У веремії
неспокійного сьогодення, коли дороговкази загубилися в імлі, духовні поводирі
змаліли, а провідники перевелися на пси, Нація, заблукавши на геополітичних
роздоріжжях і опинившись на середохресті часу і простору, зупинилася,
розгублена, у своєму виборі, не знаючи, куди прямувати.
Ми знову, як у
добу Богдана чи в часи Петлюри і Грушевського, – на роздоріжжі…
Історія – це не
лише мертві пергаменти і манускрипти. Вона триває й досі, і пігмеї плодяться на
олімпах влади, як і в часи минулі. Народ мусів терпіти це як кару за гріхи, за
невикористані шанси стати вільним. Минав час, і пошесть сходила, як весною
сніги, гинула в непам’яті, залишивши після себе гірку згадку про згублені роки
і втрачені можливості.
І хоч душу манив часто волі приваб,
але кров моя раб, але мозок мій раб.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І хоч часто в душі піднімається бунт,
щоби з пут отрястись,
стати твердо на ґрунт,
ох, та й це не той гнів,
що шаблюку стиска,
це лиш злоба низька
і сердитість рабська.
Це Іван Франко –
про нас…
У часи новітні
земля носить інших правителів, інші дволикі холуї бігають у підпанках і нові
імена лягають на скрижалі безпам’ятства. Однак пружина стискається тугіше. Ціна
помилки чи поразки зростає устократ, і драматично зав’язується гордіїв вузол
українського буття. Обійми сусідньої держави стають дедалі нахабнішими і
цупкішими. Ситий і прагматичний Захід з маніакальною стерильністю підраховує,
на кого йому вигідніше ставити в українському політикумі, а чи й, може, вже
остаточно поставити жирного хреста на цій країні хохлів, котрі заплуталися у
власній безпорадності, ницості і брехні, на цьому народові, котрий досі так і
не став Нацією і проклинає своїх героїв, запопадливо б’ючи поклони перед окупантами
і шкуродерами і надіючись пересидіти в кутку.
Любиш, Саво, сало?
Маєш, Саво, сало!
І ще тобі мало?
А це – Юрій Липа.
Невже теж про нас?
…Не нарікаймо на
когось. Не там першопричина наших бід. Не там – головний наш ворог. Подивись у
дзеркало – і ти уздрієш цього страшного ворога. Ти зможеш перемогти його?..
Та й помочі
чекати нам нізвідки. Сподіватися мусимо лише на себе, а ще – на Господній
промисел, вірячи в просвітління Нації після гріховної недуги безпам’ятства,
духовної немочі і скотської покори облуді…
…Ми знову, як і в
добу Богдана чи в часи Петлюри і Грушевського, – на роздоріжжі.
Чекаємо. Чи то
приходу Месії, чи – просто зупинилися перепочити перед важкою і далекою
дорогою.
1999 – 2010