Глибокої пам’яті Вадимові БОРОДІНУ † 18.10.2010 на чесну посвяту
Олександр СОПРОНЮК,
Асоціація українських письменників
Узятися за цей есей спонукала мене третя тематична шпальта «Пам’ять» в «УЛГ» за 20 червня 2014 року: Василь Кузан, «І пізно щось просить у Бога, і навіть соромно просить» – це спомин на другі роковини по смерті Леоніда Талалая.
У прикінцевому реченні автор безпосередній, і вельми: «Оце саме завершував роботу над цим матеріалом, останні кілька слів дописував, як вирішив чомусь глянути, що там робиться на Фейсбуці. І на тобі! Саме в тему! Кілька хвилин тому Сергій Батурин написав: «Цей рік забрав ще двох: Талалая й Завгороднього. Вони обидва товаришували з Римаруком: і Леонід, і Юрій Степанович. Мабуть, уже зустрілися в Потойбіччі. Цей рік багато в чому змінив моє ставлення до письменницької братії. Усім, що сталося, а надто – Талалаєвим похороном: люди, які шість останніх років цькували, труїли його душу неправдивими плітками, пересудами, пасквілями в сумнозвісній «ЛУ», прийшли й любо-любісінько, наче й не було нічого, стали біля труни. Промови виголошували, демонстрували перед новим спілчанським проводом свою прибитість горем. […]. Ані встиду, ні совісті. Один Мовчан здогадався сказати: «Леоніде, прости…».
І вже нічого не змінить,
Мов обривається дорога,
І пізно щось просить у Бога,
І навіть соромно просить.
Леонід Талалай
Під це Батуринове провидне провидіння мені принагідно пригадалося, як давно колись, далекого морозного лютневого дня, з Василем Герасим’юком, були в Талалая на гостині на колишній Чкалова, нині Гончара (просто дорогою – взяли, й без будь-яких на те запрошень, зайшли). Рая, дружина Леонідова, так само поетеса, Раїса Харитонова, зготувала нам, аж до глупої ночі, теплу поетичну вечерю. В аурі затонованого в зеленаве «золото» мистецького часопису «Світо-вид» читали-слухали, гомоніли-сперечалися, на щось приставали, чимось захоплювались… Господар, пам’ятається, просив, аби зосталися. Ми, одначе, застановилися на своєму – пішли в ніч. До Герасим’юка, на Воровського.
Востаннє з Талалаєм забачилися на його творчому вечорі у Національному музеї імені Тараса Шевченка 18 листопада 2011 року, з нагоди поетового 70-річчя. Леонід презентував нову книжку «Безпритульна течія». Талалаєва збірка відкрила серію «Третє тисячоліття: українська поезія». Усі юнацькі бібліотеки України отримали по 2 екземпляри цього видання.
Після творчого протоколу (проводив Василь Портяк, ювіляр читав поезію, виступали друзі-товариші) у затишному кабінеті, збитим герметичним товариством, зосталися свої. Мирослав Лазарук, порядкуючи, світив тепло і щирість. Смакували: хто вино, кому зайшлося на чарку. Леонід – без вусів. Незвичний був, нетутешній наче.
Мені чогось спав на думку Юрко, Ґудзь, і його – невідворотне:
… 28.XI.93, неділя, Житомир, к. 911 — вечірня молитва наприкінці падолисту: громада (коло) екуменів — розарій в напівтемряві… голос жіночий…
…………………………… …………………………….
…снився нещодавно Твій найперший лист до мене — що читаю його і дивуюся, бо вдруге прийшов… й ще ж такої глухої пори… Фотознімок Твій випадає звідти — на підвіконня… Беру його й вставляю замість розбитої шиби — він прозорий, наскрізь просвічений густим надвечірнім світлом… На ньому Ти стоїш поруч з чужим, незнайомим мені, чоловіком… Твій погляд звідти — як докір… Він обнімає Тебе за плечі, а Ти горнешся до його грудей всім тілом… Ви стоїте на якомусь поромі чи то мостикові, бо за спинами вашими — темніє горизонтально нахилене дзеркало річки, даленіє берег… І несподівано я впізнаю його: то ж я сам, тільки з новим обличчям…
(Юрко ҐУДЗЬ. «НЕ-МИ. Книга видінь і щезнень». Ст.81,82. Юрко ҐУДЗЬ «Барикади на Хресті». Тернопіль. «Джура». 2009)
Талалай усміхався. Визнаний-знаний, уже метровий шевченківський лавреат, якось по-доброму ніяковів. Це забирало, зворушувало.
Не тут уже він, далеко десь, – мовив хтось під руку.
Однак не про це мені тут, як звично мовив би Ігор Римарук.
Фотоґрафія Леонідова, що на шпальті в «Українській літературній газеті» її кладено…
Дуже вже мені до Затуливітрової, що в Бучаку була знимкована, вона близька. Солідними окулярами. Висотою мудрою. Поглядом тим (щось знав чоловік, кажуть про таких люди)…
Володимир Затуливітер – український поет, філософ, характерник.
Чи вихилив до дна, чи лиш надпив із кварти
Цикуту кольорів – у всьому винен сам.
Відпив і не збагнув: чогось у світі варте
Лиш те, що, відрубавши руку, ти не написав…
Істиною це саме той достоту рвійно-одержимий невпійманий поетичний ДАР, той СТАН, коли поет здіймається над вічну межу – де немає жодних прописок, реєстрацій, совдепівської «битовухи» і міщанського кітчу… Коли годі щось коментувати: будь-які вступні, передні, середульші чи задні слова до поезії абсолютно недоречні – позаяк мистецтво в слові – вже вивершене і вершинне і має братися напряму, якщо власне ти годен те взяти, зрозуміти і нарешті – відчути. Саме тоді з-під пера виходять поетичні коралі, бо: як пишеш – так і живеш, як живеш – так і пишеш. І необізнано-непосвячених це кидає в немилосердний ляк і шаловий острах – бо чоловік не десь там, за обрієм, у Шевченкових-Кулішевих, Анни Ахматової чи Бориса Пастернака світах – а тут. Поруч. Сучасник. Однак зі своїм геніально-прозорим баченням, світовідчуттям і власним сенсом у цьому тлінному грішному світі. Знову ж таки: де не важить паспорт, – а є кров, її голос, дух і вселенське відчуття єдності.
Водночас Володимир Іванович Затуливітер уже в Києві, зрілим своїм віком, був братовий, дружній і товариський. Проте на долю стало СВОЄ: вона розпорядила поета – фактично самотою – у так само круто засамітнений Бучак, над Дніпром…
“Напевно, для того, щоб бути і почуватися поетом в Україні, треба духовно перебувати в якійсь специфічній Україні. Не такій, яку ми щодня бачимо на вулицях і чуємо з телевізора. Або навіть спостерігаємо в мистецькій тусовці. Творчість має до всіх цих життєвих вимірів вельми умовний стосунок. Може, це залежить від стилю (я за своєю природою – щось розірване між неокласиком і верлібристом-експресіоністом), може, просто від настирливого бажання – нарешті – щирості у відповідь на власну щирість. Кому комфортно в культурному середовищі України, а мені особисто – вже давно ні. Десь зо два роки тому я майже перервала стосунки з богемою і спілкуюся тільки з дуже нечисленними письменниками. І мені добре так. Знову набуває актуальності внутрішня еміграція”.
Це дотичність до письменницької самоти Ірини Новіцької, поетеси й перекладача. «УЛГ». ч.10 (120), 2014р.
У Затуливітра – це глибше, глобальніше, в саме осердя, серцевиною.
Закинутий український вимір…
Там найменший раптово-несподіваний дощ реально відрізає твій ВСЕСВІТ від цивілізації.
З оглядин на ще свіжі, одсвічені (зазвичай проводили 28 липня, на Володимира, останнє свято відбулося 26-го) в Бучаку, традиційні затуливітрівські читання, і вже ось презентація фільму Дмитра Іванова «Голівуд над Дніпром. Сни Атлантиди», про Бучак, у столичному кінотеатрі «Оскар» – отож, защеміло, попливло-згадалося… На спомин, з іще недавньої минувшини, вийшли цілком життєві речі, прибираючи одразу ж високої духовної ваги…
…Стояла празникова п’ятниця.
(«Бо прийшли до тебе три празники в гості…
А що перший празник Рождество Христове…
А що другий празник Святого Василя…
А що третій празник Святе Водохреще…»).
Одрана зайшов на Прорізну, в затишну гастрономію, там була тоді людська кава й до кави, офіційно йменувалася вона «Сільгосппродукти», а на богему жили просто «Рога і копита».
Назустріч – Вадим Бородін, архітектор. Очі зволожені. В них – розпука.
?
– Горе в мене, в Бучаку, – захитав головою.
…Холодний, у долину, льох. Добротні бочки. Різкий, заправлений ячменем і сушкою, березовий сік. Смачнюща – небесною парою! – юшка, здоровенним казаном горить. Вадим обожнював лаштувати гостину для друзів – власне любив і вмів це робити. Криниці з Божою, що ломить зуби, водою. Урочище Рожена. Бабина гора. Гребінець. Козацький шпиль. Бучацькі ручаї. Озера. Там укопана була його СУТЬ. Його чоловіче ПРАВО. Мецената і будівничого, Вадима Бородіна. Нарешті видавничий центр «Бучак-Ирій», що його такого далекого й такого близького 1996 року заснував іще сам Володимир Затуливітер – винесла до мене пам’ять недавнє Бучакове світло.
– Володимира Івановича нема, – видихнув у чарку гірке мовчання Бородін.
Затуливітер любив «…продукти», побути тут, подумати. Канонічно формовий – у хутрі – мазепинський кашкет. Штивне кашне. Довжелезний – у давнину – добротний плащ. Поет, мовчазний, глибиною всевидящий, був завше в товаристві так само поета, головного редактора «Сучасности» Ігоря Римарука, Анатолія Зайця, він був у журналі головний художник, та Миколи Чубука, відповідального секретаря часопису.
Якось (богемилося-писалося тоді конкретно, вже й не знати на якому небі був) він підійшов: Саша, ти не слухай їх, «друзів» тих. У них усе «по верхах». Вийде на добре, скажуть – то ми. Якщо ні, не туди захилить, не складеться, – поведуть-розведуть по людях: ми ж казали… Отож. Усе. Сам. Сплюнув. Розтер. Зібрався. Пішов – і не оглядаєшся. Так спокійніше. І – надійніше.
Ці слова його й лямпово-лінзові окуляри і досі мені – перед очі. Стають, якщо треба, до діла. Вертаючи на землю. Вже озьдо, по стонадцятім часі, перед самими липневими читаннями, гортаючи поночі «Чашу жертовну», знайшов про це у ПОЕТА.
БЕЗ ПОСВЯТИ
Були й такі. Ходилось. Чаркувалось:
пейзажна мордописня пройд і стукачів.
Їх впізнавалось. Билось. Відлучалось.
Але! –
кого підняв я на мечі,
з яким рівняти шпорі пера вчили?
Ні-ні, не жалував, не шкодував,
розкар тим паче не боявсь за вчинки.
А все ж таки… А все ж таки жував
глевку хрещатицьку кофейну гумку
і чубом, січнем січеним, кивав,
і думав, як здавалось, мудру думку:
не має бути вічності в держав,
в яких є на слово підвіра підла
довірникам, зачатим на сечі.
Дарма, хто з них зі мною підобідав,
нікого не підняв я на мечі.
…Сиділи в «Оксамиті» (богемні «Трі ступєні»), що так само на Прорізній були, за кавою: Вадим Бородін, ті ж таки Анатолій Заєць з Ігорем Римаруком, Володимир Іванович, Олесь Ульяненко (всі, на жаль, уже покійні) і ваш покірний слуга. Саме тоді, початком 97-го, ми надумались заснувати Асоціацію українських письменників (своєрідний орден). Юрко Покальчук, Соломія Павличко, Олександр Кривенко… Юрій Андрухович, Тарас Федюк, Віктор Неборак, Ігор Римарук поклали на стола спілчанські (НСПУ) квитки й покинули орґанізацію.
Саме тоді Ульяненкову «Сталінку» подали на Шевченківську премію.
Олесь – сама духовна шляхта і чиста совість: як йому тут бути, як повестися?!
– Лишайся в Спілці, а то одразу ж знімуть з подання, і надалі будеш без кутка, простонеба писатимеш, – настановив по-батьківському Затуливітер.
– Ми тебе й так любим, – підсумував Римарук.
…Котрогось разу зайшов до них у видавництво «Дніпро», на Володимирську (там тоді містилася редакція «Сучасности»), привіталися: Володимир Іванович сидів над текстом і просто мережив його, писав погорі. Завважив на це Ігореві, аби просто дали мистцеві фінансову і творчу волю.
– Говорив йому, – одказав Римарук. – Але це ж Затуливітер: не захотів, будь-який, сонний чи денний, і будь-коли, в своєму чи в чужому тексті ставить і робить РІВЕНЬ. І все.
Отсі речі й іще багато чого вмент стали мені на пам’ять.
– Поїхали ховати,– мовив я до Бородіна.
У мене було 500 гривень робочих грошей, з Божою і людською допомогою, я робив тоді «Слово». Вадим узяв свої хазяйські архітектурні. На Подолі, коло Житнього ринку, «сьомою» «Ладою» нас забрав Вадимів колєжний товариш Олександр Андрєєв, заслужений архітектор України. Четвертий був Затуливітрів небіж, Олег, із Запоріжжя, що приїхав у Бучак до Володимира Івановича на гостину. Побачивши, «кроз окно», в хаті чорну картину, молодий чоловік занімів. Нікому нічого не сказавши, подався назад, до Києва. Спам’ятався тільки на вокзалі, вже у вагоні потяга: зателефонував Вадимові. Бородін повернув Олега з неба на грішну землю. Так ми довідалися про смерть поета.
Дорогою, вже їдучи в Бучак, на базарі, в Українці (там звичайно скуповувались, лагодили-планували і брали щось до столу), Вадим, торгуючись, почув позахмарну ціну на свіжину. Несподівано небо й направду порвалось. Сніг лавиною став забирати землю. Рятуючись, зайшли до першої-ліпшої крамнички. «Труба українській економіці, сказав би на все це Затуливітер», – кинув, немовби жартома, але водночас якось розпачливо Бородін.
У Каневі звідомились до місцевої міліції. Хоча це й була його буденна безпосередня робота, – капітан пройнявся: поет-бо ж загинув. Бучака дісталися брезентовим 469-м «УАЗом». До хати. Вийняли, з уже вийнятим склом, віконну раму. «Зайшли». Побачене зсудомило: на земній долівці лежав чоловік. В очах у нього стояв жах. Скоцюрблене вивернуте тіло. Обвуглена нога. Поруч – окуляри. Покуйовджена подушка. Зсунута зібгана радюжка. Полотно…
«Зоряна речовина», «Трахтемирів», «Пам’ять глини»…, побігли мені рядком поетичні Затуливітрові коралі, нарешті – «Полотно», збірка вибраного (1986), що за неї Володимир Іванович наступного, 1987-го року, здобувся на премію імени Павла Тичини.
***
Вже не вберуся я в такі барвінки,
а в чорнобривці – й мріяти дарма.
Останні, мабуть, чорно-білі знімки
Витискує мені з очей зима.
Видушує останні краплі срібла,
що фотоплівку сріблить – не вмира.
Давним-давно нікому не потрібний,
а ступиш в кадр – триває мить, трива!
Це Затуливітрове слово, як з’ясувалося, вийшло на пророче.
Печально-філософська штука поезія, як і реальна, водночас.
…Брунатно-жовтава патина покрила Євангеліє, образи в рушниках, Шевченків портрет, рукописні зшитки, розкидано-класичним почерком виведені «Ненаписані пейзажі», що їх уклав сам автор листопадом-груднем 2002 року (книжка вийшла по смерті літератора 2004 року у видавництві «Факт», директор Леонід Фінкельштейн, стараннями Вадима Бородіна, Любові Снісар та президента Асоціації українських письменників Тараса Федюка).
Я глянув на полиці: «Кобзар», Біблія, ще книжки…
«На моїй книжковій полиці є священні книги – Біблія, «Кобзар»… І перша збірка Павла Тичини «Соняшні кларнети» – які я ніколи нікому не віддам».
Це київський поетів запис з Книги літопису літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини за 1 березня 1994 року, на вечорі з нагоди Затуливітрового 50-річчя.
Глибокий вивірений, без зайвини, запис. Надав мені його Григорій Донець, завідувач музейного відділу фондів і наукової роботи, чоловік, з яким я в давній світлій дружбі.
Світоглядна тяглість традицій: Володимир Затуливітер тримав вірність СЛОВУ і вартісним художнім смакам.
…Коло столу, з добру пічну цеглину, лежав каменем рудий пес. Іще зовсім недавно Володимир Іванович при вечоровій свічці беріг-грів його на руках. Кішка встигла порятуватись через димар, пес – ні. Біла ошата, чесні давні традиції, в дереві-лавах-столах, лежанці, ще в живій печі – все це накрила чорна і досі незнана пелена… На реалії – погар. Отруйність. Невідь. Небуття. І на довершення – мертвий ПОЕТ Володимир Затуливітер. І так само, вже мертва, без нього, хата…
– Що робитимемо? – глянули ми хором на офіцера міліції. – Шукатимете – хто-що й до чого – чи ховати будемо?
– Хороніть, – тихо сказав, немов попросив капітан.
Забравши в «бобку» Затуливітрову смерть, увечері дісталися Канева. Ночував нас Вадимів товариш, відставний полковник, що лишився в мене в пам’яті як «станціонний смотрітєль», так ми його всі звали.
Вдосвіта, вдвох, з Вадимом Бородіним – до Черкас: там судмедексперти – у Каневі своїх чогось тоді не було.
Діло було суботою. Судові медекспертизи – міська й обласна – в Черкасах лежали купно. В одній керував Шило. В другій – ШилоВ. З огляду на це нас пішли-поїхали повсюдно водити-посилати. За певний час, завдячуючи тамтешньому сторожеві, ситуацію розібрали. З якихось дверей вийшов молодий медбрат, сказав, що хворий, з температурою, до того ж, вихідний, – отож, ніхто нікуди не поїде…
Згодом цю дитину заступила старша медсестра, Тетяна. Трохи виховала, з нашою мовчазною допомогою. Потому, всі гуртом, поїхали.
– Клопітний Затуливітер. І тут не йде так, не відпускає просто, – заговорив дорогою Вадим. – За життя з усім цим, побутово-протокольним офіціозом, не дуже хотів дружити-ладити, а це ще й тут, після смерті…
Невзабарі, з медсестрою, я вже лаштував поета в останню дорогу, з усіма властивими морґовим парафіям атрибутами. За облаштунками розговорилися: міліції вже нема, почав помалу я, – яка смерть? природня чи?.. – перепитав делікатно.
Таня, оглядаючи вже вбране на той, уже неземний, світ поетове тіло, фахово проказала: не сам; помогли; і дуже.
Власне, що там говорити: класична літературна смерть. Достеменно – «на чорний заказ», що в Україні, на превеликий сором і біду, стало вже звичне діло…
Батюшка, що його ми попросили одспівати Володимира Івановича, їхати в Бучак одмовився: злякався. «Туди не поїду – там глушина, безлюдна», – тільки й сказав. У Каневі, завважу принагідно, – Московський Патріархат УПЦ. Володимирові Затуливітрові, що пробувáв у національному слові, був – духом і посутньо – Україною, власне й загинув з нею, церковна п’ята колона, з її юдиним кадилом, була б – і то безперечно – не до серця.
Вже сутеніло. За канонами поховати належало до заходу сонця. Отож, попові, аби не заминав-не затягував переводити земне буття в небесне, в недовгому часі поклали гривневу сотенну пожертву – він мовчки одійшов, розв’язавши одвічну толстовську, «Богові чи мамоні», дилему на користь останньої тями, яка не смердить і не пахне. Затуливітрову домовину, що її так бережно вибирали для поета Вадим Бородін з Олександром Андрєєвим, винесли на бортового «УАЗа» і процесією пішли колесами на морозний засніжений Бучак, «українську камчатку», як значать село в тамтешньому довкіллі.
Було саме на Йордана. Остання путь. Труна – з тліном поета. Думи – кожному свої. Люди – що йшли назустріч, до Дніпра, воду святити, аби вберегтися на цілий рік од багатьох недуг. Власне канівський люд – то сама душа: відкрита, невідмовна, щира. Коротке слово ГОРЕ – і нам подавалася рука: тверда, надійна і безкорисна. Чи серед білого дня, чи серед глупої ночі.
Останнє поетове пристанище ладналося так само непросто. Земля давалася трудно. Промерзла зашорена в лід. Неприступна моторошним холодом і далекою байдужістю. Клинували, пробивали ломом, входили сокирою. Так гора – Козацький шпиль, що на сільському цвинтарі, навіки забирала до себе видатного українського літератора.
***
Не тратьмось, зошите: тих жданих слів
уже ніколи, мабуть, не діждаться.
Спинились на сьогоднішнім числі
зловтіхи календарні, і злощастя,
злокаверзи, злослів’я – зло і зло,
відколи прийшле, сплакане відколи!..
Тобі, як Богу, врешті, повезло:
Стоїш при світі, наче правда, голий.
[––-]
Чому ж ти став? Хоч очі підніми!
І я собі признавсь напіввідкрито:
– Я зрозумів, чому наш Бог німий.
Це страм – себе уголос говорити.
Земля тулила долі вже зовсім сліпе сонце.
– Давайте трохи поможу, – підійшов Олег, що певний час, не стидаючись, плакав осторонь.
– Тобі не можна, – зупинив я.
– Чому?
– Тому, – зітхнув у небо Вадим.
– Ти рідня, по крові, – став тлумачити я. – Тобі болить. Душа тужить. І чіпати її – гріх.
– Саша, скажи слово, – задимів у далину Олександр Андрєєв.
Труна, як і Україна нині, стояла на краю викопаної могили. Свічка різьбила Затуливітрів лик. Я повагом повів про те, що Володимир Іванович був поет першої руки, як видавець і редактор, зробив чимало на царині української і перекладної літератури, натхненник і організатор, учитель – імена Ігоря Римарука, Івана Малковича, Василя Герасим’юка вже зафондовані в національній класиці. Непоступливо-недоступний. Глибинно-закритий. Дотепно-філософський. Вільний. Незалежний…
Затуливітер останнім часом скидався мені на розважливого і поважного білого …вовка – привабливого самотою, по-мистецькому, сказати б, симпатичного. Харалужна непохитна позиція, одночассям – мурований частокіл недовіри й підозри, за якими він тонко й езотерично хоронився.
– Читай, що на душу ляже, – потягнув цигаркою Андрєєв. – Хочу, аби й мене так поховали – без сопливості звичної, слизистого намулу.
Направду: не було ритуальної помпи, поминально-роздутої тризни, суспільно-поховальних ревнощів, «чужих-своїх», що на смертельну годину інших прагнуть суспільно вивищитись і утвердитись – квітами, поглядами, перешептами – хто, як, куди і біля кого… Був тільки він, Володимир Затуливітер, ПОЕТ. Про що вже сказав. Якось. Сам.
***
Я вже потиху відмираю,
відходжую своє землі,
доношую надії раю,
замащені в добрі і злі.
Все меншає мені потреба
для неоплаканих очей
в широкому дозвіллі неба,
все дужче хочеться ночей,
[….]
Cтрум вимкнено. Єдина свічка
сама із себе сяє золотим,
сміється, топиться, як вічність,
ховає таємницю темноти.
––––––––––
На камені,
який на мене ляже,
нічого, браття, не пишіть
Знову ж таки: не барвистою мозаїкою, – одиноке, заборольно-закрите було останній час «світське», зовнішнє, життя поета. Зате внутрішньо воно нуртувало, горіло. Пружне. Непідробне. І – цілковитим абсолютом – приватне. Як вислід: у Бучаку засвітили потужною густою прозою «Діжа» та іронічні й водночас траґічні «Пастухи бджіл», добротний багатий жмут нових небесних сонетів і десята книжка поезій «Ненаписані пейзажі»…
Переживаючи те все, я не переставав дивувати: до болю, як нині заведено говорити, знакова смерть, і вже пережита доля. Так само поетова. Це вже з кимось, десь і колись було.
| П |
ам’ять сама, мимоволі, винесла у 24 серпня 1994 року, на свято Незалежности. У тому часі я робив на Музейному, 8 «Слово» і вряди-годи заходив на гостину в радіо-«Свобода»: редакція містилася тоді біля новоявленої станції метро «Театральна», (вона щойно відкинулась назви «Ленінська»), на першому поверсі аґентства РАТАУ. Чільний Богдан Нагайло з радіостанції вже пішов, директорував Андрій Гайдамаха. Вечірні студії вела Ліна Ґвать, на радійних хвилях – Галина Мовчан. З нею ми заприятелювали. Свято Незалежности переходило саме в Палаці мистецтв «Україна». Пані Ліна подала на вщерть заповнену залю поезію Олекси Стефановича.
То було щось вершинне! Бунт. Блиск. Виклик. Суспільній правильності. І прямим лініям.
***
Де ще під небом Твоїм
Є та нелюдськая сила.
Дозавітняя, ціла.
Що спить у народі моїм?
Глухомура стіна,
Потопової хмари навала…
Якби встала вона.
То б земля застогнала!
Буревій!..
Буреліс стоукрутний, стогудний…
Як є народ страшносуднй,
То це лише мій!
Прага, 1940
Як тільки-но Ліна Ґвать віддала останнє почуття Стефановичевого слова, глядацький дух виніс мене з квітами на сцену: палац не аплодував – він ревів. Не відкладаючи на позавтра, одразу ж віднайшов «Зібрані твори Олекси Стефановича» (Об’єднання Українських Письменників Слово, Торонто – Р.Б. – 1975, Видавництво «Євшан-зілля», Накладом товариства Волинян), і втопився в них.
