Святий Миколай

 

Спогад про Миколу Петрова

 
Василь БОНДАР
 
В останні роки Микола Гаврилович хворів часто, але не подавав вигляду. І навіть коли приїжджав щорічно «у сосни» (Кіровоградський обласний госпіталь ветеранів Великої Вітчизняної війни), то ніколи не розповідав мені про свої болячки, а швидше скаржився на низьку національну свідомість своїх сусідів по палаті: як він із одним та другим сперечався й доводив, але «чим частіше приїжджаєш сюди, то тільки переконуєшся, що живими з війни позалишались одні смершівці й тиловики, бо справжні бойові солдати давно загнулись, вимерли, рани їх звели в могилу, а ці і в мирному житті були облаштовані та приласкані владою рад, тому й не хочуть чути правди про війну, вони її не бачили, а тепер розпускають байки наймолодшому поколінню…». Він знав, що ця його фраза одразу ж могла обернутися й проти нього (мовляв, так і ти ж дожив!), але мав незаперечні докази – поранення й нагороди. В одному з оповідань Петрова («Медаль») розповідається, як молодого солдата за подвиг при форсуванні річки Тиси в Карпатах мали представити до звання Героя, але саме в момент підготовки документів він завадив командиру підрозділу аморально познущатись із місцевого люду, окупованих угорців… Той образ списаний із власної біографії. Я знаю про це достовірно, хоча він мало кому, крім рідних, про це розповідав. Він знав про війну гірку правду і лиш на схилі віку зумів виповісти її нащадкам образним, художнім словом.
Микола Петров був людиною високої честі й моралі. Як рідко хто в наші корисливі часи. Ще за радянських порядків не один місяць він зустрічався із Героєм Радянського Союзу в обласному центрі, записував його спогади для видання їх окремою книгою у столичному видавництві «Молодь», але коли командир червоних партизанів почав оповідати про свої перемоги у боях з вояками Української повстанської армії на Волині, Микола Гаврилович відмовився від подальшої співпраці. Я свідомо не називаю ім’я Героя (він був переконаний комуніст і, може, щиро вірив, що московські брати приведуть українців у рай навіть тоді, коли вони нищитимуть один одного заради панування на всій землі комуністичної рівності – Господь йому судія). Та книга побачила світ у запису іншого літератора, Микола ж Гаврилович не спокусився на шкоду своїй совісті ласим заробітком.
У Знам’янській районній лікарні я бачився з письменником за півтора місяці до його смерті. Свій 75-річний ювілей він змушений був відзначати під крапельницею. Лежав вихудлий, змарнілий, та очі аж заіскрились, коли побачив мене у дверях палати. Він не втратив духу. «Якщо дасть Бог видужати, то я вже придумав для себе режим – аби не перевтомлюватись і ще встигнути щось зробити. Хоча я вже, думаю, зробив те, що мені призначено було. Тому якщо якогось офіційного визнання за життя й не пізнаю – це мене не страшить, бо усвідомлюю, що я зробив», – наче сповідувався тоді письменник і патріот, дорога моєму серцю людина.
Про це говорить і його останній лист. Взагалі про наш епістолярний обмін можна сказати й просторіше. Ми й раніше листувались, коли редагував книги, коли готував до друку оповідання в обласній пресі – їх Микола Гаврилович пропонував через мої руки. А в останній рік життя письменника потреба в листуванні виникла ще й тому, що погіршилось здоров’я, і Микола Гаврилович уже не ризикував вириватись із Знам’янки: з травня 1998-го до кінця року я отримав від нього п’ять листів. Зокрема в травневому, від 10.05.1998, листі він писав:
«Із “здоровлям” у мене діла кепські. У порівнянні з минулим літом – регрес. Причому значний. Проблемою стають виїзди і навіть виходи “в світ”. Заборонено орудувати лопатою і сапою (“тихою” – можна!), підіймати речі, важчі 3 кг, нагинатися і т.д. Одне слово, інвалід у повному розумінні.
Це дуже зв’язує, якраз я любив і люблю копатися в городі та садку. Мені хотілося б також провести у Вашому родинному колі час за невимушеною бесідою, “не торопясь и Богу помолясь”, як казав один щедрінський мораліст. Однак, як бачите… То хотів би Вас просити: коли будете їхати з Кіровограда куди-інде, а швидше всього до Києва, то не беріть квиток у Кіровограді, а їдьте до Знам’янки, ми проведемо цілий день, а можливо і частку ночі за вирішенням “світових проблем”. А тоді є поїзди: о 8-ій ранку Маріуполь-Київ, об 11.30 Луганськ-Київ, і, як Ви знаєте, ідуть до столиці всю ніч. Оце найкращий варіант.
…Такі стоять погожі дні. Давно не пам’ятаю такого розкішного травня. Не хочеться і до хати заходити. А треба: бо в молодості прогаяв час, слід надолужувати. Викласти себе всього. Щоправда, це утопія, бо ліміт уже виходить, але якусь дещицю треба залищити по собі. Не всякого Бог сподобив те побачити і пережити. Основна труднація – в якому ключі викласти це на папері і який найекономніший шлях обрати (знову ж таки лімітує природна грань – тут судьбу ніяк не вблагаєш). Був матеріал – довго дошукувався ключа до викладу. Є ключ уже – час ізгаяно безповоротно. Я вже вирішив звести до мінімуму свою участь у партійних справах.
Дай Бог Вам здоров’я. Низький уклін Світлані. Вітання дітям від дідуся Миколи (“Святого Миколая у гарті”). Слава Україні! М.Петров».
Напередодні 75-річного ювілею письменника я дуже хотів записати Миколу Гавриловича на телебаченні, домовився із журналістами… У жовтні отримав від нього згоду. Заодно збирався викопати в його саду кілька вишеньок і горіхів, щоб посадити їх під своїм балконом у Кіровограді. Заодно і кілька примірників «Літературної України» завезти з публікацією його оповідання. Лист М.Петрова від 14.10.1998:
«Я щойно оглянув своє зелене господарство і виявив кілька вишеньок різного калібру та різної конфігурації. Це вишеньки не із знатних родів, не сортові, а простячки, саме такі годяться для вулиці, бо породисті не тільки обнесе вулична босва, а й поламає. А ще можу запропонувати штук так із двадцять горіхів із своєї шкілки, є по 1,5 м висоти – ми їх викидатимемо, бо ніхто не хоче ні продавати їх як посадовий матеріал, ані доглядати за ними. Копати будете самі, бо я вже не в силі: лікарі заборонили й підходити до лопати й сапи. Можна цей ваш будинок обсадити поспіль горіхами. Коли, звичайно, сусіди кохаються в деревах…
Осінь – це моя найулюбленіша пора. Вона заганяє до хати, сприяє “творчому зростанню”. Однак ритм часто порушується недугою. Основний ворог – безсоння. А воно в свою чергу від задухи. А задуха від астми серцевої (здається, вроджене: в молодості не відчував, хоча ще в 1941 році на медкомісії лікарі щось довго мудрували, примушували присідати та знову прикладали до грудей стетоскоп, і я вловив лише, що, мовляв, шуми в серці). Цей ґандж виявили недавно в шпиталі, а свої терапевти, як глухі.
Книженція “Двоє на льотному полі” продається уже і в Знам’янці (Загравенко купив та повідомив – не знаю, як вдалося новому директору видавництва отримати з друкарні тираж. І не тільки моєї, а й Яроша, Рябошапки, бо місцеві автори в цьому кіоску представлені широко: є й “Голодомор-33”, і “Час чорного ворона”, і…
Стосовно ж виходу на телевізійний екран… Якось воно, знаєте, із “свиным рылом в калашный ряд” зухвало. Там мелькають здебільшого “обкатані”, елітарні персони. Ну, та я не заперечую: все-таки в 75 літ можна уже щось сказати й неотесаному владоможцю.
Камінський до Ізраїлю? (Видно, я в листі повідомляв Петрову про виїзд кіровоградського поета Юрія Камінського в “землю обітовану” – В.Б.) Всі мають свою історичну батьківщину, лише ми, українці, ніяк її такою не зробимо. Окупація і колонізаторство триває. Коли ж ми позбудемося оцієї сарани, сиріч “вищої раси”, що зробила з нашого народу національну меншину. Та навіть за німецької окупації мова наша і культура не переслідувалися і не копалися ногою.
Привіт Світлані со чади і домочадці. Слава Україні! М.Петров».
В той жовтневий конверт Микола Гаврилович уклав і поштівку з Латвії, на якій зображений пам’ятник «Незалежність і Cвобода» (латвійською “Tevzemei un Brivibai”), зведений у центрі Риги 1935 року. Поштівка випущена у 1989-му, тому й назву пам’ятника цензуроване підрадянське видавництво подає як “Пам’ятник Свободи”. Відчуваєте різницю? На звороті поштівки його рукою написано: «P.S. Ага, бачте… та й посиділи б отак під розлогою грушею на причілку та погомоніли б у її тіні (а зелень, зелень яка свіжа, молода!). Ну, хоч би ось про це: був собі український народ – не було держави; є держава – де народ український? Є націоналізм. Є й націоналісти. Нема нації. Дуже прошу Бога, щоб я помилявся… А правда, пам’ятник класичний? Зворушує до сліз: народ маленький, а скільки гідності!»
