Роздуми про сходження духу

 

 

Олександра КОВАЛЬОВА

 

24-го липня виповнюється 110 років з дня народження  поета і перекладача Василя Олександровича Мисика, більша частина життя якого пов’язана з нашим містом. Цікаво, як цю визначну подію буде відзначено саме в Харкові, місті, в якому видатний поет і перекладач провів більшу частину свого життя?

 

Василь Мисик – унікальне явище в українській літературі ХХ ст… Унікальна його біографія: ранній високий злет і безодні нелюдських випробувань долі; унікальні людські риси: вищого порядку шляхетність і людяна мудрість; унікальна його спадщина: оригінальна творчість і численні переклади зі східних і західних мов. Усе це мало б підняти поета над  його сучасниками і поставити на чільному місці, що зумовило б повторні перевидання його творів за життя і після смерті, а також посилене зростання інтересу до його творчості серед читацького загалу, інтенсивне дослідження його спадщини літературознавцями. Цього не сталося з багатьох причин…

Писати вірші Василь Мисик почав у ранньому дитинстві. Сьогодні таких дітей називають дітьми «індиго». Подібне раннє творче самоствердження завжди мало місце в мистецтві. Але воно траплялося, як правило, в мистецьких родинах. Василь Мисик народився в селянській сім’ї в селі Новопавлівка на Дніпропетровщині. Проте йому пощастило з учителями. Голодні вітри революції та громадянської війни занесли в це далеке від цивілізації село високо культурного ентузіаста-ідеаліста, поета Аркадія Казку. За роки свого вчителювання він устиг посіяти в багатьох душах дітей та їхніх батьків зерна любові до краси, поезії, пісні. Він познайомив ще зовсім юного Василька з найбільшим поетом того часу – Павлом Тичиною. Захоплення П.Тичини (а пізніше й Миколи Зерова та багатьох інших авторитетних поетів та літературознавців) молодим автором легко стає зрозумілим, коли читаєш його ранні твори. Двотомник творів В.Мисика, що вийшов друком у Києві у рік смерті поета (1983 р.), відкривався віршем «Степ», написаним п’ятнадцятилітнім сільським хлопцем. Вірш вражає зрілістю думки, довершеним відчуттям слова, свіжістю спостережень:

 

Де жовтий цвіт лямує межі сонні,

Де схил у балку й вітру дикий пах,

Там зрідка ходять серед паші коні,

Подібні до комах.

А далі ще, на самім видноколі,

Старий чабан іде, за кроком крок,

За ним отара міниться поволі.

Мов хмарки холодок.

 

Ранній В.Мисик розпочав свій творчий шлях  як член літературного об’єднання «Плуг». Одночасно він навчався на курсах іноземних мов і літні місяці проводив у Середній Азії. Виходять друком його книги: «Трави» (1927), «Блакитний міст» (1929), «Чотири вітри» (1930), «Турксиб» (1934). Безумовно, його світогляд не вкладався у вузькі рамки «Плуга». Внутрішньо Василь Мисик тяжів до неокласиків, з котрими найближче доля звела його на Соловках.

Біографічний вимір життя поета – це два концтабори (сталінський та гітлерівський), участь у Великій Вітчизняній війні (у лавах Радянської армії), повоєнні поневіряння, переслідування, робота в колгоспі, а потім на шарикопідшипниковому заводі в Харкові. Нарешті, після реабілітації (1956) в часи хрущовської відлиги виходять друком епохальні книги:  «Борозни» (1962), «Чорнотроп» (1966), «Біля криниць» (1967), «Берег» (1972). Ці книги з новою силою засвідчили, що до читача повернувся поет глибоко національний. Вибір слова, міфотворення, емоційна оцінка, – уся авторська позиція Василя Мисика визначається передусім його приналежністю до українського етносу. А з іншого боку, В.Мисик, як мало хто  із сучасних йому українських поетів, умів акомулювати в своїй творчості досягнення світової культури. У його перекладах виходять поезії Д. Кітса, Р. Бернса, Омара Хаяма, Рудакі, Гафіза. Перекладав він і німецьких автрів – Й.В. Гете, Г. Гайне, Фр. Гельдерліна. Уже після його смерті було знайдено його юнацький переклад трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта».

Великий материк творчої спадщини поета ще відкривати й відкривати, бо, незважаючи на вирвані роки, а то й цілі десятиліття, незважаючи на зруйноване вщент здоров’я, він встиг зробити дуже багато. Як уже було зазначено вище, Василь Мисик – поет глибоко національний, за що й громила його голобельна критика в усі часи. Як мало хто в українській поезії того часу, В. Мисик умів знайти одне вагоме, родовите слово і розгорнути його в міф. Для нього це була не інтелектуальна вправа, а природне вміння творити магію слова. На таких словах-міфах тримається світобудова його поезії («хата», «терем тихий», «чорнотроп»), котра своєю естетикою, усім  своїм густо розгалуженим корінням углибає в народну етику. Цій поезії притаманні не якісь окремі фольклорні мотиви, вся авторська позиція споріднена з авторською позицією народних дум, казок та пісень. Звідси і своєрідність поетики: образів, інтонації, прозорої, мов перемитої в народних джерелах, мови. Міфологія В. Мисика – особливе надзавдання для перекладачів. За позірною простотою треба вміти якщо не розгадати, то принаймні завважити неоднозначність міфу, відтворити лексичний ряд, що виражає його національну символіку. Те саме стосується лексичних одиниць, що виражають реалії, пов’язані з історико-культурною традицією.

У листі до Т. Масенка від 01.09.1956 р. В. Мисик писав: «Робота художника полягає в тому, щоб «велике показати через мале».  Цей штрих дуже важливий для розуміння творчого методу В. Мисика. У його віршах немає і просто бути не може жодного випадкового слова, жодної зайвої деталі. Кожна деталь тут продумана, адже через неї поет зображає дійсність в усій повноті життєвої правди. При цьому голос його звучить спокійно, зосереджено, ненав’язливо:

 

Із глибини й мого

малого,

Малесенького

світу-всесвіту

Викочується, як

належить,

Самовдоволено округле,

Нікому непідвладне

Сонечко.

 

У творчому доробку поета не було творів гострополітичного змісту. Він не закликав до повалення політичного ладу, за панування якого зазнав стільки поневірянь, який жорстоко і послідовно намагався знищити його фізично й морально. Він писав здебільшого філософську та пейзажну лірику, але пастухи від ідеології слушно вбачали в цих творах небезпеку та загрозу. Для них несприйнятним і небезпечним був сам тип людини, що його втілював поет, його бездоганність і шляхетність. Таке не вибачалося. Не секрет, що багатьох дратував цей аристократизм жестів, ходи, ця зовнішня стриманість, неймовірна вимогливість до себе, це раритетне поєднання почуття людської гідності та повної відсутності гордині. Усі ці риси свідчили – перед нами Людина вищого порядку.

Мабуть, є якась невідворотність у тих процесах, що відбуваються у наш час на наших очах. Багатьох втрат не повернути, і все-таки варто в час панування масової культури нагадувати: є культура інша, культура шляхетних почуттів і вчинків, є вищі цінності, і лише вони варті уваги мислячої людини. Саме тому актуальний Василь Мисик сьогодні, як актуальна доброякісна клітина в пору небезпечного набрякання і поширення клітин недоброякісних, небезпечних для духовного здоров’я народу. Василь Мисик актуальний сьогодні передусім прикладом своєї життєвої поведінки, якістю своєї творчості.

Мабуть, у наші дні цього треба вчитися наново – радіти весні, її молодому пробудженню, як споконвіку радів селянин чи та ж селянська дитина:

 

Перший вигрів. Зачорніла масно

На горбі рілля. А дома, тут,

У подвір’ї ще синіє кут

За повіткою. Над садом ясно

Голубіє небо. З стріхи вниз

Бородою дід-мороз одвис.

Або, скажімо, так переживати зиму:

Сніг… Скільки його ждали. За ніч

Попорався він у дворі.

 

Сніг попорався по-селянськи, як дбайливий господар. Саме «попорався». Народне, родовите слово – це і є свідченням високої майстерності поета.  Народну українську мову в її слобожанському варіанті в такому майстерному втіленні, як у В. Мисика, можна зустріти тільки в поезії І. Виргана.  Таке слово росте на рідному культурному ґрунті, як ростуть трава, колосок, квітка. Це слово живе і пахуче, дзвінке і тихе, воно несе в собі всі ознаки свого родоводу. Таке слово могло бути сказаним тільки певною людиною, а саме людиною з народу.

 

О як ти, серце, розрослось

У ці літа, як долягає

Тобі усе тепер…

 

Серцю поета саме долягає біль усього світу. Нейтральною мовою це мало б такий вигляд: «поетові болить». Казенною мовою сучасного шкільного підручника воно б набрало іще якогось (важко вгадати, якого саме)  вигляду. Вибір слова – альфа і омега кожного акту комунікації. Що ми обираємо, чому і нащо?! Але Поет обрав «долягає», бо так говорив (чи іще говорить?!) народ. Потрібні роки регенерації, нового відродження, ошляхетнення, щоб наново відкрити для себе вже призабутого поета, взяти собі за взірець великий приклад його життя як джерело духовного здоров’я і багатства.

 

***

…Спогади, як і сни, не приходять на замовлення. Вони спалахують раптово і освітлюють ті стежки, якими ти колись ходив, людей, які траплялися на твоєму шляху, – усе, що ти чув і бачив, що запам’яталося і що забулося. Спогади про Василя Олександровича Мисика – то особливо яскраві спалахи пам’яті, що несуть і світлу радість від того, що було таке щастя – спілкування з незвичайною людиною, геніальним поетом і перекладачем, і невимовний  сум, що цієї людини вже немає з нами.

На жаль, Василь Мисик на сьогодні аж надто забутий. Правда, певне пожвавлення інтересу до творчості поета викликала поява книги О.Шугая «Цвіт вишні або Втрачене кохання Василя Мисика» (2016). У харківському літературному контексті такому пожвавленню сприяла поява антології харківських поетів «Під знаком Мисика» (Майдан, 2015).  І все ж його творчість не включено до шкільних програм, його не завжди згадують і у вузівських лекціях з української літератури. У часи суєтні, перенасичені абсурдом, люди втрачають розуміння того, що для них є актуальним, що їх рятує, а що руйнує.

Життя Василя Мисика – це втілення сковородинівської філософії серця. Він жив як мислив і мислив як жив. Це про нього шевченківські слова: «У нас нема зерна неправди за собою». Василь Мисик актуальний сьогодні як моральний взірець для молоді: ось людина вищої проби, що пройшла крізь усі криваві пекла 20-го ст., довівши, що хитромудрі казки про відносність цінностей – то просто бездарний плагіат середньовічних переказів про купівлю-продаж людської душі. А насправді людська душа не продається. Звісно, за умови, що вона є. То справді щастя для нас, сучасників та нащадків поета, що ми маємо перед очима такі духовні Еверести. І коли ми піднімаємо очі над болотом відносних цінностей, нам відкриваються вершини цінностей абсолютних.

Роздуми про Мисика-людину – це роздуми про людську гідність. Не показну, не для реклами, а справжню, шляхетну і природну. Що може знати про гідність людина, вихована на відносних цінностях? Людина, для якої успіх понад усе? Кому вдалося зберегти гідність у столітті минулому, для кого вона ще існує у дні сьогоднішньому?..

Вперше про Василя Мисика я почула від свого університетського викладача латини та зарубіжної літератури Олега Миронова. На одній із лекцій він із гордістю оголосив, що у Харкові є три поети світового рівня, це Іван Вирган, Василь Мисик та Ігор Муратов. Про Василя Мисика говорив з великим пієтетом як про феномен, для розуміння якого потрібне особливе сходження духу. Це вкарбувалося в пам’ять, це створювало дистанцію: там, на горніх вершинах, мешкають поети-небожителі, і якщо до нас униз впаде хоч якийсь промінь із їхніх корон, то нам дуже пощастило.

Сама б я ніколи не зважилася показати Василеві Олександровичу свої перші поетичні спроби. Але так трапилося у каламутні 70-і роки, що мій перший наївно-мрійний, безідейно-безневинний рукопис чомусь аж надто дратував пильність цензури. Наче й не було там нічого «анти», нічого критично-гострого, але якось воно все було не так. Рукопис кому тільки не давали на рецензію, кому тільки не показували. Тоді комусь спало на думку показати його Василеві Мисику. Ось так мені пощастило. Рукопис поетові сподобався, він поставився до моїх перших поетичних спроб на диво схвально, по-справжньому тепло і відверто прихильно. Так вийшла друком моя перша книжечка «Степові озера». Пізніше Василь Олександрович ще й помістив у «Літературній Україні» свою рецензію на цю книгу.

Дивно, як така зайнята людина знаходила час для нас, молодих початківців, переймаючися нашими проблемами, делікатно шліфуючи нашу недовершеність, нашу неготовність вловлювати саму суть?! Дивувала поетова щедрість у великому і в малому, вміння прислухатися до іншого, заторкувати саме ті струни, які цій людині притаманні. Дивувало його бажання робити подарунки. У цьому з ним змагалася його дружина Марія Іванівна Таран-Мисик, котра також любила обдаровувати. Лише поет дарував передусім книги, а вона витвори своєї кулінарії, цілющі трави, цінні поради, як покращити здоров’я. Саме Марія Іванівна дуже багато робила для того, щоб поліпшувати самопочуття і здоров’я поета після всіх поневірянь у радянських та німецьких концтаборах.

Василь Олександрович дуже шкодував, що у Харкові йому немає кому передати скарби зі своєї бібліотеки східної літератури. З європейською в цьому плані було веселіше.

Якось я написала цикл віршів про зорі, були там і зорі-гіганти, і зорі-карлики, і всілякі зоряні сюжети. Мені здавалося, що я нарешті написала щось розумне, навіть інтелектуальне. Треба було бачити  ту особливу невловну мисиківську усмішку: доброта і доброзичливість знімали навіть тінь насмішки, просто ти раптом сам починав розуміти, що ти смішний у своїй наївній потузі здаватися тим, ким ти не є. Пізнай себе і будь собою. От і все. Мисик тоді подарував мені книгу про зоряне небо, бо слово має бути достовірним, бо все треба пережити зсередини.

На жаль, я не належала до по-справжньому старанних учнів, часто надовго зникала і не обзивалася, довгий час не мала постійного місця проживання. Василь Олександрович делікатно натякав, що до найцінніших людських чеснот належать обов’язковість та дисциплінованість, що  в літературі, як і в будь-якій іншій серйозній справі, неприйнятна епізодичність, легковажність, що література – то борозна, котру треба невтомно і ретельно тягти упродовж усього життя, не відволікаючись ні на що і ніколи.

Для мене були дуже цікавими розмови про німецьку літературу, яку поет добре знав і любив. Він був обізнаний із творчістю Й.В. Ґете, Фр. Шіллера, знав романтиків. На жаль, німецька мова не була його основною робочою мовою в перекладі. З німецької він переклав мало. У його системі естетичних цінностей «Схід і Захід», безумовно, переважає перша частина. А в західній «мозаїці» виразніше та яскравіше проступають англійські складники. Англійську мову поет удосконалював постійно. Харківський перекладач Олександр Решетов говорив, що найчастіше зустрічав Мисика біля газетних кіосків, де той полював на найсвіжіші англомовні газети. Французький елемент і потенційно не претендував на перший план. А от фрагментарний характер німецького потоку навряд чи відповідає первинному задуму Мисика-перекладача, будівничого цієї унікальної світобудови «Схід і Захід». Адже в його системі естетичних цінностей німецька духовна спадщина важила дуже багато. У різних виданнях було надруковано переклади німецьких народних пісень, віршів Й.В. Ґете, Фр. Шіллера, Фр. Гельдерліна. Відомо, що на Соловках поет працював над перекладами поезій Г. Гайне. У мене лишився коштовний подарунок  В. Мисика – прижиттєве видання Г. Гайне з мисиківським штемпелем та помітками. Було повідомлення в пресі, що готується окреме видання  поезій Фр. Гельдерліна у перекладі Василя Мисика. На жаль, мало що здійснилося із цих задумів. Надто багато часу та життєвих сил відібрали в поета жорстокі обставини життя.

Фр. Гельдерлін – мій улюблений поет зі студентських років. Тоді ж в юності я пробувала його перекладати. Ось ці свої незграбні потуги я й виклала перед очима майстра. Не можна сказати, що мене погано вчили в університеті. Ні, я там мала добрих учителів, але чомусь ніхто не звернув моєї уваги на особливу поетику Фр. Гельдерліна. Мабуть,  надто мало годин відводилося на німецьку літературу, а сама я не здогадалася придивитися до поетичної форми німецького романтика уважніше. Не спрацювало правило: до всього треба доходити самому. Василь Мисик прочитав мені цілу лекцію про значення античності в творчості Фр. Гельдерліна, про особливості алкеєвої та асклепіадової строф, про силабічні традиції взагалі. Після такої просвітницької роботи потреба оцінювати мій переклад, звісно, відпала.

Пізніше, аналізуючи мисиківський переклад вірша Фр. Гельдерліна «Смерть за Батьківщину», я відкрила для себе й інші (крім силабічних) загадки «важкоперекладності» німецького романтика, а саме, особливий езотеричний смисл поетичних символів, очевидність елементів палімпсесту, постійна присутність двох планів «Еллада – Німеччина». Усе це вимагало вдумливого аналітичного рішення, у чому Василь Мисик був великим майстром.

Василь Мисик завжди з особливим теплом згадував про свою матір, говорив, що в неї було дивовижне відчуття слова, що саме від матері він привозив багато виразних народних слів для свої друзів-прозаїків.

Зі своїх старших сучасників найбільше цінував Павла Тичину. Згадував про нього завжди з особливою симпатією. Цінував не лише як геніального поета, але й передусім як привітну, м’яку, невибагливу людину. Один із таких спогадів: скрутні часи, відчуття голоду, В. Мисик знає, що Тичина нічого не їв, щось йому пропонує, хоче з ним чимось поділитися, а старший товариш відповідає, що він ситий. А що ж він їв? – Грушку. У цьому весь Тичина.

Василь Мисик постійно цікавився творчістю молодих харківських поетів, навіть іноді бував на засіданнях літературної студії, що діяла при обласному відділенні СПУ. Не пригадую, чию творчість того разу обговорювали, але в пам’яті чітко закарбувалася гнітюча атмосфера самого обговорення. Молоді поетичні «метри» (самі іще початківці) бездумно і легковажно оперували такими термінами, як «бездарність», «графоманство», «безідейність». Василь Олександрович був усім цим безкінечно обурений. «Проти природи ми всі графомани», – сказав він тоді з гіркотою в голосі. І додав: «Як можуть творчі люди бути такими безоглядно жорстокими?» За його часів ось такі безоглядні звинувачення в безідейності планувалися в інших кабінетах, а закінчувалися на Соловках.

Сам В. Мисик уважав, що вірші повинні писати всі, що колись в класичних гімназіях була добра традиція писати вірші латиною. Ці спроби треба лише вітати. Як можна так багато на себе брати, щоб нищити квіт іще в насінині?! Не кожен, хто пише вірші, стане поетом, але через спробу написати вірш людина підійде до глибшого розуміння поетичного слова.

Свою власну критичну думку Василь Олександрович вимогливо зважував, був дуже делікатним у своїх зауваженнях, підкреслював, що бувають мовні помилки, їх не можна допускати, буває очевидний несмак, тут треба щось робити. Але бувають речі, з критикою яких не варто поспішати, молодий автор повинен сам «перерости», «перехворіти», дійти власним розумом до своєї істини, таким чином виявити свою самобутність.

Молодим В. Мисик намагався завжди допомогти дієво, підтримавши добрим словом, згадавши в якійсь статті чи рецензії, написавши передмову до книги молодого поета тощо. Коли видання моєї другої книги знову почали відкладати на невідомі терміни, цього разу мотивуючи небажання видавати небажаного автора вже не ідейними причинами, а браком паперу, Василь Олександрович потелефонував у видавництво і сказав: «Візьміть якусь частину паперу з накладу моєї книги і видайте книгу Олександри Ковальової. Мені воно вже не так важливо, а для молодого автора видання книги – це подія життя».

Ще спогад. Щоб підтримати творчість початківця тоді ж у 70-і, Василь Олександрович написав схвальне слово до якоїсь добірки моїх віршів і надіслав усе це до одного з київських часописів. Добірка загубилася. Раз і вдруге. Мені було соромно, що через недостатню якість моїх текстів так вийшло. Василь Олександрович порадив мені не займатися самокатуванням. «Ви ж не думайте, – сказав поет, – що в Києві всі так уже мене люблять. Справа не в якості Ваших віршів, а в тому, що мої недоброзичливці стали й Вашими недоброзичливцями. От і все».

Із сучасних українських поетів В. Мисик виділяв Ліну Костенко, у її поетичний світ він був просто закоханий. Говорив, що слід чекати цікавих унікальних здобутків від творчості жінок, маючи на увазі не традиційну «жіночу» поезію, а різнобічну, багату на несподіванки  творчість авторів-жінок. Бо саме тут є своєрідний сплав емоційного та інтелектуального, світ земного щастя і політ фантазії.

Його здатність радіти новому обдаруванню була гідна подиву. Пригадую, з яким щирим захопленням він виловлював окремі поетичні знахідки у віршах тоді ще школярки Ірини Мироненко і з якоюсь особливою втіхою стверджував: «Коли в поета таке глибинне розуміння слова, коли в нього така природність, то в нього попереду багато творчої радості».

Саме такою творчою радістю повнилася душа після кожної зустрічі з Василем Мисиком.

№14 (202) 14 липня 2017