Епохальним подіям в історії того чи того народу завжди передує з`ява видатних особистостей, виплеканих етногенетичним фондом. Зоряним часом для українського народу став кінець 1910-х років, коли все – потужний людський ресурс, природні багатства, геополітична ситуація, історична закономірність, гуманістична справедливість – давало беззаперечні підстави для грандіозного відродження і розвитку Української держави. Пророцтво німецького філософа Й.Г. Гердера про Україну як нову Елладу набувало реальності. Навіть непоправна втрата на початку ХХ століття когорти українських велетнів духу і чину не могла зупинити колосальний поступ нації. А втрата була дуже вагомою.Ще до початку Української революції 1917 року відійшли у вічність Іван Франко, Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Микола Пильчиків, Борис Грінченко, Володимир Антонович, Павло Грабовський, Іван Карпенко-Карий, Михайло Старицький, Георгій Вороний, Павло Житецький, Марко Кропивницький, Сергій Васильківський, Левко Мацієвич, Василь Доманицький… А до того ж уже завершували свій життєвий шлях Іван Пулюй, Михайло Туган-Барановський, Іван Нечуй-Левицький, Федір Вовк, Панас Мирний.
Та, попри все, Україна знову спромоглась явити світові могутню плеяду геніальних і високоталановитих постатей практично у всіх царинах науки і культури. Перебували у розквіті сил чи вже розпочали творчу діяльність Володимир Вернадський, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Іван Горбачевський, Степан Рудницький, Данило Заболотний, Юрій Кондратюк, Олександр Богомолець, Володимир Липський, Ігор Сікорський, Павло Тутківський, Степан Тимошенко, Микола Холодний, Михайло Кравчук, Лев Симиренко, Дмитро Яворницький, Сергій Єфремов, Дмитро Багалій, Філарет Колесса, Євген Патон, Іван Огієнко, Василь Сімович, Григорій Ващенко, Кирило Стеценко, Микола Садовський, Георгій Нарбут, Іван Крип`якевич, Панас Саксаганський, Яків Степовий, Марія Заньковецька, Микола Леонтович, Григорій Голоскевич, Соломія Крушельницька, Олександр Мурашко, Лесь Курбас, Михайло Бойчук, Амвросій Бучма, Олександр Архипенко…
Важко обривати цей далеко неповний перелік славетних імен, а необхідно – і для компактності, і задля того, щоби бодай побіжно зауважити, що вже на підході – ближньому чи дещо віддаленому – були такі видатні особистості, як Сергій Корольов, Валентин Глушко, Архип Люлька, Михайло Янгель, Володимир Челомей, Юрій Кістяківський, Олександр Смакула, Петро Капіца, Василь Ремесло, Микола Духів, Георгій Гамов, Павло Сухий, Василь Будник, Олександр Довженко, Пилип Козицький, Микола Глущенко, Михайло Вериківський, Гнат Юра, Сергій Лифар, Наталя Ужвій, Василь Касіян, Іван Козловський, Катерина Білокур, Марія Приймаченко…
Сукупний розум і мистецький хист нації набрали могутньої потуги, набули широкоосяжних вимірів і вражали передчуттям небувалого розвою. Як тут не згадати думку В.Вернадського: «Будь-який прояв особистості – невипадковий і небайдужий факт у бутті Всесвіту». І як не повірити переконанню ще одного великого нашого вченого П.Капіци: «Тільки в українських головах відкриті одночасно два канали, умовно названі «інтелектуальний» та «мистецький», для контактів із Великим Центром Ноосфери».