А через місяць ювіляр відмовився від інтерв’ю на телебаченні. Подаю два останні його листи повністю – вони багато додають до образу незабутнього Миколи Гавриловича:
«25.11.1998.
Дорогий друже Василю Васильовичу!
З тяжким серцем беруся за листа до Вас. Не звик я таких людей ані розчаровувати, ані тим самим завдавати прикрощів чи просто поставитися з холодком. Та виходу немає: я зовсім зійшов на пси. В жовтні, після Вашого листа, мене спостиг новий удар. Прямо за столом, де обідав, я втратив свідомість і знову опинився на землі і кричав (так розповідають домашні). Пульс зник. Таня почала робити штучне дихання, стискаючи грудну клітку (я опісля кілька днів відчував біль у ребрах). Не допомагало. Приїхала швидка. Забрали до кардіології. Уночі, після того, як мені поставили “систему”, я одійшов і відразу розпізнав, що я не вдома. Почав вимагати, щоб відвезли мене назад. Діждався дня і разом з Марією Аврамівною автобусом дістався до рідних пенат. Бо в лікарні я околів би напевно: холодище (не топили!), нудьга страшенна – тільки до свого “кабінету”.
Та головне: наслідки. Різко погіршився загальний стан, одне наклалося на друге. Я зовсім безсилий. Для мене важко ходити – навіть у хаті. Задишка. Я вже не кажу, що хвороба призвела до деформації писка ще при першій своїй прояві: рот не так стоїть, ліве око витріщене, з мовою негаразд, сказати кілька речень для мене проблема – задихаюсь. Ось так.
Дуже не хотілося відмовляти у зйомках, але доведеться, бо кому охота дивитися на тяжко хвору людину. Адже цих слабкостей не приховаєш. І вийде просто глузд. Моя думка: давайте це поки що відкладемо – телевізію – до “слушного часу”. Дасть Бог, час вилікує. Отоді вже можна і людям показатися.
Працюю за столом, хоча і тут мене підстерігає іще одна слабкість, якої раніше за собою не знав: сонливість. Часто роблю перерви, аби поспати. Іноді бувають дні, коли абсолютно ніщо не миле і нічого не хочеться – тільки спокій і споглядальність. Іноді ні газет, ні екрана й на очі не показуй.
Шкода, що Ви не приїхали за вишеньками теплої пори, тепер все сковане морозом.
Ви колись запитували про новели Вольфганга Борхерта: чи посунулася справа? Я б і підкинув Вам кілька перекладених речей його: мене вони зацікавили, то я прихватцем переніс на українську. Можу Вам подарувати. Речі вражаючі. Куди сильніш Бьоллевих оповідань на таку ж тему. Ось що треба поміщати у “Вежі”, а не того А.Шнітцера, з яким чомусь носився Панченко. Добре, що я йому відмовив навідріз – “я знаю: век уж мой измерен”, і займатися побічними справами на шкоду власній творчості я не збираюся. У мене теж є що сказати людям і світові…
Здається, все. Міцно тисну руку. Слава Україні! М.Петров.
P.S. Привіт Світлані. Шкода, так і не привелося відвідати вашого нового сімейного гніздечка (ми недавно перебрались із однокімнатної квартири у трикімнатну, запрошували М.Г. в гості – В.Б.).
P.S.2. Вітаю з публікацією в “Народному слові” (оповідання “…достоїн пропітанія” – В.Б.). З усіх чеснот в оповіданні головна – актуальність, торкнулись гарячих точок».
І останній лист від Миколи Гавриловича, якого я отримав у перші дні Нового, 1999 року. Додам для ясності, що в лікарню я їздив тоді й від імені крайового Руху, який іще був єдиний, монолітний (рівно через два місяці у Кіровограді проведуть конференцію, на якій Рух розколеться на дві організації, а ще через місяць загине В’ячеслав Чорновіл). Петрову від крайового Руху я завіз Подячний лист і гроші на ліки.
«Знам’янка, 29.ХІІ.98.
Дорогий Василю Васильовичу, я вдома, ге-ге! При поверненні поцілував одвірки рідної обителі. Походив по дворищі, по кімнатах родинного гнізда, спорудженого своїми руками рівно 35 років тому. Сповнений прагнення і снаги негайно приступити до невідкладних своїх завдань. Збирався навіть з’явитися несподівано на заплановані 29-го письменницькі збори. Але… Лікар, дуже інтелігентна і добра жінка, зав. кардіології, приписала мені, так би мовити, “щадливий режим”. Коли не хочу “віддати кінці, вести спосіб життя, який виключає: надмірну розумову працю (фізичну й поготів: ніякого фізичного напруження, найменших вантажів не піднімати, швидко не ходити, різких рухів не робити), виключає бурхливі емоції – і радісні, і сумні.
На ноги при її допомозі мене поставили оті італійські ліки – 4 флакони нектону в 82 гривні кожен. Пробито значну діру в бюджеті, і спасибі, Ви трохи запомогли дещицею (не знаю, звідки Ви її взяли, але прошу – не відривайте від себе, у Вас діти!). Далі, треба зробити внесок до СПУ та Літфонду за 1998 рік. Але скільки, яку суму Ви не назвали – я готовий внести, як тільки скажете скільки.
Мене глибоко зворушив також Подячний лист крайового Руху: спасибі, відзначено і мій внесок в будівництво нашої України. А ще більше – та увага до старих ветеранів-борців за свою Батьківщину, фундаторів Руху.
Зараз склав собі графік, за яким маю планувати роботу за столом із відпочинком, бо тривале напруження мені протипоказане. Навіть надмірне читання. Та Бог обрав мене і носить як дитину у своїх долонях, оберігає для високої місії – адже ніхто в нашому роду не досягав 75 років!
Інформація про письменницькі збори навряд чи буде об’ємною у ”Народному слові , то Ви вже, будь ласка, напишіть про основні перипетії у листі. А так хотілося б побувати серед вас.
Написав листа Віктору Погрібному з пропозицією вмістити переклади з Борхерта в “Степу”. (Те ж у “НС”). І як у яму вкинув – ніхто нічичирк. Міцні люди, єй же єй.
Коли є у Вас, Василю Васильовичу, можливість дістати “НС” від 22.ХІІ з рецензією Панаса Данилка (мій учитель в 1937-38 роках) 1-2 примірники, прибережіть для мене – досі ж не було ще жодної рецензії в пресі (хіба що відгуки у нашій, Загравенковій). Найпевніше – це взяти в секретарки у М’ятовича.
…Ось уже і сонечко позолотило вершечки яблунь і груш на нашому обійсті, і я якраз закінчив цей епістолярний час другої половини ночі (уночі теж встаю: трохи почитаю, попишу – і знову в подушку). Я люблю спостерігати зі свого вікна, як западає у надвечір’я сонце, як воно протирає очі на світанку – для мене це чомусь дорогі хвилини: пробудження і прощання з днем. Бачу, вже прилетіли сойки (ця хижа птаха з’являється по здобич найраніше)? Горобці, ворони, голуби… білочка! Отака сентиментальність, як бачите. Дав би Бог так жити й жити – з природою, з усім сущим. А вже думки і про Великдень, про запахи весни.
На все добре. Слава Україні! Ваш “святий Миколай у гарті”. М.Петров».
Скільки любові у цих рядках, скільки надії, доброти! Для мене вони були останніми від Миколи Гавриловича. У січні він ще тримався, працював потроху за письмовим столом, чекав весни…
А ще тоді в грудні, в останній день нашого побачення, він сказав фразу, якої забути не можна: «Бог мене любить, я це знаю». Не мав образ ні на кого, а насамперед на свою долю, і в останні хвилини життя дякував Господові, який дав можливість йому зробити багато, чесно, талановито.
На похоронах Миколи Петрова (помер 6 лютого 1999 року) друзі обіцяли зробити багато для увічнення його пам’яті. Не забуваю і я власні обіцянки. Письменницька організація згодом не раз турбувала адміністрацію міста, в якому жив, працював, творив письменник (народжений 21 грудня 1923 року у селищі Нова Прага Олександрійського району), аби вулицю Петровського перейменували на Петрова (навіть не треба таблички на будинках виготовляти, лиш кілька літер замалювати – аргумент для тих, що оперують фінансовими відмовами), аби ім’я письменника присвоїти Володимирівській середній школі, однак… Однак ще, видно, не прийшла та влада, яка б усвідомила й оцінила вплив та внесок Миколи Петрова на свій час, на його майбутнє. Прийде, не сумніваймось.

№16 (204) 11 серпня 2017

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал