Спогади чи ритуальні фантазії?

Жанр спогаду своєрідний, водночас перспективний і
підступний. У спогаді можна подати живий, веселий та цікавий портрет митця,
який не встиг зачесатися, одягти краватку та набути офіційного виразу обличчя.
Спогади дають можливість дати позалітературну, часом навіть побутову
інформацію, деталь, усмішку, анекдот. У нещодавно видрукуваних УЛГ спогадах про
А.Малишка подано чудову розповідь про те, як гурт на письменницькій дачі
напився «до зебри», тобто замість чортиків у передсвітанкову годину прийшла…
зебра, у яку була перефарбована друзями сусідська коняка. Анекдотично,
скандально, неофіційно, але цікаво ж! Спогади…

Водночас спогади про письменника можуть перетворитися на
фотографію типу «я і пальма». Тобто «я і класик» з різноманітними варіаціями:
«я і письменник», «ми з письменником», «я на тлі письменника» або ж у кращому
випадку «скільки письменник зробив у моєму житті». Врешті, людині властиво
говорити про себе. Але ж існують межі пристойності.

 Прочитала «Спогади
про Павла Загребельного». Перше, що здивувало – відсутність будь-якої
передмови. Очевидно, її роль грає фрагмент тексту на четвертій сторінці
обкладинки. Отже, книгою зацікавиться лише читач, котрий напевно знає, хто
такий Загребельний. Мовляв, книжку куплять ті, хто у контексті, а
незацікавленим це і так не треба. Але – було б добре, якби книга таки
зацікавлювала, і передмова, звісно ж, грає певну структуруючу роль навіть для
освіченого читача.

 Книга починається з
дуже емоційного, трагічного та сповненого пафосу спогаду Анатолія Дімарова про
інтерв’ю, яке він давав «у ті страшні дні, задихаючись од туги і болю». Отже,
стан автора, певно, мусить убезпечити його від усіх закидів. Але для читача,
котрий лише розгорнув книжку, такий поворот сюжету не викликає ні довіри, ні
співчуття. Нагромадження великих літер та трикрапок викликає іронію та
роздратування.

Відсутність структури відчувається і при подальшому
ознайомленні з книжкою. Невідомий принцип, за яким розташовані спогади.
Здається, не алфавітний (Дімаров, Базилевський, Перебийніс, Дончик,
Слабошпицький…) Абетковий принцип розташування є найбільш нейтральним, і
використовується тоді, коли цим переліком не мають на меті підкреслювати інші
тези чи тенденції. Намагання відшукати іншу тенденцію у послідовності
розташування авторів результату не дали. Крім власне спогадів, у книжці
міститься інтерв’ю з самим письменником, взяте Любов’ю Голотою і яке, здається,
доречно було би вмістити наприкінці книжки, ніби підсумовуючи сказане. Проте
наприкінці в «Спогадах» вміщено інше.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 Також викликає
запитання різний обсяг спогадів. З одного боку, це зумовлено жанровою
різнорідністю – у книжці вміщено інтерв’ю, літературні портрети, щоденникові
записи і навіть розділ з книги М.Слабошпицького обсягом 40 сторінок. Взагалі,
твір М.Слабошпицького звертає на себе пильну критичну увагу. Чого вартий пасаж
про гамбурзький рахунок, який винесено у заголовок, а потім забуто упродовж
усіх 40 сторінок, і врешті у передостанньому абзаці знову згадано, що «саме за
цим рахунком Загребельний – одна з найавторитетніших наших літературних
констант». Відомо, що порівняння літератури з гамбурзьким рахунком належить
Віктору Шкловському, ім’я якого не згадує М.Слабошпицький.

 Також, на мою думку,
є претензії до мови книжки, тобто до якості редагування. У спогаді А.Дімарова
письменник кілька разів «появляється», а на твори «однієї сосни жалко». Зі
спогадів М.Загребельного: батько лікувався «після влучного пострілу ворожного
танкіста»…

 Загалом від спогадів
складається враження, що автори прагнули наблизити Загребельного до себе і всі
отримували різний результат. Та, на жаль, майже кожен спогад працює на
витворення образу мученика: писав ледь не до втрати свідомості, відмовлявся від
почестей – не їв за окремим столом, втрачав рівновагу, кричав, – але ж він
великий, йому проститься. Битий, нещасний, упосліджений… Справжній український
письменник.

Здається, маємо достатньо портретів мучеників. А так
хотілось би побачити справжній, неприлизаний портрет Павла Архиповича
Загребельного. Той портрет, обриси якого ми побачили в інтерв’ю, записаному
Любов’ю Голотою – пристрасний, відвертий, полемічний.