Останній розділ книжки «Складаний портрет поета як людини», на ст. 265, засвітив таке:
«Уривки останнього звіту о.П.Івахова
[…]
На новому мешканні не міг п.Стефанович знести гавкання собаки на прив’язі, тому в травні 1969 року знов почав шукати за приміщенням. Мені дуже жаль було почути від поета: «Дозвольте перебути у вас у підвалі, поки не знайду мешкання». Так не може бути, сказав я собі, і завіз Стефановича до іншої парохіяльної хати; поет радо погодився перебратись туди. День перевозу був назначений на 29.V.1969р. год. 8 вечором. Ярослав Гулик, який зайняв давнє мешкання поета, мав помогти при перевозі. Поет був точний – і той факт, що о восьмій його не було, і в хаті було темно, занепокоїв п.Гулика, який, заклопотаний, прийшов до мене. Двері знадвору були закриті, господарів не було вдома, на стукіт не було відповіді. Взяли ми з парохіяльного дому драбину, і п.Гулик поліз. Щоб дістатись до хати, треба було вибити вікно; а я не мав уповноваження лізти до чужої хати, то рішив закликати поліцію, яка відкрила мешкання. Ми застали поета коло стола, роздягненого і похилого. Згодом я покликав амбулянс, і його взяли до шпиталю. Після трьох годин привезли назад і заявили: він здоровий, але недоживлений. На другий день я почав кликати наших лікарів, але нікого не було. Щойно в понеділок д-р С.Дорошак прйняв Стефановича, встановив його «здоровим, але недоживленим», – але рішив відставити до Маєр Меморіял Шпиталю. Того таки дня о 2-ій годині подзвонила поліція і питала за родиною Стефановича, бо заряд шпиталю хотів відіслати його додому. Тому що не було кому прийняти і доглядати поета, – вони залишили хворого на коридорі. Щойно рано одна з мед-сестер влаштувала його в більшій кімнаті на кілька осіб. За місяць по точних оглядинах встановлено, що Стефанович мав вилив крови в лобній частині мозку.
[….]
Тепер, через шкоду в мозку, ум поета не працював правильно. При помочі суспільної опіки вдалося влаштувати хворого в домі для старців в Олден, Н.Й. Я був радий, що людина має приміщення, харч і лікарський догляд. Двадцять п’ятого грудня, 1969р. зателефонували зі старечого дому, що Стефанович важко хворий. А що він був православного віровизнання, я зараз повідомив до о. М.Павлишина, щоб відвідав хворого і заніс св. Тайни. Він так зробив. А 4 січня, 1970 року Стефанович помер. Причина смерти – недомагання серця. Похорон вібувся 8.І. 1970 р. при великому снігу, прикрому вітрі та морозі…»
[….]
І насамкінець:
«23-го грудня 1970р. в маленькому містечку Бавнд Брук був дивно погідний день. Далеко на небосхилі, де-не-де, блукали білі хмарини, а у виструнчених навколо кладовища тополях дзвеніла тиша, бо «єдино їй дзвеніти біля смерти». В той погідний день хоронили (це був день перенесення тлінних останків поета до Бавнд Бруку) Олексу Стефановича, одного із найцікавіших сучасних українських поетів. За труною йшло тільки двоє людей – поет Рубчак [Богдан] та автор цих рядків».
Це – Іван Фізер, зі своєю «Вступною статтею». Там само.
Читаєш цього текстового кусника – волосся додолу дибом падає! Він – як доказ: все це вже було. Було… І саме так. Історія, зосібна в літературі, має дивовижну здатність: повторитися!!! До того ж, у поетичних смертях: траґедійно. Одразу ж, огромом, згадався, забитий міліційними чобітьми Василь Симоненко. Замучений – вишукано, по-мистецьки – Володимир Підпалий. Загнаний у зашморг Віктор Близнець. Про все це міркував, уже будучи в господі діда Сашури, – таке в нього було бучацьке прізвисько. Марія, дружина, Сашуриха, поштарка, щедро накрила стола, аби ми, скупим товариством, пом’янули Володимира Івановича. Сашура традиційно гостив. По колу пішла тремка медова… Чемно перепросивши, я відхилив. Сашура, по-хазяйськи, занепокоївся: невже гордуєш?: чи, може щось не так чи, мо’, болить щось?
– Та ні, – заступив Вадим. – Сашко просто не хоче, відпочиває.
Проте Сашура не вґавав. Cпустилися в льох: консервація, овочі, фрукти, настояні на травах цілющі напої – не перерелічити всього багатства. Вибирай, – припрошував господар.
Сашура – кореневий, у небо, «я тут вийшов із землі – тут у неї й зайду» – цілий вечір гомонів про Затуливітра. «Ми тут у Бучаку, вдвох із Марією, ще Кісота (йому 83-й год пішов), були; а це Затуливітер приїхав. Глибокий чоловік був, царство йому небесне. Скільки всього у своєму ділі знав – а все про землю допитувався-докопувався, аби давати всьому лад. І все писав, писав. Марія казала, що й про мене щось там у нього є».
Скажу: Є. Не було, а таки Є. І добре Є.
«Немає ніде і посейбіч, і потойбіч Дніпра такого – од розложистого до куцюцінького – селища, в якому б не було свого безсмертного. Хай і не Маркс, але свій Безсмертний усе-таки є. У Бурчаку – й поготів. Тут тяжко, як гіркий наймит життя, безсмертвував Сашура. І то з найпростішої причини: просто за роботою ніколи було вмерти. Ніколилося вік, другий, і долі ще вже бозна-який несвятковий, а робіт род людський усе вигадував і вигадував, і кожна робота, як в’юрка вулиця, лащилася до його кривих, як вухналистий підосиновик, ручищ. За те Сашуру, як із правіку в нас заведено, не любили. Замало того, що дуже. Не любили і раз, і вдруге. Раз – за те, звісно, що вічний, а друге – що все вміє. Було, подейкують, і ще щось третє, але та третина такими бузками на кладовищі забуявілась, що тоді вже комусь про те й затикнули. Власне, якщо по правді, було ще й четверте: домовинщина. З усієї вколобурчаківщини замовляли йому домовини. Волом волав Сашура: бійтеся Бога, я вже сам лівою ногою в бузку! Але надовкільщина обох статей була настійлива, по-волячому вперта й невідчепна. Ото Сашура, час від часу відриваючись од нескінченно нагальних робіт, усе виздоблював найтриваліші, вічні людські прихистки, що за триста чи скільки там ще літ так і не насилкувався на власну свою підбожу домівлю».
Це від Затуливітрових «Пастухів бджіл».
Навіть цяти розділові є: «Сашура», «Сашура, але Петрович».
…Ми вийшли нагору. До світла. Сашура, штивно підперезаний, геть чисто виголений – аж лиск вилицями. Грубий комір тримав увесь той лад. Сорочка – вся крохмалом, у білому. «Ви його на той світ гарно вбрали? – усе розпитував-годив хазяїн. – Я оце з вечора ввесь празниковий. Завтра в область їду. В больницю…». Потому все припрошував і припрошував. Я кинув око на багату гостину. В центрі столу – коливо, поминальна кутя. Принагідно стала на думці Затуливітрова
ГОЛОДНА КУТЯ
[…]
Ложки щербаті, з’їдені. Миски порожні.
Шкляний перетост братній слова не дає.
Є дім, здається. Всі в нас вдома. Подорожні –
І ті вернулись – Де вони? А ми самі хто є
у цій покутній оргії, в різдвяній веремії?
Не волею, сваволею вітчизна нам впилась.
Христос воскресне, може. Але матері Марії
того не дано. Тим, у кого і кермо, і власть.
– Бачу, вже порозумілись, – кинув Бородін до хазяїна. – Тим паче, Сашко так само Петрович.
При цих словах Сашуру висвітлило і по-доброму понесло, словом.
– О-о, він (Затуливітер) любив зайти до нас, поседіти-погуляти, – тримав хазяїн поминального щабля. – Я все до нього гомонів, – а він просив, щоб я говорив-розказував. Я колись вправний колій був. Колодія такого доброго мав, у розписах був, десь там у клуні висить. Кушнірував, і це було – копил ондо стоїть. А що в цій хаті – то все моїми руками. Він усе писав – чи зразу, чи в себе в хаті, тоді вже….
Марія розносила-ставила слоїки, макітри, гладишки… Коло печі гордо тулилися вилошники-рогачі, коцюба… Мені чогось мимоволі згадалися мої однокурсники зі знаковими, як нині в моду говорити, прізвищами: Шура Бондар, Олена Кушнірук, Сергій Рогач, Тамара Пузир, уже покійна Лєна Гарбуз… Сашура тимчасом і далі вів про Затуливітра, про те, як літератор з довколишньої натури мав робити-творити книжки і словники. І Володимир Іванович робив і зробив це, у тих же таки прозових, уже опублікованих, «Діжі» та «Пастухах бджіл»: високохудожнє слово творів полонить своїм світлом, своєрідною красою, запахом — власне бери й укладай з неї того ж таки словника Слобожанських чи Центральної України говірок – за цим, фабульно, страшна траґедійна правда голодоморів 33-го і 47-го років на рідній землі, лягла…
…Всіх цих людей, кого тут згадую, вже нема.
Пишучи це, водночас реально паралельно лаштую мистецьку виставку художників Степана і Наталі Ярових та Віктора Романщака «Терцини», в ґалереї «ABC», що на Подолі, в Києві. При вході напинаємо кольорового банера. Поруч – рестораційне кафе «Gastro-rock». За столиком – компанія: «Трусікі-гарошкі, тіпа таво, кто с кєм куда, рєвності-гнєвності, у мєня, о горє, сламался манікюр…», – хіхікають під винову шампану, зі здоровенними купюрними нулями, розцяцьковані дєвочки.
Це вже не наші матері (ще та, українська, шляхта була!), що забрали з собою в могилу щось утаємничене, глибоку народну філософію і певну незбагненну благочестиву тяму, – пульсує в серці одкровення: дві на світі, певно, України, тільки нас не любить ні одна, стає на думку закарбоване.
Надвечір від пам’ятника Лесеві Курбасу, через Прорізну, вийшов на Пушкінську. Звичні кав’ярні столики. За одним із них, з товаришем, Олег Короташ. Естет, філіґранний піїт. Темно-зеленавий камуфляж одсвічує правого рукава із червоно-чорним шевроном. Чорні пальчатки закривають горішні фаланги пальців. «Олег?..», – питально звертаю я до нього. – «Перезимуємо», – підіймає він голову.
Далі, думкою, знову біжать рядки: Хотят лі рускіє войни? І ми тєпєрь понять должни: што рускіє хотят войни. І далі: Америка з Росією воюватиме до останнього українця.
На пам’ять, дорогою, не знати чому, але стає фільмовий мистець Олег Сєнцов, інформаційні посилання про нього і божевільну катівню Лєфортово, де він карається.
Аби було зрозуміло, де обертається нині український кінорежисер, звернуся до спочилої вже в літнім часі російської правозахисниці і дисидентки Валерії Новодворської.
«Навіщо такі вишукані муки? І Бардін відповів: «Ну що ви! Навіщо розстрілювати? В чому ж тоді полягатиме покара?». На відміну від Євсюкова, він напевне ще живий, і в нього внуки. Єдина помста, що її визнаю за допустиму, – це оголосити і поставити тавро зради на чоло, аби відвернулися діти, внуки і сусіди. До речі, кати видавали себе вповні, тримаючи «нєвмєняємого» в тюрмі в одній камері з нормальним ув’язненим (реальний божевільний міг би придушити й покусати). Рада на цей кошмар була одна: померти. Але як померти в Лєфортовє? В «прольот» не кинешся – все затягнуто сітками із сталі. Вени перерізати нічим. Повіситись неможливо – кожні 3-5 хвилин вартовий-наглядач заглядає в «глазок» (це там і сьогодні триває: постійний чоловічий погляд, ані помитися, ні вбиральнею покористуватися без нього незмога. Лишалось одне: не вважати наглядачів за людей».
Це з її «По той бік відчаю», книжки першої, «Війна».
А наразі — наче про день сьогоднішній, Володимир Затуливітер, з “Української культури», з 93-го… “Болить Україна…»:
“Маємо параліч влади. Наше президентство має приблизно таку ж саму силу, як і гетьманство за часів Розумовського. Віками в свідомість українців вбивали, що вони хуторяни, а росіянам — що ті становлять найвеличніший народ з найрозвинутішою літературою і мистецтвом. Хоча звідки взялася російська культура? Від експропріації української. За часiв Пушкіна еліта не знала рідної мови, розмовляла французькою. Така культура рихла, тому що вона не виплекана в собі, а позичена. Це все одно, що взяті в борг гроші: позичаєш чужі, а віддаєш свої. Тому й така живуча шовіністична зухвалість. До речі, як і наша рабська покора. Чому на великодержавні амбіції ми не відповідаємо адекватно? Та через те, що росіяни постійно воювали, загарбували, а українці ходили за плугом на своїй землі. Діяли так не від браку хоробрості. Згадаймо військо Запорозьке: сильне, але не окупаційне, а боронитильське. Невипадково ж владики Франції та Австрії запрошували на поміч козаків, а не московських генералів, хоча ті були професіоналами. Російські засоби масової інформації донині замовчують ті факти, що практично кожне село в Україні мало школу, а кожна жінка в ньому вміла читати. Нам є на що зіпертись у своїх устремліннях. На жаль, нинішня наша культура існує для окремих громадян, а не для мас. Настав час розширювати її ауру. Це наше прагнення зрозуміли шовіністичні ділки — от вони й чинять відчайдушний опір».
Рельєфно мовлено. На золоту вагу. Народ, котрий читає і чує таке, зобов’язаний жити. І творити. Чесну нефальшовану культуру, як, зрештою, і саме життя.
…Вже в Києві, на тій-таки Прорізній, до нас із Вадимом підійшли «сучасники» Ігор Римарук і Анатолій Заєць, потому поет Михайло Григорів – він натоді працював у Київській письменницькій організації: «У спілці просили, по-дружньому, аби ви зайшли».
По-дружньому, скажу наперед, не вийшло. На Банковій, 2, у лівому куті спілки (ця площа сьогодні лежить під оборудними орендарями, якщо точніше, її запосіло ТОВ «Банкова, 2», його заснувала (100% статутного капіталу) компанія «Оранжері Холдінг С.А.», зареєстрована за адресою: Люксембург, РЮ Габрієль Липпман Л-1943. Фактичний власник компанії громадянин РФ Олексій Кузьмичов – один із акціонерів-засновників інвестиційного консорціонуму «Альфа Груп» (Росія)) спілчанські начальники зустріли нас клином (про прізвища наразі мені не ходить: висікав січень 2003 року, хто має бажання і захоче, може підняти протокольні архіви). Бородіна й мене одразу ж стали допитувати. І то круто: мовляв, як ви могли, без “знамьон-орxестрів», власне, без нас, реліктово-релігійно-траційних, Сопронюк не стоїть на обліку нашої організації, у них своя Асоціація українських письменників, заговорили про якісь внески, які від 91-го року «не платив Затуливітер», а ви взагалі хто будете, це вже до Вадима, і все в такому ж партгоспактивному дусі…
Вадим (вроджена інтеліґентність, ненадумана аристократія, власне сама совість-сумління) став говорити про те, що ми були разом, товаришували-дружили, отже, поховали Володимира Затуливітра самою природою…
Навзамін, напротивагу нам: адмінресурс, кошторис на похорони, у нас усе розписане, знову ж таки – як ви могли? І піщло-поїхало, як брехня по селу.
Вадим Бородін, наголошу і повторюся, маючи правдивий фамільний герб, просто кажучи, ще ту породу, чоловік назагал цілковито не звичний до такого «поводження-ставлення-отношенія», виважено й тактовно намагався хоч якось відкинути абсолютно недолугі претензії, зняти-притлумити в розмові «надмєнно»-цинічний тон…
Нарешті в повітрі, до начальницької письменницької братії, просто зависло питання: хто-що і де власне ви були останні десять і понад років…
Проте – знову ж таки – з іншого боку, супроти нас, з-за столу, до кінця гнули своєї: це ж гроші: що, як і скільки ми вам маємо відшкодовувати і далі за текстом…
Я не стримався: культурно послав. Вадим, махнувши рукою, вийшов за хвилину-другу. Всі їхні балачки-відшкодування одлетіли, як горох од стіни: зрозуміла річ, ми не взяли нічого.
Михайло Григорів, як міг-намагався, втішав-заспокоював…
– Та що це, зрештою, таке? – не сходив з дива Вадим. – Де вони цього всього набралися? Дихаєш, працюєш-думаєш, нарешті живеш без них, без цих начальників – і тут на тобі…
Втрьох спустилися до письменницького «Енею».
Вже нема сьогодні – ані класичних «енеїдних» розписів Анатолія Базилевича, з козацтвом, пекельними казанами, дорідними сороміцькими молодицями, ані поважних дубових столів із лавами руки Валентина Жигуліна, що знали про всіх все і вся: колишній начальний чоловік НСПУ Володимир Яворівський здав те все, як значено вище, новітнім покручам в оренду. Певний час там ходили глухе сміттєзвалище і крута розруха… Подейкують, що за нинішніх орендарів там мала засісти чи вже й засідала горезвісна п’ята колона – Яворівський знав кому здавати помешкання (бабло «побіждає» все). Нині Володимир Олександрович без роботи: «розлюбив» Троєщину, на останніх виборах вона дала «трєщіну»: не вибрала, «неблагодарна» така. Та й із самої спілки довічний професійний нардепук (народний депутат України) юридично вийшов: «обідився», чогось.
