Реалізм і реальність або Про утилітарну функцію літератури

В’ячеслав Козачук
Питання про те, які функції притаманні літературі, літературному твору, не нове. Більше того, воно, можливо, настільки ж старе, наскільки є давньою сама література чи, принаймні, літературна критика.  Однак, незважаючи на відсутність новизни і вдавану глобальність, відповідь на нього до недоладності проста й коротка. Їх усього три. Усі інші, які називають різні літературознавці (і не лише), при ретельному детальному розгляді виявляються всього-на-всього похідними від цих трьох або ж їх комбінацією. Отже, функції: розважальна (деякі цю функцію сором’язливо називають емоційною, естетичною, etc., знаходячи часом такі вигадливі евфемізми, що тільки диву даєшся), виховна, пізнавальна. (Пріоритетність у цій послідовності в даному разі значення не має.) Це означає, що будь-який літературний твір має виконувати (в ідеалі!) всі три функції. Однак збалансованість цих функцій, ступінь їхньої пропорційності — тема окремої розмови, а, може, навіть і самостійного дослідження.
Усі згадані функції в літературознавчих дослідженнях розглянуті неодноразово і досить докладно, тож неодмінно виникає здивоване запитання: «Навіщо повертатися до цієї заїждженої й заяложеної теми ще раз? Що сталося? У чому зміни, що відбулися, позначились на функціях літературного твору?».
По-перше, ніхто не заперечуватиме, що зміни таки відбулися, і мають вони, перш за все, соціально-економічний характер. По-друге, економічні зміни зумовили і деякі дуже істотні перетворення морально-психологічного характеру як окремих індивідуумів, так і соціуму в цілому. А оскільки зміни в суспільстві все ж мали місце, то, безсумнівно, видозмінилися і функції літературного твору, і (можливо) їх баланс, і способи (припускаю) впливу на читача, а тому з’явилася й доцільність знову розглянути ці функції в сучасних реаліях. Щоправда, є одне обмеження: стаття — не той літературний продукт, який дозволяє розглядати всі аспекти, а, отже, зупинитися слід тільки на одному. І нехай ним стане пізнавальна функція літератури.
Не буде відкриттям твердження, що той, хто читає літературний твір, зупиняється на фактах і відомостях, раніше йому не відомих. Одні таким чином збагачують свій словниковий запас, інші фіксують у пам’яті інформацію, яку вважають або цікавою, або корисною, треті навіть складають щось на зразок картотек (немає значення, на якому носії). Є й треті, і четверті, і п’яті. Але всіх їх об’єднує те, що літературу вони використовують, у тому числі, і як джерело знань. (Утім, не тільки, — недарма ж існує розхожий вислів: «Література — підручник життя». Твори, які навіть не мають цілковито пізнавальної спрямованості, сприяють розширенню кола пізнань про світ, природу і людину). Наприклад, класик зазначав, що з романів Бальзака можна довідатись про життя суспільства більше, ніж із творів усіх істориків, економістів, статистиків тієї епохи, разом узятих. Крім цього, для особистостей, процес становлення яких ще не завершився, літературний твір — джерело істотного поповнення інформації. Подібний суто утилітарний підхід далеко не новий, хоча й не гарантує отримання енциклопедичних знань.
Чому ж питання про пізнавальну функцію літератури в нинішніх українських реаліях постало гостріше, ніж, наприклад, років 30-40 тому? Видається, що основна причина полягає, в першу чергу, в тому, що вітчизняний соціум опинився в умовах розвинутого капіталізму, оминувши (або пройшовши прискореними темпами) майже всі попередні стадії. Настільки різка зміна не найсприятливішим чином позначилась на психологічному стані суспільства — соціум став надмірно прагматичним, шукаючи у всьому утилітарну складову. Найбільш популярними книгами в останнє десятиліття – півтора стали підручники, довідники, посібники, etc. Художня література опинилася в ролі парії. Звичайно ж, перетворювати художній твір на підручник чи посібник, посилюючи пізнавальну функцію, — заняття безглузде хоча б уже тому, що не буде досягнуто жодного результату: на довідник літературний твір все одно не перетвориться, а ось розумний баланс між функціями неминуче порушиться. Однак деякі кроки щодо «модернізації» пізнавальної функції вжити все ж варто. Утім, спершу слід навести два приклади.
Приклад 1. Приблизно років сорок тому в журналі «Новый мир» був опублікований роман Олександра Крона «Безсоння», який згодом був виданий окремою книгою. Цей твір з деяким припущенням можна зарахувати до «виробничого» — аж надто детально А.Крон іноді розглядав певні сторони службової діяльності персонажів роману. Набагато пізніше першого прочитання, після набуття професійного і життєвого досвіду автор цих рядків зміг верифікувати деякі розглянуті А.Кроном аспекти і з подивом і повагою відзначив високу достовірність фактури. Зважаючи на те, що інших професій, крім літературної, у А.Крона не було, пояснення тільки одне: він вдався до послуг консультантів і під час підготовки роману, і після його написання, — швидше за все, професіонали уважно вичитали і виправили всі авторські промахи.
Прийом цей, до речі, давно відомий. Його часто застосовують, наприклад, журналісти так званих нішевих видань, які висвітлюють ті чи інші професійні види діяльності. Аналогічний прийом використовують у своїй практиці, зокрема, письменники-фантасти Дмитро Громов і Олег Ладиженський, більш відомі під псевдонімом Генрі Лайон Олді.
Приклад 2. «Хлопчиком для биття» в даному випадку обрано роман «Таємне джерело» Андрія Кокотюхи, але не через слабкість твору, а лише тому, що фактичні помилки, яких припустився автор, є, на жаль, поширеним явищем. Їх навіть можна назвати репрезентативними.
Заслуговують на увагу всього два (але аж надто прикрих) «проколи».
Перший — персонаж на прізвище Бурков, у званні підполковника, котрий обіймає посаду начальника слідчого відділу міністерства внутрішніх справ УРСР. Сумніви в достовірності персонажа виникають одразу ж, на першій сторінці четвертої глави — у начальників відділів, навіть у міністерстві, навіть в УРСР, не було секретарок. За чином не належало. Другий привід для сумнівів — вік персонажа. Якщо події (за задумом автора) відбуваються в 1981 році, то підполковнику Буркову, ветерану Великої Вітчизняної війни (за твердженням А. Кокотюхи), має бути років з п’ятдесят п’ять – п’ятдесят шість (мінімум). По-перше, в такому віці на службі вже не тримають — виганяють на пенсію; по-друге, начальник відділу в міністерстві — це категорія «полковник», і раптом ветеран війни, та на відповідній посаді, і все ще підполковник?! Це нонсенс.
Інша вельми неприємна хиба міститься в главі 31. Персонаж Віктор Рогоза, який є, за задумом автора, доктором хімічних наук, професором, явно плутаючи, називає вчене звання «професор» науковим ступенем! Якщо доктор і професор справжній, то він, безсумнівно, знає, чим відрізняється науковий ступінь від вченого звання.
Є в тексті, на жаль, і інші промахи, проте їхній вплив на достовірність фактів не настільки великий, тому вони на окремий розгляд не заслуговують. Тим не менше, після прочитання роману залишається почуття досади через те, що кілька грубих промахів нівелюють враження від усього літературного твору, зробленого, до речі, вельми добротно.
Чи можна було уникнути таких прикрих помилок? Звичайно, можна! Для цього достатньо було дати прочитати твір офіцерові (бажано старшому), який володіє науковим ступенем. Він би одразу відзначив недоладність подібної авторської фантазії. Що в такому випадку втрачає автор? Тільки час. Що набуває? Лояльного читача. Між іншим, дуже дорогоцінне придбання за теперішніх часів.
І на закінчення хочеться нагадати викладену в романі Джона Фаулза «Волхв» знаменну думку: «Слова потрібні, щоб говорити правду. Відображати факти, а не фантазії».
Художня література — не виняток.
Долучайтеся до УЛГ у соцмережах: Facebook і Vkontakte