Україна, батьку, у нас одна. Сповідь сина.

Готується до друку нова книжка нині покійного Миколи Кагарлицького під назвою «Україна, батьку, в нас одна» (Сповідь сина). В ній ідеться про важке життя його матері та батька, який брав активну участь у повстанський армії Данила Зеленого, та самого письменника.

 
 
Микола КАГАРЛИЦЬКИЙ
 
 
 
Гортаю сторінки власного життя й не вірю, що воно моє, моє! Звідки мені було тоді знати, що я так чи інакше повторюю чи то продовжую нелегку життєву батькову дорогу й ношу в собі його бунтівливу вдачу, волю до перемоги, тяжко закладаючи фундамент для своїх майбутніх книжок. (Микола Кагарлицький)
 
Понеділок 9 листопада 1992 року, проведений у стінах будинку Служби безпеки України, в недалекому минулому грізного Комітету держбезпеки, що в Києві на Володимирській, 33-35, надовго залишиться мені в пам’яті. Саме того дня, опрацьовуючи справу мого батька Кагарлицького Федося Гнатовича, я дізнався про перший йому вирок, винесений Колегією ОДПУ київської прокуратури 8 липня 1929 року, – десять літ заслання в концтабори. І в цій же справі, в окремому невеличкому конверті, побачив маленьке батькове фото, відзняте в часі перших допитів. Воно мене приголомшило – на мене дивився не батько – я, його копія в 32- річному віці. Мене вразило приємних рис обличчя, яке навіть у камері суворого режиму зберегло природну гідність сільського хлібороба. Погано поголене, певно, тупим лезом лице з вусами, вузькуватий лоб, монгольського типу очі під густим надбрів’ям, прямий м’ясистий ніс, підстрижене «під нулівку» волосся на голові справляють враження за пам’ятної особистості. Вперше в житті, «ожививши» світлину, залучивши на допомогу материні спогади, я в’явив собі живого батька. Його образ зринув нагально, мимо волі – під сильним емоційним, на межі стресу, враженням від прочитаного й побаченого в архіві. Груди мої враз важко задихали, голова розгарячилася, перед очима хаосно замиготіли видива-картини, з-поміж яких чітко окреслилась, виокремилась і затрималась-замиготіла в очах одиночна камера, а в ній середнього зросту кремезний батько. Я виразно побачив, як спалахнуло гнівом його обличчя, а східного типу вузькі очі розширеними зіницями погордливо глянули на ката-нелюда перед собою, який прийшов його холоднокровно вбити (про трагічний фінал батька я дізнався дещо пізніше, але тої миті видиво намалювало саме таку картину!):
– Не зволікай, скорше розходуй мене, кате! Сьогодні сила за тобою, та запам’ятай: Україна ніколи не буде довго під большовиками! Вона стане вільною, чуєш, іроде! – вибухнув батько приглушено здавленим, але від того дуже потужним голосом, і сміливо глянув убивцеві в очі.
 
Гримнув постріл – і батько впав навзнак. І тої ж миті, як ото в моторошному сні (а він мені і явився), застогнала земля, вигуркнули з підземелля сотні замордованих у стінах цього будинку, глянули благальними, пойнятими жахом смерті очима, і, піднявши вгору руки, погрозливо замахали кулаками…
Вражений гнітючою картиною-видивом, я, здається, й сам застогнав від фізичного болю, весь спітнів, затремтів від нервового перенапруження – і стрімголов вилетів із «читальної» зали в коридор, забився в куток і безпомічно заридав. І знову явився батько з обличчям, як на фото, ледь торкнувся своїм могутнім плечем мого, порівняно слабосилого, і голосом, схожим на мій, звелів: «Візьми себе в руки, сину! Я довго ждав того дня, коли прийдеш до мене як рідний не лише по крові, а й по духу. Цей день настав. Відтепер мені легше лежатиметься в землі!» І цієї ж миті в мене відступив від горла пекучий клубок, я відчув себе батьковою кровинкою, його совістю, часткою його «я».
Після такого стресу більше перебувати в стінах СБУ я вже не міг, – хвилювання переповнювали душу, батько миготів перед очима і благав іти звідси, де навіть повітря переповнене окриками, погрозами розлютованих енкаведистів, конвульсіями катованих…
 
Геть упрілим, зденервованим я вискочив із сірого будинку й швидкою ходою попростував на Дніпрові схили до пам’ятника Св. Володимиру з надією остудити душу. Марні сподівання! В голові зароїлися спогади із власного дитинства, розповіді матері…
 
 

……………………………………………………………………………………………………

 
 
Через різке погіршення і так слабкого зору я змушений був полишити працю в «Літературній Україні», дістав другу групу по зору, оформив пенсію, отож зміг цілком віддатися творчій праці. То не біда, що опинився без щомісячної платні, зате здобув свободу вільно розпоряджатися собою. Та від своєї нещадної долі хіба далеко втечеш? Мої багаторічні танці на мечі добігали свого логічного кінця й завершилися побиттям мене 29 липня 1989 року на Радянському майдані біля Верховної Ради. Ця жорстока розправа наді мною завдяки оперативному втручанню в екстремальну ситуацію проводів Української Гельсінської Спілки, Народного Руху України несподівано для авторів режисури мого побиття прибрала світового розголосу, розкрила справжню суть горбачовської перебудови в радянській Україні, похитнула віру в неї. Мене тоді назвали першою жертвою тої «перебудови». Зауважу: не був я першою, скорше сотою, а може, й тисячною офірою, тільки владі вдавалося тоді чинити розправи над демократами безкарно, а на мені осіклася – «погоріла»! Патріотичні сили побачили в мені чомусь національного героя, хоч у герої ніколи не пнувся і не пнуся: я просто йшов, у мене не було, як писав Тарас Шевченко, «зерна неправди за собою». І, мабуть, найправдивіше охарактеризував мій вчинок тодішній народний депутат, багаторічний політв’язень Олесь Шевченко, процитувавши рядки Миколи Некрасова:
Поэтом можешь ты не быть,
Но гражданином быть обязан.
Істинно так. Тільки… на майдані того надвечір’я стояло кілька сотень киян, а захистити юнь, що оголосила голодовку на захист національної символіки, від наруги змопівців не знайшлося охочих. Потім навіть свідків виявилося багато, а в ту драматичну для мене ситуацію в прокуратуру ризикнуло піти заледве десятеро сміливців…
 
 
Усе, що сталося зі мною суботнього надвечір’я 29 липня 1989 року, я описав у заяві від 31 липня. Того ж дня мене відвезли до лікарні вчених, де мною заопікувалися не лише лікарі, а й змопівці, кадебісти. Тим часом перепуджені друзі мої, котрі разом з моєю дружиною Ольгою готували мою заяву для розголошення, познімали в ній, аби завчасно не дратувати СБУ, МВС, всі мої політичні мотиви й передали її в Київську Спілку письменників, Народний Рух України, Українську Гельсінську Спілку – і отакою собі безневинною пішла вона гуляти по світах. Я обурився, відновив первісний варіант заяви, додавши ще свіжих вражень, поставив відповідно і нову дату – 3 серпня – і дружина передала заяву у вище згадувані організації, народним депутатам України – Іванові Драчу, Олесеві Гончару, Юрієві Мушкетику, Володимирові Яворівському, Юрієві Щербаку, Володимирові Черняку, Лесеві Танюку, Михайлові Гориню, Олесеві Шевченку, Сергієві Головатому, слідчому Печерської прокуратури Григорієві Гарбузі та іншим.
 
Саме цей варіант заяви я і процитую тут повністю, бо в ньому вбачаю своє продовження в батькові:
«Ситуація, в якій я опинився 29 липня ц. р. на площі біля Верховної Ради о 18-й год. 20 хв. – 18-й год. 30 хв., – особисто для мене як біль і гнів, ганьба й воскресіння. І все ж я вважаю її типовою в добу перебудови на Вкраїні. Кілька днів минуло, а я не можу збагнути клубка подій. І все ж спробую відтворити послідовність їх перебігу.
 
З 14-ої до 16-ої год. того дня був на засіданні Правління Товариства української мови імені Тараса Шевченка, звідти пішов на мітинг побіля Республіканського стадіону, присвячений ветеранам війни та воїнам-інтернаціоналістам. На мітингові й довідався, що на площі біля Верховної Ради о 18-ій год. розпочинають голодування молоді кияни на захист національної символіки.
 
Рідні мова, культура, національні святині мене, літератора, патріота, зрештою національно-свідомого українця, – хвилюють, як хвилює все, що відбувається у Вірменії, Карабасі, Фергані, Абхазії, в республіках Прибалтики… Втім, я не тільки автор повістей і образів про великих діячів нашої культури, а й публіцист.
 
Отож на стадіоні я зустрівся з дружиною і ми тролейбусом № 20 приїхали до вул. Садової. Зрівнявшись із рогом будинку Верховної Ради, я побачив таку жахну картину: вздовж тротуару побіля площі стояло кілька міліційних машин і автобус. В одну з машин саме запихали юну жертву. Це мене вразило. Не задумуючись, лишив дружину (вона кілька днів, як вийшла на роботу після перелому кістки стопи) і побіг назустріч одному з молодиків, що вертався від машини, торкнувся його руки і схвильовано запитав: «Що ви робите?» Це була одна-єдина фраза з мого боку і в цю саме мить з обох боків до мене підскочили двоє в темно-зеленому чи темно-брунатному одязі, як з’ясувалося пізніше, – це були солдати із спецчастини особливого призначення, отих, що уславилися своїм «доблесним» подвигом у Тбілісі. Я буквально отетерів: перед моїми очима попливли і небо, і люди на площі. Молодики безцеремонно, ніби кліщами, схопили мене попід руки і потягли до автобуса. Тепер думаю: хто давав наказ узяти й мене? За віщо? За які гріхи? Якщо по-людському, то можна було б мене зупинити, попросити з площі, запитати, хто я, чому опинився тут?.. А я ж ще людина, громадянин республіки, критик, письменник, публіцист (на останньому також наголошував, бо компартія тоді була «провідною і керівною» силою в суспільстві, надто в Україні, – М. К.)… Є ж якісь поняття милосердя, про що так багато пишуть сьогодні в пресі. Але з чим я зустрівся в цю страшну для мене мить? Мій законний спротив був ні до чого: коли опирався лівою рукою за ручку дверей чи спинку (не знаю вже), мене вдарено по руці і кинуто в автобус як якогось покидька, людину без честі й сорому, – вуркагана, вбивцю, наркомана абощо…
 
У салоні було троє: водій, здається, в білій сорочці і двоє з військ спецпризначення. Той, що стояв біля дверей, на мене не дивився, а другий, що позаду, весь час тримав мене за комір піджака, крутив руки, бив чимось у спину, кидав боком на спинку крісла, гнув донизу. Цей виявився справжнім садистом, нелюдом, механічно запрограмованим роботом. Ніякі слова благання, навіть прокльони на нього не діють: йому потрібна жертва, від знущання над якою дістає насолоду. Та й водій – одного дерева плід: такий же цинічний, жорстокий. Коли почув, здається, моє: «Яка тебе мати породила? (Це до ката, що позаду). Чому вона тебе в лоні не знищила?» – щось докинув на зразок: «Бей его» чи «Души его»…
 
Я одне просив у свого мучителя: не торкайся брудними руками, брудним тілом до мене – мені бридко, я й так нікуди не втечу. Однак це не подіяло. Він усе намагався посадити мене на сидіння, порвав піджак ззаду, ліву кишеню відірвав, з неї випали гроші, письменницький квиток. Молодик, що стояв попереду, підняв мій квиток і навіть побачивши, що я письменник, не сказав моєму мучителю зупинити цю наругу наді мною. Склалася підозра: чи не запланований кимось мій арешт? Чи ці «вояки» просто прийшли мене провчити?!
 
У тому автобусі було мені гаряче й холодно, в горлі пекло, груди здушували крик, біль, образа… Невже таке можливе у добу перебудови? Які ж гуманні дисципліни їм викладали і в яких спецшколах?
 
Утім, не почував страху перед ними, але за ці кільканадцять хвилин я, здається, фізично і духовно пережив репресії мого батька і батька дружини, трагедії Миколи Скрипника, Миколи Хвильового, Леся Курбаса, Михайла Донця, Миколи Куліша, Івана Дзюби, Василя Стуса… Побув у шкірі молодих хлопців, яких було схоплено урочого 22 травня в парку Шевченка цього року… Поганьблений і воскреслий, я пережив тисячі життів замучених і закатованих сталінщиною, брежнєвщиною. І віра в нашу українську перебудову в мене похитнулася: слова й діла наших партійних і радянських керівників, які вчинили цю акцію біля Верховної Ради, оголила дійсність…
 
Привезли мене до Печерського райвідділення міліції. Той самий кат викинув мене, як останнього, з автобуса, скрутивши руки, «провів» через двоє дверей… Тяжко про все це писати…
 
У міліції сиділо на лавках кілька незнайомих мені хлопців (їх привезли, очевидно, звідти, звідки й мене). Чесно кажу: в міліції прикрощів мені ніхто не завдавав. Ось тут, стоячи й сидячи, відчув гострі болі в правому боці, на спині, в руках. Забирало дихання, хотілося пити, думалося: «Що зі мною сталося? Куди я потрапив? Чого? 52 роки прожив ніким не битий – і ось ганьба!»
 
Я пробував був дізнатися від чергових міліціонерів, хто ті «молодики», однак відчув, що цього вони мені не скажуть. А біль у боці, грудях допікав.
 
У відділенні міліції були представники Київської координаційної Ради НРУ за перебудову, зокрема симпатичний хлопець Вітя, здається, Лінчевський. Він і ще з ним товариш попросили мене поїхати з усіма заложниками на площу біля Верховної Ради (голодуючі нібито постановили: якщо нас повернуть, то вони відповідно змінять місце голодування). І я повернувся разом з усіма, що потрапили до міліції.
 
На площі мене в порваному забрудненому білому костюмі фотографували. Після цього я пішов з дружиною шукати травматологічне відділення. Щоправда, працівники міліції запропонували свої послуги, однак мені відрадили їхати з ними. Об’їздили кілька травматологічних пунктів, але вони вже не працювали (було за дев’яту вечора). З лікарні № 1, що на Мінському масиві, мене оглянув хірург, зробили знімок-рентген і дали разом зі знімком довідку за № 369, що в мене поламані восьме й дев’яте ребра в правому боці, наявні синці на тулубі й кінцівках, чимало слідів на спині, очевидно, від кийка чи якогось гострого предмета, в двох місцях пошкодження на спині, та і в піджакові на цьому місці проріз.
 
30 липня до мене в хату прийшло багато людей – свідків моєї ганьби. Разом з моєю дружиною вони надіслали телеграми в Москву народним депутатам Б. І. Олійнику, Ю. М. Щербаку, редакторові журналу «Огонек», народному депутату СРСР Коротичу В. О.
 
31 липня, в понеділок, «швидка допомога» відвезла мене до лікарні для вчених, де я перебуваю зараз у хірургічному відділенні.
 
2 серпня в присутності письменника Олеся Лупія капітан міліції Майстренко Петро Максимович та слідчий, старший лейтенант Болій Петро Васильович (обидва з Київського міського управління внутрішніх справ) мене допитували, склали акт. Доживсь ось! А це ж, мабуть, тільки початок!
Я зустрівся з «роботою» спецвійськ, про які раніше, до перебудови, і мови в пресі не було. Їхню сваволю, безчинство на собі відчув. А скільки безневинних від них постраждало! Отже, чи потрібні нашій країні, що йде до правової держави, такі ганебні війська з роботів, духовно обкрадених людей?
Мені болить і тіло, і душа, Травма моральна і фізична мене пече.
Прошу захисту КСПУ (Київської Спілки письменників України). Втім, ідеться не про якогось там літератора Кагарлицького, а про засоби, якими здійснюється «демократизація» в Україні. Це не той шлях, яким можна дійти до храму правової держави.
 
 
Що додати до цієї заяви? Мене впихали в автобус русявим, а з нього я вийшов зовсім посивілим. Невдовзі довідався, що розпорядився «Взять и его!» генерал Геннадій Бердов, який у глибині площі разом зі своїми підлеглими стежив за подіями й давав розпорядження. До речі, його сфотографували, як і моє побиття, і знімки на згадку подарували мені. Їх використала прогресивна й чорна преса. А катували мене в автобусі молоді змопівці Руденко, Чуйко, Бугай, які ніякого покарання за знущання наді мною не дістали. Згадувані в заяві капітани міліції Петро Майстренко і старший лейтенант Петро Болій, які прийшли до мене в лікарню вчених 2 серпня, не поцікавилися здоров’ям, не поспішили запропонувати мені судово-медичну експертизу, а розпочали шалений наступ на лікарів. Вони ж накладали арешт на мої медичні виписки…
Ось вони, ті виписки, занесені до моєї медичної книжки № 3010, що довгі роки зберігалися в письменницькій поліклініці на Рейтарській, 11.
 
 

Виписка з лікарні для вчених, у якій лікувався три тижні, починаючи з 31 липня:

«Диагноз: закрытая травма груди с переломом VII–IX ребер справа, ушиб правой почки, множественные ушибы и ссадины головы, туловища, конечностей».
 

Запис досвідченого терапевта в письменницькій поліклініці Марії Миколаївни Холявко від 13.IX.1989 року:

 
«Діагноз: перелом VII–IX ребер, правосторонній травматичний плеврит, кровотеча з правої нирки, хворий потребує лікування в інституті урології».
Далі там же:
С 22.IX по 6.Х 1989 р. находился в институте урологии. Жалобы на головные боли, особенно в затылке, головокружение, тошнота, онемение рук и ног…»
 
Приходили з міліції (СБУ?) до нашого терапевта письменницької поліклініки Марії Миколаївни Холявко й вимагали, аби змінила свій запис у лікарняній картці (зафіксувала побої, синці, поламані ребра), але, вірна клятві Гіппократа, категорично відмовилася це зробити!..
А як побачили це моє затримання очевидці? Цитую за публікацією в «Літературній Україні» від 7 вересня 1989 року «Що ж сталося на майдані?»
 
Ділиться враженнями письменник, доктор філологічних наук Віталій Дончик:
«…Тривога зависла над майданом, як на моє відчуття, аж тоді, коли з’явився на ньому загін особливого призначення, викликаний невідомо ким і задля чого… Сам вигляд загону, його вторгнення на майдан, мов на навчальний плац, а потім і сама раптова насильницька операція – захоплення прапора і кількох чоловік, яких, скрутивши, заштовхали в машину, – викликали в людей не тільки замішання, а й вигуки обурення, протесту. Багато з присутніх, незалежно від їхнього ставлення до демонстрації та національної символіки, людей різного віку, фаху та ін., – я бачив і чув українців, росіян, євреїв – почувалися при цьому ображеними у власній гідності. Якраз таке почуття було, гадаю, в Миколи Кагарлицького, який випадком опинився поблизу місця події та намагався усовістити охоронців з кийками. Чим закінчився для нього цей гуманістичний порив – відомо…» (газ. «Літературна Україна» від 7 вересня 1989 року). Розлого про моє побиття Віталій Дончик розповів згодом у книжці «Спільний знаменник – тринадцять» – «Ліга-інформ», 2004 р. (див. 29 липня 1989 р. «Про побиття письменника М. Кагарлицького», ст. 78–80).
 
Розповідь О. З. Кагарлицької, дружини письменника:
«Ми тільки дійшли до площі перед Верховною Радою, як я побачила міліціонерів, які силоміць тягнуть до машин людей. Я остовпіла, не могла збагнути, як таке може діятись у наш час… Не помітила навіть, як зник Микола Федосійович. Аж раптом бачу, що тягнуть до машини і його, Миколу. Я підбігла, вхопила чоловіка за рукав, але мене грубо відштовхнули. «Візьміть і мене!» – просила я, та дверці переді мною хряпнули, і автобус рушив… «Якщо не винен – випустять», – байдуже кинув мені міліціонер, що походжав з мегафоном…
Згодом і справді затриманих привезли, а серед них – Миколу в розірваному піджаку. «Як тобі?» – питаю. – «Мабуть, щось відбили – дуже болить у боку…»
…У понеділок я викликала лікаря з літфондівської лікарні. Він оглянув Миколу і одразу викликав «швидку допомогу». Рентген у лікарні для вчених засвідчив: поламано не два, а три ребра…»
 
Репортаж журналістки Оксани Бойко на радіо «Свобода» від 5 вересня 1989 року пролунав майже дослівно так (початку її свідчення я не встиг зафіксувати на магнітофон):
«…Стояли міліціонери, одягнені в цивільному. Майдан від вулиці Кірова замикали війська спецпризначення, вишикувані в шеренги. Це були молоді хлопці в сірому військовому одязі. На хвилину мені зробилося моторошно, але я подумала, що вони не наважаться повторити тбіліську трагедію. На заклики міліції розійтися, група голодуючих розгорнула жовто-блакитний прапор та підняла тризуби. На них блискавично накинулися спецнази і брутально вирвали прапор і намагалися подерти його. Вісьмох учасників голодувань схопили, викручуючи їм руки та б’ючи нагаями, потягли до машин.
 
До міліціонерів підбіг чоловік у білому костюмі й запитав: «Що ви робите?» У відповідь його схопили, викрутили руку за спину, вкинули в машину і разом з іншими відвезли до Печерського відділу міліції. Пізніше ми довідалися, що цей чоловік був відомим українським письменником і публіцистом Миколою Кагарлицьким. Під час демократичного обміну думок міліціонери зламали йому два ребра, пошматували його одіж і відпустили. Ось так виглядає плюралізм по-українському».
 
Газета «Літературна Україна» від 7 вересня 1989 року опублікувала і глибоко продумане «пояснення» заступника начальника управління внутрішніх справ м. Києва, підполковника Володимира Шапошника:
“29 липня ц. р. близько 18. 00 на Радянській площі, біля фонтана, зібралася група лідерів і активістів неформальних об’єднань загальною кількістю до сотні чоловік…
 
На заклик гр. Чернишова натовп рушив до центрального входу в будинок Президії Верховної Ради УРСР, розмахуючи жовто-блакитним прапором і лозунгами; там кільканадцять громадян сіли на сходи і розгорнули чотири плакати…
До них тричі зверталися керівні працівники Печерського райвиконкому і відділу внутрішніх справ з роз’ясненням про неправомірність їхніх дій та з проханням дотримуватись вимог діючого законодавства. Незважаючи на ці звернення, лідери неформальних об’єднань відмовилися їх задовольнити… На адресу представників влади з натовпу залунали погрози й образи, виникла давка…»
 
Моє затримання змопівцями Володимир Шапошник прокоментував так:
«Гр. Кагарлицький М. Ф., член СПУ, не знаючи ситуації, подій та спостерігши лише конвоювання затриманих до машини, кинувся до працівників міліції, ображаючи їх вигуками і протидіями, чим привернув увагу збудженого натовпу й провокував загострення ситуації…
На цій підставі він був затриманий і при переміщенні в автобус упав, чим міг завдати собі тілесних пошкоджень…»
 
Я спеціально підкреслив ці цинічні вислови. Із висновків Шапошника випливає, що при вштовхуванні мене в автобус я сам упав, сам поламав собі троє ребер, сам лупцював себе по спині гумовою палицею, сам завдав собі ударів кастетом, сам травмував собі праву нирку!
 
Тижнем раніше «Літературна Україна», від 31 серпня 1989 року, опублікувала матеріал «Порушено кримінальну справу»:
«До редакції «Літературної України» звертаються читачі… У своїх листах вони висловлюють жаль з приводу інциденту, що стався 29 липня ц. р. біля будинку Верховної Ради УРСР, стурбованість станом здоров’я письменника М. Ф. Кагарлицького, якому було завдано травм при затриманні представниками ЗМОПу (загін міліції особливого призначення), а також цікавляться, чи порушено кримінальну справу, чи ведеться слідство.
 
У зв’язку з цим у республіканському Будинку літератора відбулася зустріч письменницького активу з представниками внутрішніх справ УРСР. Перший секретар Київської письменницької організації І. Ф. Драч поінформував присутніх про надзвичайну подію, що трапилася 29 липня ц. р., зачитав заяву М. Ф. Кагарлицького, а також пояснення начальника УВС м. Києва тов. Шапошника. У розмові взяли участь секретарі правління СПУ О. К. Глушко, В. О. Яворівський, перший заступник секретаря парткому Київської організації СПУ О. Г. Мусієнко, письменники В. Г. Дончик, С. П. Плачинда. Заступник міністра внутрішніх прав Г. В. Бердов, який виступив на зустрічі, вибачився перед дружиною потерпілого О. З. Кагарлицькою за прикрий випадок з її чоловіком і підкреслив: якщо слідство підтвердить порушення закону щодо М. Ф. Кагарлицького, винних притягнуть до відповідальності. (Захищаючи честь мундира, генерал Бердов і підполковник Шапошник доклали всіх зусиль, аби не визнати мене потерпілим і винних не притягнути до відповідальності! – М. К.).
 
Як повідомив редакцію секретар правління СПУ, народний депутат СРСР В. О. Яворівський, він передав заяву потерпілого М. Ф. Кагарлицького до Прокуратури Української РСР.
 
Наш кореспондент зв’язався по телефону з відповідними органами і з’ясував, що справу доручено розслідувати прокуратурі Печерського району м. Києва. Слідчий районної прокуратури Григорій Степанович Гарбуза повідомив редакції, що кримінальну справу з приводу інциденту 29 липня ц. р порушено 18. 08. 89р., матеріали потрапили до нього 21 серпня. Нині М. Ф. Кагарлицький виписався з лікарні і слідчий приступив до всебічного вивчення прикрого інциденту».
 
На тому засіданні доручили С. П. Плачинді написати розлогу статтю про ці події, а письменник О. Г. Мусієнко заявив Бердову, що «Кагарлицький такий, який бере участь у всіх відомих акціях, тож поділом йому».
Між іншим, було й друге засідання письменницького активу за участю представника ЦК КПУ Е. Лук’яненка, з якого «ввічливо» попросили вийти мою дружину Ольгу, а поета Миколу Сома, прозаїка Сергія Плачинду видворили, оскільки вони глибоко перейнялися моїм побиттям. Микола Сом так обурився, що кинув на стіл свій партквиток (не знаю, чим закінчилася ця історія для нього).
 
А ось викрутаси навколо мого побиття заступника голови Верховної Ради, міністра внутрішніх справ Василя Дурдинця, в якого 6 червня 1990 року відомий політв’язень, народний депутат України Михайло Горинь під час сесії, що транслювалася по радіо й телебаченню, запитав, як вирішується кримінальна справа письменника Миколи Кагарлицького в зв’язку з його побиттям, той, збиваючись, плутано відповів (я записав цей виступ на магнітофонну стрічку й дослівно відтворив):
«Що торкається побиття члена Спілки письменників Кагарлицького, яке мало місце ось тут, біля Верховної Ради, 29 липня 1989 року минулого року, то з приводу цього, ви знаєте, що і преса публікувала, значить, конкретні відомості щодо самого факту, чого виник, як діяли працівники міліції.
Міська прокуратура була порушила кримінальну справу, розслідувала, значить, цю конкретну ситуацію й прийшла до висновку, що працівники міліції в даній конкретній ситуації не перевищили своїх, значить, прямих службових, значить, обов’язків. Хоча з приводу цього я відповім. В прохача з цього приводу була скарга. Займалася республіканська прокуратура, декілька раз переглядала цю справу. То я би хотів, поскільки і члени секретаріату Київської письменницької організації, наші представники міністерства, зокрема заступник міністра генерал Бердов займався і інші. Якщо ви вважаєте, що тут дещо зроблено з боку прокуратури чи міліції не так, я готовий, щоб ми це питання, звичайно, окремо розглядали».
 
Як кажуть, наговорив-набалакав, сів, та й заплакав… Однак я зрозумів із відповіді Василя Дурдинця, що моєю кримінальною справою займався в республіканській прокуратурі сам генерал Бердов, той, який дав наказ «Взять и его!» Втім, «поборникам правди» легко було викручуватися, бо мене з самого початку зробили не потерпілим, а свідком у порушеній мною справі. На мої протести не зреагували ні в Печерській, Харківській, ні в Київській, ні в республіканській прокуратурах, бо боялися праведного суду і уникли його!
 
У заяві від 5 листопада 1989 на ім’я старшого слідчого Гарбузи я назвав людей, які були на майдані і зголосилися свідчити в Печерській прокуратурі. Це – Віктор Лінчевський, Сергій Одарич, Степан Пінчук, Володимир Марусій, Анатолій Буртовий, Григорій Давидюк, Микола Лисенко… (назвав чотирнадцять осіб, подав їхні домашні адреси і телефони). Як трималися вони на слідстві, не знаю, чув лише, що деякі під час зустрічей із командиром особливого призначення Анатолієм Куликовим змінювали свої показання. Заглянути б у мою справу і з’ясувати, хто є хто!
А як повели себе щодо мене молоді змопівці під час викликів до слідчого, у виступах по радіо? Цитую фрагменти очної ставки, що відбулася в кабінеті старшого слідчого Григорія Гарбузи 12 жовтня 1989 року. Цю розмову я тишком-нишком зафіксував на кишеньковий магнітофон. Наводжу спрямовані на захист змопівця Анатолія Руденка запитання старшого слідчого Гарбузи і безпрецедентно наглі відповіді змопівця Руденка, в яких він розширює коло співучасників моєї драми, а заодно грубо, нагло оббріхує мене перед слідчим, а той – хоч би що – жодної позитивної реакції в мій бік, жодного зауваження знахабнілому молодикові:
– Откуда появился гр. Кагарлицкий?
– Где-то сбоку.
– И что же он делал, появившись?
– Выкрикивал слова «Фашисти!», «Бандити!», «За що ви хапаєте невинну людину? Відпустіть, я ні в чому не винен!» – и начал царапаться, срывать у Грабчика погоны…
– И вследствие этого вы взяли и повели его к автобусу?
– А если он отбивается, кричит, бъет нас ногами, отрывает погоны, значит, он нарушал порядок!
– Кто же Кагарлицкого забирал?
– Грабчик и Чуйко.
– Взяли под руки и повели к автобусу?
– Я в это время возвращался назад, смотрю – они борюкаются. Когда я подошел, начали подсаживать его в автобус, он опирался, Грабчик подсадил, но он вырвался и упал на бок в автобусе на ступеньки.
– Кто ехал в автобусе?
– Водитель Бугай, Чуйко и я.
– Кто вам давал приказание?
– Нам давал приказание командир Куликов Анатолий Михайлович.
– Что произошло в автобусе?
– Когда я вошел, Кагарлицкий находился возле четвертого – пятого сидения. Бугай и Чуйко усадили его в автобусе. Кагарлицкий вскакивал и рвался к передним дверям, кричал.
– Ну и что?
– Поскольку он не хотел сидеть, я подошел и стоял с левой стороны по ходу автобуса и держал его. После этого он начал кричать на меня: «Ірод, яка тебе мати народила на світ? Фашист! Убери від мене свої руки!» Когда автобусом развернулись в сторону РВД, гражданин Кагарлицкий поднялся, подошел к быльцу и всю дорогу стоял – мы ему пошли на уступки, а он нам: «Подумайте, що ви робите!» Когда мы приехали и хотели отправить в райотдел, он не хотел выходить с автобуса и начал кричать: «Убивець, в тебе руки в крові! Я не вийду з автобуса, доки не дізнаюся, хто мене сюди посадив. Дайте мені главного! (?)» После этого подошли ребята и вывели его с автобуса. Сопровождали Вусенко и Семигиря, завели в часть. После этого, как забрали его в дежурную часть, мы вернулись. А вскоре и дали команду вернуть задержанных на площадь…
Слідчий бере в руки мій порваний забруднений піджак і продовжує допит Анатолія Руденка:
– Вы гражданина Кагарлицкого не били?
– Не бил.
– А вот грязный пиджак, смотрите!
– Это у него потому, что он падал, упирался о ступеньки. Вообще, это у него помарки от сопротивления.
– А оторван левый карман?
– Он, очевидно, зацепился за что-то рядом с быльцем.
На моє запитання про дірку на спині і кров на тому місці від удару якимось предметом змопівець не відповів, а слідчий не наполіг і продовжив допит:
– Дубинка была?
– Была в чехле. Не применял дубинку, его я не бил и ничего ему не ломал – ни ребер, ни в почку не бил, ни в спину.
– Громадянин Кагарлицький, ви вважаєте, що все, що з вами сталося, сталося в автобусі?
– Так. Ось тільки промовиста деталь: коли мене взяли змопівці, заламали руки, я потім побачив натовп на площі і небо, в мене все попливло перед очима.
– Не було якогось удару по спині чи по голові?
– Не пам’ятаю, бо в очах світ похитнувся і поплив…
– Ви маєте якісь претензії до Руденка?
– Усе, що він оце наговорив, за винятком кількох фраз, – брехня. Що зі мною сталося насправді, я розповів у заявах до вас, до депутатів, до прокурорів, пане слідчий! Прошу звернути увагу на проріз у спині гострим предметом, запечену кров на місці прорізу, синці від ударів гумовою палицею на тій же спині.. І додам: аби я сів у запропоноване мені крісло з гострими виступами, я б почувався рабом становища, а я – не раб!
 
 
…У розмові з Руденком після допиту я пробував був усовістити, розжалобити його, сказавши, що в батьки йому годжуся, що я не тільки письменник, а і вчитель, виховав сотні учнів, однак це не подіяло. Тільки коли нагадав про матір, він вигукнув: «Не трогайте мою маму!»
Інший змопівець Колесник Сергій Петрович, 1961 року народження, кандидат у депутати до Київської міської ради, очевидно, причетний до подій 29 липня 1989 року, виступаючи в прямому ефірі 17 січня 1990 року по радіопрограмі «Промінь», на запитання радіослухача заявив, що Кагарлицький був затриманий за те, що зривав погони зі змопівців, дряпав їхні обличчя.
 
Отакі молоді комуністи! Ще й, позичивши очі в сірка, балотуються в депутати Київської міської ради! Чого чекати виборцям від таких «праведників»?! Між іншим, при зустрічі з моєю дружиною Ольгою Кагарлицькою він із хороброго півня обернувся в полохливого зайця і навіть вибачався перед моєю Ольгою за наклеп. Тільки хто почув його вибачення?
 
І зовсім прикро мене вразило інтерв’ю Куликова Анатолія Михайловича, яке дав кореспондентові радіопередачі «Старшокласник», що прозвучало 1 березня 1990 року. В ньому начальник загону змопівців змалював себе люблячим батьком, який відвідує з двома синами Музей народної архітектури та побуту в Пироговому, піклується щодень про їхнє виховання, а от чужих дітей запихає в «воронки», «газики»! І мене, 52-літнього, слабкозорого чоловіка, не пожалів!
 
Отаких бездушних, похабних, безсоромних нелюдів залучають до спецназів! Вони – сліпі роботи, покірні виконавці чужої злої волі…
Із телефонної розмови з Григорієм Гарбузою 2 листопада 1989 року я дізнався, що мою справу… припинено. І розпочалися мої безуспішні ходіння по муках. Цитую запис у щоденнику:
« – Ну як моя справа посувається?
– Справу припинено і передано в прокуратуру м. Києва.
– Як це припинено?
– А так…
– За відсутністю доказів?
– Вважайте, що так.
– А де ж ваші гуманізм, як ви мені казали, Григорію Степановичу! А є ж у мене ще адвокат…
– Я вам співчуваю, але нічого зробити не можу.
– Так де мої документи?
– У прокурора Києва.
– Як йому зателефонувати?
– 290 77 28, Володимир Іванович Шевченко.
– А ви всіх свідків допитали?
– Усіх!
– Григорію Степановичу, ви мене навіть не посвятили в суть справи, не запитали моєї думки, не сказали про наслідки судової медичної експертизи. Як усе це розуміти?!
– Як хочете, хай вам щастить!
– Я і до Господа Бога дістануся – занадто чиста в мене справа, занадто винні спецназівці, аби закрити справу за відсутністю доказів….
Телефоную Шевченкові, там відсилають мене до начальника Станіслава Миколайовича Бондаренка, телефон 2501527.
Я вже весь напружений:
– Станіславе Миколайовичу, у вас моя справа? – називаюсь.
– Так, у мене.
– Як вона у вас опинилася?
– Якщо ви незадоволені рішенням Гарбузи, напишіть на наше ім’я заяву.
– Звичайно, незадоволений! І як усе це робиться? Я хворий, мені не повідомляють і вирішують закрити справу!..
– Мы с вами русские люди, пишите заявление!
– Не знаю, хто ви, а я – не росіянин, не поляк, не негр, а українець, український письменник, а не людина без роду-племені!
Його на тім боці покоробило і спантеличило:
– Я тоже українець, але ми – інтернаціоналісти.
– Будьте ким хочете, а я вимагаю відкритого суду…
І пішов у Спілку письменників до Юрія Мушкетика, Володимира Яворівського. Мушкетик згодився зі мною. А Яворівський дав пораду:
– Від них у тебе є офіційний документ? Нема! Отож телефонні розмови – то провокації з їхнього боку. Зачекаймо від них офіційних доказів. Є ще суд республіки, є ще Сухарєв… Не хвилюйся, Колю, про твою справу знає весь Союз, весь світ! За тобою Спілка письменників, Народний Рух України, тисячі людей. І скажи їм, хай тобі надішлють своє рішення, а ми вже зробимо своє…
Повернувся додому і чую в слухавку:
– Ми вашу справу як незавершену повернули назад на доопрацювання…»
І розпочалася нова тяганина зі слідчими, міліцією. За мною стежили якісь підозрілі типи, коли лежав у лікарнях, пропонували закурити, поговорити…
 
Пригадую, як до мене в перші листопадові дні 1989 року причепився на правах нібито знайомого і підстерігав увечері на виході зі станції метро «Мінська» якийсь огидний миршавий чоловічок, з притиском кидав мені фрази: «Я тебя, заядлый националист, обосцу! Я тебя научу, как уважать советскую власть! Я тебе гарантирую ещё не одну больницу, там ты и подохнешь, бандеровец!…». Погрози у тому ж дусі лунали кілька вечорів. Якось я не витримав, і коли з ним опинився віч-на-віч на розі свого будинку на вул. Тимошенка, 6-а, підняв угору дипломат з переносним важкеньким магнітофоном у ньому й вигукнув: «Ще раз постанеш перед моїми очима – розквашу тобі голову!» Він не сподівався такої рішучості з мого боку, явно перелякався і більше вже моїх пізніх повернень додому не супроводжував…
Було, було!…
 
Упродовж тривалого часу писав я все нові й нові заяви, клопотання, навіть, за порадою Бориса Олійника, до Генерального прокурора СРСР Сухарєва Олександра Яковича, до Віталія Коротича, який тоді очолював читабельний журнал «Огонёк». 21 грудня 1989 року я навіть надіслав телеграму на ім’я Горбачова:
 
«Москва Кремль
Горбачеву Михаилу Сергеевичу
Надо мною жестоко поиздевались на Советской площади Киева омоновцы. Причастны к событиям замминистра внутренних дел Украины Бердов замначальника УВД Киева Шапошник. Печерская прокуратура прекратила дело за отсутствием якобы доказательств. Знают о происшедшем депутаты Яворивский, Куценко, Павлычко, Гончар, Коротич. Посодействуйте разобраться.
С уважением писатель Мыкола Кагарлицкий».
 
З гірким усміхом згадую, як Анатолій Куликов і Володимир Шапошник прикидалися хворими, аби не прийти до слідчого на очну ставку зі мною. А от коли Шапошник балотувався в народні депутати до Київської міської Ради України другого скликання, був цілком здоровий. Дізнавшись, де й коли він виступатиме, я повів нерівну боротьбу. Двічі він збирав своїх прихильників у Інституті геронтології, двічі приходив туди і я, аби розвінчати кандидата в депутати. Під час його виступів я піднімав угору маленький ручний диктофон, подарований колишньою солісткою Київської опери Галиною Ратушною-Колесник, дружиною диригента Володимира Колесника (подружжя виїхало з України і там пропагувало національну хорову та вокальну культуру), удаючи, що його записую, він знічувався, опускав донизу голову, змопівці, перевдягнуті в цивільне, вигукували на мою адресу: «Бандеровец!», «Западник!», «Националист!», «Провокатор!», однак застосувати грубу силу до мене не сміли – їхній керівник балотується в народні депутати! Я розхоробрився, навіть піднявся з місця, звернувся до зали, що саме змопівський загін, йому підпорядкований, побив мене на майдані біля Верховної Ради. Це справляло сильне враження на присутніх. Не могли мене схопити за наказом Щапошника і коли виходив із зали й прямував до тролейбуса – мене надійно охороняли молоді хлопці аж до самісінького будинку.
 
У депутати Шапошник так і не пробився. Та й своє земне буття він невдовзі закінчив трагічно: загинув, як мені розповіли, від таємничої кулі під час полювання.
 
28 листопада 1990 року я попросив слова на республіканських зборах письменників-комуністів, у яких брав участь сам перший секретар ЦК Компартії Станіслав Гуренко, ще раз звернувся до совісті літераторів. Та марно! Газета «Літературна Україна» від 29 листопада 1990 року не подала мого хвилюючого виступу, а лише побіжно окреслила окремі моменти.
 
І після цих зборів керівництво Спілки письменників немов у рот води понабирало. Лише Сергій Плачинда по гарячих слідах подій підготував був гострий матеріал і намагався видрукувати його в «Літературній Україні», однак газета злякалася викривального пера письменника й подала вже вище цитований репортаж «Що ж сталося на Радянському майдані?» Тільки роком пізніше,10 квітня 1991 року, Сергій Петрович все-таки опублікував у «Літературній Україні» відкритий лист прокурору республіки М. О. Потебенькові, Голові Верховного суду УРСР О. Н. Якименку – «Чи надійде генералові повістка до суду?», в якому гнівно розвінчав безчинства змопівців в Україні.
Правознавець юрвідділу Секретаріату РУХу п. Сергій Нечитайло порадив мені: «Єдине – чого бажав би Вам, аби Ви повністю усвідомили нереальність, утопічність деяких Ваших вимог, аби лихо, яке вас спіткало, не затулило Вам увесь світ, щоб Ви не стратили свій письменницький дар на вправляння в епістолярному жанрі. Причини тривалого зволікання з розслідуванням Вашої справи, грубого та цинічного нехтування Вашими правами потерпілого, впертого небажання притягувати до кримінальної відповідальності держиморд у міліцейських мундирах Вам цілком зрозумілі: реалії совєцької дійсності Ви знаєте краще за мене. Бо ні про яку цивілізовану правову систему в цій напівбожевільній Верхній Вольті з ядерним озброєнням не може бути і мови. Гірко і сумно, що таку уяву маю про власну Батьківщину… Бо переконаний, що в напівдикому суспільстві, котрим заправляють войовничі невігласи, годі шукати якихось правових засад. У Совєцькій державі «власть придержащие» не обмежені законом задля дотримання прав людини, як те практикується в цивілізованих країнах, а якраз навпаки: озброєні законом проти людини, і сам закон виступає лише інструментом уярмлення, а не гарантом прав. Це є центральна і найхарактерніша ознака тоталітарного суспільства. Отож мене щиро здивувала Ваша свята, але глибоко наївна віра в можливість досягнення якоїсь справедливості при розгляді Вашої справи».
 
Я зрозумів, що судову стіну, змуровану комуністичною системою, я самотужки не протараню, тож вирішив припинити тяганину зі слідчими, прокуратурами і присвятити себе творчій роботі.
 
І правильно вчинив, бо через п’ять років той же загін змопівців, що познущався наді мною, відомий тепер уже як «Беркут», очолюваний тим же Анатолієм Куликовим, 16 липня 1995 на Володимирській вулиці і на Софійському майдані під час похоронної процесії, що йшла за домовиною Святійшого патріарха Володимира, влаштував справжнє побоїще: гумовими палицями, кастетами, а ще кулаками беркутівці били не лише мирян, а й священиків України і діаспори, пускали в очі беззахисним людям задушливу «черемуху». О, ганяли беркутівці за учасниками процесії, мов оскаженілі, плюндруючи і національні прапори. Навіть пробували осквернити труну Святійшого Патріарха. Такого святотацтва ще не знав цивілізований світ. І прикметна деталь, Куликов збиткувався наді мною в чині підполковника, а сатанинський дебош на Софійській площі влаштував уже в чині полковника. Той день увійшов в історію Києва як «чорний вівторок».