозрінь, дзеркал, блукань, зцілень.

 

…так хочеться просто сказати:

– все …–

Так хочеться просто покласти руки на воду…

цілувати пролите під ноги небо

і не скрикнути,

коли кинеться на сонце,

зачалене при кудлатій тополі,

рудий тополиний лист,

що вигрібся одною всохлою рукою

на глибоку воду –

і не втонув…

 

Чиста поезія в прозі, вибудована на звичайних, здавалось би, буденних речах, які нікого не можуть здивувати, хіба що людину з поетичною душею, а не того, кого тільки цікавлять гроші та влада, проклятий «золотий» бізнес, в чому себе, до речі, попробував Ігор, але програв, бо не навчився «стріляти і кидати гранати», як зізнався. Але поет залишився самим собою, що є перемогою, у нього не зруйнувалося, не пропало поетичне відчуття:  «…а ліхтарі // над дверима під’їздів // дуже подібні //до прозорих склянок // зі шматочками світлого льоду, // який буде танути довго // під теплим дощем,

// коли їх розбити камінням, // аби не видно було до кого і хто // із під’їзду  виходить…»

Поет не хапається за громові теми, в його текстах не знайдеш соціального звучання, хоча він не відвертає погляду від тернового поля життя. Обирає імпульс злиття з природою, яка сяє красою цвітіння терену, його більше приваблює таємниця цвіту і колючок, аніж громадсько-політичний кут зору. Досліджує первинність почуттів, пробуджених метафорою («Якби ця осінь // хоч долонь // не обривала, // або були вони хоч не такі прозорі, // як ця маска, // яку сама ти вирізала // з листя // у формі двох долонь, // що очі затуляють // і пальцем безіменним // торкають перенісся…// то може б менше я // про тебе знав, // коли почнеш ти вимовляти // ці слова, // яких уже не збити на льоту, // як і це листя, // що злітає з кленів // і в руки не дається // навіть при землі, // а пролітає поміж пальці, // що розплітаються, як сіть, // в якій один за одним, // і по живому рвуться // ледь затягнуті // вузли…»)

Ігор попоходив цим світом: Центральна Азія, Кавказ, Сибір, Карелія, Іран… У листі написав, що ледве повернувся з Пакистану. Мешкає в столиці. Зауважує: «Бажаної самітності я так і не одержав… Та життя кінчається не завтра. Ще трохи треба зробити і витримати. Тому поки що пишу і готую книги, а там як Бог дасть. Діти вже повиростали, тому можна далі блудити світом».

Вертаюся до першого вірша у першій збірці Ігоря Маленького «Тернове поле», яку мені підписав «…на добру згадку про «бродячого поета». І несподівано пішов у вічність на початку березня 2018 року. Читаю й перечитую його рядки:

 

Він іде по дорозі,

зриваючи стоптаним черевиком

останнє зітхання куряви на узбіччі…

………………………………….

Він заспав при дорозі,

а я дивлюсь йому в плечі:

який він старий,

сей світ…

 

 м.Коломия