Ніби на виклик часу з`явились великі українські ідеологи-державники (Юліан Бачинський, Микола Міхновський, В`ячеслав Липинський, Дмитро Донцов) і талановиті полководці (Петро Болбачан, Євген Коновалець, Нестор Махно, Юрій Тютюнник). Символічно виглядало й те, що як уособлення фізичної сили народу постали Іван Піддубний та Іван Фірцак. Не могли не наснажувати освічену і національно свідому людність унікальні археологічні знахідки останніх десятиліть, що мали світовий розголос, а саме: відкриття Трипільської цивілізації та Мізинської культури, що значно увиразнювали і поглиблювали у давнину духовні та матеріальні набутки України. Невипадково Іван Франко в листі до Володимира Дорошенка писав 1915 року: «Занявшися від 1910 р. спеціальними студіями над початком нашого народа та його духовного життя, я здужав би розкрити фактами та ріжнорідними доказовими матеріалами прояснити такий широкий обрій і таку глибоку перспективу в давнину, що просто душа радується…»
Чи допустимо хоч би й на мить засумніватися в тому, які фантастичні перспективи відкривалися в розбудові Української держави? Розвиднились обрії майбутнього і уява малювала грандіозні звершення.
У цьому знаменному часі розмаїттям небуденних талантів розцвітало і наше письменство. Гідно продовжували і розвивали кращі традиції української літератури Василь Стефаник, Олександр Олесь, Ольга Кобилянська, Олена Пчілка, Микола Чернявський, Григорій Чупринка, Володимир Винниченко, Спиридон Черкасенко, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Степан Васильченко, Богдан Лепкий, Максим Рильський та інші. А вже напередодні високохудожніх творчих здобутків перебували Микола Куліш, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Микола Зеров, Володимир Свідзинський, Михайло Драй-Хмара, Микола Хвильовий, Павло Филипович, Валер`ян Підмогильний, Євген Маланюк, Григорій Косинка, Євген Плужник…
Ось у такому блискучому сузір`ї імен, на злеті революційно-визвольних змагань зіркою першої величини засяяв поетичний геній Павла Тичини. Так сталося, що саме на тлі вікопомних історичних подій юний поет, окрилений патріотичними почуттями, у скромній кімнатці, на вулиці Кузнечній у КиєвІ, укладав свою першу збірку, яка, за висловом Василя Барки, «назавжди зберегла відсвіт стану народної душі в добу новітнього національного пробудження». А в цей час проголошувалось відновлення самостійності Української держави, засновувались Академія наук України, нові українські, навчвльні заклади і бібліотеки, друковані видання…
І вже наприкінці 1918 року побачила світ невеличка за обсягом, накладом тисяча примірників книжечка з дивовижною назвою «Сонячні кларнети», якій судилося стати однією із золотих вершин усієї нашої багатотисячолітньої словесності й помітним явищем світової літератури. Ця збірка не тільки започаткувала новий етап у розвитку українського письменства, не лише розширила уявлення про можливості поезії, але й піднесла на вищий рівень краси і виразності саму українську мову. А ще, за визначенням Ю.Лавріненка, задекларувала себе як «духовний універсал незалежності України».
Як відомо, поет надзвичайно відповідально поставився до підготовки своєї дебютної книжки, ретельно добирав поезії із всього створеного на тоді власного творчого доробку. Вимогливість, тривалі роздуми, дружні поради старших побратимів, зокрема Андрія Ніковського, у наслідку визначили 26 віршів, дві поеми і переспів з французької «Колискової» Анатоля Ле Браза, що й склали «Сонячні кларнети», після виходу яких 27-літній Тичина відразу став провідним українським поетом, живим класиком.
Випуск цієї збірки можна порівняти з видатним відкриттям, яке змінило усталені поняття й окреслило нові напрями в українській літературі. Щоб зрозуміти наскільки вражаючими і приголомшливими стали «Сонячні кларнети» для мистецької громадськості, досить навести спогади кількох авторитетних осіб.
«Пам`ятаю рік, коли мені вперше потрапили до рук «Сонячні кларнети». Для мене, з юності нашпигованого віршами яких завгодно поетів від Катулла до Верлена, від Гете до Баратинського, – ця книга була відкриттям нового поетичного світу, відкриттям незабутнім і хвилюючим…» (О.Білецький).
«Його «Сонячні кларнети» ввійшли в мою душу як море акордів і дня і ночі, і світання і заходу. Він чарував і полонив мене. Я жив тільки його образами, повними музики і сонця…» (В.Сосюра).
«Ніколи не забуду тієї безсонної ночі, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми (…) і читали, і п`яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою, не чуваною нами досі музичністю, грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги… Для мене тоді над усім світом заколивалися сонячні кларнети…» (М.Бажан).
Резонанс був наскільки значним, що «Сонячні кларнети» витримали майже поспіль ще три видання: 1920 рік (Київ), 1922-й (Львів), 1925-й (Харків). Друге, київське, видання було доповнене автором низкою прекрасних поезій, а саме: «О панно Інно, панно Інно…», «Світає…», «А я у гай ходила…», «Хор лісових дзвіночків» та «Зелена неділя». До речі, збереглися три Тичинині начерки-плани змісту другого випуску, які містять ряд творів, що не були включені до збірки, серед них як відомі («Пам`яті тридцяти», «Святий безсмертний», «Ой що в Софійському заграли дзвони…» та ін.), так, на жаль, і втрачені («Бризки крові», «Так повік», «Од краю в край», «Соняшники цвітуть», «Плачуть трави», «Погасіть мечі», «Голубую голубінь»). У Львові книжка під назвою «Золотий гомін» включала в себе, окрім «Сонячних кларнетів», ще й вірші з «Плуга» та «Замість сонетів і октав». Харківський випуск 1925 року практично дублював київське видання, за винятком вірша «Зелена неділя» і диптиха «Війна».
З ініціативи Андрія Ніковського «Сонячні кларнети» (українською мовою) готувалися 1922 року до випуску в Берліні. Вже був створений макет обкладинки художником Робертом Лісовським (котрий, до слова, є автором художнього оформлення першого видання збірки), та з невідомих причин книжка не побачила світ. Зауважимо, що на той час Ніковський і Лісовський перебували у розсіянні.
Треба сказати, що з утвердженням московсько-більшовицького режиму в Україні радянське літературознавство не приділяло належної уваги «Сонячним кларнетам», затінюючи їх гучним вихвалянням так званих партійних віршів, які, починаючи з 1930-х років, змушений був писати, як данину деспоту, Павло Тичина. Більше того – поета критикували якраз за його ліричні «сонячнокларнетні» поезії, в яких він, мовляв, дозволяв собі милуватися природою в часи революційного перетворення ленінських ідей в життя, як-от: «Дивно, що знайшлася на Україні людина, що в час, коли в повітрі носилася революція, могла писать «Хор лісових дзвіночків». … Поет втік від життя і збирав перлини витончених нервів ідеалістичного екстазу у «Сонячні кларнети». Однак, все ж таки маємо про цю збірку ряд грунтовних і цікавих роздумів А.Ніковського, С.Єфремова, О.Білецького, Є.Маланюка, Л.Новиченка, Ю.Лавріненка, В.Барки, Г.Клочека, Ю.Коваліва та інших дослідників. Але й понині, вже в ХХІ столітті, «Сонячні кларнети» потребують подальшого осмислення, бо мають не лише велику мистецьку вартість, а й неоціненне патріотично-виховне та світоглядно-пізнавальне значення.
«Сонячні кларнети» – яскравий приклад вельми вмілого, сказати б, віртуозного поєднання в творчості письменника національних традицій з найновітнішими тенденціями в світовій літературі. Причому національна сутність тут визначальна. І хоча у збірці легко помітні риси модернізму (за визначенням Миколи Неврлого, ця книжка «була не тільки увертюрою української модерної поезії, а й стала її вершинним досягненням»), але її закоріненість в етнічний грунт така міцна й глибокопроникна, що кожен вірш позначений розкішним національним колоритом, а вся збірка в цілому звучить як славень Україні, її народові, її природі, її мові. Архетип української душі виявлено тут якнайповніше.
Уже в самій назві, в цьому оригінальному образі, національна вдача українця аж світиться, аж виспівує і прадавній український етнокосмос зринає осяйно та лунко. Так, прикметник «сонячні» ніби засвідчує належність автора до роду оріїв-сонцепоклонників, онуків Дажбожих («душа моя сонця намріяла», «я – сонцеприхильник, я – вогнепоклонник», – писав Тичина у своїх «досонячнокларнетних» віршах). Що ж стосується кларнета, то, як відомо, він походить від сопілки і власне є її удосконаленим варіантом. А сопілка – прадавній, традиційний музичний інструмент для українців. Наші предки, як свідчать археологічні знахідки, грали на ньому впродовж кількох десятків тисячоліть. (Цікаво, що поет, крім кларнета, рояля і бандури, мав у себе вдома кілька сопілок). Тож як багато, як по-новому і як питомо по-українськи сказано лише двома словами!
У програмному вірші «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…», що відкриває «Сонячні кларнети», автор подає своє світоглядно-філософське бачення світу, творить свій міф світобудови – сонцедайної, просторої, до безмежжя віддаленої і водночас дотично близької. Поет відчуває себе невід`ємною часткою Всесвіту, він наче вливається в космічний безмір:
Прокинувсь я – і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
Вочевидь, тут маємо справу з трансцендентним перевтіленням, яке примушує мимоволі згадати і ведичне повчання з «Упанішад»: «Ти – одне з Тим, Ти і Те – одне»; і переконання античного мудреця Анахарсія: «В кожному є частка Творця»; і піфагорійське розуміння Всесвіту як гармонійної системи чисел і звуків; і Сократове: «Окрилена душа дарує людині найвищий стан, робить її божественною»; і настанову Велесової книги: «творимо і говоримо з Богом воєдино»; і пораду Марка Аврелія: «Вивчай рух світил як його учасник»; і означене Сковородою «друге народження» з Всевишнього, з духовного; і формулювання Поля Елюара: «Поезія – це мистецтво світла, її призначення розсіювати морок»… Марко Роберт Стех спостеріг ще й такий глибинний зв`язок: «космологічна візія Тичини динамічного злиття музики й світла в невтомному «ритмічному русі» енергії наближена духом (та й багатьма подробицями) до філософських ідей, пов`язаних із західними теоріями квантової фізики, відносності, хаосу та динаміки субатомних часточок». Складається враження, що саме про таких, як Павло Тичина, писав Освальд Шпенглер: «Є якась нечувана музика сфер, що хоче бути почутою, яка буде почутою деякими із наших найглибших умів».
Слід зауважити, що на час написання цього вірша (1918 рік) Тичина був зрілою особистістю, доволі широко обізнаний з теологією, з індуською, античною і середньовічною європейською філософією, з працями Григорія Сковороди (саме тоді розпочав створювати поему-симфонію про нього), з антропософією Рудольфа Штейнера… Про грунтовне знання автором українських національних традицій, вірувань, фольклору годі й говорити. До цього ж поет володів надзвичайною інтуїцією, яку Володимир Вернадський вважав інформацією згори.
Вийшовши з роду кількох поколінь церковнослужителів, маючи за плечима 13 років навчання в бурсі та духовній семінарії, він не став ортодоксальним християнином і мав своє, якесь волхвинське світорозуміння, осяяне Божою благодаттю і космічною гармонією, свою, близьку до орійської, віру, в якій, за твердженням дослідників ведичної релігії, не було місця для пекла. Тож і кінцівка вірша звучить оптимістично й радісно:
Навік я взнав, що Ти не Гнів, –
Лиш Сонячні Кларнети.
У цьому невеличкому, на чотири строфи вірші-міфі відбилася незглибима мудрість українського народу, його щира і ніжна душа, проголошено національний ідеал буття. «Великий поет, великий письменник неодмінно втілюють у собі, в своїй творчості основні, найголовніші риси народного світогляду» (М.Рильський).
Взагалі-то трактувати поетичний твір такого плану непросто. Його окремі образи-символи не піддаються логічному мисленню. Власне у цьому своя привабливість справжньої поезії, бо, як мовив Юрій Шевельов, «одна з насолод мистецтва – зашифрування, щоб бути розшифрованим». Недаремно у своїх останніх нотатках академік Леонід Новиченко, один з найповажніших тичинознавців, писав: «Вступного «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух», признаюся, й досі не можу розтлумачить у всій його поетично-філософській глибині». Та поряд з тим він зробив в одному із своїх досліджень доволі просторий аналіз цього вірша: «Тут – ключ до самих основ його (Тичини – Г.Д.) світобачення, як і до загальної картини Всесвіту, якою вона уявлялась поетові. Перед нами – новітній поетичний міф про Космос, точніше, про його верховне начало – всезагальний, всепроникаючий світлоритм, що творить музику Сонячних Кларнетів – цього пантеїстичного символу світлої субстанції світу. «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух – лиш Сонячні Кларнети», а якщо і є у безмежних далях і глибинах Всесвіту якесь божество, то, в кожному разі, не сумісне з авторитарним гнівом, насильством і несвободою. «Навік я взнав, що Ти не Гнів, – лиш Сонячні Кларнети». Навряд чи можна віднайти в світовій поезії перших десятиріч ХХ ст. філософський символ такої яскравості й місткості, а разом з тим і знадливої «таємничості», завжди властивої поетичним образам такого виміру. Наче сам лик вічно недосяжної краси і гармонії промайнув перед нашими очима…»
Першим же з літературних критиків, хто охарактеризував вірш «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…», був Андрій Ніковський. У своїй книжці «Vita Nova» (К., 1919) він дав таке визначення: «Філософська декларація Павла Тичини, його космічне credo – в першому вірші збірника: це пролог про Сонячні Кларнети (…), під знаком його складена вся перша збірка поезій Тичини, з цим credo зроблено вибір поезій». Далі, коротко проаналізувавши твір, резюмував: «Отже «я» – єсть сам Бог, я – учасник світового руху, для себе я – центр музичної ріки світів, а Ти, Бог і всяке інше створіння – «Ти не Гнів – лиш Сонячні Кларнети», лиш еманація таємного, нерозгаданого, вічного джерела, – еманація ясна, світла й радісна».
Прикметно, що «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…», цей найзагадковіший у збірці вірш, має чи не найбільше відгуків серед літературознавців і критиків (хіба що «Скорбна Мати» та «Золотий гомін» можуть порівнятися в цьому). Доволі грунтовний аналіз твору зробив Юрій Ковалів у праці «Кларнетизм» – один із кодів української душі» («Київ», 1996, ч.11-12), зазначивши, що авторське «я», «вирвавшись за межі конкретно-чуттєвого існування рефлективної, неявленої «свідомості», замкненої жорсткими рамками народження і смерті, переживаючи інтимну посвяту духовного прозріння, воно пізнає в собі нову, вищу істоту: «Прокинувсь я – і я вже Ти». У цьому Ти віднаходиться новоякісне Я на тернистому шляху осягнення Божественної Першосутності (…), вираженої міфологічною метафорою «сонячних кларнетів» як вічною премудрістю космічного буття». Автор дослідження вбачає у вступному вірші «яснобачення поета», який « пережив утаємничення у вищу істину Вічного Сутнього».
Василь Пахаренко у цьому Тичининому творі вбачає «чи не найглибинніше, найбезпосередніше словесносимволічне «світ у собі» і вважає, що в ньому «фактично йдеться про посутнє світопізнання, богопізнання». А далі розтлумачує: «Задля цього чину треба насамперед «прокинутися» – пробудити свою душу (емоції та інтуїцію) й тоді обов`язково відкриєш у собі злитість зі світом духовним, побачиш (духовним зором) його красу і пізнаєш його основоположний закон любові й гармонії…»
Потреба детально зупинятися на характеристиці «заспівного» до «Сонячних кларнетів» вірша має сенс. Адже це, по суті, світоглядно-естетичний маніфест поета, одного з не багатьох, кому дано було «почути флейту неба» (Чжуан Чжоу). Отже, цей прекрасний твір-прелюдія задав тон усій збірці, визначив той високий мистецький рівень, що чудово витриманий практично в кожній наступній поезії.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал