“Радість існування” Максима Рильського

 

19 березня цього року минуло 122 роки від дня народження Максима Рильського

 

Олександр ГОРДОН

 

Він походив із родовитої сім’ї громадського діяча, етнографа й публіциста Тадея Рильського. Виховувався і здобув освіту, як належало людині тієї верстви. Завдяки участі батька в організованому житті громади  юний Максим одразу ж опинився серед нашої еліти і навіть, ще гімназистом, мешкав у родині Миколи Лисенка, в якій тоді зосереджувалося національно-культурне життя українського Києва.

Микола Зеров у своїй рецензії на збірку Максима Рильського «Під осінніми зорями» наголосив: «Основна тема книжки – радість існування». А визначальними пунктами цієї радості існування, містками до неї були: рідна Романівка; місто Сквира під Києвом (в ньому він, а також його брат, прожили декілька літ у 20-ті роки ХХ століття); місто Ірпінь (тут купив будинок, у якому мешкав аж до початку війни в 1941 році); район Голосієва в Києві, де звів будинок («мануар»), у якому мешкав з 1951 року аж до самої смерті. Крім того, Рильський неодноразово подорожував Україною із творчими звітами-виступами, бував у різних містах, а відтак писав присвячені їм цілі цикли, наприклад, «Чернігівські сонети».

Поезія Рильського – це стихія плавного ритму, посилена й поглиблена вишуканими формами (здебільшого – сонет, октава) та римами і не менш вишуканим звуковим інструментуванням. Це поезія життя з Природою, розчинення в ній.

Рильський блискуче поєднав у своїй поезії книжковий і реальний світи. Як писав Зеров, його «вічними супутниками»  стали Ніцше, Гейне й Бодлер. А ще він захоплювався творчістю Шекспіра й Діккенса, Байрона й Джерома, Ґете й Едгара По,  Гамсуна й Метерлінка, Буало й Вольтера, Гюго й Малларме, Міцкевича і Словацького,  Шевченка й Куліша, Франка й Лесі Українки, як і поезією російських класиків – Пушкіна, Лермонтова, Фета, Тютчева, Буніна, Анненського,  Блока.

Гостюючи 1933 року в заміській садибі Івана Козловського, написав на товстих соснових колодах позиченою в невісток губною помадою: «Поезія не вмирає. Рильський». І справді, з плином літ його поезія не вмирає. Павло Тичина і Максим Рильський – це ті імена, які зринають в пам’яті, коли мова заходить про українську поезію ХХ століття. Леонід Новиченко вжив для характеристики Рильського слово «культурозаступник». А ще колись Леся Українка вгадала основну майбутню рису автора збірки «На білих островах», сказавши: «Ви обличчям до краси». Крізь усе своє життя Рильський проніс оце культурозаступництво, цей «солодкий світ» плавного ритму краси, яку він устиг побачити замолоду в рідній Романівці, в Києві, у Сквирі, а пізніше – в Ірпені й улюбленому Голосієві. Та краса врятувала його як поета в часи совєтського тоталітаризму. Та краса врятувала для нас поезію Максима Рильського, яка пережила своє століття. І та ж краса спонукає нас знову й знову вдивлятися в життєву долю Поета, вчитуватися в його рядки, які сьогодні, можливо, сприймаються вже по-іншому. Але їх варто читати й перечитувати, оскільки уся творчість Рильського нерозривна з історією та розвитком української літератури; без неї неможливе народження нових поколінь українських поетів, перекладачів та літературознавців, які, маю певність,  високо поцінують і використають його творчість для пошуків нових шляхів духовності, зокрема української літератури, в умовах ХХІ століття.

№6 (194) 24 березня 2017