Володимир ІВЧЕНКО
Як відомо, третя подорож Т. Г. Шевченка в Україну закінчилася арештом. З Мошнів (Черкащина) його в супроводі соцького «за казенний кошт» повезли до Києва. У книзі «Третя зустріч» один із найкращих дослідників долі Кобзаря Петро Жур пише – та підневільна подорож розпочалася 26 липня 1859 року. Після Мошнів маршрут цього незвичайного екіпажу, найімовірніше, проліг через Драбівку, Деренковець. Тут, переїхавши Рось, подорожні дісталися до Сахнівки. Далі… Достеменно сказати, як далі вони рухалися, важко. Але документально доведено, що 27 липня Тарас Григорович вже був у моєму рідному селі, Зеленьках. Тепер це Миронівський район на Київщині.
На клаптику паперу з далекого минулого зберігся власноручний напис Шевченка олівцем: «Драбивка – одъ Деренковця 5 вер. Данило Сучокъ – Зеленьки. Ерошевицкий». На ознаменування цього в Зеленьках стоїть пам’ятний знак. Крім дати перебування Тараса Григоровича, на ньому зазначено, що саме тут він записав народну пісню «Ой, п’яна я, п’яна».
Недалечко від знаку про Шевченкове перебування в селі гримить мостом через річку Росаву асфальтований тракт. І коли я часом опиняюся тут, гордо і трепетно здригається серце… За часів мого школярування, звичайно, тут не було ані того капітального мосту, ані асфальтівки. Тобто місток через річку в центрі села взагалі існував. Але в дещо іншому місці. І була та споруда дерев’яна, ветха, вкрита обаполами. Коли нею рухалися автомобілі, від паль унизу розходилися по воді кола. А під кінець зими льодохід загрозливо напирав на ті палі. Доводилося викликати з Миронівки вибухотехніків, рвати кригу.
Шлях до містка мого дитинства (звичайно, що битий, грунтовий ) обступали з обох боків товстелезні, дуплясті верби. Їхній вік співвідносився хіба що з урвищами та печерами сусіднього провалля. Його ми проходили, поспішаючи до школи. У печерах провалля копали червону глину, пісок… Зверху, на ціликах при обривах, сіріло всюдисуще лісдерево, посвистували під вітерцем кущі терну, диких абрикосів… Чарівна ж Росава, що її називали і називають тут лагідно, Росавкою, поблискувала внизу. Вона владно вела до своїх похилених верб, шумливих очеретів, до своїх плес і таємничих вирів. На тлі чистого, піщаного дна тих плес рисочками стояли табунці пліточок. А на глибших місцях, біля страшнуватих водоворотів та товстого, оголеного коріння вільх, скидалися півметрові щуки.
Звичайно, і Росава, і самі Зеленьки мали колись інший вигляд. Все-таки більш, як 150 років! Та прудка уява не хотіла рахуватися з цим. Вона вперто проектувала в стародавні літа саме бачене мною у дитинстві. І чомусь певнилося – зеленьківські краєвиди зачаровували й Шевченка. Наївна гіпотеза, котра максимально наближала живий образ Кобзаря, ніяк не здавалася перед реальністю. Тим пак, що її (!) підтримували цілком життєздатні аргументи. Ось один із них. Достеменно відомо – у Київ Шевченко прибув 30 липня. Через три дні після приїзду в Зеленьки. Тим часом, як теперішньою дорогою через Кагарлик та Обухів, так і колишньою, понад Дніпром через Трипілля, можна возом дістатися до столиці за один день… Можливо, припускає Петро Жур, Тарас Григорович зупинився в Зеленьках за порадою славнозвісного П. Ф. Симиренка. Той справді приїздив до Шевченка в Мошни. У чому б могла полягати його порада чи рекомендація? В благословенних Зеленьках мешкав на той час літній селянин Кудлай Йосип Устимович, підрядчик Яхненка та Симиренка. (Між іншим, прізвище Кудлай поширене у селі й зараз. Є навіть куток такий – Кудлаївка. Причому прилягає до центру населеного пункту). Так от, цей Йосип Кудлай через два роки потому одержав 12 букварів Шевченка. Щоб розповсюдити в Зеленьках.
І – розповсюдив їх. Книги було роздано керуючому панським маєтком Дорожинському, економам Мартковському та Болевському, благочинному Грушецькому, шинковим ревізорам Бистржановському й Пилецькому, а також священикові й диякону. Одне слово, представникам «сільської інтелігенції», котра в ту, вельми полонізовану для Правобережної України епоху, майже поголовно мала у своїх прізвищах шляхетне «-ський».
Після освітянської акції Йосипа Кудлая в Зеленьки з Канева нагрянула поліція (село тоді належало до Канівського повіту). Розлідування вів становий пристав. Восени 1861 року про розповсюдження «небажаної літератури» київському губернаторові доповідав сам начальник канівської поліції. Власне видання Шевченкового «Букваря» було царською цензурою дозволене… Та коли дійшло до практичного використання книги, влада занервувала. Адже йшлося про «Буквар» «малоросійський»!
І ось шеф жандармів звертається до міністра освіти. Той, у свою чергу, – до Головного управління цензури. А воно ухвалює : «Не дозволити буквар до друку Головне управління цензури не мало ніяких законних підстав, але сприяти від імені уряду розповсюдженню оного в Малоросії як народного підручника визнало б недоречним». Такий вердикт українському підручнику винесено в липні 1861 року. А «Кобзар» Шевченка в Зеленьках розповсюджувався восени. Отже, все-таки молодець цей Йосип Кудлай, не злякався… Якщо, звичайно, про всі ті цензорсько-жандармські перипетії знав.
У книзі «Третя зустріч» про Зеленьки сказно, що це «немале село розташоване на березі річки Сухий Кагарлик». Що село немале, це так. Але, отримавши таку інформацію, сучасний читач, та й той із моїх земляків, хто взяв би книгу щойно після її видання (1973 р.), либонь, здивувався б. А що це за Сухий Кагарлик? Можливо, Петро Жур помилися? Адже Зеленьки простягаються уздовж річки Росави. Це зазначено у всіх географічних картах! Виявляється, помилки немає. Тільки автор дослідження скористався аж надто давньою топонімікою. І при цьому не розшифрував її, не перекинув місток із шевченківських часів до сьогодення.
Річка Росава біля Зеленьок справді в давнину йменувалася Сухим Кагарликом. Оскільки текла з боку міста Кагарлика. В оправі сухих, зелених берегів. Був тоді й Мокрий Кагарлик. Добряче заболочений, себто «мокрий», він розпочинався трохи ближче до Дніпра, біля села Буртів… Там, де тепер колишній Мокрий Кагарлик зливається з Сухим, у картах написано – Росава. Хоч, повторюю, ми, зеленьківці, завжди називали свою річку Росавкою. Придивившися до карти Київської області, можна на північ від Кагарлика помітити й село Росавку. Від нього тече на південь один із двох рукавів річки Росави. Назву ж «Росавка» зеленьківці наперекір картографам, можливо, уподобали ще й тому, що південніше від нашого села є село Росава. Виникає певна тавтологія.
Дещо з історії Зеленьок. За панування польського магната Браніцького тут мешкали тисячі його кріпаків. Тобто ще тоді село було величеньке. Під час радянської влади в ньому налічувалося кілька колгоспів. Мальовнича Росавка, від якої розходилися так само мальовничі, заклечані садками кутки, – тільки частина того, що могло б зачарувати подорожнього. У полях за селом лежали яри. Такі, як Зелений, Криничний… А в них неодмінні ставки, куди ми, пастушки, приганяли на водопій та обідній перепочинок своїх корівок… У вже наведеній записці Шевченка згадано Данила Сучка. Як пише Петро Жур, Тарас Григорович з ним таки зустрічався.
Про що міг розповісти великому Кобзареві мій стародавній земляк? А хоча б про бурхливі дні київської козаччини. Навесні 1855 року зеленьківці особливо активно домагалися указу про вольності. Навіть витягли з комори (він там сховався) батюшку Трохима Черняхівського. А також «нанесли образу дією» матушці. Та про це міг згадати й сам священик, оскільки в 1859 році ще служив у місцевій, Покровській церкві. 1886 року вона була замінена новою. За радянських часів я її бачив як клуб. Але «під окупацією» сюди баба Софія брала мене на освячення паски.
Чому під час київської козаччини потерпали духовні особи? Тривала Кримська війна. Вийшов царський указ про створення народних ополчень. Селяни готові були замість виснажливого кріпацтва йти в ті ополчення. І думали – хто стане ополченцем, отримає козацькі вольності. А також були впевнені, що священики, котрі зачитували у храмах царський указ, замовчували про вольності. Звідси й насильство над такими, як Трохим Черняхівський.
…У пору мого навчання в школі про перебування Кобзаря в Зеленьках ніхто нічого не говорив. Напевне, цей факт встановили пізніше. Але в Канів, до Шевченка, ми їздили. Тільки не по асфальту і не на автобусах. В кузові популярної тоді полуторки, «газона», клали замість лав дошки. Ото й весь комфорт. Жодних тентів зверху! Мчали з вітерцем.
Щодо власне пам’ятника Шевченкові, музею на Чернечій горі, особливо прибережного довкілля, то ми його бачили ближчим до епохи Кобзаря. На протилежному боці Дніпра справді розгорталися заповідані Тарасом «лани широкополі». Та й сходи до могили Кобзаря були ще дерев’яні… Ми тільки не знали, що зовсім поряд, поблизу села Пекарів, Тарас Григорович хотів купити під будівництво своєї оселі ділянку землі. Цю гарну місцину він уподобав ще й тому, що на протилежнім боці Дніпра, на високому плато під назвою Михайлова гора, жили його друзі, Максимовичі.
А ще цікаво, що питання про створення заповідника навколо Шевченкової гори у Каневі порушив не якийсь політик-гуманітарій, а вчений-геолог, академік ВУАН В. В. Різниченко, один із перших директорів Інституту гелогічних наук НАН України. В далекі сорокові роки минулого століття цього я теж не міг знати… На початку 20-х років, після обстеження Чернечої гори, Володимир Васильович пише «Геологічний нарис околиці Шевченкової гори під Каневом». А окремо наголошує: «В осередку Шевченкового заповідника дуже зручно і конче треба заснувати також опорну базу для дослідчої наукової та науково-навчальної роботи для численних наукових і науково-навчальних екскурсій, що відвідують район щороку». Тобто бачить те, що ми сьогодні й маємо.
В. В. Різниченкові доля відміряла всього 62 роки. Тим часом за його спиною – не тільки заслуги наукові. Наприклад, дослідження українського Поділля, району «Канівських дислокацій», Південного Алтаю, Тянь-Шаню… Володимир Васильович був відомий як художник-карикатурист. З 1905 року під псевдонімом «Велентій» він друкує в часописі «Шершень» свою сатиру поряд з такими знаними авторами, як Ф. С. Красицький, внучатий небіж Т. Г. Шевченка і учень І. Ю. Рєпіна, О. Г. Сластіон – перший ілюстратор кобзаревих «Гайдамаків»… Після академіка Різниченка залишився чудовий альбом з 25 акварелями. Його перу належать нариси «День на золотих копальнях», «Зірки на землі», поезії «Гімн Сонцю», «Навіщо смерть ?» і таке інше.
Досить прочитати монографію про Поділля й Канівські гори, щоб упевнитися – перед нами прозаїк, публіцист, романтик. Тільки йому випало пройти життя з молотком геолога. Ось послухайте… «Чорні й брунатні поверхні скель суворо вилискують на сонці скоринкою пустельного засмалення… По землі розкидане поліроване каміння… А перед очима тим часом спокійно плине могутня ріка в зелених берегах, і темні бори синіють у широчезній давній долині». Мистецька складова творчості вченого В. В. Різниченка заслуговує окремої розмови. Та повернемося до нашої головної теми.
Де саме ступала нога Тараса Григоровича в Зеленьках, точно невідомо. Проте я тішу себе думкою, що, крім Піщани чи Кудлаївки, центру села, він був і на моєму рідному куткові Загребелля… А от місцеперебування Шевченка в Києві після 30 липня 1859 року давно відоме. То спочатку квартира товариша Тараса Григоровича по навчанню в Академії мистецтв у Петербурзі, київського фотографа І. В. Гудовського, а потім приватне помешкання на Пріорці. Саме тут, на території березового гаю, стоїть один із небагатьох свідків перебування Кобзаря в Києві, дуб-патріарх. Піднявшись від будиночка, де мешкала того далекого літа В. М. Пашковська, котра й взяла на квартиру Т. Г. Шевченка, на Білецьку гору, Тарас Григорович любив відпочивати під тим дубом.
Тепер вулиця Вишгородська 5 – одна з найпопулярніших історичних адрес Києва. Тут, як відділ Національного музею Т. Г. Шевченка, працює меморіальний будинок-музей Т. Г. Шевченка «Хата на Пріорці».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал