Святкування днів біди

 
 
Юрко Гудзь
З давніх часів, коли я вчителював у своєму селі, для відкритого уроку на тему початку В.В.в. (треба сказати, – кожен такий урок сприймав як кару Божу за попереднє недбальство: читання разом з дітьми в урочі години художньої літератури – «Пригод Барона Мюнгаузена», «Людоловів» і «Сіверян», за походи до лісу й річки – замість вивчати п’ятирічки  і епохальні рішення Слави Капеесес – тим паче, що саму присутність поміж моїх дітей товстошиїх і товстопузих «вищестоящих» інстанцій – інспектора райвно, директриси, кількох заслужених пелагогинь я переживав на рівні внутрішнього шоку), – отож, аби якось урізноманітнити технічну й ідеологічну оснащеність майбутнього року, я записав на кілька «свемівських»  касет розповідь одного з небагатьох уцілілих учасників і свідків тієї жахливої війни…
Ось тоді я вперше почув і усвідомив для себе досить-таки несподівані речі… З’ясувалося, восени сорок першого року більшість чоловіків з нашого села, що їх мобілізувала  «страна оґромная на смєртний бой», повернулися додому. Ні, не як дезертири – просто, коли з оточення вони потрапили до полону, їх, як Українців, Німці звільнили з таборів для військовополонених. І жоден із них, усупереч (чи завдяки) канонам совітської літератури, не перейшов лінію фронту, не розшукав свою в/ч, не впав у обійми бойових побратимів. Вони всі повернулися до своїх дружин і дітей. Трохи пізніше ті, кому аж надто кортіло постріляти, хто однаковою силою ненавидів і комуністів, і фашистів, у кого не було власної сім’ї, ті подалися в загони Поліської Січі, до Бульби (Тарас Бульба-Боровець – засновник УПА «Поліська Січ», генерал-хорунжий – О.С.). Знову ж таки, і тоді більшість дядьків залишилася вдома. І лиш пізньої осени сорок третього року, коли прийшли червоні визволителі», їх усіх загребли і кинули на фронт. Ось уже звідти, з тієї невмолимої м’ясорубки, з гігантських бойовиськ поміж двома рівноцінними людожерами – Сталіним і Гітлером, вернутися в село вдалося дуже небагатьом.
…Мій відкритий урок був оцінений на «посередньо» – за певні відхилення від від «генеральної лінії». Записи розповідей дядька Миколи я так і не наважився тоді оприлюднити… І ось тепер, коли з репродуктора мало не щодня лунало широке й обридле ще зі школи волання  «могучій і широкій Днєпро», коли повсюди й привселюдно перейшли помпезно-державні святкування «днєй освобождєнія», я повернувся до тих записів, згадав оповіді про минулу війну мого рідного діда, перечитав щоденники Олександра Довженка і з гіркотою подумав про втрачені можливості моїх давніх шкільних уроків історії. Бо хто тепер і коли розкаже дітям правду про справжню ціну отого визволення?..
 
«Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги.
Гримить майдан Червоний під тягарем іржавої надлюдської божественної слави. Скрегочуть танки, виють радіо-поети панегірики маршалам, коням, залізу і знакам нагрудним великих подій. Салюти. Горді плани. Міжнародний вплив. Свято Перемоги.
А на полі, позапрягавшись в плуг, напруживши мізки і голову, зігнувшись від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов’язки неухильні й найточнішу  в світі достовірність – страждання (…)
                        10.05.1946.
                        Олександр Довженко».
Вже по війні, з одинадцятьма мінними осколками в тілі, помер мій дід Кость і ледве дибає ще білим світом дядько Микола. Я покинув учителювати і зостався непотрібним сторожем біля їхньої пам’яти.  І все ж деякі власні думки (з ненаписаного свого часу шкільного конспекту) я спробую тут викласти…
Чи варто навіть з державних міркувань одягати в фальшиво-патетичні шати, в заяложені строї колись панівної ідеології  ще й дотепер незагоєну національну трагедію?..
Мої односельці  аж ніяк не горіли бажанням умерти за совітську родіну,  –  у них вистачало здорового глузду не ототожнювати свою кревну батьківщину зі сталінським отєчєством, і то вже не їхня вина, радше біда споконвічна, що надії на Німців – чужинецьких визволителів од колгоспного рабства – виявилися маною…
Зрозуміло, чому так хочеться хоч чимось, хоч «празднічком» організовано-всенародним прикрити, замаскувати далеко не радісну дійсність. Владу на місцях і в центрі перебирають потихеньку до рук колишні комунавти і їм украй потрібні, хай не в майбутньому, то хоч у минулому, якісь точки опори – ерогенні зони втраченої гордости. Зрозуміло й те, що такі безвідмовні нещодавно місця стимуляції партійного лібідо, як революція, колективізація, цілина, БАМ, війна в Афгані вже ні в кого не викликають колишнього ентузіазму. Але ще залишається «В.В.в» і «Дєнь  Побєди». Давайте, зрештою, спробуємо розібратися, хто ж кого переміг…
Втрати в живій силі Німеччини становили 4,5 млн. чоловік.
Втрати колишнього СССРу – 22 мільйони (за офіційними даними) й близько 35 мільйонів – за підрахунками сучасних істориків. Останнім іще довго доведеться дошукуватись причин такого катастрофічного співвідношення вбитих: 1:7. А було й більше – 1:20 – як на час славнозвісних  (більше сюди пасує інше означення – сумнозвісних) наступів маршала Жукова. Генштабіст  вермахту, генерал  Курт Тіппельскірх у своїй «Історії другої світової війни» пише: «Розвідка боєм –  то вірна ознака того, що найближчим часом відбудеться очікуваний наступ ворога. Одночасно  це був і сигнал для нашої артилерії й обслуги важкої піхотної зброї – посідати підготовлені позиції, а для піхоти – покинути першу траншею і відійти в другу, щоб знизити ефективність ворожої артпідготовки… Якщо ж російське командування все ж мало успіх, то це означало, що вони зовсім не рахуються з втратами в живій силі, зі страшною впертістю йти до мети. Це надало військовим діям характер боїв на виснаження. В ході таких операцій німецькі війська мали змогу порівняно невеликими силами завдавати росіянам неймовірно тяжких втрат, які нерідко вдвадцятеро перевищували  втрати нашої оборони. За таких умов зрештою поставала змога шляхом несподіваного контрудару одразу ж повернути втрачені перед тим позиції, Зазвичай, успішне проведення таких оборонних битв коштувало росіянам величезних жертв…»
Згдадаймо  принагідно: звільнення Києва могло б перейти без кількох сотень тисяч непотрібних жертв, якби не наказ кремлівського фюрера взяти місто до дня чергових роковин «жовтневої революції». Дізнавшись про величезні втрати на час штурму Києва, Сталін сказав: «Нам дєшовая побєда нє нужна!..»
Зі статті А.Мінкіна  «Чия перемога?» (ж-л «Страна і мір», ч.1-1990) можна дізнатися й про інші факти та числові дані стосовно «нашої Побєди».
…Так, Людожера всіх часів і народів мало турбували долі сотень тисяч українських ополченців, що їх опісля т.зв. визволення України, ненавчених, майже беззбройних, іще в своєму домашньому вбранні, кидали сталінські маршали на ворожі позиції – інколи лише на те, щоб «промацати» вогневі точки супротивника. Відбувається дальше, розпочате ще 1933 року, планомірне винищення найкращих сил української нації. В Довженковому щоденникові є запис про те, як один із генералів (імовірно – родом з України) плакав, спостерігаючи трагічну долю тільки-но мобілізованих «чорносвитників». І, зрештою, варто було б частіше згадувати і слово Довженка про горезвісне «військове мистецтво»:
 
«(…) війна – дурна. Жорстокість і дурість, одягшися  в атавістичні одіяння, оволодівають масами злочинців, затикають на час своїх злочинств рот мистецтвом, себто тим, чим людина одрізняється од тварин (…)
І сам ідіотизм убивства і найганебнішого масового ґвалту возводиться в ранґ – мистецтво війни! Воєнне мистецтво!
Воно таке ж мистецтво, як шизофренія. Чому правителі ненавидять пацифізм завжди і особливо напередодні сказу?
Тому, що всі вони по суті своїй раби глибоких атавістичних інерцій, на яких базується й процвітає вся сила й природа їхньої влади.  Гляньте на землю: вона вкрита пам’ятниками убивцям і їхнім коням у багато-багато більшій мірі, ніж їх антиподам.
І ще одне: всі пам’ятники антиподам убивць і мучителів дешевенькі. 5.1.1946».
 
… І ще – давайте подумаємо, чому ж таки вже десятки літ переможений «герман» живе незрівнянно краще, аніж «іван-переможець»? На думку вже згаданого автора статті «Чия перемога?» – відповідь однозначна: тому, що в Німеччині 1945 року загинув фашизм: «Був Нюрнберґ, суцільна депацифікація. Згідно з повідомленнями радянської преси – карали нацистів ліберально. Та все ж карали. Персональних пенсій не давали, котеджів покращеного  планування для них не будували. Власне, ми з союзниками допомогли Німцям позбутися фюрера і його диктатури. Знищили режим. І в цьому сенсі, безперечно, не перемогли, а звільнили Німеччину».
Отож і маємо: наша Побєда зберегла ще на десятки літ режим «нашого» Гітлера – кремлівського фюрера, хай і пом’якшений його недолугими послідовниками…
 
«Ми перемогли? Уважно обстежуючи довколишній часопростір, зрозуміємо: переміг Сталін. У нього і волосина з голови не впала, ні шашлички, ні Хванчкара, ні Герцоговина-Флор із пайка не щезли. Влада й авторитет Сталіна в країні і в світі внаслідок перемоги виросли непомірно.
1945-го перемогли не ми. Не народ. Не країна. Переміг Сталін і Сталінізм. Народ воював. А перемогу в нього вкрали…»
 
Навіть етимологічно слово «побєда» значить – день після біди. Отож, це і мусить бути День пам’яти  про загиблих,  День пошани всіх, що винесли на своїх плечах страшну ношу – і війну, і перші повоєнні роки… Про жодну перемогу для України тут узагалі не йдеться…
Усвідомити це треба доконечно, – аби не повернулося минуле лихоліття. І водночас – ще раз відчути болючий і оголений нерв Довженкових іще тогочасних записів:
«Чого б я найменше хотів – дожити до такого моменту, коли після, хоча і надлюдської  тяжкої, але переможної війни, кожна наша ганчірка перетворилася у священну реліквію. Коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистів, що перемога сталася саме завдяки йому, – коли дурень стане священним і недоторканим, не підлягатиме критиці. Коли від мистецтва дурень зажадає панегірика і стане жити нудно і тоскно.
1.06.1942».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал