"Слова високі, як Говерля"

ДО 70-ліття Романа Киселюка

 
Петро СОРОКА
 
Роман Киселюк підкупив мене своєю поезією – стихійною, розхристано-спонтанною, часто алогічною, далекою від усталених літературних матриць, власне, такою, якою і має бути справжня, нутряна поезія, що виривається з глибини серця, нехтуючи усякими законами і нормами, бо сама собі закон і канон.
Але, як відомо, він не тільки цікавий поет, а й чудовий прозаїк, що ще раз засвідчила книга «Звізди», яка зовсім недавно вийшла друком у видавництві «Дискурсус» (Брустурів, 2017). Це видання приємно взяти в руки: цупка, у стриманих тонах обкладинка, добротна верстка і глибокі, винятково талановиті ілюстрації знаного художника-графіка Яреми Оленюка, що суттєво підсилюють авторську оповідь. На звороті – кольоровий автопортрет художника і світлина прозаїка з детальними біографічними врізками.
З Романом Киселюком ми особисто не знайомі, але він та людина, попереду якої іде добра слава. Кажуть, він напрочуд дієвий і невтомний, безтямно закоханий у народний мелос, і його, як колись Гната Хоткевича, всюди і скрізь багато. Це, звісно ж, від сили таланту і надміру життєвої енергії. Тож про нього у свій час захоплено відгукувалися Петро Мідянка і Юрій Андрухович, Василь Герасим’юк і Євген Баран, Тарас Прохасько та Олег Соловей, багато інших знаних у мистецькому світі людей…
«Звізди» – книжка особлива і має незвичну структурну побудову: складається з художніх новел, гуцульських приповідок, примовок і прокльонів. Здавалося б, нелогічне і не цілком виправдане поєднання, змішування жанрів, яке насторожує і викликає упередження. Так воно, власне, і було б в інших авторів, але не в Р.Киселюка, проза якого природно витікає з фольклорних нашарувань, усіх отих народних вікових скарбів, які він любовно призбирує уже не одне десятиліття. В цьому зрівнятися з ним може хіба що Степан Пушик.
Входження у стихію художньої прози Романа Киселюка вимагає якщо не своєрідної підготовки, то певних зусиль в подоланні опору мовного матеріалу. В це письмо треба вживатися, до нього треба звикати, приймати його, так би мовити, код, якщо ви, звісно, не з Гуцульщини, а з іншого регіону. Судіть самі. Ось хоча б початок новели «Коломийки грали музики»: «– Отсей Василенько, диви-ко на ноги здоров’єк йкий, єк товче та розщибає собов. Однолітки майже всі в сирій землі спл’є, а йму хоч би що, на ціле весіллє як зарєдит коломийку, то бігме всіх дівок, молодиць витанцює. Піт му градом за обшивку сипле. Най-ко попробуют молоді потєгатись, через хвилю яку стоят, єк котєта заталапані. Бо хто годен отако в танци ввихатись. Дивить-си, люди добрі, всі газди порєдні єк газди, а той здурів, хоче весіллє перевитити…».
Автор, як бачимо, щедро послуговується гуцульським діалектом, і від того його письмо набирає особливого колориту, звучить свіжо, цікаво, некнижно. Звичайно, деякі слова не зовсім зрозумілі й автор не спішить їх пояснювати, хоче, аби читач завдав собі труду зрозуміти їх значення, розкусив, мов той горішок.
Роман Киселюк – не для швидкого і відпружуючого читання, він вимагає роботи душі й мозку. Можна було б навіть сказати, що він для вибраного, елітарного читача, але це не так, він для всіх, як В.Стефаник і Гнат Хоткевич, М.Черемшина і Лесь Мартович, хоча, як і вони, вимагає від читача певної естетичної підготовки.
Новели Р.Киселюка глибоко психологічні. В них відчувається тяглість традиції з названими вище авторами. Як великий бібліофіл (кажуть, що письменник зібрав універсальну багатотисячну книгозбірню, якій немає рівних на Франківщині) він зорієнтований на класику і відштовхується від неї. Але це тільки одне крило його творчого обдарування. Друге, яке дозволяє йому піднятися у високе небо духовності, – глибоке знання народного життя і висвітлення тих проблем і тем, якими живуть прості горяни.
Кожна його новела – це ніби погляд на світ Божий з вікна гуцульської різьбленої хати чи гірської колиби. Тут немає й тіні книжної фантазії і творчого домислу, а є живе життя у всій його драматичній, часто трагічній сутності. Як знавцеві народного життя і людської душі, що кровно пов’язаний зі своїм краєм, йому не треба нічого вигадувати, досить переповісти те, що знає, бачив, чи записав із уст бувалих людей.
Описані ним психологічні колізії вражають глибиною і справжністю, а людські характери подивовують достовірністю. Здається, що письменник не пише, а різьбить по дереву, як справжній гуцульський чародій-різьбяр. Кожне слово точне, вивірене і влучне, кожне на своєму місці й щось вилучити чи пропустити при читанні без загальної шкоди творові неможливо.
Письменник полюбляє емоційно забарвлені прізвища, але не тому, що не хоче детальніше змальовувати людські характери, а тому, що вони теж відповідають глибокій сутності його письма.
«У баби Камізельки стряслося лихо – хтось потопив відра. Аби хоч одне – а то відразу четверо.
– Ой бідко чорна, хто би це з бахурів?– бідкалася старенька.
І що ті відра кому винні?
«Се би не той горбань Хохотусь, – прийшла гадка. – Та нє, то, певно, баба комусь на заваді. Але кому?»
Особливо чудові у Р.Киселюка діалоги – живі, динамічні, непустопорожні. Слово в них просвічує і проявляє людину ніби наскрізь, її душу та складний і часто темний внутрішній світ. А ще діалоги, як у справжнього майстра, незмінно працюють на сюжет, сприяють його розгортанню і динаміці.
«Пополудню на Пронюкову господу понаїхало начальства і стрибків.
– Падочку гіренький, спаси і порятуй! – ломила руки Йваниха, – щось ми гет на зле показує.
– Хазяїн гдє? – бовкнув один з приїжджих, гей би за обшивку хляпнув з коновки окропом.
–  Де му бути? За Рудков, на косовиці, – віднєкалась Йваниха.
– Підріхтовує, під вечір, аби все докрасти, – а очима так і стриже Беньо.
Обнипавши оборіг, навильником почав скидати свіжого сіна.
– Се верхне, все сеї ночи крадене, товариш представитель району, – докидав словами Гелетник.
Вповноважений підтикав шинелю, зневажливим позіром зухвало торжествував.
– То що маємо робити, га, Стаповичу? Скидати в драбиняк та разом з газдою в район?
– Уліки наяву, – потверджував представитель, глухо покахикуючи, – там начальство вище, пускай думаєт.
– Відай-ко, Йванихо, твому газді надовго Сибіром запахло й медведі годуватиме надовго, – догризав Беньо.
– Що ви, паночку польовий? – та й упала перед вповномоченим. – Господочку, не губіт-ко, за що така дяка настала, щосми злого кому зробили!»
У новелах Романа Киселюка не тільки відображено нинішній світ, сьогочасну дійсність, а все ХХ століття з його трагічною чорною барвою. Особливо прозаїк любить повертатися у недавнє минуле, показувати, як дика московська орда ґвалтовно зруйнувала гармонійний світ гуцулів – справжніх дітей природи, сонцепоклонників, що й душу тягнуть д’горі.
До речі, описи краєвидів у прозаїка винятково ощадливі, сказати б, скупі й навіть штрих-пунктирні. Здавалося б, чому? Така розкішна природа, а проходить ніби повскозом. Та вся річ у тому, що гуцул – невід’ємна частка гір, його духовна складова. І той, хто народився і виріс серед гір, ніколи не буде патетично вигукувати чи красномовно розводитися про їхню красу і велич. Це його світ, що живе в ньому, як віра і любов, і без якого немислиме саме життя. Тому й зводиться все до ось таких вкраплень: «Надворі лиш зазоріло. Від лісу потягнуло молоденьким протягом. Вранішня їдь поїдала душу наскрізь поїдом. Студена роса на моріжок висіялась густічко, снувала срібною павутиною, аж все ряхтіло, як деревце весільне».
Або таких: «Морозець-східнячок лист добре вшкварив, листя поскручувалось стручками, зчиповзало і стелилося долів. Поодинчо щебетали птахи». «Сад виколисує напівстиглі морелі, напружуючи галузяччя під налитою ваготою аж до самої землі». «Сонечко пригнічене мов з печі висунулося. Притінені садки повільно скидають нічну прохолоду. Роса ж морозить загалунені Міськові ноги».
Хто з нас не спостерігав таку картину: косить гуцул отаву, вишастує косою, а на довколишню красу ніби й оком не скине. Та це не означає, що вона не впливає на нього благодатно. Так воно і в новелах Романа Киселюка.
Щодо другої частини книжки – приповідок, примовок і прокльонів – то це теж «цільна новела з життя гуцула», як зазначає автор. Тут більше двох тисяч словесних блискіток, які добре структуровані в алфавітному порядку. Є поміж них різні: такі, що прижилися і в інших регіонах, а є виключно місцеві, автентично-гуцульські, як-от:
«Бог дає щістє, а дідько гостей».
«Баба прикра, єк кінець світу».
«Від «дєкую» кишені порвалися».
«Що не в душу, те не вкушу».
«Хто нічого не робить, не має здоровля».
«У причин сто личин».
«Слово є, життє нема».
«З одного дерева хрест і лопата».
Є тут узагальнення іронічні, рідше саркастичні, сороміцькі, як деякі коломийки, є цнотливі, вибухові, повчальні – різні. Немає тільки банальних, риторичних і нецікавих. І цитувати їх можна без кінця. Та це окрема розмова, яка, сподіваюся, попереду. А поки що ставлю крапку і радісно вітаю автора та читачів з рідкісною в нашій літературі лектурою. «Добру книжку, як добру людину, згадують довго», переконує народна мудрість. Хай так станеться і зі «Звіздами» Романа Киселюка.
 

Петриківський Ліс

№11 (199) 2 червня 2017