Славень Україні (До 100-річчя «Сонячних кларнетів» П.Тичини)

Вінчає «Сонячні кларнети» поема «Золотий гомін», ця «патетична соната з сонат» (Є.Маланюк), ця «пісня пісень про національну революцію, апофеоз духу універсалів Центральної Ради» (В.Юринець), цей «неперевершений образ відродження людини і нації як духовного організму» (Ю.Лавріненко). Твір написано під впливом і на ознаменування національно-визвольного руху, а саме, на думку Леоніда Новиченка: «Немає сумніву, що поема була відгуком на урочисті маніфестації в Києві з приводу виданого Центральною Радою і схваленого Всеукраїнським військовим з`їздом 10 червня 1917 року універсалу про державний устрій України. (13 червня в місті відбувся велелюдний мітинг, присвячений цій події)». Це припущення доволі аргументоване (хоча точна дата написання «Золотого гомону» невідома), оскільки будується на часі публікації твору в «Літературно-науковому віснику» (1917, ч.5-6, листопад-грудень), а підготовка кількасотсторінкового часопису потребувала не одного місяця. З іншого боку, слід би з`ясувати, коли видання було здане до друку і побачило світ. Адже проголошення Першого Універсалу Центральної Ради (а йдеться саме про нього) хоч і було, безперечно, важливою подією, та зміст документа не викликав захвату і великих надій, бо кожен свідомий українець розумів його ціну: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не пориваючи з державою російською..». Натомість набагато переконливішим на шляху до незалежності України виглядав Третій Універсал, прийнятий 7 листопада того ж року і привселюдно оголошений на Софійському майдані в Києві. (Про Другий Універсал не може йти мова, бо у своїй суті він був відступницьким). У Третьому Універсалі, хай і з певними застереженнями, фактично уже починала реалізовуватись незалежність України: «Вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді..». Така державницька декларація набагато більше тішила сподівання на майбутнє, на омріяну волю. І не виключено, що проголошення саме цього документа надихнуло Павла Тичину на створення поеми високого духовного і мистецького рівня. «Золотий гомін» звучить пафосно, тріумфально, хоч не оминає і деяких прикрих реалій того часу. У розкутій, вільній формі Тичина передає емоційний апофеоз національно-визвольного чину, що панував у Києві:

Над Києвом – золотий гомін, І голуби, і сонце! Внизу – Дніпро торкає струни… Предки. Предки встали з могил; Пішли по місту. Предки жертви сонцю приносять – І того золотий гомін. Ах той гомін!.. За ним не чути, що друг твій каже, Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, – Бо їх не помічають. Гомін золотий!

Прикметно, що вже на початку твору з`являється образ голубів – птахів, що в прадавній українській міфології беруть участь у створенні світу, і сонця – Першобога, творця всього живого на землі. Показово й те, що в урочистий час всенародного піднесення «предки встали з могил», адже, за віруваннями українців, у найбільші свята предки приходять провідати своїх рідних. Це глибинне відчуття народу як мертвих, живих і ненароджених, з традиційними фольклорними образами з перших же рядків прибирає поему в яскраві національні шати. Ніби на одному диханні написаний, натхненно, з почуттям щастя, але й болю, твір переливається настроями, що заполонили тоді серця українців.Як на яву, відбувається священнодійство: «Бог засіває», «з глибини Вічності падають зерна в душу», «слава! з тисяча грудей», «засміялись гори, зазеленіли»; але ж і «чорний птах із гнилих закутків душі» вторгається в золотий гомін і «над всією Вкраїною – кряче». Але завершення поеми надзвичайно оптимістичне і світлоносне – золотий гомін волі, голос рідної землі, клич нації пробуджують найрадісніші почуття:

Гори каміння, що на груди мої навалили, Я так легенько скинув – Мов пух… Я – незгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух. Вітай же нас ти з сонцем, голубами. Я дужий народ! – з сонцем, голубами. Вітай нас рідними піснями! Я – молодий! Молодий!

Гідний фінал геніальної симфонії! Воістину золотий гомін Сонячних Кларнетів. Слід сказати, що поема стала знаковою у творчому поступі Павла Тичини. У автобіографії поет зазначав: «Містив у «Раді» дописи, деякі вірші та оповідання (особливо «Богословіє») подобались мистецькій публіці, але інтересу до моєї літературної діяльності ще ніякого не було, аж поки я не видрукував у «Віснику» «Там тополі у полі» та «Золотий гомін». Тож, можна вважати, що саме після публікації поеми розпочалося сходження автора на літературний олімп. На жаль, і цьому твору судилася непроста доля, бо, починаючи з 1920-х років, більшовицька цензура неоднорвзово спотворювала поему – то скорочуючи її, то вилучаючи з тексту релігійну лексику. Не дуже прихильною була й радянськв критика, що ілюструє ось така характеристика, яка з`явилася 1928 року: «Золотий гомін» – це поетичний історично-філософський твір, у якому живе дух історичної науки Михайла Грушевського – цього ідеолога дрібнобуржуазної Центральної Ради. Грушевський (…) цілком помилково за основну ідею, за стрижень української історії вважав якийсь дух національного визволення й «консолідації українських сил». Наслідком таких рецензій стало майже 60-річне паплюження змісту й образності поеми, яка лише 1990 року в дванадцятому томі (у «Додатках») Зібрання творів П.Тичини була надрукована у первісному авторському варіанті. Поема підсумовує і узагальнює весь ідейно-мистецький обшир «Сонячних кларнетів»; «синтезує всі попередні мотиви книги, (…) де елементи «особистість, соціум, природа» перебувають в одній сфері, не мають чітких меж, взаємопереходять» (В.Неборак); вона – «це і ораторія, і гімн, і молитва, і закликання» (М.Павленко). У певному розумінні – це міф про створення нового світу, бо кому ж як не Тичині притаманний поетичний хист, про який казав Платон: «Поет – якщо тільки він прагне бути справжнім поетом – має створювати міф, а не роздуми». Здається, що й Арістотелева думка надзвичайно пасує «Золотому гомону»: «Поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію». Український філософ Микола Шлемкевич визначив функцію митця таким чином: «Кожен митець – це мандрівник, що відкриває нові світи для себе і для нас». Ортега-і-Гассет, міркуючи про роль поета, писав:»Поет розширює світ, додаючи до його реальності континенти своєї уяви». Ці думки прекрасно доповнюють слова Василя Барки про автора «сонячнокларнетних» віршів: «Свого часу феноменальне відкриття цілого космосу поезії здійснив Павло Тичина». І це відкриття має свою назву і конкретну дату: «Сонячні кларнети», 1918 рік. Не вистачає обсягу і не стає часу, щоб сповна оглянути й охарактеризувати той резонанс, який мала ця збірка. Так само неможливо всебічно – глибинно, всеосяжно і на висоті поетової духовності – збагнути таке небуденне явище, як «Сонячні кларнети», про автора яких Андрій Ніковський справедливо висловився: «поетично-технічний розмах його, діапазон святої ліри надзвичайно широкий, – в цьому його великі і ясні перспективи». Труднощі в осмисленні «Сонячних кларнетів» закономірні, адже «цій збірці судилося засвідчити появу в Україні геніального поета» (М.Жулинський), а генії завжди величні та загадкові. Юрій Лавріненко дуже вдало й оригінально описав те враження, яке справив вихід «Сонячних кларнетів». Зацитувавши Миколу Гоголя: «За Києвом проявилось нечуване диво… враз стало видно далеко на всі кінці світу», – він побачив уявний зв`язок цих слів з Українською революцією та поетичним дебютом Тичини: «Чи Гоголь говорячи, як несподівано «розвиднилось» за Києвом, мав на увазі мистецький акт свого твору, а чи геніальний сорочинський фантаст і провидця «побачив» у далині київський 1917 рік і диво видності «Сонячних кларнетів»? Можна б уявити його слова в рецензії на цю першу книжку поезій Павла Тичини». І дійсно, поява «Сонячних кларнетів» стала таким яскравим явищем, що цю книжку ніяк неможливо було оминути історикам української літератури, починаючи з 1919 року – і по сьогодні. Одним із перших відреагував на тичининську збірку Дмитро Загул. У часописі «Мистецтво» (1919, ч.4) він, зокрема, так висловив своє враження: «Так близько до царства вічної краси не підходив ще ні один з поетів». Цього ж року побачила світ книжка «Vita Nova» Андрія Ніковського, де була поміщена стаття про «Сонячні кларнети», уривки з якої цитувалися вище. Тоді ж захопливо відгукнувся Павло Филипович: «Слухати «Сонячні кларнети» – дійсна радість». А Юрій Меженко навіть дійшов переконання, що «таких поетів як Тичина не критикують». Того ж таки року в передмові до альманаху «Червоний вінок», що вийшов друком в Одесі, Павла Тичину назвали геніальним. Уже 11 березня 1919 року в «Молодому театрі» Леся Курбаса відбулася вистава «Ліричні вірші Павла Тичини» за мотивами першої поетової збірки. Не забарився з оцінкою і Сергій Єфремов. Назвавши Тичину «справжньою дитиною революції 1917 року», «дивним мрійником з очима дитини й розумом філософа», вчений писав: «Дійсно творчий розмах його починається (…) збіркою «Сонячні кларнети», де вилився ввесь Тичина з надзвичайно своєрідною індивідуальністю поетичною, з дужим талантом (…). Замислений мрійник з м`якою, чулою душею, заслуханою в згуки наокружної природи, в одгомін космічних з`явищ, в світову гармонію, радісний пантеїст, якому все навкруги шепоче йому одному зрозумілі мелодії й який сам мріє вголос чудовим, то сильним, то музики повним віршем..». Висновок С.Єфремов робить однозначний: Тичина «у першій же своїй книзі виступає таким дозрілим, таким глибоко оригінальним і разом глибоко прив`язаним до кращих нашого письменства традицій, що не могло бути й сумніву, що ось перед нами нова в його історії сторінка записується, свіжа, захоплива і глибока». Одна з найзахопливіших загальних характеристик «Сонячних кларнетів» належить Леонідові Новиченку: «Ми ще довго, напевно, будемо домислювати: як із окремих елементів раптом вродився такий цілісний, такий природний у своїх барвах і тонах «сонячнокларнетний» світ. Хто підказав Тичині самобутню «космічну» концепцію, як виникло таке незвичне поєднання музичності, покликаної виразити геніальну мелодику самої природи, з найтоншою пастельністю, з акварельною чистотою і ясністю предметного малюнку? Звідки всі ці небувалі ритми, цілі розсипи тропів, мало не кожний з яких був відкриттям, цей весняний передзвін слова, ці дивні переливи і переходи барв?» Михайло Наєнко зауважив суттєву особливість першої збірки Тичини, в якій, на противагу «присмерку Європи», поет «проголосив протилежне: йому побачились не смерть і загибель духовності, а висота космосу, де в ритмічному русі гармонійно і безсмертно рухаються всі планети, де душа людини виповнюється весняним квітуванням, а світ (і творчість!) перебувають у полоні не гніву, а… сонячних кларнетів». Як і кожна наука, літературознавство прагне до класифікацій, хоч іноді це виглядає доволі умовним. «Сонячні кларнети» дали багатющий матеріал для роздумів у цій царині, адже самобутність книжки наскільки індивідуалізована, настільки ж і всеохопна в плані безлічі паралелей та перегуків. Мабуть, через це Андрій Ніковський не наважився на конкретику, відмітивши: «Кваліфікуючи творчість Павла Тичини, як нове слово в українській поезії, мушу прийняти збірку поезій його, як факт повного розриву з минулим, як демонстрацію якогось нового, виразно ще не означеного творчого блукання». Микола Зеров спробував вичленити певні риси творчого методу поета: «Своєрідна романтика Тичини не сахається символічної мови, інколи говорить язиком футуризма, а то – почнуть в ній розцвітати натхненні очі предків, і вона враз поглиблюється, потрапляючи на вікові піснетворчі традиції..». Але тут же визнав, що Тичина-лірик «зруйнував готові форми української лірики і висунув свої нові і своєрідні, ще не чувані і не бачені». Подібну думку мав і Сергій Єфремов: «Тичину важко уложити в рамці якогось одного напряму чи навіть школи. Він з тих, хто сам творить школи, і з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм – од реалізму до футуризму». Сам Тичина приблизно за рік після виходу «Сонячних кларнетів», ніби відповідаючи на спроби рецензентів визначити ідейно-мистецьку манеру його письма, зазначив: «Ні до якої школи себе не можу зарахувати. В мене є символізм, і імпресіонізм, і навіть футуризм та в деякій мірі імажинізм». Тут варто додати, що дослідники поетової творчості небезпідставно вбачали в «Сонячних кларнетах» ще й риси необароко, неоромантизму, експресіонізму та ще й «фантастичного реалізму», за визначенням італійського славіста і перекладача «сонячнокларнетних» віршів Вольфанго Джусті. (Цікаво, що видатний польський письменник-фантаст Станіслав Лем був у захваті від «Сонячних кларнетів»). Найчастіше ж першу Тичинину збірку відносили до символізму. Так, Оксана Забужко охарактеризувала її, як «безсумнівний вінець європейського символізму», а Михайло Наєнко відмітив, що в ній Тичина «запліднив символізм тріумфальним мотивом ренесансу». Поряд з цим деякі літературознавці категорично висловлювались проти будь-якої «уніфікації», як-от Григорій Вервес: «Окремі дослідники відносять творчість раннього П.Тичини то до модернізму (символізм), то до авангардизму (експресіонізм). Для мене геніальний автор «Сонячних кларнетів» не «вкладається» в рамки жодних тогочасних напрямків і шкіл. Він окрема, самостійна епоха..». Врешті-решт Юрій Лавріненко та Василь Барка дійшли висновку, що Павло Тичина в «Сонячних кларнетах» і у низці інших, близьких до цієї збірки, віршів явив свій оригінальний стиль, що найліпше характеризується терміном «кларнетизм». Зауважимо, що у двотомній «Літературознавчій енциклопедії» (К., 2007), яку впорядкував Ю.Ковалів, термін «кларнетизм» зайняв своє повноправне місце, маючи доволі просторе тлумачення. Ось витримки з нього: «Кларнетизм – термін (…) для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини. (…) вказує на «активно ренесансну одушевленість життя» (Ю.Лавріненко), перейняту енергійними світлоритмами, сконцентровану у стрижневій філософії «ідеї всеєдності», витворюючи поетичний всесвіт достеменної «гармонії сфер» на рівні космогонічних концепцій та втаємничення в істину Вічно Сутнього, органічної єдності «мікрокосму» та «макрокосму», суголосному ментальному» кордоцентризму» та антеїзму. Особливе місце в синкретичному К. посідає панмузична стихія (…). В українській ліриці К. – явище одиничне і неповторне, водночас вузлове в еволюції естетичної та національної свідомості». Видається, що найдоречнішим проміжним підсумком тут може бути думка Богдана-Ігоря Антонича: «Мистецтво творять митці (одиниці), а не напрями». Коли йдеться про стиль або належність автора до певної школи чи течії, то неодмінно постає питання впливів, наслідувань, спадкоємності, запозичень і т. п. У цьому контексті «Сонячні кларнети» були проаналізовані багатьма дослідниками, роздуми яких, як правило, мали свій сенс, але й тверде переконання, що про якесь копіювання чи пряме наслідування у збірці не може бути й мови. Для прикладу, маємо таке міркування Леоніда Новиченка: «В кого й де шукати мистецькі імпульси, що допомогли молодому поетові творити такий надзвичайний художній світ? В незглибимих надрах рідного фольклору, в Леонтовича, у Верлена, в Тагора, в багатьох інших згадуваних і не згадуваних джерелах та побудниках? Мабуть, всьому цьому разом взятому – плюс головна і вирішальна величина: могутня художня індивідуальність самого Павла Тичини».