І. «БО ПІЛАТ ЩЕ НЕ ВМЕР…»
Сергій Грабар. ВИБІР. – Тернопіль: Джура, 2009. –
112 с.
Сергій Грабар є одним із
найактивніших українських письменників першої декади нового тисячоліття. За цей
час він видав три поетичні збірки («Натхнення», 1999; «Пелюстки надії», 2002;
«Твоє ім’я», 2006) і шість книжок малої прози, означеної Степаном Процюком і
підхопленої критикою як екзистенційні притчі («Від першої особи», 2000; «Стан
душі», 2004; «Сецесії», 2007; «Притчі», 2008; «Вибір», 2009), хоча сам автор
пробує канонізувати жанрове визначення своїх творінь як новели. Якщо додати
сюди ще 5 книжок, які вийшли окремими
виданнями у Хорватії (2004), Азербайджані (2005), Ірані (2007, мовою фарсі),
Німеччині (2009), Росії (2009), то можемо говорити про «грабароманію»
українського літературного простору. Я не здивуюся, якщо невдовзі книжки Сергія
Грабара перекладуть ще польською, французькою, англійською і шведською, а ще
через якийсь час він випередить Андруховича у боротьбі за першість на Нобеля…
Я не жартую, хоча проза Грабара
далека від карнавально-буфонадного контексту. Навпаки, Сергій працює у жанрі
серйозних філософських медитацій, а про літературну карнавальну традицію міг би
цілком сказати словами Панька Куліша: «Все би нічого у тій Венеції, якби не
богопротивний карнавал!»…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тематичний контекст Грабарових притч
широкий – від біблійних часів до сьогодення. Це навіть не зовсім подібне на
літературні сюжети, це настрій, атмосфера, тони і напівтони відомих сюжетних
ходів. Працювати у такому жанрі непросто: межа літературного і
позалітературного крихка як ніде. Сергієві вдається триматися на межі.
Допомагає власний життєвий досвід, тонке знання психології людини і добротний
літературний смак. І, звичайно, тонке знання літературної кон’юнктури.
Сюжетне тло його прозових монологів
(колись автор сих рядків грішив нібито
прозою й жанрово визначав свої писання саме так) універсальне. Національний
контекст фактично відсутній, хоча й маємо монологи екзистенційно захоплені («Львів»)
чи патріотично наснажені («Відсьогодні…»). Можемо
натякати на контекст національно-побутовий («Дядько Микола»), однак цей «натяк»
губиться в загальному настрої історико-психологічного характеру. Це друзки
психологічних ситуацій людини, мозаїка психологічно-філософських станів людини,
її вписання в універсальне коло життя/смерти, історико-біблійного монологу на
вічні теми (життя/смерть; добро/зло; любов/ненависть; вірність/зрада;
віра/безвір’я).
Авторський голос і авторські емоції
найчіткіше проартикульовані у монологах інтимного регістру: «Роздуми»,
«Погляд», «І тоді ти сказала…», «Храм», «Вінчання», «33.20». Дивного у цьому
нічого не бачу. Це єдине почуття, яке людина-розумна прагне у собі не тільки
зберегти, а й примножити. І тут завжди знаходиться конкретний першопоштовх.
Конкретна ЖІНКА! Що би ми робили, якби втратили відчуття любови?! Якби ми змаргіналізували образ жінки, зводячи її
до ролі простої самки?
Морально-дидактичний контекст
наснажує ввесь сюжетний простір монологів Сергія Грабара. Це специфіка жанру.
Коли будь-яка історія, будь-яке відчуття накладається на історичне буття
людини. Тут немає нав’язування, але є постійне нагадування. Легке, мов етер.
Мов шовк…
Такі твори не пишуться запоєм, їх не
може бути багато. Тут рівень людської психології повинен бути згармонійований з
історичним, соціяльним та естетичним
контекстами. Цей жанр вимагає морального осердя, мовної бездоганнности і ненав’язливої
повчальности. Є ще одна пастка, пов’язана
із цим жанром: це завжди перехідний жанр, між поезією і прозою. І зависання
небезпечне для автора скочуванням у банальності, завуальовані жанровими
рамцями.
Я не знаю, чи вдасться Сергієві довго
балансувати на межі. Грати балансування можна, але читача не обдуриш, і настане
момент, коли він захоче знати правду про автора: він справжній чи симулянт.
Сьогодні ж Сергій Грабар повернув інтерес
до давнього жанру, зауваживши у ньому вічно нові можливості естетичного
і морального впливу на читача. Це зовсім не зле для української літератури на
етапі формування нової якости і пошуку нової людини, бо «Пілат ще не вмер» і Юда знову готовий
цілувати Христа…
ІІ. ПОРИ РОКУ. ГРАБАР…
Сергій Грабар. Кава Меланж: Книжка новел. – К.:
Факт, 2009. – 164 с.
Видати протягом
одного року чотири книжки новел, з яких дві оригінальних і дві перекладних
(німецькою і російською), – се справжній подвиг Геракла, якого не кожен
письменник здатен повторити. Навіть такий активний літератор, як Степан Процюк,
і той програє своєму колезі Сергієві Грабару. І хоча сім новел (“екзистенційних
притч”) перекочувало із книжки “Вибір” у книжку “Кава Меланж”, одначе й цей
дубляж аж ніяк не применшує написаного автором.
Так само із
кількістю: Василь Стефаник за своє творче життя написав 60 новел, Сергій Грабар
тільки в останніх двох книжках 2009 року видрукував 77+43 = 120 новел (- 7
повторених =113). Це багато. Більше, ніж достатньо для запам’ятовування.
Тепер про зміст.
Що запам’ятається? Багато. Можливо, не все, але багато. У книжці “Кава меланж”
виокремлю цикл “Пори року” (Осінь; Літо; Весна; Зима). Драматично-елегійний,
меланхолійно-медитативний. А ще наскрізні біблійно-притчеві алюзії…
Добре виписаними
є новели інтимного звучання – легкий флер кохання/любови: лагідної,
просвітленої, пристрасно-ніжної і стримано-делікатної. Майже неземної (“”33.20”, “Останньої миті”,
“Ви мені подобаєтеся”, “Подивився…”, “Гранат”, “Кава Меланж”, “Обніми
мене…”, “Тоака”, “Три історії про кохання з прологом та епілогом”, “Я
обернувся до зали…”). Тільки передостання новела не має присвяти, всі інші
присвячені одній і тій самій жінці. Єдиній.
Якщо зважити, що
з присвятами у Сергія Грабара не густо:
“P.S” з присвятою Степанові Процюку, “Хазрі” з присвятою Ельчину
Іскандерзаде, “Ескіз” з присвятою А.Г. (криптонім залишається невідкритим), –
то можемо стверджувати, що Сергій Грабар є автором однолюбом. Це рідкісний дар
у нашій літературі.
Біблійно-притчевий
і мітологічно-культурологічний контексти складають основу багатьох новел Сергія
Грабара. Видно, що автор добре знає аскетичну культуру Київської Руси і
розуміється на мистецькій спадщині епохи Відродження. В новій книжці це новели
“Агапіт”, “Федір та Василій”, “Аще хто не обрящеться…”, “Видибай, Боже…”,
“В пам’ять її…”, “Бетховенський фриз Густава Клімта”…
Є спроби
розширення тематичних обріїв: історичний контекст (“Смерть Столипіна”, хоча
саме психологічне вирішення хибує одновимірністю; “Жінка”, в якій через долю
головної героїні розкривається трагедія сталінської епохи; “Хліб”, в якій робиться спроба осмислити тему
війни).
Що є недоліком?
Граматичні форми (зловживання займенниковими конструкціями: я, ми, ти, ви, це,
цей, то), моментами стилістичні помилки (конструкція речень інколи виглядає
дивною), кон’юнктурне зловживання притчевою формою (особливо цей недолік кидається
у вічі, коли читаєш всі книжки Сергія Грабара підряд).
Багатьом новелам
Сергія Грабара, попри формально-змістову правильність, бракує “сокола” (у жанрі
новели – це елемент, який оживлює весь організм, із картинки перетворює на
терпку реальну картину, яка болить).
І найголовніше.
Шлях, який обрав Сергій Грабар у літературі, не є легким, що розуміє автор
(новела “Дорога”). Так чи інакше, але він – шлях – поставить автора перед
вибором. Сергій Грабар – чоловік розумний і талановитий. І розуміє, що далі –
вже не гра і навіть не література. Щось більше. Що вимагає не тільки слова і
вчинку. Вимагає іншої форми індивідуально-творчого розгортання…
м. Івано-Франківськ