«Іван Франко.
Життя і творчість (1856-1916)». Монографія словацькою мовою під такою назвою
вийшла минулого року у Пряшеві за співавторства Миколи Неврлого та словацього
історика Мирослава Даніша.
Мирославу Данішу,
який за тоталітарних часів студіював історію у Київському університеті,
належить у згаданій монографії історична частина. Микола Неврлий з Братислави,
котрий понад 50 років невтомно пропагує українську культуру за кордоном,
опрацював у ній літературну спадщину Івана Франка.
Стислу
характеристику монографії подав у своїй передмові Іван Дзюба: «З належною
ерудицією в цій праці поєднується хронологічно поданий життєпис великого
українця Івана Франка з докладним історичним аналізом важливих мотивів його
літературної і наукової творчості… Автори по-новаторському розглядають не
тільки світоглядну еволюцію Франка, але також його найважливіші твори
(«Мойсей», індійська легенда «Цар і аскет», «Зів’яле листя», «Перехресні
стежки», «ІІкгаіпа іггесіепїа» та ін.)».
Мені довелося
бути свідком напружених днів і ночей тяжкої праці двох визначних дослідників –
історика східно-слов’янських країн та народів Мирослава Даніша
та дійсного члена НАН України Миколи Неврлого, дослідників творчості та
літературної спадщини Івана Франка.
Гори книжок в
оселі доктора Неврлого, що на вулиці Данковського, 2, засвідчують, з якою
любов’ю і скрупульозністю двоє науковців опрацьовували безцінні матеріали,
доскіпуючись до «кожної титли» українського генія, щоб осмислити і сказати нове
слово про життя і творчість цієї геніальної особистості. Двоє вчених виношували
задум не один рік, і ось до сучасного словацького читача прийшов цей унікальний
фоліант.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Словацькі
дослідники звернули особливу увагу на Франкове розуміння важливого нині в
Словаччині «словенського питання». Його
розглядають вони на тлі слов’янської Праги, в якій Іван Франко кілька разів
бував, репрезентуючи галицьку Радикальну партію на з’їзді так званої Омладіни
1891 року. В своїй промові Іван Франко гостро критикував безпрограмовість
чеської так званої прогресивної молоді, організованої в «Омладіні». Спрямовував
її на реальний ґрунт боротьби за соціальні права поневоленого чеського народу.
З цієї нагоди на Слов’янському острові в Празі інстельовано 1956 року
меморіальну дошку Іванові Франкові, яку ініціювали М.Неврлий і чеський історик
Ч. Аморт. Найсильніше громив Франко чеських реакційних русофілів, які
прославляли царську Росію, ігноруючи в ній прогресивні сили російської й
української інтелігенції: «Зрозумійте, панове чехи, що коли ви хочете
прославляти Росію, то доки ви не втратили людську гідність, робіть це з
найшляхетнішою частиною російського суспільства, тобто з Росією Тургенєва,
Салтикова, Чернишевського, Шевченка, Добролюбова, а рішуче не з Росією
Мещерського, Суворіна й Каткова, орган котрого «Московские ведомости» Салтиков
влучно назвав «помиями»… Слов’янське питання, яким і нині, за рецептом
Путіна, зловживають і форсують у Братиславі видавці «Слов’янської взаємності»,
дискредитуючи цим Коллара й Шафарика, розглядав Франко з виразно соціальних
мотивів: хто хоче бути добрим слов’янином – мусить насамперед бути добрим
чехом, словаком, українцем, поляком і т.ін., дбаючи про соціальний добробут
свого народу.
Іван Дзюба,
пишучи про словацьку монографію, підкреслив, що «ця визначна праця може бути
прикладом для дальших аналогічних праць
за кордоном».
В
українсько-слов’янських взаєминах ця монографія становить особливо помітне
явище. Попри все сказане, вона свідчить про зростання зацікавлень і знань про
Україну та її культуру в ширшому світі.
м. Київ