Вчора я був на параді Перемоги на Красній площі.
Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги.
Коли згадав він про тих, хто загинув в боях у величезних,
невідомих в історії кількостях, я зняв з голови убір.
Оглянувшись, я помітив, що шапки більше ніхто не зняв.
Мені було жалко убитих героїв-мучеників.
Вони лежали в землі безсловесні.
Перед великою їх пам’яттю, перед кров’ю та муками
не стала площа на коліна, не задумалась, не зітхнула, не зняла шапки.
О.П. Довженко. Щоденник
25.VI.1945
Борис ВАСИЛЬЧЕНКО
Отже, травень 1945-го. Батько мій служив тоді в армії, військова частина стояла у Дніпродзержинську Дніпропетровської області.
Мати вирішила провідати чоловіка і взяла мене, восьмирічного хлопчика, з собою. Випало так, що 9-е травня нас застало у Дніпродзержинську. Пам’ятаю військовий парад на місцевому стадіоні, йшли солдати колонами, на трибуні стояли офіцери і проголошували лозунги на честь «вождя всех народов» і «непобедимой и легендарной Красной армии».
А за рік до того…
На зміну німцям (до речі, рядові німецькі солдати вели себе досить лояльно до місцевого населення, крадькома лаяли Сталіна і Гітлера, а дітей інколи пригощали цукерками) прийшли «наші».
Якось у лютому 1944-го проходжу біля невеличкого майданчика в селі і бачу, що солдати копають мерзлу землю і ставлять якісь стовпи. Для чого – самі не знають. Потім поклали перекладину і прикріпили мотузку із зашморгом.
А тим часом у місцевій школі відбувався суд. Звинувачуваний – молодик років 28–30, русявий, невеликий на зріст.
За столом сиділи судді із червоними пиками та посоловілими від самогонки очима і зачитували вирок підсудному. Той мовчки кивав головою на знак згоди.
Далі головуючий заревів:
– «Ну что этому предателю Родины?»
– «Расстрелять! Расстрелять!», – заверещали комсомольці і комсомолки, присутні в залі.
Вирок – повісити.
Хлопцеві скрутили дротом руки, пам’ятаю оті синюшні омертвілі руки, посадили на бричку, підвезли до встановленої за декілька днів до суду шибениці, повісили на шию дощечку із переліком злочинів «против Советской власти», зачитали вирок, одягнули зашморг на шию, вибили з-під ніг опору, і людини не стало.
– Так йому й треба, – думав я, як і мої односельці.
Але через багато років під великим страхом жителька нашого села Марія Лазарівна Кисіль, тоді вже моя мачуха, розповіла таке.
У її хаті жили чекісти. Одного разу приводять на допит того молодика. Він розповідає, що жив у селі, розташованому за 100–120 км від нашого села, що німці, відступаючи, забрали його з собою і змусили працювати на кухні. Але при зручній нагоді хлопець втік від німців і, на свою біду, прибрів у наше село до червоних. Вислухали його московіти і запропонували таке:
– За те, що працював на німців, будемо тебе судити. А на суді ти скажеш, що не з України, а з Кубані, що ти там служив поліцаєм, убивав «советских людей» (на дощечці, коли вішали, було написано 250 осіб), відправляв молодих людей до Німеччини.
– Та цього ж не було, та я ж нічого такого не робив! – вигукнув хлопець.
– Ты это признаешь, и мы тебе дадим штрафную работу. Будешь жить. А нет – расстреляем сразу.
– І хлопець погодився, – сказала Марія Лазарівна.
Згодом жителі села, і я серед них, стали свідками цього правосуддя «визволителів».
Пізніше, за декілька місяців, одна за одною стали приходити у село похоронки. Пам’ятаю, як тужили жінки і матері, коли отримували отой страшний папір, як же раділи люди, що закінчилася бійня, що вже не будуть гинути ті, кому випало залишитися живим. Печалилися, що вже ніколи не побачать тих, хто загинув.
Серед таких були і мій дідусь Мирон Григорович Васильченко (1860–1961 рр.) і бабуся Марія Іванівна.
Мирон був могутнім господарем, мав 20 десятин родючої землі, гарне господарство, його дід Олекса був офіцером у царській армії, а дід Олекси – запорозьким старшиною.
Мирон та Марія виростили шестеро синів і двох дочок.
Мирон ще був головою кредитного товариства у власному містечку Широкому, що на Дніпропетровщині, колись це козацьке військове поселення, нині – районний центр.
Перший син – Яків, сімнадцятирічним був призваний до армії у 1914 році. Перед призовом хлопцю приснився сон, що чорні коні його затягли у безодню. За декілька місяців Яшка загинув.
Другий син, Олексій, закінчив вчительський інститут, працював у школі. З початком війни у 1941 році призвали до війська, загинув під Севастополем.
Третій – Філат, отримав поранення у голову від снайперської кулі у Будапешті у 1945 році, незабаром помер.
Четвертий – Іван. Був членом ОУН у Кривому Розі. Закінчив гірничий інститут і працював на одній із шахт.
Коли німці почали арешти членів ОУН, дійшла черга і до Івана. Під’їхали окупанти вночі до будівлі, де жив Іван з сім’єю (до речі, вночі арештовували своїх жертв і чекісти), направили прожектори від фар автомобілів у вікна будівлі, вдерлися у приміщення і повезли до катівні. Івана не розстріляли.
Тих членів ОУН, які прийшли з Галичини і створили досить дієву адміністрацію у місті, арештовували і страчували.
– Таких красивих хлопців і дівчат у галицькому одязі німці вели на розстріл, – розповідали мені очевидці, правда, вже у 60-х роках.
Свою останню ходу містом вони йшли і співали «Ще не вмерла…».
Івана, як спеціаліста, залишили працювати на рейх і тільки у квітні 45-го спалили живцем у берлінській в’язниці.
Двоє інших синів – Єфрем (мій батько) та Василь залишилися живими.
А «сестри, сестри, горе вам». Старша Фросина. Один з її синів, Василь, був членом ОУН (на Широківщині, як і у Кривому Розі, практично у всіх селах діяли осередки ОУН), потім воював в УПА. Його схопили москалі, судили, дали 18 років, відбував покарання у Норильську, в Україну повернувся у 1956 році. До кінця днів своїх був свідомим українцем.
Молодша дочка Мирона Лукерія (Лушка) вийшла заміж за Максима Іщенка, який загинув на фінській війні у 1939 р., другий її чоловік, Андрій, загинув у 1942 році.
Коли закінчилася війна, подружжя Васильченків оплакували полеглих чотирьох своїх синів, співчували нещасливій долі своїх дочок, і якщо і була якась радість (не перемоги, ні!), то від того, що вже не буде вбивств.
Згадаю також про вересень 1968 року.
Після окупації радянськими військами Чехії у серпні 1968 року, демонструючи «дружественные чувства» до чехословацького народу, партійне керівництво послало до Праги хор імені Григорія Верьовки.
Як розповідала мені потім учасниця хору, артисти вирішили відвідати Ольшанське кладовище, де похоронені багато українців. Бачила там напис на одному з надгробків «Тут лежить Гриценко, який Україну любив».
Прийшли хористи на цвинтар і раптом їх оточили чехи, почали закидати «окупантів» камінням. Ставало небезпечно, і тоді хтось із хористів запропонував:
– Співаємо «Степом, степом»…
Плачучи співали. Розібравшись у ситуації, чехи почали вибачатись і обнімати нас.
Зрозуміли чехи, що перед ними не москалі-татари з уламка Золотої Орди, а українці, які нещасніші від чехів, бо були під ігом понад 300 років.
Аналізуючи події, які відбулися в Україні 9-го травня цього року, вважаю, що ніяких урочистостей, ніяких парадів «Побєди» не повинно бути. Хай святкують цей день ті, для кого розпад імперії зла є найбільшою катастрофою 20-го століття, хто тягає смертоносну зброю Красною площею, в окупованих Криму та Донбасі. Хай «рисуються» своїми цяцьками та колорадськими стрічками кримінальні злочинці. Такими вони є.
А що нам, українцям, які повертаються у свій споконвічно рідний дім – Європу? Як відзначати цей день?
Як і вся Європа та Америка, як відзначав мій дід Мирон, з діда-прадіда запорозький козак. На відміну від Азіопи – Росії зібратися 8-го травня, пом’янути загиблих і послухати український Реквієм Анатолія Пашкевича на слова Миколи Негоди у виконанні покійної вже Ольги Павловської та Черкаського народного хору. Бо то є таки день скорботи за тими, хто загинув у війнах, за тими, хто могли ще жити, працювати, творити, любити і виховувати наступні покоління. І ще маємо просити Бога, щоб такого зла більше ніколи не сталося.
м. Боярка Київська область
№11 (199) 2 червня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал