«Якщо Росія хоче
вижити, їй треба пройти через покаяння. Припинити сприймати Україну як зону свого
впливу. З якого дива? Україна – вільна, прекрасна країна», – це слова
відомого російського письменника Віктора Єрофєєва. Нещодавно він приїхав до
Києва, побував у прямому ефірі Радіо «Культура», роздав масу автографів,
похвалив українське видання своєї книжки «Енциклопедія російської душі» у
перекладі Василя Шкляра і не залишив нікого байдужим до власної творчості й
персони. А кількома тижнями раніше в одній із київських книгарень відбулася
презентація україномовного бестселера Віктора Єрофєєва.
Роман «Енциклопедія російської душі» викликав шквал обурення
в Росії. У травні минулого року низка
громадських організацій закликали
притягти до суду автора, однак справа так і не зрушила з місця
через «відсутність складу злочину»
та внаслідок малокомпетентності
обвинувачувачів у питаннях філології. Минуло півроку, і виникла інша хвиля обурення: дев’ятнадцятеро
викладачів Московського Державного університету імени М. Ломоносова звернулися до Мосдуми з
проханням «заборонити книгу Віктора
Єрофєєва». Утім, кращої реклами літературному творові, ніж нападки, годі й
знайти. Це тільки підігріло інтерес читачів до роману «Енциклопедія російської
душі» та сприяло ще більшій його популяризації.
Книга ця – майстерне
відображення обличчя Росії у дзеркалі
Європи. Дещо пояснюється буттям: біографія автора нагадує сюжет хорошого
роману, бо ж європейськість Віктор Єрофєєв увібрав майже з молоком матері.
Йому, синові успішного радянського дипломата, особистого перекладача Сталіна,
випало прожити кілька дитячих років у
Парижі. Запах французьких парфумів, красиво вдягнуті жінки, серед гостей родини
– Пабло Пікассо, Ів Монтан, хороша кухня і хороше виховання – все це сприяло
зростанню одного з найвідоміших у світі сучасних російських письменників з
європейським творчим «лекалом». Закінчив філфак МДУ та аспірантуру Інституту
світової культури. Всупереч батьковим ідеологічним переконанням опинився серед дисидентів: разом з
однодумцями організовував самвидав – альманах «Метрополь». 1979 року за це
поплатився: письменника виключили зі Спілки письменників СРСР, а батька –
позбавили дипломатичної кар’єри. До 1988 року
книги Єрофєєва в Союзі не друкувалися. Натомість його оповідання «Життя
з ідіотом» стало основою опери
композитора Альфреда Шнітке. Романи
Єрофєєва перекладені багатьма мовами світу і давно стали світовими
бестселерами: «Російська красуня»,
«Чоловіки», « Російські квіти зла», « Хороший Сталін» ( Голлівуд
збирається екранізувати). Лавреат премії імені Володимира Набокова, кавалер
французького Ордена літератури і
мистецтва. Живе переважно у Москві.
Утретє одружений з француженкою
українського походження на ім’я Женя Дюрер. 32-річний син Віктора Єрофєєва від першого шлюбу успішно видає
батькові книжки, а трирічну доньку письменник називає не інакше, як
«дотацією долі». Буває в Києві, має тут друзів та однодумців. Натрапивши
на інтерв’ю Віктора Єрофєєва в українському журналі «Профіль», я піймала себе
на думці, що давно не подибувала з вуст російських інтелігентів об’єктивнішого,
чеснішого сприйняття України та
українсько-російських відносин.
«Енциклопедія російської душі» написана для людей, які їздять у метро або ж
просто поспішають: там не знайдеш довгих
розділів, нудного багатослів’я. Інколи
розділ книжки складається з одного-двох речень ( Приклад – «Звідки
береться духовність? З життя невдах»). Та він все ж – довершений і відкритий
для додумування. Письменник сам собі подарував розкіш писати без озирання. А він же
пише не тільки про Росію як країну
і державу, а й про себе самого: «Я офранцузив Росію і обрусив Париж… Я , напевно, і є отой російський
європеєць, що і не європеєць, і не росіянин…»
Не можу втриматися, аби не привести кілька цитат.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Греція згоріла від релігійного формалізму, Росія горить від
формальної релігійності».
«У Росії методично перебили всіх кращих. Перебили кращу
аристократію, кращих попів і ченців, кращих підприємців, кращих меншовиків,
кращих більшовиків, кращу інтелігенцію, кращих військових, кращих селян…
Залишилися гірші. Найпокірніші, найбільш боягузливі, найбільш ніякі. І я –
серед них. Теж – із гірших. Із
покидьків. Ми засмічуємо землю. І зрозуміти, якими були оті кращі, уже
неможливо. Та й не треба. Все одно з гірших не зліпиш кращих».
«Щоб зрозуміти Росію, треба розслабитися. Це приблизно так
само, коли тебе б’ють ногами. Розслабся, зовсім розслабся, і ти побачиш яблуню
у цвіту. Я не знаю іншої такої краси. Що сильніше б’ють – то яскравіше яблуневе
світло».
«Навколо – вороги. Усі – вороги. Хочу громадянської війни!
Дайте нам цензуру. Ми – силачі! Україно – на коліна! Тільки пташок божих не
кривдьте»…
Михайло Слабошпицький навіть засумнівався у тому, що «таке»
могло вийти друком у Росії та назвав книгу
пронизливою національною самокритикою. На що Єрофєєв зауважив: «Це не
самокритика. То гімн російській душі… Є люди, дуже схильні ображатися. Ще
нічого не сказав, а вони вже образилися… Комплекси… Хай живуть комплекси, бо
вони допомагають письменникові стати скандальним, але й геть комплекси, бо вони
заважають жити…»
Василь Шкляр, завдяки якому Єрофєєв заговорив українською,
зізнався, що не береться перекладати
абищо: за своє життя здійснив переклад на українську всього двох книжок – перший варіант «Тараса Бульби» Миколи Гоголя
й «Енциклопедію російської душі» Віктора Єрофєєва.
Втім, перша книга Єрофєєва, перекладена українською у
Львові, – це «Хороший Сталін» . Автор
зізнається, що у цьому творі він
розповів історію своєї родини: «Я – з червоної буржуазії… Тобто чорної
ікри ми з Володимиром Набоковим з’їли приблизно однакову кількість… Моєму
батькові і мамі зараз по 89 років, живуть у Москві. Батьки – це буфер між нами
і смертю. Хоча б метафізичний… Після свого паризького дитинства я повернувся до
Москви і зрозумів, у якій страшній країні
ми живемо… 7 місяців і 13 днів був членом Спілки письменників Росії. Вигнали
з тріском після «Метрополя». «Хороший Сталін» – це книга й про мого батька.
Через мене він позбувся високої посади.
І не сказав жодного слова осуду на мою
адресу… Одного разу навіть зауважив: «Він вочевидь випереджає свій час»… Не
перестаю дивуватися, як можна було, живучи у сталінській системі, залишитися
порядною людиною».
Слухаючи Єрофєєва, розумієш, що взаємини Росії й України,
росіян та українців можуть бути «на рівних».
Тобто цивілізованими. «Свідомість народів, які пройшли крізь Радянський Союз, –
змінена, викривлена… Можливо, тому в хвилини
відчаю ми схильні до саморозрухи… Якщо у вас, мої українські друзі, буде гарне майбутнє, то і в Росії буде
майбутнє непогане. Дуже хочу, аби вам все вдалося… Я б хотів, щоб в Україні
зрослися дві половинки, заіснувала єдина за ментальністю країна… Потрібно це
робити тонко, по-державницьки… Називаю Україну смачною країною, де все –
смачно… Ми в Росії дуже погано знаємо історію України. Дуже поверхово ставимося.
Відсутність знання псує наші
відносини навіть більше, ніж
газові чи бензинові війни…
Звертаюсь до своїх читачів як до особистостей. «Енциклопедія
російської душі» – це інтимна книга для розумних людей. Її краще читати у
ліжку, роздягнувшись хоча б до халата…
У Росії все неоднозначно. Ми часто буваємо жертвами наших
власних стереотипів. Треба бути дуже
уважним до того,що відбувається в Росії. Там є багато читачів, які
підтримують мене. Влада теж неоднозначна. Двоголовий орел не літає, бо не знає,
куди полетіти… У мене є власне видавництво. Телебачення і газети переважно
слухняні. Та є і вільні. Не все залежить від президента. Будь-якого… Письменник
не повинен ні з ким боротися, а лише слухати те, що диктують йому небеса. Я
живу за заповітами Гоголя».