Продовження.
Початок в попередньому числі
Спогади про Бориса Тена
Він рано посивів,
і велика чоласта голова в ореолі білого-білого волосся вже здалеку надавала
йому ознак надійності й значимості. У ньому було щось патріарше ще задовго до
того, як його назвали патріархом українського перекладу… І хто знає, як би він
далеко пішов дорогою до справжнього патріаршого скіпетра, дорогою найпершого
його вибору професії і покликання, між іншим, батьківською, теж спадковою
дорогою,– якби життя нагло і так по-бандитському брутально не перепинило на
цьому шляху протоієрея Української Автокефальної Церкви Миколу Хомичевського.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
* * *
Одна з найбільших
прихильностей моєї долі – багаторічна дружба з Васильком Хомичевським. Зустріти
в житті таку людину – рідкісний талан, про цих людей кажуть: не від миру сього.
А ми, ті, хто близько знався з ним, друзі та рідні, звали його по-домашньому –
Льока, часом в риму додаючи – Льока з Владивостока, бо народився він у
Владивостоці, і знали, що людина та неймовірної доброти, щирості й людяності.
Саме дружба з Васильком Хомичевським у найкритичніші моменти мого життя тримала
мою віру в людей, у те життя і давала сили, щоб прагнути його…
Сонячна грань
цієї дружби – знайомство моє і зближення з батьками Василька: Аполлінарією
Леонтівною Ковальчук і Миколою Васильовичем Хомичевським.
Говорячи про
Бориса Тена, просто неможливо не згадати цих людей, його дружину й сина, і не
лише тому, що стояли вони поруч нього – вони й самі були винятково цікавими й
колоритними особистостями, а ще й тому, що дуже багато допомагали Борисові Тену
в його праці, особливо над перекладами.
Декому може
видатися, що ця допомога – проста собі техніка, і якщо мати на увазі суто
технічну роботу, то, можливо, на перший погляд воно й так. І все ж… бісерна,
стрімка рука Бориса Тена була настільки часом ієрогліографічна, що чужій, не
підготовленій людині легше, певне, китайської грамоти вчитати. Але річ,
звичайно, не в цьому – так, як вичитував батьків рукопис Василько, ніхто не
міг. Борис Тен завжди був певен: син прочитає саме те, що він, перекладаючи,
написав, – то і є найбільша цінність подібної технічної допомоги.
На котрійсь із
читацьких конференцій вчителька мови й літератури щиро зізналася з трибуни:
– Що там
перекласти чи навіть просто переписати таку товсту книгу, як «Одіссея», її
лишень прочитати всю до кінця – подвиг цілий…
У родині
Хомичевських часто з того сміялися, а Василько похитував головою.
– Побачив би я,
що вона заспівала, якби їй довелося читати «Одіссею» в батечковому рукописі…
Василько ж читав
її всю з рукопису, та ще й по батьковій правці йому кілька разів доводилося
передруковувати «Одіссею». Аж не витримувала домашня друкарська машинка
«Континенталь», яку він сам завжди й ремонтував. Власне, Василько
передруковував усе, що на той час батько писав, робив він також для Бориса Тена
відбитки тексту на фотопапері із діапозитивних роликів, бо читати через
проектор було не зовсім зручно і втомливо.
Борис Тен залюбки
збирав до навмисне заведених
«папок-торб» різні «гострі» фрази, причому різномовні, перекладацькі,
редакторські й коректорські курйози, анекдоти і т.ін. на зразок: «Коза кричала
нелюдським голосом», «На березі дівчина доїла корову, а в озері
віддзеркалювалось все навпаки», чи – «У Москві стрижуть нігті, а в Києві
обрубують пальці», «Пережили блокаду, переживем и изобилие» тощо.
Або ще запис: «На
запитання, як правильно – курити чи палити цигарки, Антоненко-Давидович
відповів: «Курити – цигарки, а палити бібліотеки…» Тут Микола Васильович
додав мені якось пояснення:
– Це я привіз
тоді з Києва, коли в Житомирі судили Анатолія…
Добре пам’ятаю,
що тривожну новину про арешт Анатолія Шевчука приніс мені саме Борис Тен, він
був цим дуже пригнічений; п’ять років дали Анатолію Шевчуку за те, що хотів
надрукувати правду про відомий підпал україністики в київській бібліотеці.
Писав Борис Тен і
власні досить «гострі» фрази – маються на увазі його дошкульні епіграми, серед
яких, між іншим, було багато на філологічну тематику.
Микола Васильович
мав себе не за «сову», а за «жайворонка», бо найкраще працювалося йому в першій
половині доби. О п’ятій годині ранку він завжди був на ногах і писав до другої
чи третьої години дня, а тоді з усім, що «натворив» за цей час, ішов до свого
найпершого порадника й критика – дружини, і вголос читав свої «болючі» моменти;
це, звичайно, схема його робочого дня в ідеалі, однак Борис Тен завжди
намагався витримувати такий розклад.
Усі музичні
твори, що їх написав чи переклав Микола Васильович, особливо романси, він
програвав, як правило, з Нарою Леонтіївною на старенькому домашньому
фортеп’яно.
Нара Леонтіївна і
справді була «музичною половиною» Миколи Васильовича, так, скажімо, відомий
тепер і в нас у країні, та й за кордоном, поліський народний хор «Льонок»
колись організували й створили удвох Борис Тен і Аполлінарія Ковальчук, вони
були першими художніми керівниками і вчителями прославленого нині творчого
колективу.
Аполлінарія
Леонтіївна Ковальчук закінчила Київську консерваторію в знаменитого професора
вокалу Муравйової (тоді – музично-драматичний інститут). Маючи сильний голос
оперної співачки, по закінченню навчання вона одержала запрошення до
Московського театру музичної драми, але, незважаючи на столичну кар’єру і
наперекір наполяганням рідних та деяких друзів, Нара вибрала собі скерування на
Далекий Схід, бо там на той час, у тюрмі, перебував, як тепер кажуть, незаконно
репресований Микола Хомичевський, а вони з Нарою палко любилися…
Там Аполлінарія
Леонтіївна стала працювати солісткою радянського Далекосхідного радіо, і за
якийсь час, хоч і з великими труднощами, вдавшись до підкупу лапчивого
начальника тюрми, добилася дозволу
спершу на одноразове побачення з зеком Миколою Хомичевським, а далі – на
частіші й довші побачення з коханим.
Коли ж пощастило
вирвати його з тюрми на розконвоїроване поселення до «вільної» зони, Микола
Хомичевський і Аполлінарія Ковальчук одружилися. 1933 року в них народився син.
Благословення
цієї романтичної любові витало над Борисом Теном до останніх його днів…
– Не раз життя
ставило мене до стінки, але за тили свої я завжди був спокійний. То дуже
важливо, коли маєш надійні тили – так Борис Тен говорив про свою дружину і про
своє домашнє вогнище.
* * *
З народження, за
природою своєю, за суттю Микола Васильович являв людину довірливу, відверту,
товариську, комунікабельну; щире спілкування з людьми було чи не найбільшою
радістю його. І, очевидно, вже значно пізніше життя поступово «вчило» його,
виправляло на свій триб – робило стриманим, обережним, а з іншими й досить
замкнутим. Тут досвід гіркотний був, і він ним ділився не тільки з тими, кому
довіряв, а часто з тими, кому той досвід, як вважав, допоможе.
Задовго до того,
як на день народження 1965 року «лєпший друг» подарував мені альбомчик із
врихтованим підслуховуюче-передаючим причандаллям, Микола Васильович привчав
і мене, і сина не вести гострих розмов у стінах кімнати чи будь-якого
приміщення, бо такі розмови ріжуть нашорошені в стінах вуха, а стінні вуха в
нас нашорошуються раніше, ніж зводяться самі стіни…
Він же, коли
хотів говорити щось таке, чого не варто довіряти стінам, виймав з кишені
блокнота з відривними листочками, олівця і, ведучи якусь пусту балачку, писав у
блокноті, коли ж співрозмовник прочитував написане, відривав листочка, діставав
сірники, які в нього завжди були, хоч ніколи й не курив, і тут же спалював
папірця. Такі діалоги називалися Миколою Васильовичем бетховенським телеграфом.
м. Житомир
Продовження в наступному
числі