Продовження. Початок у ч.ч.
14,15
Історія друга. [«На цвинтарі
розстріляних ілюзій»].
|
Цей вірш під назвою «Пророцтво 17-го року» ввійшов до збірки «Земне |
«Безпосереднім приводом для написання цього
твору послужила справжня трагедія, що сталася зі студентом Іваном Ковалем,
котрого, здається, ще на першому чи на початку другого курсу арештували, і
повернувся він в університет десь через років два чи три. <…> Із
щоденника: “Його продав один студент. Тепер він вже на 5-му курсі. Мешкали в
гуртожитку в одній кімнаті. Спочатку поведінку Коваля обговорювали на зборах.
Та це ще не так страшно. А той “сексот” доніс іще, що Коваль надто вільнодумно
говорив про колгоспи, про наше життя, порядки. <…> Тоді Коваля посадили в
камеру, в якій майже по коліна була вода. Ні лягти, ні сісти. Отак він провів днів
шість і почав кров’ю харкати. Отоді й вирішив: краще вже відсидіти, ніж здихати
отут. <…> І підтвердив усі звинувачення. Його – до тюрми у Вологді.
Політичні там, як він розповідає, живуть набагато гірше, ніж карні злочинці.
<…> Мало хто витримує. Потрапляли туди зовсім молодими хлопцями – років
по 20–25, а дивишся, через рік-другий помирають. <…> Ще задовго до появи
солженіцинських книжок “Один день Івана Денисовича” і “Архіпелаг Гулаг” ми з
Василем і дехто з наших однокурсників дізналися від Івана Коваля подробиці про
ті жахи <…> Незважаючи на викриття культу Сталіна, ще продовжували
перебувати в ув’язненні тисячі політв’язнів, а до їх гурту ще нових додавали.
Необережних вільнодумців, як і раніше, кидали до тюрем або ж виключали з
університету» [2, 85–86].
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
С. Буряченко стверджує, що
В. Симоненко згодом вніс у назву вірша «Брама» зміну, «яка, на перший погляд,
начебто відривала зміст описуваних подій та його ідейне спрямування від нашої
сучасності» [2, 23]. Але перечитайте весь твір – і переконаєтеся, що й зі зміненою
назвою – «Брама замку Стюартів» – не зникає, а може, й посилюється трагічна
епічність в осягненні людської історії й сучасності, коли «сторожа (вже не при
мечах)…». Зрештою, й зі зміненим заголовком вірш опубліковано лише посмертно.
Цікаво, що після «Брами», наступного ж дня, поет написав таку собі гумореску
«Сторож». Але якщо читати ці два твори поспіль, то з’являється несподіваний
саркастичний ефект: «Біля воріт стоїть він на сторожі, / Без пропуску не
ввійдеш – не благай, / А зовсім поруч – дірка в огорожі, / Сюди хоч і тритонкою
в’їжджай»… Ось що можуть підказати дати.
Повертаємося до «Пророцтва
17-го року». Нині вірш називають переважно за першим рядком – «Гранітні
обеліски як медузи…». Можна й так. Але… В. Гончаренко датує машинописний текст
23-м грудня 1962 р. А Лесь Танюк згадує про інший початок вірша. І документує
щоденниковий опис страшних відвідин Биківнянського цвинтаря «розстріляних
ілюзій»: «26 серпня, неділя, Київ». Отже, імпульс до написання вірша постав ще
раніше. Чи не з цим пов’язане і побиття поета (за спогадами В. Онойка, «у
середині 1962 року» [6])?
Л. Танюк запланував 60 томів
своїх творів. Нині вже видано 27, щоденники доведено до 1972 (!) року. Коли те
все читати нам, обтяженим концептами, дискурсами, поети-кальним синтезом? Тож
наведу чималі уривки зі щоденника:
«…звуть його Петро
Захарович, скажімо – К., – домовились, прізвища не називаю нікому. Сам він з
Биківні, і хлопцем німці, як тільки взяли Київ, взяли його туди розкопувати
могили замордованих; очевидець. <…> Він переконаний, що тут покладено
людей більше, ніж у Бабиному яру. «Тут усі подряд – правительство, колхозники,
їх привозили з областей, судили в Києві – і сюди… Чекістів багато постріляли,
тут окрема могила є, можу показати. Фросина Микитівна – вона в школі працювала,
знає – десь тут поляки поховані, дуже багато.
Які б це могли бути поляки?
Привезли з Галичини, коли, у возз’єднання? Бо з якої речі – поляки? Ще раз
питаю про кількість…
– Ну, це чотири чи п’ять
гектарів. Та ще й Рибне [озеро], тут на кожному квадратному метрі – могили. У
масових – люди лежали у п’ять-шість рядів. Пощитайте по машинах. П’ять-шість за
добу в кожній – 40-60 трупів, день за дньом, чотири з половиной года…
Ми обійшли відсутній зелений
паркан по периметру. Величезна територія…
Зранку було вогко, туман,
трохи мрячило. Земля вгиналась під ногами, й було моторошно відчувати, що ходиш
по людських рештках.
Василь торкнув мене за
лікоть:
– Подивись…
На галявинці п’ятеро пацанів
грали у футбола. На воротах стояв шостий, неприродно розповнілий, бігати –
важко.
– Хлопці як хлопці, – кажу –
грають у м’яча.
– Ти подивись, чим вони
грають…
<…> Діти грали у
футбола дитячим черепом, набитим сіном. На воротах лежали теж черепи – більші.
Вимиті з землі, відшліфовані часом.
<…> Назад ми йшли пішки,
мовчки, вже трохи прийшовши до тями. Якби не випили в лісі по ковтку, не знаю,
що з нами було б.
Алла лаялась, як сто холер,
я її розумію. Потім замовкла. І Василь – уже перед самим Києвом:
– Давай присядемо.
Ми присіли на узбіччі, це
вже після піонертабору, навколо – дерева. Якби ж то сосни вміли говорити!
Василь:
– Осьо:
Ми топчемо і ворогів, і друзів…
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
<…> Василь прощався у
прострації. Домовились: доки не оформимо все документально, актом, нікому не
бовкаємо. Треба шукати свідків і доказів. Якби ж залізти в архіви!
Логічно, що такі великі
поховання мають бути біля всіх великих міст? Принаймні, столиць республік?
Обов’язково – Москва, Ленінград, Харків, Тбілісі…
350 днів на чотири роки – це
1300 днів. Шість ходок на добу (а привозили ж і трамваєм) – це триста. За ніч!
За 1400 днів – 420 000…
<…> тиснучи руку
Василеві на прощання, відчув, що він увесь як побитий. Що це його приголомшило.
Алла:
– І що нам тепер з цим
робити?» [25, 539–544].
А що нам – тепер – із цим –
робити, шановні текстологи? Який початок вірша (отже – й заголовка) вважати
гарматним? Той, що постав як найперша гостроемоційна рефлексія, та ще й із
ремінісценцією з «Гамлета»? Гадаю, без будь-яких доказів погодитеся, що він
якщо не глибший художньо, то принаймні не поступається «медузам»
гранітно-салютного забамбулення, що й досі повзуть-повзуть – і ніяк не
виб’ються із сил. Але… Не маємо права покладатися лиш на спогади, бодай і
такого серйозного автора. Алла Горська теж не підтвердить… Щоправда, непрямим
стилістичним доказом достовірності наведеної версії можуть бути рядки з
пізнішого Симоненкового вірша «Помилка»: «Але, як твій промах / Лиш ворог
бачить, — / Друзів у тебе нема!».
І. Кошелівець умістив
«Гранітні обеліски…» в розділі «Поезії, спотворені радянською цензурою». До
спотворень відніс появу заголовка «Пророцтво 17-го року» та рядків: «І встане
правда і любов на світі, / І на сторожі правди стане труд». «Навіть мало
вправна в поезії людина помітить, що ці два рядки Симоненкові не належать» [9,
301], – такий аргумент ставить опонентів у незручну ситуацію, проте не
спростовує думки, що дописати два рядки міг сам автор, знову ж таки і
журналіст, котрий чудово розумів, що так урятує вірш. Надто ж після того, як
нирками спізнав дружні поради фізичних цензорів. Та й раніше було в нього
чимало публіцистики, написаної «для відчіпного» (часто під псевдонімами). Це аж
ніяк не применшує героїчного чину, особливо з огляду й на оті спогади про Івана
Коваля. Та й не лише «в дусі гасел сімнадцятого року» [9, 301], дописано ті два рядки, під якими, попри їх
ідеологічність, багато хто – і ваш не дуже покірний слуга теж – готовий
підписатися й тепер, аби тільки та утопія справдилась. Тим паче, що є тут і
перегук із надчасовим Шевченковим: «Чи буде правда меж людьми? / Повинна буть,
бо сонце стане / І осквернену землю спалить». І ще один текстологічний аргумент
на користь Симоненкового авторства гасла-утопії: у вітчизняних виданнях вірш не
поділено на строфи, а в закордонних – катрени і на завершення секстет. Додані
рядки уможливлюють послідовний поділ усього вірша на катрени.
То як же бути в цьому
випадку? Мабуть, найліпше – безвідносно до авторства – зняти як ідеологічно
вимушений заголовок, так і два останні рядки. Вийде злука вітчизняних і
закордонних версій. Та й назвати вірш не за першим рядком, що відтепер існує в
двох рівноцінних варіантах, а за третім, афористичним, під яким він живе в
національній пам’яті, – [«На цвинтарі розстріляних ілюзій…»]. І тут єдине, зате
найголовніше оправдання «волюнтаризму» – художньо оптимальний текст. Так і
зроблено у «Вибраних творах» [8, 270]. Є й раніші прецеденти: упорядники
черкаського двотомника [19; 1, 99], а потім і «Зажинку» [10, 263] саме так назвали вірш, не поділяючи його на строфи.
Щоправда, й не беручи назви в квадратові дужки та в лапки, не ставлячи
трикрапки… І виходить, наче то авторський заголовок. Ніби й дрібниця, але не в
текстології.
Історія третя.
«Дума про щастя»
Робота газетяра пригнічувала
потребою організації показухи, але й давала безліч імпульсів для передумування,
углибання в побачене й почуте. Один із репортажів, надрукований у «Молоді
Черкащини» (1961, 6 листопада; пам’ятаєте, напередодні чого?) і підписаний
спецкорами П. Жуком, В. Симоненком та І. Осадчим, мав назву «Село крокує в
комунізм». Упорядники черкаського двотомника, а за ними й «Спадщини», легенько
собі перейменували комунізм на майбутнє [19; 2, 178; 18, 2/2, 319], – блискуча
школа попередніх попередників: биймо «їх» – їхньою зброєю! А нарис, між іншим,
цікавий і повчальний, особливо з погляду того майбутнього, куди крокує/мандрує
нинішнє село. Є там і фото з підписом: «В сім’ї доярки Онисі Сатанівської немає
жодного мужчини. Але подивіться, яку хату побудували вони разом з матір’ю». І
знімок тієї хати в показовому селі-маяку Зеленькові. Порівняймо з саркастичними
рядками із віршованої новели «Дума про щастя», записаної в зошит незабаром
(минуло 2 місяці), сам-на-сам із совістю: «Де фотографи? / Де поети? / Нуте,
хлопці, сюди скоріш! / Можна знімок утнуть / до газети / і жахливо веселий
вірш». Серед цих іронічно-риторичних запитань, вигуків і стверджень художньою
знахідкою звучить і оксиморон «жахливо веселий». (А завдяки першому фотокорові
«Молоді Черкащини» Ігорю Осадчому маємо тепер чудовий альбом світлин; їм
передує спогад, названий отак безпосередньо: «Аби ж я знав, що Василь – геній…»
[7, 6–7]).
Друкована «Дума про щастя»
закінчується піднесено: «І тому ця Марія
/ чи Настя / будить дзвоном дійниці село, / щоб поменше / важкого щастя / на радянській землі було»
[11, 61]. Таки далася взнаки соцреалістична гармата, бо й деякі інші
Симоненкові вірші, надто ж ті, що відкривали перші збірки, мають подібні
публіцистичні дотяжки: «Цілую руки, що крутили жорна / У переддень космічної
доби» («Жорна»); («Менше ми гіркоти нестимем, / Стане ближчою наша мета, / Як
не будуть у небо димом / Підніматись жіночі літа» («Піч») – первинний варіант
був такий: «Ви заходили грітися в хату? Тепло вам біля печі було? Бачте, тітка
яка багата – То вас гріло її тепло!» [4, 39]. Так, справді, «тепліше», хоч теж
не без певної декларативності.
І. Кошелівець, подаючи
варіант «такого щастя», стверджує: «Кажучи “такого”, Симоненко виступає
обличителем самої системи, яка “таким” щастям обдаровує громадян, а після
підчищення (заміни на важкого. – А.Т.) він виглядає вірним совєтчиком,
обмежуючись лише усуванням огріхів, які зовсім не заперечують досконалости т.
зв. “соціялістичного суспільства”» [9, 302].
Тимчасом рукопис не бачив
тієї завершальної тиради взагалі! Зате зберігає сліди пошуків, у тому числі й
закреслень: «Будуть корчить гримаси естети / З тягарем естетичних мук: / Як
це крешуть у космос ракети / Із її почорнілих рук? // Ми, звичайно, мозолі
любимо…» – забуксувавши на цій фразі, автор забракував усі рядки й дописав:
«І чи прийде / під ваші кашкети / блискавицею думка дзвінка: / в космос крешуть
ото не ракети, / але пружні цівки молока». Чудова, глибока, новелістична
розв’язка. Того ж дня (8.ІІ.[19]62) написано й вірш «Древній, обікрадений народе!..»
(як вам такий автоінтертекст?). Що ж до пізніше дописаного риторичного катрена
з епітетом такого, то це, напевне, був один із машинописних варіантів новели,
переданий за «залізну завісу» І. Кошелівцеві. Але й виправлення такого на
важкого (може, у першій верстці) – вмотивоване. Ніби спеціально для
текстологів, біля назви «Думи про щастя» маємо рукописне пояснення: «Справжнє
щастя, бо горе справжнє. Хто гризе все життя лише цукор, той і не підозріває,
що він солодкий!». Цей парадокс глибший за ідеологічні догми по обидва боки
«завіси». Оксиморон «важкого щастя» посилював парадоксальність. «Під кашкети»
редакторів він навряд чи прийшов би, то Симоненків почерк. Та спрацював і мус:
дотискати ідею.
Із посиланням на автограф
без прикінцевої «моралі», за принципом художньої оптимальності (новелістична
несподіванка цілком умотивована поетикою жанру) подано «Думу про щастя» у
«Вибраних творах» [8, 316–318]. І відпадає потреба штопання важкого на такого,
тим паче «На радянській землі» – на «вкраїнській» (прецедент – у тій-таки
«Спадщині» [18, 1/1, 303]).
Цих міркувань, що й тепер
видаються мені переконливими, не взяли до уваги упорядники «Зажинку», зате
повернули в завершальну строфу таке щастя й радянську землю [10, 209]. Друзі,
пропоную чинч: не відносьте на руках до «найавторитетніших
текстологів-симоненкознавців», а, звіривши «значну частину текстів» з
рукописами, врахуйте одну з найголовніших моїх рукописних знахідок.
Історії без нумерації.
Різночитання, двійники,
ідентифікації
Ще на другому курсі, 27.ІІ.1954,
В. Симоненко написав вірш без назви, схоже, що експромтом, де іронічно подав
еволюцію молодого поета від мрій про славу – до… спраги гонорару. Оповідь тут
ведеться від першої особи: «Я в мареннях не раз вершини слави…» [1, 5/28].
Згодом, очевидно в передруках, з’явилися й неідентичні заголовки та рядки. А в
книжці «У твоєму імені живу» цей вірш вигулькує у двох місцях: то як «Біографія
одного поета» [22, 187] (про третю особу – «Він в мареннях не раз вершини
слави…», без передостаннього катрена), то як лист до О. Каліхевича під назвою
«Автобіографія поета» [22, 266] (від
першої особи, всі чотири катрени на місці, щоправда, другий і третій не
розділено пробілом). Певна річ, за жанром це гумореска. Епістолярна ж частина –
лише в приписці «Лесь, не приймай за чисту монету, як це було з тобою вчора».
Невідомо, чи сприйняв гумор однокурсник, зате упорядник «Спадщини» знову на
повному серйозі укладає віршовану гумореску в книжку прози, у розділ
«Автобіографії, документи», поряд з анкетою кандидата партії, особовим листком
з обліку кадрів, офіційними автобіографіями тощо [18, 2/2, 473]. У передмові В.
Яременка «Прозова спадщина Василя Симоненка» це знаходить отаке теоретичне
обґрунтування: «Є в нього віршовані послання “до себе”, “про себе”, але іншим.
Для прикладу наведу лист-автобіографію, написаний до університетського
товариша, нині журналіста Олеся Каліхевича…» [18, 2/1, 28]. І далі процитовано
«Автобіографію поета» з тією ж припискою про «чисту монету» (чомусь у вигляді
епіграфа) та переставленими строфами: третя, четверта-перша (без пробілу),
друга. Не кажучи вже про потребу розрізняти власне автора і ліричного (тут –
іронічного) персонажа, на чому ж базується твердження, що то «про себе», а не
«про» будь-кого іншого (як, можливо, й «про» адресата застереження), ба радше
взагалі про типові метаморфози? Певна річ, уміщувати «Автобіографію поета»
треба не серед автобіографій та інших документів фізичного автора, не серед
його послань до себе чи віршованих листів, а серед «смішних віршів» (так
Симоненко жартома «узагальнив» жанрові риси двох із них у листі до гумориста
Анатолія [Косматенка] – публікація й атрибутування листа – мої [8; 552, 787]).
Тобто, до гуморесок. Щоправда, до деяких із тих «смішних віршів» більше
пасувала б назва жанру іронески. І до щойно розглянутої, і до найгостріших
мініатюр із циклу «Заячий дріб»…
І до вірша «Зміни» з дивним
підзаголовком: «(в стилі соц. реалізму» [18, 1/2, 83]. Кому належить
підзаголовок? Навряд чи авторові, персонаж якого, дід Хома, висловлює дошкульну
сентенцію: «– Тепер патриціїв нема, / Лишилися одні плебеї»… Нічого собі «соц.
реалізм»! Схоже на те, що знову хтось прийняв за чисту монету авторську іронію,
ледь замасковану під штамп із мудрим дідом. Якщо так, то не маємо права
вставляти текст тлумача в авторський, досить розмістити твір серед інших
іронесок-гуморесок. А кому належить підзаголовок у вірші «Сучасна лірика» –
«(Чи не пародія, бува)»? [18, 1/2, 70]. Невже Симоненкові? Написав та й не
знав, що? Тоді хоч би знак запитання поставив («…бува?)», бо з грамотністю таки
дружив. Певна річ, пародія, їх у нього чимало. Навіщо ж виносити в підзаголовок
сумніви переписувачів чи упорядників? Чи не продуктивніше довіряти читачеві й
не підказувати йому, де треба сміятися? Не потрібно розжовувати в підзаголовку
й перипетії твору: «Телиця» – «(пародія на вірш із несподіваним закінченням)»
[18 1/2, 96; 10, 108). До того ж якраз тут – не так пародія, як гумореска.
Примітки
5. Костюченко В. Тяжіння
правди і «плавкі повороти» // Літ. Україна. – 1990. – 6 груд.
12. Симоненко В. На
схрещених мечах: Вибр. твори / Передм. О. Гончара; Післямова, упорядкув. і
комент. В. Костюченка. – К: Пульсари, 2004. – 382 с.
26. Ткаченко А. Василь
Симоненко : Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1990. – 312 с.
1. Архів В. Симоненка //
Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ. –
Ф. 152. – Од. зб. 1–21. Через похилу риску подаю номер одиниці зберігання та
сторінку.
20. Симоненко В. Ти знаєш,
що ти – людина / Передм. та упоряд. В. А. Гончаренко. – К.: Наук, думка, 2005.
– 296 с.
2. Буряченко С. Крізь
болотну тишу – до весняного грому : Спогади про Василя Симоненка. – К:
Смолоскип, 2001. – 124 с.
6. Онойко В. Чи били Василя
Симоненка? // Літ. Україна. – 1992. – 27 лют.
25. Танюк Л. [У
Биківнянському лісі] // Танюк Л. Твори : В 60 т. – Т. VІ : Щоденники 1962 р. –
К.: Альтерпрес, 2006. – С. 538–544.
9. Симоненко В. Берег чекань
/ Вступ, ст., вибір і комент. І. Кошелівця. – 2-е вид., до-повн. Мюнхен :
Сучасність, 1973. – 310 с.
8. Симоненко В. Вибр. твори
/ Упоряд. А. Ткаченко, Д. Ткаченко К.: Смолоскип, 2010. — 852 с.
19. Симоненко В. Твори : У 2
т. – Черкаси : Брама–Україна, 2004. – Т. 1 : Поезії. Проза / Упоряд.: Г. П.
Білоус, О. К. Лищенко; Вступ, ст. І. Дзюби. – 424 с.; Т. 2 : Статті. Рецензії.
Нариси. Виступи. Листи. Автографи. Документи / Упоряд. і передм. Г. В.
Суховершко; упоряд. П. М. Жук, Т. А. Клименко, С. І. Кривенко та ін.; Післямова
В. Жука. – 320 с.
10. Симоненко В. Зажинок /
Упорядн. П. Жук, Т. Калиновська, В. Пахаренко, В. Поліщук. – Черкаси : Брама-Україна,
2011. – 356 с.
18. Симоненко В. Спадщина :
У 2 т. [, 4 кн.] / Упоряд., предм., алф. покажч., підбір світлин В. Яременка. –
К.: ДП «Видавничий дім “Персонал”», 2008. – Т. 1 : Поезія. – Кн. 1. – 464 с.;
Т. 1 : Поезія. – Кн. 2. – 336 с.; Т. 2: Проза. – Кн. 1. – 464 с.; Т. 2 : Проза.
– Кн. 2. – 494 с. Через похилу риску подаю номер тому/книги.
7. Осадчий І. Три роки поруч
: Фотоальбом. – Черкаси : Сіяч, 1998. – 73 с.
11. Симоненко В. Земне
тяжіння : Поезії / ред. М. І. Литвинець. – К.: Молодь, 1964. – 120 с.
4. Зошит Василя Симоненка //
Науково-дослідний відділ фондової роботи Національного музею літератури
України. – 1162. – КН–13261; Р–871.
22. Симоненко В. У твоєму
імені живу / Упоряд. В. Яременка; Передм. О. Гончара. – К.: Веселка, 1994. –
381 с.; 2-е вид., доповн. й переробл., 2003; 3-тє вид., стереотип., 2003. У
тексті статті посилаюсь на видання 1994 р.
Закінчення в наступному числі.