«Росинка кожна бісером стає…»

 

19 травня, не доживши всього кілька днів до свого 70-річчя,  відійшов у засвіти  сумський поет Анатолій ГРИЗУН. До уваги читачів пропонуємо статтю про поета, написану до його ювілею.

 

 

Петро НЕСТЕРЕНКО,

член Національної Спілки

письменників України

 

Мій друг Анатолій Пилипович Гризун – своєрідний, вразливий, оригінальний. І разом з тим надто ерудований, талановитий і скромний. І хоча сьогодні він відомий в Україні як обдарований поет, учений, перекладач, все ж у спілкуванні з ним (а знаю його майже півсотні літ) жодного разу не почув слово «Я», жодного вихваляння, самозвеличення. А у творчих людей, як відомо, це трапляється частенько. І це в той час, коли від численних друзів, критиків, поетів, науковців можна почути про нього немало добрих, щирих слів, у тому числі різних книгах, періодичних виданнях, у статтях, рецензіях тощо.

Високу оцінку творчості Анатолі Гризуна дав, зокрема, свого часу письменник Микола Холодний у передмові до книги «Третє тисячоліття» (Суми, Мрія, 2003): «…Мені імпонує творчість поета, драматурга, публіциста, літературного критика й перекладача, лауреата премії ім. В. Мисика, члена Українського козацтва і «Просвіти», доцента Сумського педагогічного університету Анатолія Гризуна, чиї твори перекладалися російською, болгарською, литовською, киргизькою та іншими мовами. Я уважно стежу за творчою еволюцією цього цікавого автора і порівняв би його жанрове розмаїття з багатогранною палітрою поетеси, прозаїка, драматурга, публіциста, літературного критика й перекладача – нашої геніальної Лесі Українки».

Сказано сміливо, але справедливо. Анатолій Пилипович цілком заслуговує таких слів, бо в його поезії справді-таки органічно поєднуються філософська, пейзажна та інтимна лірика і, як зазначив М. Холодний (мова йде про книжку А. Гризуна «Віче», Київ, Радянський письменник, 1989): «Ліричний герой збірки намагається осмислити промисел Божий, радіє життю, яке йому подарував Творець, прагне й сам посіяти золоте зерно в людські серця, бо так заповідав Усевишній. Тож тривогою переповнена душа Гризунового героя, який усвідомлює ефемерність нашого життя, мурашину мізерність людини перед Вічністю:

 

Народилася ти над Сулою,

Мене ж вигойдав сонячний Сейм.

Наша юність спливла за водою

Під осінні скрики гусей.

 

Одна лише строфа демонструє нам авторове уміння володіти епітетом, метафорою, антитезою, народнопісенним паралелізмом…»

Кому з нас, народжених і вирослих у селі, не відомі оті «скрики гусей», мукання корів, кукурікання півнів, ласкаве материнське слово? Все це відчув Анатолій (народився в селі Жовтневому, нині Курилівка, Конотопського району), присвятивши тому буттю чимало прекрасних віршів. Звичайно, з-поміж інших виділяється триптих під назвою «Матуся», який він адресує своїй неньці Ганні Сидорівні:

 

Ніби траві без росинки,

Наче бджолі без квіток…

Де твоя літня косинка?

Де твій осінній платок?

 

Звичайно, красу природи оспівували і оспівують багато митців. Але так, як це робить Анатолій Гризун, без перебільшення скажу, варто повчитися багатьом поетам. Так, про улюблену письменниками пору року – осінь, він говорить, що це – «вистраждана збава перемін» та одночасно усвідомлення, що «…життя коротшає, як день». Спостережливе око поета давно помітило схожість весни й осені. Можна помітити, що в творах цього автора і настрій, і колористика, і відчуття дуже близькі (це геніально зафіксувала в поезії «Талого снігу платочки синенькі» Леся Українка). В Анатолія Гризуна є поезії, у яких він робить власні відкриття: «Етюди осені нагадує весна», «Здавалось під настрій: пізній листопад. Але душа вчуває повесіння. Доранішня погода – злет і спад. Потроху сніговіння й поросіння». Ще цікавіше, як «осені простір» розширюється до євроазійських меж: «На всій Євразії передчувають осінь: Народи, птахи й косі зграї риб».

Анатолій Гризун є автором дванадцяти поетичних збірок, кількох вагомих наукових робіт, п’єси «Був Маяковським», яка, на жаль поки що так і не знайшла сценічного втілення. І, як на мою думку, особливо яскраво його талант розкрився в поезії. І про це ще раз засвідчує одна з останніх його збірок «Джинсове небо» (Суми, Мрія, 2016). Укомплектована з чотирьох розділів, нова книга поезій Анатолія Гризуна продовжує цикл задуманого ним ліричного багатокнижжя, започаткованого попередньою збіркою поезій «Перстень – Зодіак». І в своїй книжці «Джинсове небо» А. Гризун в ліричному аспекті осмислює та узагальнює будні нашої мінливої сучасності, картини неповторної природи, роздумовує над історичним минулим та його уроками. Є вірші, як і попередній збірці, також інтимні та сугестивні.

Читаєш вірші нової збірки і відчуваєш: А. Гризун був і залишається експериментатором. І як сказав про нього письменник Микола Гриценко (Київ): «Вчувається, що поета нудить від монотонності класичного стилю (хоча йому не зраджує) і він, вірний класичним моделям вірша, огранює його словами-новотворами, порушує розмір, додає «зайвий рядок», виокремлює акцентові строфи так, що вони видаються вежами»… Робить це він шляхом інтуїтивно-природнім, а не штукарським, на що хворіють багато наших поетів. А. Гризун і в експерименті зі словом – справжній».

Книга ще гаряча злобою дня. Автор вихлюпує, часом вивертає почуття, викладає думки, що є реакцією національно притомного українця на ті виклики, які були кілька років тому в столиці на Майдані і які, на жаль, маємо сьогодні в Криму і на сході України. Хвилюючими і злободенними є рядки з вірша «Монолог ветерана кількох воєн»:

 

Війну цю вигадав гібрид

Із панібрата й псевдократа.

Він у століттях остогид

І знов прийшов –

палає хата.

 

Це горе нації?..

Москаль

На рідну землю непохилу

Приніс заржавлений рискаль

Копати нам страшну могилу.

 

Упертим бажанням докопатися до прихованої глибинної суті слова позначено багато поезій Анатолія Гризуна. Показовим у цьому відношенні є вірш «Зона АТО», де кожен катрен, кожен рядок, кожне слово є не порожнім звуковим брязкальцем, а глибоко вмотивованим, і разом з тим – філософсько-актуальним змістом.

 

Ось вони й зустрілись – дві Вкраїни,

Котрі відбивались цілу ніч,

Русич і хозарин?..

Це наївність.

Екскурс з одинадцяти сторіч?..

Поклик вічності і сьогодення клич,

Правда в іншім:

човнова двобокість

В одного вкраїнського єства.

Весла рук на відстані широкі

Розпростерлися, –

хай линуть роки,

Солідарність кожного жива.

А сьогодні цей і той готов

Бачить одноколір –

свіжу кров.

 

Сьогодні ми багато говоримо про необхідність входження красного письменства в європейську культуру. І поет Анатолій Гризун не галасує з цього приводу, а скромно і надійно робить свою справу, пише твори душевно і майстерно, не називаючи імен та реалій Європи, США тощо. Та головне, що в катренах тих – турбота, хвилювання за долю країни. Ось як у вірші «Україна у світі» (книга «Джинсове небо»):

 

Нам складати історії звіт

Не поможуть ні Сорос, ні Хаммер.

Україна – непізнаний світ

В дикім святі прихованих камер.

 

Отже, «Джинсове небо» – дванадцята книга поета. А перша під назвою «Десниця» вийшла друком ще в 1972 році у харківському видавництві «Прапор». Добре пам’ятаю, як Анатолій радів цій події (видати в ті часи тоді книжку, згодьтеся, було непросто). Та молодий поет доклав немало зусиль, щоб у першої «ластівки» був щасливий політ. І він дійсно був удалим.

Пригадую, як наприкінці шістдесятих – початку сімдесятих я працював у сумській обласній молодіжній газеті «Червоний промінь». Анатолій Гризун, будучи студентом Сумського педінституту, частенько приходив до редакції, приносив свої вірші, статті, рецензії. І вже тоді ми, працівники молодіжки, помітили, що в цього студента є перспектива, що він обов’язково досягне вершин у творчості. Так і сталося. Наступні поетичні книжки, які почали виходити у видавництвах Києва, Харкова, Сум, підтвердили, що ми не помилилися. З кожним роком поет набирав розмаху, зростала його творча майстерність. І це яскраво засвідчили його книжки «Розкрилля» (1976), «Високосний рік» (1983), «Віче» (1989), «Космос» (1994), «Новотвори» (1998), «Третє тисячоліття» (2003), «Озимина» (2005), «Золоті асонанси» (2008), «Скоропис мигавиці» (2010), «Перстень – Зодіак» (2014), «Джинсове небо» (2016).

Звичайно, важко в одній статті проаналізувати всі вагомі доробки нині відомого поета з Сум Анатолія Гризуна. Хоча і в його творчій біографії  йшло все не так рівно, безболісно. Про це він сам пише у «Авторському слові до читача» (збірка поезій «Золоті асонанси» (Суми, «Мрія», 2008): «Мій поетичний шлях, незважаючи на те, що я почав віршувати ще з дитинства, склався досить таки нерівно. Це, між іншим, зачепило багатьох письменників, хто почав друкуватися і видаватися за тоталітарного режиму. Влада, мимоволі пропустивши «шістдесятників; вдарила по нас, постшістдесятниках, на десять-п’ятнадцять років молодших за тих, хто залишився в покоління хоробрих. Крім того, я все життя живу не в столиці, а на периферії, де літераторам було ще скрутніше. На таких легше організувати ганебну закриту рецензію чи публічний рознос у пресі – не прийде скаржитися, не влаштує сварки».

У цій же передмові Анатолій Пилипович зазначає, що він ніколи не гнався за кількатомним вибраним, як це роблять багато письменників, а «в підсумковий період свого життя вирішив зустрітися з читачами новими віршами, а ідею видати вибране чи кількатомник залишаю для часів майбутніх, у які також хочеться вірити, що вони будуть сприятливими для письменника».

«Мої зацікавлені читачі, – писав далі А. Гризун, – звичайно, розуміють, що ані вибране, ані навіть повне зібрання творів поета не буває абсолютно повним. Адже стільки віршованих строф згорає в його душі, у тій розмові творця самого з собою, так і не вийшовши на гора».

Згорають, безумовно, далеко не всі рядки в будь-якого письменника. А тим більше у такого талановитого, правдивого у слові поета, як Анатолій Гризун. А справедливі люди не є сторонніми спостерігачами, вони миттю беруть на своє озброєння все те, що припадає до душі, що на їхній погляд зацікавить будь-якого читача. Ось тоді й з’являються рядки, які не залишать поза увагою шанувальників слова. Як ось:

 

Росинка кожна бісером стає,

Травиці залишаючи вологу;

Ця осінь – геніальний кутюр’є,

Що простягла тканини на дорогу…

Барвисту, застрокату і ясну

Він цього ранку викроє кошулю;

Хай хтось тепер оплакує весну,

А я вже в кольорах порозкошую.

 

Поета надихали на це довколишня чарівна природа, твори «шістдесятників» Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Бориса Олійника та інших митців, які демонстрували в той час істинні зразки художнього стилю, принесли в поезію гостро національні мотиви, стали обличчям всієї української поезії, хоча буквально через кілька років піддалися гонінням та переслідуванням.

Не кращими для митців були і наступні роки. «Сімдесятники» теж творили в умовах посиленого тиску на все національне і художньо-вартісне. Саме на цей час і припадає справжнє входження в літературу Анатолія Гризуна. В одному з віршів він писав:

 

Мене навік любов’ю запліднила

Ласкава ця натомлена земля,

Над нею тиха осінь розкриля

Свої величні, молоді вітрила.

 

Не випадково рідний край поет називає «натомленою землею». Бо й цей край зазнав знущань і поневірянь, зазнали їх і близькі родичі Анатолія Пилиповича. «Мій батько, Пилип Омелянович, – писав він у своїй автобіографії, – був помічником бухгалтера Дубов’язівського відділення цукрорадгоспу. Мама, Ганна Сидорівна, працювала колгоспним листоношею в Жовтневому. Батько, з так званих розкуркулених, зазнав усіх злигоднів тоталітарного режиму. Його батька, мого діда Омеляна Олексійовича, який був бідняком, але не поспішав у колгосп, вивезли в Сибір і знищили. Батькові ледве вдалося закінчити три курси технікуму у Феодосії. Застала війна – вивезли до Німеччини, був остарбайтером. Оскільки його та молодшого на чотири роки брата Ваню вважали куркуленками, шлях був перерваний. Виховували їх далекі родичі, недоїдали. Мали погане здоров’я. Ваня помер від туберкульозу у двадцять п’ять років, а батька мого сухоти скосили у сорок дев’ять».

Згадує А. Гризун у своїй автобіографії, що школу закінчував у сусідньому селі Карабутів, оскільки в Жовтневому була тоді восьмирічка. По закінченні середньої школи працював у Липоводолинській районній газеті на посаді літпрацівника. Згодом з відзнакою закінчив Сумський педінститут (нині – університет), аспірантуру Київського педінституту і докторантуру Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка. Має науковий ступінь кандидата філологічних наук і вчене звання доцента. Тривалий час працював у Сумському педінституті (нині – університет), а перед цим – на обласному телебаченні.

– Писати я почав з дитинства, – розповідає Анатолій Гризун. – Мої перші вірші друкували районна й обласна газети, газета «Зірка», журнал «Піонерія». Був учасником семінарів молодих літераторів-старшокласників, які проводила  Спілка письменників та Міністерство освіти УРСР із середини 60-х років минулого століття. На все життя запам’ятав керівника наших семінарів, відповідального секретаря комісії по роботі з молоддю Володимира Яковича П’янова. Згодом його «пішли» за вільнодумство. З багатьма учасниками тих семінарів зв’язки обірвалися – і тільки із Сергієм Білоконем, доктором історичних наук і кандидатом філологічних наук, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, ми залишилися друзями на все життя. Тепер часто згадуємо колишніх «семінаристів». Це Михайло Саченко, Іван Іов, Наталка Нікуліна, Світлана Жолоб, Петро Марусик, Вадим Бойко, Василь Моруга, Лідія Говорецька (в заміжжі Дунаєвська).

З душевною теплотою у наших бесідах Анатолій Пилипович частенько згадує блискучих перекладачів – кролевчанина Миколу Лукаша та чернігівця Григорія Кочура:

 

А мені так болить ця відсутність –

Неповторного просто нема.

І тепер наша нива, по суті,

Залишилася напівніма.

 

З такою ж шаною і повагою він ставився і до відомого поета-байкаря і лірика Павла Ключини, якого вважав не лише земляком (народився той у селі Великий Самбір Конотопського району), а й своїм учителем на літературній ниві. Річ у тім, що свого часу Павло Ключина (справжнє прізвище Ключник) учителював у тій же Карабутівській школі, яку закінчував Анатолій Гризун. Разом з тим Павло Ключина активно дописував до обласної газети «Ленінська правда». Так ось, 11 листопада 1964 року в цьому періодичному виданні з’явилася публікація, яка називалася «Наймолодший з молодих». І мова в ній йшла саме про героя нашої розповіді.

«Звати його – Анатолій Гризун, – писала  газета. – Він наймолодший з поетів, які друкувалися на сторінках нашої газети. Йому ще тільки шістнадцятий минає… Вірші почав писати ще в п’ятому класі. Спочатку стінні газети «друкували», а потім конотопська районна газета надавала місце. А там і київський піонерський журнал та газети познайомили його, юного поета зі своїми читачами. І я оце насмілився рекомендувати кілька віршів Анатолія Гризуна в обласну газету. Та як же і не рекомендувати, коли Анатолій – уродженець сусіднього Жовтневого, учень нашої школи, хороший учень! Навчається в 10-му класі. Активно працює як позаштатний кореспондент районної газети. Та головне – вірші. Про них мова. Що я скажу про вірші Анатолія Гризуна? Вони свіжі, образні. Автор усе сприймає по-своєму, все бачить в образах. І слова шукає свої – вагомі, дзвінкі. Хочеться сказати Анатолію Гризуну: «Хай щастить тобі в путі!»

То був початок. А сьогодні ми знаємо Анатолія Гризуна як відомого поета і на Сумщині, і в Україні. Дванадцять добротних поетичних книжок говорять самі за себе. Недарма ж він є лауреатом всеукраїнських літературних премій – імені Василя Мисика та Олександра Олеся. А ще ж ми знаємо Анатолія Пилиповича як прекрасного критика, літературознавця, публіциста, драматурга і перекладача. Його вірші, наукові та публіцистичні твори перекладалися російською, білоруською, болгарською, киргизькою, литовською, польською, кримськотатарською мовами. Доробки Анатолія Гризуна друкувалися не лише в Україні, а й в Англії, Білорусі, Болгарії, Вірменії, Голландії, Киргизії, Литві, Німеччині, Польщі, Росії, США.

І тут доречно буде сказати, що надто високу оцінку отримала збірка фризької поезії «Над озерами білі вітрила», що вийшла друком у Києві 1997-го року. То – переклади з фризької поезії Анатолія Гризуна, спільно виконані з професором Київського університету Юрієм Жлуктенком. Заслуговують на повагу (і увагу!) також фундаментальні роботи-монографії А. Гризуна, присвячені дослідженню філософської лірики («Поезія концептуальної думки» (2007) та сугестивної – «Поезія багатозначних підтекстів» (2011).

Що стосується великого Кобзаря, то йому Анатолій Гризун присвятив багато своїх творів, особливо поетичних. Назву хоча б один з них під назвою «Сосна в Лихвині» (саме тут, на нинішній Лебединщині, росте сосна, біля якої відпочивав Т. Г. Шевченко, коли в 1859 році відвідував родину Хрущових).

 

Тарасова тінь

З-під гілчастих квилінь

Мов порина в голубінь…

Ліком од лих –

гальби пінистих вин,

Виклик світильникам –

ця свічка – сосна;

Скерувавши до вічності –

Зелен-Лихвин,

Небосинь вона розтина

І від того скапує сонця мускат,

Все – трава і хвоя – довкіл п’яніє.

А Кобзар питає себе:

–Де мій кат?

Може, зараз він скверно діє?

Знов мене в казематі

угледіти сміє?

 

І поетичні, і прозові твори Анатолі Гризуна були високо оцінені поважними письменниками, критиками. А сам друкував рецензії на книги своїх колег на шпальтах журналів «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор» та інших.

До речі, головний редактор «Літературного Чернігова» Михась Ткач дуже високо оцінює твори сумського поета Анатолія Гризуна, які він надсилає до Чернігова і які регулярно друкуються в цьому виданні. «Сумщина має пишатися таким обдарованим і ерудованим поетом, критиком і науковцем, – сказав мені якось Михась Ткач. – А наш журнал із задоволенням друкує його твори. В особі цього автора ми бачимо не просто талановитого поета, а й психолога, чудового знавця рідної мови, людину, якій не байдуже наше складне сьогодення».

м. Суми