…То може, «братове і посестри», дали б уповальному «радєтілю», «на коня», з ярмарку, «дємбєльську» роботу, аби надати спілчанській рестораційній леґенді первозданного вигляду.
…На дев’ятини до Володимира Івановича нас їхало четверо: архітектор Вадим Бородін, художник Олег Коспа, підприємець Микола Піскун і автор цих рядків. Дорогою, Миколиним «Suzuki», завернули до Григорівки, в стельмашню, зробити бодай якого «свіжого» хреста. В Бучаку, на могилі, нас зустрічали вже поетові товариші-друзі: письменники, два Василі – Портяк і Герасим’юк, Михайло Григорів, берегиня Любов Снісар, фільмовий режисер і сценарист Михайло Ткачук… Їх привезла спілчанська «ГАЗель». Поетеса Ніна Гнатюк, вона секретарювала тоді в спілці, підійшла до мене, подякувала… глянув на могилу: гора чорних крижаних брил…
– Як це тоді зробилося? – знизав питально плечима Бородін. Ми переглянулися. Далі говорилося слово. Пом’янули.
Потому піднялися до Затуливітрової господи – зайти до хати. Піскун з Олегом Коспою, Портяк і Михайло Григорів під’їхали джипом. Уже порозпитували-порозставляли хто, як і що далі робитиме, вже стали були збиратися-ладнатись на зворотню подорож – хлопці, тим самим складом, узялися й стали здавати-виїжджати на дорогу – як раптом машина задерлась колесами назад, відірвалася землі, зависла в повітрі: колія вела ліворуч, – одначе джип прийняв шлях напряму, що лежав донизу урвищем-улоговиною, і полетів з доброї канівської кручі долі, потім, наче кінь, завалився на бік.
Ми кинулися визволяти стражденних, поставили Suzuki на всі чотири ведучі колеса, що їх Suzuki Motor Corporation одразу ж, як і всю електроніку в автомобілі загалом, наглухо заблокувала. Хтось став щось розводити про океанську японську філософію і різноманітні похідні від неї.
– Яка японська філософія? Затуливітер це! Не одпускає!– сказав, немов одрубав, Портяк. – Я не їду «спілкою», зостаюсь.
По цих Василевих словах – «без обіцянок і пророчень» – над суворими крутими канівськими рельєфами наче піднявся мовчазний Затуливітрів лик.
Спілчанський бус уже споряджався на Київ.
Коспа з Піскуном лишилися на автохазяйстві (метрів 200 гуртом спробували були пропхати джипа до Дніпра, аби завести, – але марно), ми з Віктором Хівренком, головою сільською Ради, подалися на «на багаті села», по трактора – є в нас один Т-74, свій, сказав голова. Бородін з Портяком завернули до Хівренкової господи, а ми, ведучи неспішну бесіду, пішли в морозну вечірню сутінь. Віктор, реальний, конкретикою, чоловік, до певної міри перейнявся нашими позахмарними медитаціями: як це людина звідтам може моделювати-керувати ситуацією тут. Десь опівночі дісталися обійстя Миколи-тракториста. Перед самими вікнами статурно-контурно сірів наш спаситель. Постукали в шибку – фіранка нервово сіпнулась, хазяїн кивнув: зайдіть. Довго розказувать-умовляти не довелося. Щоправда, в і ншій кімнаті залементувала була дружина: мовляв, що це таке, серед ночі забирають чоловіка.
– У людей горе. Помер наш поет Володимир Іванович Затуливітер, – наче мовчки сказав Микола. Дружина по-доброму затихла-заспокоїлась.
Я натягав відрами морозної води – залили тракторові в жерло. Микола пасовим ременем рвонув двигуна: нічну тишу струсонув рев, діло пішло. Нас трьох, хазяїн, димуючи цигаркою, серединою, вмостилося на твердому сидінні. Рушили. Кабіна зяяла на всі чотири вітри – ніде і нікуди, і жодного тобі скла. Проте – так само жодних – протягів ми не відчували. Світла-ґабаритів так само – катма, хіба що хаДзяїнова цигарка шипіла-насвічувала нам шлях.
– Затуливітер нас затуляє-береже – кинув уперед, в очікувальну ніч, Микола, безпосередній, як увесь білий, а тоді темний завечорілий світ.
– Як ти тут їздиш? – перепитав я його перегодя. – Нічого ж не видно, хоч око виколи.
– Я тут у школу ходив. Землю чую. А якщо вже до діла: раз мати породила, раз і…– докурив він цигарку. – Єдине: там балка далі буде. Перескочити б…
– А якщо ні? – подумав я вголос.
– Так і буде – прохрипів він під гул мотору.
По цих його словах нас добряче ґібнуло. Але на землі, дорогою, і в кабіні втримались. Уже зайшли в той тунельний лабіринт, що вів до Дніпра. Прогриміли попри хату і той земельний зріз, звідки звалився джип. Нарешті – машина, що її вже підпирала добра купа хмизу: то Піскун з Коспою назбирали, сподівалися, певно, зігрітися, та руки до вогню не дійшли.
– Чухайтесь там скорій. Солярки не стане. Хіба що вертольоти тоді вас звідси піднімуть – завівся був Микола. – А то лишитесь тут, з поетом. Забере вас до себе Затуливітер.
Я постукав у лобове скло…
– Ми німцям не здаємось, – проказав звідтам голос.
– Микола, це ж хлопці, – очутився Олег до Піскуна. – Я ж казав: по нас приїхали…
– Це не ми. Це ваш янгол-охоронець, Володимир Іванович, Затуливітер.
Над Бучаком стояла висока місячна повня. З неї, немов укляк там, на нас дивився Затуливітер. Ця міфічність вражала до безуму. Піскуновим тросом зачепили «Suzuki» до гусеничного. Т-74 заревів на Дніпро. Виїхали на ріку. Обкрутили здоровенного дубового корча. Джип позаду світив дальнобійними фарами – отож, який-не-який, а комфорт у кабіні з’явився, до того ж, Хівренко пересів до хлопців, і нам з Миколою стало куди просторіше. Поволі видерлися на гору. Вже й Затуливітрову хату минули, потому його, ще свіжу, могилу: нас виряджала, проводжаючи, чесна, одрубана від усіх новітніх пільгових вигод, жива Затуливітрова Україна.
Білена снігами Україна,
на яку Шевченко нам спромігсь,
стомлена, заплакана, негнівна,
хусткою перев’язавши сміх –
наче гріх щокатий повнозубий –
Боже, як же ти мені стоїш! –,
так написав Володимир Іванович у своїй куцій, за рядковим змістом, одначе розлогій на зміст всесвітній і філософський поезії «Шевченків край».
Наразi, пiд «письмову» руку, світло згaдуються мені ті тамтешнi терени і наші, серйозною пригодою, турботи. Як уже в Хівренковій господі переповідали-згадували – і раз, і вдруге – попервах вечоровi, – а потому вже, й далеко за північ, – конкретні чоловічі клопоти: як харківськими дизелями вивозили-пiдносили – в зимi, добрi морози були нагодилися, на Водохрещу – з долинових приднiпрових рельєфів – багатого на всі чотири приводи – але тоді вже безпомічного «японця». За столом, затишним товариством, Піскун, хазяїн «Suzuki», з якогось дива благодатно-благодарно зачепив «комсомольську» традицiю, назагал компартiю, обкоми, органи.
Я закипiв.
Портяк поклав руку:
– Старий, – мовив спокiйно до автомобiлiста, – ми тут разом обставинами, товариші. Але то – не руш. Тут у мене жива пам’ять. Жива кров. Tyт я крутий…
Портяк з Кривопілля. Верховина. Iвано-Франкiвськ. І про боротьбу хлопцiв з УПА знав не з книжок. Лісорубом, вантажником, такелажником довелося. І сценарії й золота, в розсипах, новелістика з історії УПА прийшла не з Шевченкового університету (1972-77рр.) і не з Вищих курсів режисерів та сценаристів у Москві (1986р.). То була вже школа. А тут родинне все.
– Якось Володимир Іванович десь наче загубився – повів далі Василь. – Давай ми його шукати. На роботі – він тоді заступником головного редактора у видавництві «Молодь» проводив, зрозуміла річ, – нема. По друзях-товаришах так само – нулі. Пропав – і все. Я чогось надумався тоді вибратися додому. Приїжджаю, – а Затуливітер з батьком ведуть у хаті мирну бесіду. Отакі-то справи…
Другого дня, в Каневі, в трикімнатній квартирі «станционного смотрітєля», Піскун зачепив знову, тільки мене, щоправда, вже по-людському.
– Саша, ти-от мені скажи. Ви творчі… Затуливітер… Непростий же чоловік був. Напевне, щось таки знав. Правда ж? Оце я собі тепер думаю. Ти казав, що батько в тебе в Лубнах головний ветлікар міста. Отож, у конях, мабуть, розбираєшся. Завтра підем у Каневі на базар. Виберемо мені там коня. Купимо. Я з ним хочу загинуть у бою. На ’кий біс мені ця залізяка за 14.000.$. Що сказав би на це Затуливітер? Як ти думаєш?
– Похвалив би тебе, – засміялися ми гуртом.
…Якось літньої пори вдвох з Вадимом Бородіним (у дорогу нас благословила Любов Василівна) вантажили-перевозили решту меблів з однокімнатної оселі Володимира Івановича, з вулиці Ризької, 18, що на Сирці. Нещодавно, до речі, стараннями невтомної благодійниці Любови Снісар на будинку, де жив і працював мистець, йому відкрито меморіальну дошку. На відкритті не був – якось оминуло воно мене. По тому пішов сам.
« У цьому будинку з 1980 по 2001 рік жив і творив видатний український поет Володимир Затуливітер (1944-2003) Україно, ти – на таємницю світу сокровенна відповідь душі», – прочитав викарбувані в ґраніті поетичні рядки з «Шевченкового краю» Волидимира Затуливітра. Це – вже нині. А тоді ми ходили помешканням, у якому вже були чужі люди… Я на мить уявив собі, як Володимир Іванович ходив тут до сирецьких джерел по холодну воду, потім готував таку ж холодну каву, десь бідував, десь чим могли і на що дозволяв-погоджувався Затуливітер допомагали друзі.
Тоді махнув на все рукою і…
– Невже не можна було хоч якось і чимось зарадити? – вже дорогою допитувався я Вадима.
– Мабуть, що можна було. Але він не захотів. Сам. Захотів безпосередньої творчости. Глибини. Захотів Бучака.
Пишучи ці рядки, вийшов до неба, дістав з поштової скриньки «УЛГ», за 12 вересня 2014. Гортаю. Розворотом, 8-9 шпальти: «віч-на-віч», інтерв’ю з Василем Голобородьком: «Тож в якій країні ми жили: в Україні чи Росії?» Читаю. Роздуми. Спогади. Зокрема про те, як Петро Засенко «…відрізав мою обкладинку (з касети, чиновники Василеві Гололобородьку «зарубали» тоді книжку– О.С.) і подарував мені…». І раптом: «Та я зайду з іншого боку. Річ у тім, що велика група письменників не сприйняла незалежність. От замовк Володимир Затуливітер. […] епічні поеми, на це потрібен час, а Майдан чи якась робота у партії його забирають.
Приклад Затуливітра є характерним. […]
Невже Затуливітер був такий радянський? – запитує Володимир Коскін, який фотографував Василя Голобородька і спілкувався з ним.
Це радянсько-колгоспно-кукурудзяний поет».
І все!!
Ох, яка ж несправедлива словосполука! Круто несправедлива!!
З якого б це дива зайшло на таке 69-річному поетові Василеві Голобородьку? Затуливітер – це глиба. Російський Затуливітер, сказав хтось із моїх колег про видатного російського поета. А той російський поет – сам Борис Пастернак. І не замовк Володимир Затуливітер зовсім. І що значить «не сприйняли незалежність»? Неправда це. Пошлюсь тут принагідно на Вадима Бородіна, на його переднє слово до поетичної книжки Володимира Затуливітра «Чаша жертовна» «Від упорядників»:
«…У нього були власноруч упорядковані збірки поезій («Тільки воля і простір», «Роса з лиця трави», «Київські іди», «Різдво без Марії», «Із книги забуття», «Мінус за Цельсієм»,…), видати які 1993-2002 роках ніхто не спромігся, і Володимир Затуливітер їх сам розкомпонував-«розсипав». (Додам від себе: Володимир Іванович «розсипав» вісім (8!!!) збірок – О.С.). Ми можемо тільки здогадуватись, які концепти і загалом філософські обрії мали композиційно виринати із кожної виношеної автором назви. Скільки натхненних слів не вимовлено, не зутривалено друком, залишено в машинописі або на аркушах, писаних вздовж і впоперек сторінок, з численними правками і вставками дрібним гарячковим нерозбірливим почерком кулькою або олівцем – можливо, можливо…
Але ми маємо те, що нині є фактом: живе і не втрачене в часі, народжене слово Поета. Слово, яке ми маємо честь донести до шановного загалу». Київ. Видавничий центр «Бучак-Ирій» ТОВ «Задруга 2009. Стор. 6. До слова: на книжці дарчий Вадимів напис стоїть: «Сашкові Сопронюку – побратиму і товаришу від видавця цієї книжки нашого хорошого товариша і Поета – Вол. Затуливітра на світлу пам’ять і з надією на майбутнє життя. В.Бородін. 30.09.09.»
Отож, чоловік писав і творив. І одна-друга-третя-четверта… книжки поезії, що вони виходять одна по одній по смерті поета, тому реальне потвердження. На черзі книжка прози. І до чого тут якась «робота в партії чи на Майдані». Затуливітер не дожив ні до першого (21 листопада 2004 року, на день початку першого Майдану, до речі, вже по смерті поета, спалено йому хату, в якій він жив і творив останні роки), ні, тим паче, до другого Майдану. Потужна творча робота: видавництва «Молодь», «Дніпро», часопис «Сучасність», надомна праця, редактором у видавництві «Основи». Не в’яжуться сюди, кинуті «походя», Голобородькові слова, не стають.
Ну, а те, що «радянсько-колгоспно-кукурудзяний»… Останнім часом я фактично живу-ночую з «Чашею жертовною» Володимира Затуливітра. Ще раз наголошу: глибинної висоти класичний український поет. Надумав собі щось Василь Голобородько. Класики такого рівня, як на мене, мають-мусять, зобов’язані-повинні творити паралельно. Хай Іван Малкович, Василь Герасим’юк, Володимир Моренець чи той же сам Іван Дзюба (Іван Михайлович цілу монографію про Затуливітрову творчість зробив) скажуть…
Рука мимоволі видобула ще одну УЛГ… За 13 січня 2012 року. «Призначення слова». «Володимир Затуливітер. Слово – совість часу». Це розповідь Володимира Івановича про себе, про свою творчість, свої погляди на мистецтво. (Із розмови з Юрієм Пригорницьким в «ЛУ» №59, за 1981 р.). Ось деякі кусники з неї:
«…Є вірш – і, якщо в ньому згусток твоєї долі, це головне, решта – не суттєве. Поезія – в ідеалі своєму – така всевиснажуюча відкритість душі перед світом і людьми, що, як на мене, просто несила чимось доповнювати «проказане вустами Евтерпи». […] Не розумію, коли дехто хвалиться рясним листуванням із читачами. Що і як відповідати? Що мав за душею – вже сказано у вірші, в книжці висповідано. Що матимеш – колись, як поталанить, скажеш.
Суджу, може, задуже категорично й різко, але… інакше не вмію. Пригадуєте, в горця Расула: «Раньше я думал, что детство лишь долька жизни людской. Но клянусь головой: жизнь человека – детство и только. С первого дня до черты роковой». Не пригадую, щоб у селянській нашій родині перемивали коли-небудь очі в сусідських борщах. Батько, наспіх вечеряючи по п’ятнадцяти чи й вісімнадцятигодинній жнивній днині, бідкався, сердився й журився, що хтось там із його однобригадників-трактористів бездушний до машин. Мати, як вдавалося відкраяти яку дещицю від домашніх, нещедрих далебі, статків, скупо казала: «Віднеси-но гладущик молока тітці Катрі, у них корова саме переходжує. І все.
[…]
…Що скупо виходжу на люди. Це не примхливість. Таким уже вдався: можу зорієнтуватися, відібрати з написаного варте людських очей аж тоді, коли відчую в собі іншу нову творчу якість. Коли зрозумію: все, що кипіло й боліло в душі, минулося, мов одрубане, треба рости в іншу віть. Читачеві справді цікаво знати якусь третину написаного, що є суттю прожитого «циклу». Нащо йому й «проби пера» й «пошуки себе»? Доскіпливий, може, помітив, що майже нічого з дотеперішніх моїх журнальних публікацій – переважно у «Вітчизні» – не ввійшло ні до «Теорії крила», ні до «Теперішнього часу». Якщо формування першої збірчини мало залежало від автора, то вкладання «Теперішнього часу» цілковито на його сумлінні. Поезія – це час. Відтинок буття, необхідний для осмислення і пережиття в собі (і це передусім) усього, що зветься життям. Пережиття до досяжної для тебе глибини. А слово – совість часу. Не погоджуюся ж перш за все тому, що, як і кожен у моєму віці, покладаю надії на нинішнє й майбутнє, коли, може, вдасться зачерпнути з досвіду душі. На такий, можливо, час припали першовитоки того досвіду, що болі й сльози народу й світу передалися нам, ще ненародженим, від матерів. Можливо, що інше. Але доля наділила мене якоюсь дуже ранньою пам’яттю. Повоєнні труднощі закарбувалися рубцями так, що іноді, коли почнемо згадувати з матір’ю, як відкладав я на інший раз (свідомо) розполовинений окрайчик важкого, як мило, хліба з перемеленого на жорнах бурякового насіння (за селом був насінницький радгосп), вона – до крутої сльози – не вірить моїй пам’ятливості: «Лишенько, тобі ж лише третій рочок тоді йшов!..»
[…]
То вже інша річ, що нерясне наше покоління, вирощене на скупих статках, вчене при мигунці з патронової гільзи, нелегко й повільно сходило на мистецькі верховини. Не випрошую жодних індульгенцій; переполовинені покоління, які пережили війну, теж випили крутий ківш. Але вони – були народжені. Слухаючи про «світіння зірок однакової величини», дивуюся, що очі дискутантів не врівноважує історична пам‘ять. Та, що болить поезії: Я думаю про тих, що народитись мали із плоті вбитих неньок і батьків…
[…]
Спосіб збереження „живих чуттів” для книги – лише єдиний: те, що назване в давнину людською душею і чому влучної назви ще довго не підберем.
Може, про прагнення такої форми – і згадані вами рядки. Відчаєва крайність, ховане самознічення від невміння втиснути світ у точне слово. Колись, у зеленому ще віці, був у мене такий одновірш: „Болить мені слово, як порожній рукав”…
[…]
Дуже рано, років, може, в шість, навчившись читати, відкрив для себе Лесю Українку. Ніби хто очі підмінив! Навіть „Кобзаря”, читаного матір’ю довгими зимовими вечорами під негучне гуготіння бур’янцю в грубці, так не любив (балачки мало не про дитинну доступність істинного Шевченка – пусті). Уже потім, „офілологізувавшись”, склав більш-менш чітку „поетичну ієрархію” нашої літератури. А от десь там, у найнезахищенішому куточку серця – вона, Леся…
[…]
…А як можна всерйоз працювати, не переболівши народною думою, піснею, коломийкою? Не вслухаючись у Лисенка, Шопена, Дебюссі? А Бах? Слухав його не раз, і не лише в іменитому Домському, а й – іще вразливіше – в розкішному соборі Петра й Павла, на Аетакалніс, у Вільнюсі. А от недавно побував у відреставрованому костьолі на Червоноармійській в Києві – слово честі, вперше у житті побачив звук як щось матеріальне, зриме. (Вірю Анатолію Мокренку: акустика там – Європа позаздрить).
[…]
…Чи не з рахівницькою швидкістю цокотять друкарські машинки охочих до всіляких „обойм”? Так і з’являються „сільська” і „побутова” проза, поезія „жіноча”, „тиха”, „пісенна”, „естрадна”, „екологічна”, „сінозбиральна”, „транспортна”. Насправді ж є поезія – у всій гармонії імен і складності особистостей – і непоезія. І тільки. І жах уявити, що в рухомій нашій естетиці (ну й термін!) Леся Українка проходила б по розряду … жіночої поезії!
[…]
Щодо планів… У розмові про поезію право має лише дієслово минулого часу доконаного виду.
Тут годі щось коментувати. Текст, Слово говорять самі за себе.
Інтерв’ю Василя Івановича перейшло й у наступне число «УЛГ». Потім я надибав іще одну розмову з поетом у часописі «Країна» ч.37, за 25 вересня 2014 року «Магазини позакривалися. Хліба ніде було купити». Далі зустрілися, знову ж таки в «УЛГ», за 1 листопада 2013 року: добірка п. Василя «Дозволені забави», а в мене остання подача про Олеся Ульяненка, «Одинокий вирій: Ульян». Потому засусідили шпальтами, в «Нації і державі»: в мене вийшли «Думки з приводу» книжки Віктора Рога «Українофобія: п’ята колона та її ляльководи»… Оксана ж Забужко вмістила Відкритого листа до українського ПЕН-Центру «Про поневолений розум України і непочутий голос Донбасу», аби ініціювати подання Василя Голобородька на Нобелівського лавреата.
Одне другому не заважає. Просто є «твій» поет, а є не «твій»… «Мої» Василь Симоненко, Стус, Затуливітер…І «общєствєнноє мнєніє», навіть Василя Голобородька, щодо цього мене мало обходить, а то й не обходить узагалі. Може, «зарізана-зарубана» в касеті збірка тому причина (Затуливітер у «Молоді» тоді був перший заступник головного редактора). Проте знову ж таки: до чого тут – ні сіло, ні впало – «це колгоспно-радянсько-кукурудзяний поет». Скажи що й до чого, без цих затінених латентних, цілком необґрунтованих начіпок. Дасть Господь, може в подадуть на нобелівську. Раптом щось і вийде-вигорить. Це ж не десять поросят з Шевченківської премії 1994 року. Зрештою, чого це я, аж так… Володимир Затуливітер, як на мене, жодних захисних апологетів не потребує… Та вже хай.
…Вадим дорогою на Бучак повів про Володимира Івановича:
– В мене була добротна майстерня на Круглоуніверситетській вулиці. Якось заїжджає Затуливітер: закрий мене тут, каже, хочу попрацювати, аби не заминали-не шукали… Я послухав. Він запалив свічку, аби казковіше, так постановив, чарівніше було. По-справжньому. Десь минуло днів зо два, – оповідав далі Вадим. – Дзвінок. Відкриваю: Борис Ілліч, так-так, Олійник, стоїть. Кажу, Володимире Івановичу. Олійник прийшов. Вас хоче. Скажи Олійникові, що я сказав, що мене нема, – одказав Затуливітер. – Отакий був…
Тут певно, вже приспів час мовити дві слові про самого Вадима Анатолійовича, Бородіна… Позаяк дружили-товаришували вони з Володимиром Івановичем кріпко. І вельми. І вкладали разом у дружбу ту їхню чимало. І всі, майже вісім років, після поетової смерти, Вадим Бородін ревно беріг пам’ять про друга – і ділами поважними, і словами високими…
…Отож, принагідно, бодай пунктиром, про Вадима Бородіна. Закінчивши архітектурний факультет Київського художнього інституту, Вадим Бородін – у Київголовархітектурі, на посаді архітектора, тоді Ленінського, нині Шевченківського району української столиці. За ним – реконструкції центральних столичних вулиць, Пасажу, Національної опери… Один із перших він став розбудовувати київські мансарди, літні і дитячі майданчики. Для свого міста, Фастова, розробив перспективну пропозицію реконструювати центральну площу… Назагал на цій землі живе повнокровним багатим життям чимало об’єктів, які художньо зладнала його талановита рука. Окрім цього, як художник, оформив не одну й не дві книжки у видавництвах «Дніпро» та «Молодь». І в сув’язі з видавництвом «Задруга» видав одразу – одну по одній! – три поетичних Затуливітрових книжки, власноруч їх художньо оформивши. Це – «Четвертий із триптиха», «Чаша жертовна» (заголовне слово – Вадимове) і «Ненаписані пейзажі», що її написав і уклав у Бучаку літератор.
І, звичайно ж – і то в головах – літературно-меморіальний комплекс Володимира Затуливітра, що його заснував і директорував там, од 2003 року, Вадим Анатолійович, аж до самої своєї смерти, 18 жовтня 2010 року.
19 січня значимо щороку День Пам’яті Володимира Затуливітра. День Пам’яті, що до нього його володар і сподвижний ратай, Вадим Бородін, на жаль, дивиться з того, з одного, з Володимиром Затуливітром, світу… Одначе тут, на землі, – рідні, друзі, соратники. Отож, День Пам’яті, як і саме життя – БУДЕ.
Не переведеться…
…Cтоїть вересень. Пишеш. Тоді виходиш до сонця. Флокси. Чорнобривці. Нарешті, гуркі. Тільки вчора-позавчора вибрав, а вони знову вже тут-як-тут. І на пам’ять приходить Володимир Затуливітер: «Немає благороднішої віри, ніж віра в насінину. Саджаєш у луночку довгасту білу плюскітку – й ані в що не віриш. Аж воно сходить огірком!
Балдьож!»
На тому й станемо.
Київ, 2014 рік
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал