І. Запрошення до дискурсу?
У п’ятдесятому числі газети «Літературна Україна» від 25 грудня 2014 року під рубрикою «Цікаві подробиці» опубліковано матеріал професора Михайла Наєнка «Шевченко, Гуляйполе, Тікич…». В передостанньому рядку першого абзаца відомий науковець визначає, так би мовити, жанр своєї роботи – «припущення». Для орієнтації читача наводиться цитата Т.Г.Шевченка з повісті «Наймичка» з таким початком: «Во времена самой нежной моей юности (мне было тогда 13 лет) я чумаковал тогда с покойным отцом. Выезжали мы из Гуляйполя. Я сидел на возе и смотрел не на Новомиргород, лежащий в долине над Тякичем, а на степь, лежащую над Тикичем. Смотрел и думал (а что я тогда думал, то разгадает один только Бог). Вот мы взяли соб, перешли вброд Тикич, поднялися на гору. Смотрю – опять степь, степь широкая, беспредельная. Только чуть мреет влево что-то похожее на лесок. Я спрашиваю у отца, что это видно.
– Девятая рота, – отвечает он мне…»
Зокрема у «припущеннях» йдеться, що Шевченко в топоніміці допустився помилки, назвавши Новомиргородом Новоархангельськ, який розташований нижче рідного села дослідника – Гуляйполя (Берибєси), що на річці Гнилий Тікич (Черкащина), а «коментатори Повного зібрання творів Т.Шевченка (т.3,с.480) вважають, що Гуляйполем Шевченко називав Златопіль, а Тікич – це… Шевченко, мовляв, помилився і Тікичем назвав Велику Вись». І ще: «на Великій Висі в Новомиргороді не існує жодного броду… Навіть нині, коли річка дуже замулена, товща води в ній (і це підтверджують відомості з інтернет-ресурсу) сягає місцями від чотирьох до сорокаметрової глибини. Спробуй переїдь-перебреди!..»
Не встиг, як слід осмислити прочитане, бо це дійсно «цікаві подробиці», як дав про себе знати телефон.
– Ви читали? – донісся зі слухавки знайомий голос редактора районної газети «Новомиргородщина» Володимира Піскового. – Там у «Літукраїні»… Відгукнулися б, ви ж любите наш край. Бо, виходить, що всі шевченківські видання, енциклопедичні словники, дослідження, що здійснювалися під опікою Академії наук і самого Максима Рильського, де згадується «Наймичка», тепер – помилкові?!
– Ти читав? – Це вже – Микола Суржок, вчитель, поет, очільник Новомиргородського осередку «Просвіти» та другого за потужністю на Кіровоградщині літоб`єднання «Вись», співак місцевого хору під промовистою назвою «Гуляйполе». Одна з його патріотичних справ – активна участь у звершенні давньої мрії земляків: встановлення громадою пам’ятника Великому Кобзареві у 2010 р. (На добре діло здавали кошти від старого до малого).
– Хіба ти забув, Андрійовичу, що ми з тобою передплачуємо це видання понад півстоліття?..
– То відпиши. Кажу від імені студійців, просвітян, учителів, які знайомлять дітей з літературою рідного краю за твоїм підручником…
– Тобто спростувати? А авторитет автора?
– У такій справі – авторитет?!
– Колись, під час «пєрєстройкі», «товаріщь» Горбачов закликав нас усіх до «плюралізму мнєній». Пам’ятаєш? То чи не думається, що наш шановний автор поступає досить таки мудро?..
– Тобто?
– Наприклад, досліджуючи історію свого рідного краю, розглядає один з власних варіантів подорожі малого Тараса з Кирилівки до Єлисаветграда. І припускає можливо такий: Кирилівка-Звенигородка – Катеринопіль – Гуляйполе – Латишева – Піщана по Гнилому Тікичу, де він, правда, у цій місцині зливається з Гірським Тікичем, утворивши річку Синюху, в яку впадає з лівого боку вже й наша Велика Вись. Значно далі, нижче Скалхуторів, вимальовується, за висловом Євгена Маланюка, його рідний Архангород…
– То хіба ж можна його узріти з того Гуляйполя, що за добрий десяток кілометрів вище?
– Отут, Миколо, і виникає потреба з’ясувати все без емоцій і не одним махом. Очевидячки дослідник ніби закликає читачів до «плюралізму мнєній», тобто дискурсу. Мовляв, висловіть, зацікавлені, і свої «припущення»…
- «Твоя синь-вода – найчистішая»
Народився і виріс я на берегах Великої Висі в її верхній (від витоку, що за Великою Вискою, принаймні до села Андріївки) течії, а конкретно – в Новомиргороді, північному райцентрі Кіровоградщини. В пам’ятку великі весняні розливи, які затоплювали до половини навіть хати на прибережних вулицях, а влітку русло в багатьох місцях пересихало, залишивши брудні ковбані. Навсібіч було чимало кладок. А щодо бродів… Є в мене книжка оповідань «Полудень». Її вмістиме благословляли Григір Тютюнник і Володимир Моренець, рецензували у різних виданнях Леонід Куценко, Віктор Баранов, Анатолій Шевченко… Ось один з уривків – майже з натури: «Переправляємось через річку не по мосту, а вбрід. Краля на ходу п’є, а я міцніше притулююся литками до її тіла й зігріваю стопи у передніх пахвинах ніг тварини. Вода сягає їй вище черева, тож мені легко зачерпнути долонею чистих, мов сльоза, краплин…».
Наша хата стояла за якусь сотню метрів від води. Річка годувала людську худобу доброю пашею, а нас рибою, раками, городиною з острівних наділів… Ми оббродили з товаришами безліч русел, знали де яка глибина (вона сягала в окремих місцях метрів до чотирьох, а в основному – від «по кісточки» до «по шию»). Батько працював їздовим на конях, то через які тільки броди ми не проїжджали возом… Та й працюючи в редакції місцевої райгазети, не раз перебирався з колегами на мотоциклі з міста на острів Салган, з Коробчиного до Рубаного Мосту, з Петроострова до Ярошівки, з Лікаревого до Троянового чи Янополя (його теж називали Гуляйполем) з Города до Златополя (теж Гуляйполе)… А де ми тільки не рибалили неводом! Тож і заметушилися мої земляки, прочитавши, що «на Великій Висі в Новомиргороді немає жодного броду», хоч ними тепер ніхто б і не користувався: міський патріот і дисидент Степан Кожем’якін, працюючи інженором шляхової ремонтно-будівельної установи, поставив залізобетонні переправи не тільки по Висі, а і в сусідній Черкащині, та ще й встановив у селі Лип’янці погруддя Тараса Шевченка. А за мого дитинства існували дерев’яні з’єднання берегів, про що й написано у вище згаданій книзі: «Містечко наше, мов гадюкою, обперезане річкою, так що мостів тих – Залізничний, Дерев’яний, Танковий, Розбитий, Салганний, Маргарицький, Розливський, Приозерний і ще є. Ну, а кладок – !!!». Щодо «сорокаметрової глибини» – лише один абзац з кореспонденції «Велика Вись тече… до Європи» (газета «Новомиргородщина» від 13 квітня 201З р., ч.15): «Річка місцями утворює заболочені заплави, що переходять у болота та заболочені ділянки. Глибина її невелика, за винятком окремих місць. Русло дуже звивисте. При цьому течія місцями практично відсутня. У деяких місцях річка взагалі пересихає…».
Це – зачіпка до розмови про «поліпшення і врятування» водойми. До речі, цим, ще за свого життя, клопотався й мій рідний дядько (по матері) Данило Якович Афанасьєв – доктор біологічних наук, працівник Інституту ботаніки імені академіка Холодного АН України, автор книг і монографій про заплавні луки Дніпра, Десни… і, звичайно, своєї Великої Висі. Та й ваш покірний слуга на оминав цієї теми: «Заболочена. Заосочена.// Очеретами заморочена.// Перетруєна. Переброджена.// Занапащена. Перероджена.// Обезруслена. Перегаджена.// Позасипана. Обезкладжена.// Течія твоя, колись дужая,–// Застопорена, всім байдужая.// Та для мене Вись – наймилішая,// Твоя синь-вода – найчистішая».
- Спогади про прикордоння
Новомиргород розташований у чималій котловині на лівому березі Великої Висі (кажуть, що колись було дно моря), яка тече із cходу на захід. Ліва гора – то вихід на південь, де починається степ. Права – пологий підйом до північного Златополя (Гуляйполя). Моя бабуся Дарія Захарівна, Царство їй Небесне, ніколи не називала сусідній Златопіль Златополем, як і частина односельців. Бабуся казала нам з братом:
– Пробіжіться, внучки, лужком-бережком та зійдіть на гору до Гуляйполя: там швидше буханця прикупите, бо люди там комерційніші…
Та що там бабуся, коли навіть знаний поет-неокласик Микола Зеров, який три роки викладав латину у Златопільській гімназії, уникав офіційної назви поселення у своїй творчості (Златопіль чи Гуляйпіль):
З білявих хмар, із шовкових запон
Дивився місяць на стерню і поле;
Низами мла стелила довгі поли,
І сяяв церкви вирізний картон.
Степ розповзавсь, без міри й перепон,
Над ним склеплялось небо білочоле,
Мотались дзвоники і Гуляйполе
У діл спускалось, оповите в сон….
А ось сучасний новомиргородський літератор Олексій Чорноіван здійснив своєрідний творчий подвиг: переклав з польської мови на українську п’ятитомний твір Міхала Грабовського (Едвард Тарша) під назвою «Станиця Гуляйпільська», в якому йдеться про події середини вісімнадцятого століття і розділи з якого публікувалися в «Новомиргородщині» торік. Наведемо кілька цитат:
«Сьогодні вночі одержано повідомлення, що значний підрозділ війська з Нової Сербії вирушив до Гуляйполя з метою перейти в цьому місці кордон. Рух військових пробудив цікавість і занепокоєння гуляйпільців… Коли виїхали за межі поселення, перед ними відкрилася обширна, пружна і податлива левада, що спадала аж до Висі, яка була кордоном між Польщею і Новосербією. За рікою ж помітили й кіннотнииків, які спускалися протилежною горою зі степу…».
Тут доречно буде згадати книгу Лаврентія Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии…», яка була виготовлена у друкарні Києво-Печерської лаври у 1864 році. Отже, «Златополь, местечко расположено близ впадания речки Тури с правой стороны в реку Высь, напротив города Херсонской губернии Новомиргорода, на левой стороне реки Выси лежащего и отделяемого впрочем низменным лугом в полторы версты шириной. Под именем Гуляйполя местечко это основано при владении этими местами князей Любомирских, следовательно в начале истекшего столетия… Известно, что князь Ксаверий Любомирский в 1787 году променял свое украинское имение с князем Потемкиным-Таврическим на имение его в Белоруссии, изобильное лесами и дичью, охота за коей составляла особую страсть богатейшего польського вельможи. Потемкин наименовал Гуляйполе Златополем… Ныне местечко замечательно весьма значительным развитием торговли. Жителей в нем обоего пола: православных 796, раскольников 124, римских католиков 124, евреев 5480…».
Український народ не тільки не сприйняв «потьомкінську» назву, а довго зберігав свою…
У Златополі (Гуляйполі) здавна були, та й нині не перевелися, великі базари. Чумаки зупинялися тут, щоб попасти волів, перепочити, закупити товару для обміну на сіль вже в Приазов`ї чи в Слов’янську, куди, з такою ж метою, мандрував під час Другої світової війни герой однойменної повісті Григора Тютюнника – Климко…
Щодо лівобережного поселення, яке належало спочатку Новій Сербії, а згодом Херсонській губернії – окрема річ. Тут допоможе праця нашої емігрантки Наталії Полонської-Василенко про заселення південної України в половині ХVIII століття, яка публікувалася у першому і подальших числах часопису «Вежа» (м. Кіровоград). Авторка зосереджує увагу на тому, що московські правителі давно прагнули повністю зруйнувати Запорізьку Січ. Але спочатку від царського двору було віддано частину степової території на поселення виходцям з Сербії, Угорщини, Трансільванії (від річки Висі на кілька десятків кілометрів на південь) і яку назвали Новою Сербією з управлінням у Новомиргороді. Відразу за Виссю, на північ, починалася польська територія, з якої і спостерігали за нападниками, як ми побачили з фрагменту книги М.Грабовського, польські прикордонники з Гуляйполя.
Постать Міхала Грабовського тут ніяк не можна обминути. Наприклад тому, що перший том його «Застави Гуляйпільської» видано у 1840 році, в тому самому, коли побачив світ «Кобзар» Т.Г.Шевченка. Як свідчить «Шевченківський словник», цей «польський критик і письменник, представник т.з. української школи в польській літературі народився і жив переважно в Україні… Шевченко ймовірно познайомився з Грабовським 1843 р. в Чигирині.., збирався залучити його до видання «Живописної України». З цього теж можна зробити «припущення», що Шевченко і Грабовський не могли не згадувати при зустрічах ні «Кобзаря», ні «Станицю Гуляйпільську» і місце в ній, де проглядається зі Златополя (Гуляйполя) Новомиргород, а за ним і степ… Знову ж таки, за «Шевч. словником»: «знайомство Шевченка з польською культурою поглиблювалося і розширювалося під час поїздок поета на Україну в 1843-44, 1845-47 роках завдяки Ю. Беліні-Кенджицькому, М. Грабовському, А. Марцінковському…».
Пізніше, після реорганізації Нової Сербії, московити прибрали до своїх рук і Златопільщину-Гуляйпільщину, і Новомиргородщину, і степову Слав’яно-Сербію, утворивши Новоросію, за якою так опікуються і сьогодні московські думні «бояри»… Новоросійська губернія, як визначає Полонська-Василенко, ділилася на провінції, а ті, в свого чергу, на полки: «В Чорному гусарському полку Єлисаветградської провінції було 16 рот: 1) Новомиргород, штаб-квартира полку, 2) Печка, З) Петроострів, 4) Надлак, 5) Кальниболот, 6) Семлик, 7) Новоархангельськ, 8) Мартонош, 9) Панчів, 10) Каніж» і т.д. Ці назви закріпилися надовго. Фігурують і в Шевченка, зокрема в «Наймичці», а однотипні хати військових поселенців гріють душі сучасників і понині.
- За чумацькою валкою
Настав час і нам прилаштуватися до чумацької валки, в якій подорожує Тарас з батьком, та й податися за межі Гуляйполя:
Степи мої… Дитячі роки,
Як птиці в тихому ключі.
Ми тут ходили на толоку
І пасли коней уночі.
Тут запорожці в ніч татарську
Ішли й верталися на Вись.
Тут Пушкін, кажуть, на поштарських
У Кам’янку летів колись.
А там, дрімаючи, тихенько
Брели воли між нив і трав,
І з батьком сам Тарас Шевченко
Чумацьким шляхом мандрував.
О мріє, смілива, крилата…
Дивились ми: як би й собі
Шляхом Тарасовим помчати
За горизонти голубі.
Це вірш українського поета Петра Біби. За життя Петро Микитович (народився в Новомиргороді) очолював центральні часописи в Києві, зокрема був редактором газети «Культура і життя». Часто відвідував рідне місто. На запитання, як до нього ставляться столичні майстри слова, відповідав:
– А як… Склали про мене своєрідну оду. Мовляв, приходять до мене, та й кажуть: «Ой Петро, ой душа,// Ой товариш Біба,// Надрукуйте вірша,// Бо немає хліба». А я, такий добрий, мовляв, відповідаю: «Я Петро, я душа,// Я товариш Біба.// Надрукую два вірша,// Щоб було й до хліба.»
Люблячи рідний край, П.М.Біба пройшов «маршрутом» малого Тараса, написав цикл віршів, які ввійшли до збірки «Вись». Початок одного з них ніяк не можна не навести.
Дев’ята рота
Я спрашиваю у отца, что это видно.
– Девятая рота отвечает он мне. Но
для меня этого не достаточно. Я
думаю: что это 9-я рота.
Т. Шевченко
«Наймичка»
Було, й тебе запитують: – А що то? –
Не Мартоноша, Панчеве, не Каніж?
– То – Восьма рота, то – Дев’ята рота,
Десята! – по-старому відчеканиш…
З минувшини встає Дев’ята рота –
Кріпацтво й муштра тут у формі й змісті:
З гвинтівкою – додому й на роботу,
З ярма у стрій. Дітей – у кантоністи…
Щоб скористатися «припущенням», що Тарас з батьком їхали саме цим крилом: Кирилівка – Козацьке – Шпола – Кримки – Митниця – Межигірка – Листопадове – Златопіль (Гуляйполе), і де понині обабіч «твердого шляху» красуються розлогі віковічні липи, звернімося знову до Л.Похилевича:
- «Звенигородка, город находится в середине своего уезда на перекрестке трех дорог на города: Таращу, Умань, Новомиргород.
- «Кириловка, село… жителей обоего пола 2180, да в особых деревнях Боровиках и Кононове и Дымковке 437, из этих деревень Боровики лежат в 4-х верстах на перекрестке дорог из Кириловки в село Козацкое».
3.«Козацкое, село в 12 верстах от города Звенигородка к востоку, близ почтовой дороги от города Звенигородки в Шполу».
4.«Шпола, местечко,.. в 33-х верстах от Звенигородки…».
5.«Кримки, село в 6-ти верстах от м. Шполы,.. при почтовой дороге из Шполы в Златополь»…».
Коментарі тут зайві: читач сам зорієнтується по карті. Про броди на Висі ми вже згадували. Очевидячки чумаки переправлялися, від’їхавши від Златополя (Гуляйполя) на південний схід, через Велику Вись, взявши «соб», біля села Маргаричевого (нині Костянтинівка). І зараз із мосту проглядається мілководдя з твердим дном, порослим кушером. Далі – під гору, а там степом, мимо Мартоноші, Панчевого, тобто Восьмої і Дев’ятої рот, розташованих заставами по Висі, як і Каніж (Десята рота), куди з Новомиргорода пролягала дорога до форпостів, яка існує й дотепер, вже як асфальтівка, і веде повз Могутнє, Володимирівку до Кіровограда… Пригадується при цьому роман Євгена Гребінки «Чайковський». Описано там момент походу Олексія-поповича на Січ: «Они прошли с огнем и мечем лесами до речки Выси, за которой уже начинались вольные степи,.. переплыв реку, углубились в широкое море степей…». Туди, куди їхав з батьком Шевченко. Помандруємо слідом за ними і ми. Допоможе нам в цьому уривок з кореспонденції журналістки Олени Нікітіної в кіровоградській газеті «Україна-Центр» під назвою «Прощай, Дідова балка».
«Є на території Володимирівської сільради Кіровоградського району (колись Левшине) село Олександрівка, яке місцеві жителі називають Балєєво. Кажуть, шо «балєй» – це знахар, чарівник, а також лікар у наших предків… Сьогодні в Олександрівці-Балєєво мешкає вісім осіб… При неймовірній тиші тут дуже красиво. А ще ця місцина має історичне значення, краєзнавча цінність якого прихована від громадськості. Справа в тому, що тут, в Балєєво, є урочище під назвою Дідова балка, яке згадується в «Наймичці» Тараса Шевченка: «Степь. И все степь. Наконец мы остановились ночевать в Дидовой балке…».
До 175-ліття поета у Володимирівці (до речі, звідси родом поет і автор цікавих морських оповідей Леонід Тендюк. – П.М.) було встановлено пам’ятний знак, на якому висічена цитата з «Наймички». Старожили Олександрівки згадують, що коли вирішувалося питання про місце, де встановлювати знак, чиновники казали, що сюди, до місця перебування Шевченка, ніхто не приїде – дороги немає, тому було вирішено встановити там, де є асфальт. А корчма, де малий Тарас зупинявся з батьком на ночівлю, була саме в Балєєво, неподалік від урочища Дідова Балка. Такий гарний був привід повернути в село цивілізацію, зробити туристичний маршрут на шляху «чумацтва» Шевченка, який проходив через наш регіон. Не захотіли – дорогу ж треба прокладати…».
Завершить подорож сам Тарас Григорович: «На другой день та же степь и те же детские думы… К половине дня мы приехали в Грузовку, а на другой день поутру уже в самый Елисавет».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
- «Не дуріте самі себе»
Ну й, наостанок, кілька абзаців з «Шевченківського словника», виданого у 1978 році у двох томах Інститутом літератури імені Т.Г.Шевченка Академії наук Української РСР та Головною редакцією Української радянської енциклопедії (новішого наші завзяті науковці не видали…):
а) на жаль, у цьому виданні про Гуляйполе чи Берибєси, що на Гнилому Тікичі, як і про Новоархангельськ чи Торговицю нічого не згадано, тоді, як у Похилевича зазначено: «Гуляйполе, село на правой стороне Тикича, в 10-ти верстах ниже Екатеринополя… Жителей обоего пола 870 …».
б) т.І, ст.77. «Гуляйполе – давня назва містечка Златополя Чигиринського повіту Київської губ. (тепер у складі м.Новомиргорода Кіровоградської обл.). Через це містечко проходив Чумацький шлях. Шевченко побував у Г. в дитинстві, коли разом з батьком їздив у чумацькій валці. Про це він згадував пізніше в повісті «Наймичка». Згадка про Г. є й у драмі «Назар Стодоля».
в) т.ІІ, ст.56. «Новомиргород – місто Єлисаветградського повіту Херсонської губ. (тепер районний центр Кіровоградської обл.). Через це місто… (читай попередній абзац).
г) т.І, ст.215. Єлисаветград – повітове місто Херсонської губ. (тепер Кіровоград, обласний центр… Через Є. проходив Чумацький шлях…» (читай вище).
Наш Кобзар дійсно помилився, назвавши В.Вись Тікичем. І в цьому нема нічого дивного. По-перше, справжній Тікич він міг бачити в тому віці рідко, адже Кирилівка від Тікича не так близько. До того ж (згадаймо і себе) у дитячому і підлітковому віці, все, що тече, називалося так, як запам’яталося від колиски: для одних — Вись, для інших — Рось, а для Тараса — Тікич…
Щодо «помилки» в топоніміці? Якщо вдатися до «припущень» з публікації в «ЛУ», то Шевченка слід би було читати так: «Выезжали мы из Гуляйполя. Я сидел на возе и смотрел не на Новоархангельск, лежащий в долине над Тикичем, а на степь, что лежит за Тикичем…». А тепер погляньмо на фрагмент мапи (зліва — маршрут за визначенням Автора «припущень», справа — наш варіант), і уявімо, як хтось із небайдужих, дотримуючись стилю і категоричності згадуваного «припущення», може майже в унісон зауважити: «Де те Гуляйполе і де той Новоархангельськ?! Спробуй увідєть стєпь!..».
Скільки не викидали радянські «вчені» з Шевченкового «І мертвим, і живим…», не причісували, не підміняли його пророчі слова на «Учітеся, брати мої…», а вони знову повертаються в першооснові на своє місце (25-й рядок згори вниз у останній строфі): «Не дуріте самі себе…»